Історія Самушин

Самушин вперше згадується у документах 1636 р. Однак відомо, що реальне ви¬никнення поселення і перше повідомлення про нього – це події, що в часі можуть не збігатися, тому треба звернути увагу на дані археологічних розкопок. Вони засвід¬чують наявність заселення території села людьми з давніх часів. В урочищі Долина (східна частина села) археологами виявлені рештки поселень ранньозалізної доби (1 тис. до н. е.). Розкопано горн ямного типу для виплавки заліза. Знайдено поселен¬ня черняхівської ранньослов’янської культури (ІІ-VІ ст. н. е.) та залишки давньо¬руського поселення ХІІ-ХІІІ ст., яке припинило своє існування, очевидно, в резуль¬таті монголо-татарської навали.
Існує цікава легенда про походження назви села Самушин. У ній розповідається про те, як під час Хотинської війни 1621 року передовий загін козаків, прямуючи до Хотина, шукав переправи через Дністер і натрапив на турків. У сутичці з ворогами загинули всі, окрім козака Самуся. Молодого парубка врятувала маленька дівчинка, яка мала на грудях іконку із зображенням Богородиці, і жінка, що ховалася в лісі від ворогів. Вони вилікували козака і той, ослаблений ранами, вирішив тут поселитися назавжди.
Існують перекази і про те, що згодом Самусь оволодів багатьма секретами на¬родної медицини. А в 1653 році він лікував поранених козаків, які супроводжува¬ли тіло загиблого у Молдавії сина гетьмана Богдана Хмельницького – Тимоша. Ці козаки, за легендою, відіграли важливу роль у розвитку села, назва якого походить від імені Самуся. Зазначимо, що легенда чудово впи¬сується у загальну історичну канву, оскільки, як уже зазначалося перша писемна згадка про село Самушин належить до 1636 р.
Село Самушин у своєму історичному роз¬витку пройшло ті ж етапи, що й весь край у ці¬лому. Не оминули його ні ярмо Османської ім¬перії зі спустошливими турецько-татарськими набігами, ні австрійське поневолення, ні важка підневільна доля кріпака.
Великою подією в селі стало відкриття у 1880 році хати-читальні, яка вважається однією з перших на території Буковини.
Другою значною подією стало будівництво нової кам’яної церкви Пресвятої Бо¬городиці, яку освятили 21 вересня 1894 р. Вона є не лише найдавнішою історичною архітектурною пам’яткою, а й духовним оберегом самушинської громади.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. значною кількістю землі в Самушині воло¬діли великі землевласники: спочатку Абрагам Круг, а потім Отто Петріно. Селяни, не маючи власної землі, працювали на панській за натуральну винагороду – 12-13-й сніп чи за домовленістю. Бували випадки, що на роботу до пана наймалися і галиць¬кі селяни. Це траплялося тоді, коли селяни відмовлялися (страйкували) працювати на панському полі, бо пан не хотів платити робітникам добру платню. Про такий страйк, що виник 4 травня 1900 р. у селах Самушин і Онут, повідомляє крайова га¬зета «Руска рада»:
«У Самушині й Онуті є посесор (поміщик) Абрагам Круг, а такий він посесор, що платить робітникові: дорослій дівці найбільше 15 кр., парубкові 18 кр., а старший робітник, як сівач, косар, скиртник, то найбільше у нього вартий 25 кр. – і робітники мусять бути на своїм харчі. Посесор Круг позаводив ще і панщину, а то таку, що як дасть кому фальчу кукурудзи на третину, то той мусить йому ще окрім того за тоту ласку 6 днів відробити. Поки люди робили, то робили, нарешті прийшли до голови по розум і найшли в своїй голові такий товк, що їм цієї плати і на харч не стає – вже більше як тиждень ніхто із Самушина і Онута у Круга не хоче робити. А тут весна іде. Не посієш – не буде восени що збирати. Взявся Круг на штучки. Для чого, думає він собі, є жандармерія. Треба, щоб жандарі пустили пострах на людей. І сталося так, що одного молодого парубка арештували жандарі. Посидів він у касарні в Онуті одну ніч, вислали його до постерунку в Вікні, відтам пустили його додому, але на ногах повно у нього синців та й око підбите…» (Газ. «Руска рада», 1900, 18 травня, № 9).
