Історія Ржавинці

Перші документальні згадки про Ржавинці датуються 1441 р., але місцевість була заселена ще в сиву давнину. Археологічні розкопки, проведені частково на те­риторії села, свідчать про наявність тут палеолітичних стоянок. В урочищі Печера вода вимила багато знарядь праці кам’яного віку: кам’яні сокири, скребачки, рубила. В урочищі Таборище виявили такі самі знаряддя праці.

В дослов’янський період, з ІХ ст. до н. е. до ІV ст. н. е., територія села, як і Букови­ни, була заселена гетами й даками. Це були дуже високі, міцні і хоробрі люди. Гети ві­рили в язичницьких богів. Найбільш поважним богом у них вважався Зельман. Спо­чатку він був жерцем-віщуном, згодом помічником короля, а потім головним богом гетів. Пам’ять про Зельмана збереглася понині серед населення. Про нього співають і водять хороводи у Великодній піст.

«На день добрий, Зельман,

На день добрий, його брат,

На день добрий, Зельманова,

Я братова шустка дорога».

А в інших легендах розповідається, що в сиву давнину жили такі велетні, які могли перекинути сокиру з одного берега Дністра на другий.

Про слов’янський період (ІV-ІХ ст.) свідчить виявлене під час розкопок поселен­ня в урочищі Хрінова. Його розміри 500 х 1000 метрів. Тут знайдені житла з печами-кам’янками. В одному з приміщень виявлені уламки ліпного та гончарного посуду, кістяна проколка та кістки тварин. У південно-східній частині поселення, на найви­щому горбі, розташовувалось городище-святилище, обгороджене земляними вала­ми. Тут колись стояв кам’яний ідол «баба». Такі городища-святилища були характер­ними для Подністров’я і Подніпров’я. Дані розкопок свідчать, що на території села і в його околицях проживали слов’янські племена.

В час княжої доби на території Північної Буковини, а отже й села, проживало слов’янське плем’я тиверців. Наш край входив до складу Київської Русі. Хоча літо­писних згадок про це немає, але в мові ржавинчан зустрічаються слова, що походять з тодішнього лексикону. Наприклад, нареченого називають «князь», його дружок – «боярами», раніше всі чоловіки танцювали танець «руська» та інші.

       Потім село перебувало в складі Галицько-Волинського князівства. Старі люди розповідали, що повз село пролягав торговельний шлях уздовж Дністра з Галичини в Молдавію. На околиці села був великий ярмарок, де продавали коней. Іржання коней розносилося дуже далеко. Можливо, від цього й виникла назва села.

З 1359 р. село входить до складу Молдавської держави, яка з ХV ст. стає залеж­ною від Туреччини. Напевно, тому галичани називають жителів села «волохами», оскільки Молдавію ще називали Волощиною (як і Румунію).

З 1713 р. Ржавинці входять до Хотинської райї, де панувала свавільна турецька адміністрація. Загони озброєних турецьких яничарів роз’їжджали по селах, грабува­ли, вбивали, забирали в неволю людей. Селяни платили данину, відробляли панщи­ну, працювали на будівництві Хотинської фортеці, сплачували різні податки, в тому числі й за звільнення від військової служби.

Село перебувало під турецьким гнітом понад триста років. На 1741 р. воно мало 68 дворів, а населення складало 272 особи.

Російсько-турецька війна 1806-1812 рр. змінила адміністративну підпорядкова­ність села. Весь Хотинський повіт, у тому числі село Ржавинці, ввійшов до складу Російської імперії. Малоземелля селян гнало їх на заробітки в Південну Бессарабію, звідки деякі з них додому вже не повернулися. Юридично селяни не були закріпачені, але фактично залежали від поміщиків і монастирів, на землях яких поселилися. У 1817 р. майже всі землі у Ржавинцях належали поміщикові Мілу. Це були сінокоси, луки, ліси, орна земля, мав поміщик і млин. У селі також розвивалися гончарство, ткацтво, столярство, кушнірство, меншою мірою ковальство та інші. У 1883-1884 роках село налічувало 278 господарств, 220 надільних. Плата за землю становила 17 рублів або половину врожаю. Поміщик Стеньковський мав 1558 га землі і 1099 га лісу, власний млин.

