Традиції Репужинці

Важким і злиденним було життя наших краян у ті далекі роки. Проте вони працювали. Намагалися забезпечити себе усім необхідним від зерна і молока до житла, одягу і взуття.

Селяни займалися переважно землеробством. Найпоширенішими культурами було жито, просо, пшениця, овес, ячмінь, горох, льон, коноплі, капуста, ріпа. Велике значення в селянському господарстві мало вирощування худоби: волів, корів, свиней, овець, коней. Оскільки поруч знаходився ліс, то в певній мірі розвивалось і бортництво, яке давало такі цінні продукти, як мед і віск. Також допоміжними заняттями були мисливство і рибальство. Із ремесел мали місце гончарство, обробка шкіри й дерева, ткацтво, лозоплетіння, які в основному задовольняли власні потреби.

Найбільш поширеним ремеслом було ткацтво. Але щоб ткати, потрібна була пряжа, її пряли з льняного і конопляного волокна, а також овечої і козячої шерсті. Прядінням займалися тільки жінки у вільний від сільськогосподарських робіт час ручними веретенами, прядками, поодинці чи клакою. Із виготовлених ниток при допомозі дітей ткали у хатах із глибокої осені до ранньої весни на простих верстатах (кроснах) тканину. З неї виготовляли натільну і постільну білизну, хустки, скатерки, рушники, покривала. Чоловіки з волокна плели вірьовки, риболовні снасті. З овечої і козячої пряжі, пофарбованої рослинними барвниками, виготовляли національний одяг і хатні речі: сардаки, горботки, катрінки, хустки, гачі, крайки, пояси, коци, килими, тайстри.

З ткацтвом пов’язано й чимало цікавих прислів’їв

Тонко прясти- швидко порветься.

Не було з ткача богача,а із швачки багачки.

Тонко прясти –довго ткати.

До цього мистецтва долучали змалечку. Найпершим уроком було споглядання й повчання батьків, сестер чи братів під час роботи. Далі – бабусині чи дідусеві казки, розповіді, в яких працелюбних та старанних героїв завжди винагороджували, а лінивих і недбалих – карали. Підростаючи, кожен член сім’ї мав свої обов’язки, певну роботу.

Одним із давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного ремесла є вишивка. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними композиціями та ін.

Матеріалом – основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, шовк, муслін, плис, плюш) та шкіра. На них здавна вишивали ручно-пряденими, лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу – заполоч, біль, кумач, волічку, гарус, зсукані, вовняні, металеві, золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «пелітки», ґудзики, сап’янові шнурки тощо.

Хата без рушників,що родина без дітей.

Рушник на кілочку- хата у віночку.

Благослови,мати, на рушничок стати.

Шевське ремесло належало до компетенції чоловіків. Інструмент шевців складається із колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами є дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо. У будні дні, солом’янки для зимового часу. Проте переважна частина сільського населення з весни до осені ходили босими у домашніх умовах виготовлялось взуття сільськими шевцями: високі жіночі черевики з шнурівкою і чоловічі чоботи на вихідні і святкові дні.

Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). Поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках).

Столярство – вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння – лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев’яних частин борін та плугів тощо.

Мистецтво багатьох столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев’яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.

Теслярство – один із найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях – зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя – драчки – колоди щільно з’єднували у зруб.

Без сокири – не тесляр,без голки – не кравець

Стельмаство – деревообробний промисел, пов’язаний з виготовленням транспортних засобів – возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Крім традиційного столярного інструмента, стельмахи широко користувалися вже згаданою коловороткою (звичайно при виготовленні округлих ступиць).