Для придушення страйку в селах Самушин та Онут із Вікна було направлено жандармів. Начальник жандармського поста у своєму донесенні від 13 червня 1900 року повідомляє:
«Повертаючи наказ № 10388 від 19 травня 1900 року після проведення мною ді¬знань у маєтку Круга в Самушині, Онуті й Миткові, доповідаю, що дійсно серед жи¬телів Самушина мала місце змова не брати роботу у поміщика Абрагама Круга в Са¬мушині й Онуті, а також не допускати до неї інших, щоби домогтися від Круга вищої заробітної плати. Голови громадських управ з Самушина Василь Мафтейчук, з Митко¬ва Георгій Фещук і радний Георгій Фещук посвідчили мені, що такі змови мали місце.
Свідки Георгій Бейко Костів і Дмитро Москалюк Прокопів з Миткова розповіли мені, що через те, що жителі Самушина не схотіли працювати у Круга, вони разом з
Аницею Манчуленко, Кіцою Балан – дочкою Мафтея, Катериною Пінкас з Миткова пішли до Круга працювати, але на полі біля Самушина селянський хлопець з вилами в руках їм погрожував, щоб вони поверталися і не наважувалися братися за роботу. Але вищезгадані, незважаючи на це, приступили до роботи.
Цей парубок, розшуканий начальником Онутського жандармського поста Кар¬лом Енгелем, виявився Михайлом Руснаком з Самушина і був переданий до ц.-к. За¬ставнівського повітового суду.
Стаття, надрукована в газеті «Руска рада» № 9 від 4 травня 1900 року, цілком правдива за винятком опису грубощів, які ставилися жандармерії в вину… Через арешт Михайла Руснака намічений страйк був зірваний і самушинські селяни по¬ступово повернулися до роботи. Через цей страйк у Абрагама Круга залишились необробленими 30 фальч поля, виділених під кукурудзу, і тим самим самушинські жителі залишилися у збитку, втративши 1/3 врожаю.
В даний час в Онуті й Самушині панує спокій, порядок і безпека». (ЧОДА, ф. 3, on. 2, спр. 18544, арк. 7-8. Оригінал. Рукопис. Переклад з німецької).
За румунської окупації цими ж землями володів землевласник Корн. Селяни на¬ймалися до пана поденно і він розраховувався з робітниками, здебільшого, грішми, 20 леїв за роботу від зорі до зорі.
Великої біди принесла жителям Самушина Перша світова війна, бо саме ця міс¬цевість стала ареною запеклих боїв. Особливо жорстокі сутички відбувалися навесні 1915 року. На початку квітня російська піхота і кіннота т. зв. «Дикої дивізії» потісни¬ли австрійців з Самушина і повели наступ на Вікно.
11 січня 1916 р. російські війська безперервно атакували позиції противника в районі Топорівців. Паралельно здійснювали відволікаючий удар у районі Самушина, але їх зупинив ефективний вогонь австрійської артилерії.
Дуже постраждало село під час Брусиловського прориву у червні 1916 р. Голо¬вний удар російських військ на буковинській ділянці фронту передбачався на від¬тинку висот південніше Чорного Потоку, допоміжний – на смузі Митків-Самушин дністровського виступу. Сільські будинки руйнувалися і горіли від вибухів снаря¬дів, якими обстрілювала російська артилерія, що розмістилася на лівому, високому березі Дністра. Під натиском росіян австрійці покинули Самушинський плацдарм і закріпилися на лінії Товтри-Дорошівці.
Сьогодні свідками тих страшних подій є земля, яка приховує в собі тіла заги¬блих, напівзасипані і зарослі окопи, рештки зброї та народна пам’ять.