На початку ХХ ст. пан Франек, який мав великий масив лісу, відкрив цех із ви­робництва меблів (місцеві люди називали його фабрикою). Тут виготовлялися меблі на замовлення і вивозилися на продаж у Чернівці, Клішківці, Хотин. У роки Першої світової війни ця «фабрика» була повністю зруйнована і нині це місце люди назива­ють «коло Фабрики».

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. через злиденне життя немало ржавинчан виїжджають на заробітки в США і Канаду. В числі перших були Гуйван Кирило і Верешко Іван.

Дуже багато страждань, руйнувань і злиднів принесла жителям села Перша світова війна 1914-1918 рр. Українці стали ворогами один одному. Село фактично перетворилося на арену жорстоких боїв, після яких вціліло лише кілька хат. Жителі покидали фронтову смугу і переселялися до Молдавії. Для підвезення боєприпасів на фронт у найкоротший термін було прокладено вузькоколійку Вікно – Хутір. У результаті запе­клих боїв з обох сторін – російської та австро-угорської армій – загинули тисячі сол­датів. Про цю людську трагедію свідчать братські могили на околицях села, в городах, у лісі та до цього часу не засипані окопи, вимиті дощовими водами зброя та кістяки.

З початком війни російське командування стало мобілізовувати ржавинецьких чоловіків у діючу армію – вони воювали в основному у Східній Галичині. Перші во­єнні дії біля Ржавинців розпочалися 10 травня 1915 р. Цього дня росіяни кинули у бій проти австрійців 90 ескадронів і захопили 4 тисячі полонених та 10 гармат. Їхні підрозділи навіть увірвалися на короткий час у тил австрійців і завдали важких втрат польській бригаді.

13 червня 1915 р. почалася так звана «Бессарабська офензива», яка закінчилася успіхом австрійських військ. 20-21 червня жорстокі бої точилися в районі Ржавин­ців, село разом з хутором Громешти неодноразово переходило з рук у руки. Наслідки для села виявилися важкими: хати і господарські будівлі вигоріли, значна їх частина була пошкоджена вибухами снарядів, люди втекли з села.

Наприкінці 1915 р. воюючі сторони перейшли до так званої позиційної, окопної війни. Особливістю цієї війни стала поява на російському боці, як експеримент, гре­надерських взводів. 26 грудня вони були вперше створені в усіх полках 9-ї армії по одному на роту. Озброєні лише 7-8-ма ручними гранатами, вони повинні були підго­тувати шлях для атаки піхоти. Однак часу для їх вишколу виявилося замало. Частину їх перебили австрійці, решта полягли від вибуху власних гранат. Оскільки у мерзлій землі неможливо було насипати захисного бруствера, росіяни часто використовува­ли тіла убитих, яких підбирали ночами і складали у два шари, попередньо стягнувши з них шинелі, щоб вистелити дно окопу.

Західніше Ржавинців два російські батальйони побігли здаватися з білими хус­точками до австрійських позицій. Однак австрійці, знаючи про подібні витівки про­тивника, відкрили вогонь.

Довершили повну руйнацію села бої під час так званого «Брусиловського про­риву», який розпочався 8 червня 1916 р. Ржавинці опинилися в епіцентрі воєнних дій, де з перемінним успіхом точилися жорстокі, дуже часто рукопашні бої. Ці події знищили фактично всі будівлі.

У листопаді 1918 р. село окупували військові підрозділи боярської Румунії. Жи­телі зустріли їх з явним невдоволенням. Окремі селяни закликали виступити зі збро­єю проти румунів, але в цей час майже всі села вже були захоплені румунами і сили виявилися нерівні. Почався період тотальної румунізації.

Селяни задихалися від викупних платежів, лихварських процентів, численних податків – державних, повітових і сільських: податок за проїзд по шляхах, за в’їзд у місто підводою, за наявність, продаж чи забій худоби, за користування пасовиська­ми і т. д. Злидні змушували ржавинчан покидати рідні місця і знову ж таки переселя­тися в Молдавію (25 сімей).

За час свого панування (1918-1940 рр.) Румунія по-хижацькому грабувала най­кращі землі. За рахунок селян уряд наділив землею своїх прислужників, військових колоністів, помічників жандармів і різних агентів. Так звана «земельна реформа», яку провів румунський уряд, позбавила землі багатьох селянських родин, зігнала їх на болота і неугіддя, перетворивши в жебраків.

Землю селяни могли отримати за великий викуп, але грошей на це не мали. Се­ляни змогли викупити тільки 12% землі.

Майже все сільське населення залишалося неписьменним. Тільки у 1922 р. у Ржавинцях на настійливі прохання громади румунська адміністрація дозволила від­крити початкову школу на дві класні кімнати. Але вже через два роки українська мова була заборонена і навчання велося румунською мовою.

У 1928 р. чотири класи закінчило лише 14 дітей, з них 3 дівчини. На 1929 р. у селі на­лічувалося 665 дітей шкільного віку, однак до школи записалися тільки 171, а відвідува­ли лише 15. Про душі селян піклувалися священики, а культуру «підносили» 3 корчми. Директором школи в цей час був Попович, учителями – Бринза, Хамкевич, Зовловський.

З села четверо чоловік навчалося в Хотинській гімназії: сестри Антоніна Мой­сеївна та Марія Мойсеївна Болбочан і брати Арсеній Юстинович та Андрій Юс­тинович Бойчуки. Бойчук Андрій, навчаючись у Хотинській гімназії, включився в національно-визвольну боротьбу, за що його переслідували румунські власті. У 1939 році він тікає за Дністер, на територію СРСР, де його заарештували і запроторили в сталінські концтабори.

У червні 1940 р. Сталін вводить радянські війська на територію Північної Буко­вини. Румуни забралися, а в село прийшли так звані «червоні визволителі». У селі замайорів червоний прапор, створено сільську раду, яку очолив К. Лучик. Селяни отримали від нової влади землю, конфіскований у панів сільськогосподарський ре­манент. У школі навчання дітей велося виключно українською мовою. Директором школи був Бабак Б. В., завучем – Митрохіна Поліна Іллівна, вчителями – Мотуляк Дмитро, Панко В. Відкрилися медичний пункт, яким завідував Болбочан Мойсей, і сільська бібліотека.

Одночасно каральні загони вишукували ворогів нової влади. Під репресивний коток потрапила велика родина селянина-середняка с. Громешти (Громівки) Дробота Сави Дмитровича. Мав чоловік дружину Марію Матвіївну 1905 р. н., чотирьох дочок і двох синів: Ольга 1926 р. н., Олександра 1928 р. н., Іван 1930 р. н., Надія 1932 р. н., Степанида 1935 р. н. та Петро 1937 р. н.

   12 червня 1941 р. опертрійка Заставнівського району у складі молодших лейте­нантів держбезпеки Бурдана та Кудрика і сержанта міліції Рябка прийняла рішення: Саву Дробота арештувати, а його сім’ю вислати у віддалені краї Союзу РСР з кон­фіскацією усього майна. Дробота звинуватили в тому, що він за румунської влади належав до фашистської партії «Залізна гвардія» і вів активну боротьбу з революцій­ним рухом, нібито добровільно служив у жандармських частинах румунської армії, де займав командні пости. І хоча Сава Дмитрович все це заперечував, винним себе не визнавав, бо ніколи ні до яких партій не належав, в жандармерії служив не на ко­мандних постах, а рядовим, і не добровільно, а по призову, це його не врятувало від 8 років виправно-трудових таборів. Реабілітували Саву Дробота тільки 11 травня 1980 року. Що трапилося з його сім’єю – не встановлено.

У червні 1941 року почалася радянсько-німецька війна, учас-никами якої стали 612 жителів Ржавинців. Загинули на фронтах 222 жителі, понад 50 пропали безвісти, 166 нагороджені бойовими орденами та медалями. В пам’ять про загиблих воїнів-односельчан жителі встановили пам’ятник у центрі села.

У Сталінградській битві брав участь Ковальський Василь Іванович, на Курській дузі – Єфремов, у штурмі Берліна – Пере­пужняк В. С., Дудчак П., у розгромі імперіа­лістичної Японії – Петрушко В. Ф., Петрюк Ф.

1944 р. в районі Ржавинців висадилася десантна група під командуванням О. Ткан­ка. Радянські партизани завдавали суттєвої шкоди ворогові. Місцеві жителі Колодріб­ський Захар Семенович і Колодрібський Іван Лазарович також влилися в лави партизанів.

У навколишніх лісах діяла група бійців партизанського загону під командуванням лейтенанта М. Удонова. Рейдуючи вздовж Дністра землями Заставнівського і Хотин­ського районів, вони зіткнулися із загоном фашистських карателів. 20 лютого 1944 р. німцям вдалося оточити групу в урочищі біля Юлієвого моста. В нерівному бою заги­нули партизани Бацул, Тимощук, Поліщук, Терхановський і командир Удонов.

У березні 1944 р. в Малинецькому лісі діяла група розвідки під командуванням лейтенанта Тимофія Брокіна. Радистка цієї групи Ольга Степанова з товаришами збирала дані в с. Ржавинці, але при відході наткнулася на загін німців. Під час пере­стрілки всі партизани загинули.

В радянські часи було вирішено увіковічнити пам’ять про полеглих у ржави­нецьких лісах партизанів. На місці, де розташовувався штаб партизанського загону під командуванням Героя Радянського Союзу О. Тканка, впорядкували землянку і встановили меморіальну дошку.

Наприкінці березня 1944 р. село було звільнено від ворога і відразу розпочалися процеси радянізації. Відновлено роботу сільської ради, медпункту, бібліотеки, шко­ли. Землю знову роздали селянам, але одночасно проводилася значна пропагандист­ська робота по створенню в селі колгоспу.

У 1946 р. село спіткав жорстокий голод, який виник чималою мірою від непра­вильної, навіть злочинної політики більшовицької держави, ніж від засухи. Ржавин­ці належать до сіл Заставнівщини, які постраждали від голоду 1946-1947 рр. найбіль­ше. Про ці трагічні часи розповідають свідки:

Колодрібська Олександра Савівна, 1917 р. н.: «В той час в хаті було 5 душ: баба, я, чоловік і двоє дітей. У 1947 році, під час голоду, народився ще синочок. Не мали що зварити і їсти. Товкли качани у снарядній гільзі, їли товчені жолуді, жом. В 1946 році мало що вродило, а що зібрали з городу, то забрали «стрибки», якими керувала сіль­ська рада. Навіть пуделко конопляного насіння і то забрали. Хто мав корову – здавав молоко, м’ясо, у кого кури – яйця, а дома нічого не залишалося. На Паску мала 2 при­горщі кукурудзяної муки, з якої приготувала на 5 душ мамалижку. Дивилася на неї і плакала, бо ніколи в такій бідноті не зустрічала велике православне свято – Великдень.

Багато людей померло в той час. У чоловікового брата померло двоє синів: один з голоду, а другий пішов шукати щось їстівне і не повернувся. Чоловікова сестра на­збирала на полі напівзогнилої картоплі, приготувала з неї млинців, наїлася і померла. Колесник Іхтодій помер сидячи на стільці. Люди падали, як мухи.

«Стрибки» Столяр Василь Савеліїв, Меленчук Хар­лампій, Прокопець забирали у людей всяке добро, насмі­халися над жінками, що хотіли з ними робили. Багатьох дівчат відправляли на відбудову Донбасу. «Стрибки», спекулюючи цим, змушували дівчат спати з ними. Тоді замість Донбасу їх посилали в ліс пилити дрова.

У 1948 році настало полегшення. Картопельку сади­ли завбільшки як квасолинка, а вродила дуже добре».

Згадує страшна Василина Єфремівна, 1936 р. н.: «Коли настав голод, то мені сповнилося 10 років. Нас 5 дітей жили з татом, бо мама померла, коли я мала лише рочок. Жили бідно, тато не міг женитися, бо жінки не хотіли йти на 5 дітей. Татовою опорою і помічницею стала старша сестра, яка нас доглядала і виховувала. Через нас тато не дозволяв їй одружуватися, бо не було з ким лишити малих діток.

       Ми не мали що їсти вже в 1946 році і дуже мучилися, бо голод нагадував про себе кожний день. Навесні 1947 року від голоду помирає тато, а через тиждень п’ятнадцятирічний брат. Тата поховали в труні, а на брата дошок не вистачило. Його і ще п’ять чоловік з кута, що померли, замотали у веретки і поховали в одній ямі.

Ще один брат, 1921 р. н., поїхав у Росію шукати роботу, а іншого, 1927 р. н., за­брали в армію. Ми з сестрою залишилися одні – без їди, без одягу. Бувало, що їли раз у два-три дні, якщо вдавалося знайти щось їстівного. Весною їли кропиву, збирали равлики і ряску. На жорнах мололи жолуді і з тої муки пекли паляниці. Люди сіяли, а ми, діти, бігали по ріллі і збирали зерна пшениці, кукурудзи, сої.

Коли це все згадую, то обливаюся гіркими слізьми, що таке важке життя про­жила».

Від голоду в селі померло понад 700 чоловік. Ржавинці, єдине село на Заставнів­щині, яке увіковічнило пам’ять про жертви голоду 1946-1947 рр. пам’ятником.

Вже у березні 1947 р. найбіднішими селянами був організований колгосп імені Леніна. В артіль об’єдналося 24 селянські господарства, які мали всього 100 га орної землі, 10 коней, 10 плугів, 10 борін. Землю обробляли дві ланки – рільнича і городня.

Паралельно йшов процес створення другого колгоспу, імені Сталіна, який офі­ційно з’явився 27 вересня 1947 р. В цей час він налічував 48 господарств с. Громівки (Громешти), а вже в 1948 р. – 123. У своєму розпорядженні він мав 12 плугів, 4 борони, 6 культиваторів, сівалку та інше.

Восени 1950 р. обидві артілі об’єдналися під назвою імені Леніна. По­ступово господарство розширювалося: було збудовано 2 конюшні, корівник, телятник, свинарник, запрацював вапняковий завод на одну піч, столярно-теслярська майстерня. В урочищі Нігалашовка відновив свою роботу водяний млин. Відбувалися значні зміни і в побуті ржавинчан. У середині 50-х років минулого століття село повністю радіофікували, а в 1961 році – електрифікували. В селі зво­дилося багато нових будинків, відкривалися торгові заклади, налагодилося пряме автобусне сполучення із Заставною і Чернівцями. В 60-х роках для селян стали до­ступними телевізори, холодильники, нові меблі, килими, велосипеди, мотоцикли і навіть автомобілі. Прості селяни отримали змогу навчати своїх дітей у вищих і середніх спеціальних закладах, багато випускників школи здобували робітничу професію.

   У 1964 р. колгосп своїм коштом збудував нове приміщення середньої школи, у 1979-му Будинок культури, амбулаторію (медики Місько М. І., Гулик І. А.).

Нарощував темпи виробництва колгосп, який невдовзі став мільйонером. У його процвітанні є велика заслуга незмінного голови правління (очолював колгосп 30 років) Івана Миколайовича Дупешка, який велику увагу приділяв рослинни­цтву, тваринництву, садівництву і городництву. Ржавинецький колгосп був єди­ним в області, який утримував у господарстві волів. Ці тварини не тільки перево­зили вантажі, але й часто знімалися в кіно, бо кіностудії брали їх напрокат. Добре розвинене садівництво і городництво дало можливість відкрити в колгоспі кон­сервний цех (1986 р.).

     У 80-х роках з’явилася можливість більше коштів вкладати в розвиток сільської інфраструктури. В цей час збудовано відділення зв’язку, телефонну станцію на 500 номерів, магазини, покрито асфальтом централь­ну дорогу. Гордістю та окрасою села стала велика школа з відкритим басейном, спор­тивними майданчиками, яку колгосп збудував для сільських дітей у 1985 р.

Розпад Радянського Союзу і утво­рення самостійної Української держави спричинили нові зміни. Колгосп розфор­мували, землю і майно розпаювали, кон­сервний цех продали у приватні руки. Це, в свою чергу, призвело до зростання без­робіття, яке змусило багатьох ржавин­чан відправитися за кордон на заробітки. Найбільш підприємливі відкрили влас­ний бізнес. На кожній вулиці діють торгові точки, де жителі можуть купити хліб і до хліба. Працюють магазини «Ме­блі», «Будівельник», аптека, ветаптека, ательє з ремонту та пошиву одягу, взут­тєва майстерня, два обрядові салони, став до ладу торговельно-розважальний комплекс.

Негативними явищем є те, що в останні роки знизилась народжуваність. В селі щорічно помирає від 60 до 70 осіб, а народжується 20-25 дітей. З п’яти хуто­рів, які підпорядковані сільраді, нині один зник.

Важко сільській громаді виживати у складних ринкових відносинах. Проте на­віть у час гострого безгрошів’я жителі власними зусиллями зуміли село газифікувати (2003 р.), поліпшують свої житлово-побутові умови, народжують і виховують дітей – майбутнє України. ­

                                                                 За матеріалами вчителя історії

                                                                   Ілащука Андрія Івановича

                                                       За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                     «Історія сіл Заставнівщини»