Пошуком загиблих солдатів, перепохованням їх останків, упорядкуванням мо¬гил на територіях, де відбувалися воєнні дії, займається громадська організація Ав¬стрії «Чорний хрест». У пам’ять про полеглих солдатів російської та австрійської ар¬
мій у червні 1993 р. на самушинському полі був встановлений і освячений дерев’яний хрест. А в 1996 р. на місці цих трагічних подій у присутності представників «Чорного хреста», сільської громади та гостей з навколишніх сіл урочисто був відкритий мемо¬ріальний гранітний пам’ятник, споруджений на кошти добровільних пожертв ав¬стрійських громадян. Пам’ятник став не тільки даниною пам’яті полеглим у жорсто¬кій війні, але й засобом примирення колись ворогуючих народів.
Не менш трагічною для жителів Самушина вия¬вилася радянсько-німецька війна, на фронтах якої за¬гинуло 45 чоловік. Івана Гри-горовича Березовського, 1912 р. н., більшовики запроторили в концтабір пря¬мо з фронту. 25 березня 1945 р. він був заарештований відділом контррозвідки «Смерш» 7-ї запасної кінно-артилерійської бригади у м. Кірсанов Тамбовської області Російської     Пам’ятник жертвам сталінського режиму
Федерації. Слідчий контррозвідки «Смерш» ст. лейтенант Усачов звинуватив рядового Березовського у проведенні серед особового скла¬ду антирадянської пропаганди. Він нібито вихваляв румунську та німецьку окупацію і зводив наклеп на радянську владу, Червону Армію і колгоспи. Слідчий знайшов свідків, які підтвердили ці звинувачення.
Військовий трибунал Тамбовського гарнізону під головуванням капітана юстиції Поспєлова у закритому засіданні на підставі ст. 58-2 КК РРФСР засудив Березовського І. Г. до 10-ти років виправно-трудових табо¬рів з поразкою в правах на 5 років з конфіскацією майна.
Репресований воїн писав скар¬гу на вирок трибуналу, але помічник військового прокурора Орловського військового округу визнав її безпід-ставною і залишив без задоволення. Тільки 5 березня 1972 р. військовий трибунал Московського військово¬го округу під
Пам’ятник полеглим односельчанаму війні 1941-1945 рр.
головуванням генерал-майора юстиції М. Соколова вирок військового трибуналу Тамбовського гарнізону від 17 травня 1945 р. ска¬сував за відсутністю складу злочину і реабілітував безвинно репресованого.
У травні 1976 р. в честь загиблих воїнів-односельчан у центрі села урочисто був від¬критий пам’ятник-обеліск. Жителі села і школярі завжди приносять сюди живі квіти.
Немало самушинців загинули за Українську самостійну державу, відстоюючи її в боротьбі проти більшовицьких поневолювачів. На вівтар української самостійності поклали свої життя:
Зорян Василь Іванович, 1917 р. н., пс. «Крук». В УПА з весни 1944 року, стрілець Буковинського куреня, брав активну участь у багатьох бойових акціях на теренах За¬ставнівщини. Загинув 1946 року в рідному селі.
Думенко (дівоче Зорян) Єлизавета Іванівна, 1916 р. н., пс. «Марта». В УПА з вес¬ни 1944 року, розвідниця. Заарештована у квітні 1945 р. під час облави у Добринів¬ському лісі. Засуджена на 20 років каторжних робіт. Покарання відбувала у концта¬борах Воркути. Після звільнення проживала у Херсоні, де й померла у 1996 році.
Думенко Дмитро Миколайович, 1912 р. н. пс. «Скорий». В УПА з весни 1944 року, керівник підрайонного проводу ОУН. Великий патріот своєї землі. Загинув 1945 року у с. Горошова Тернопільської області. Там же на цвинтарі похований.
Вакарюк Іван Григорович, 1915 р. н., пс. «Пугач». В УПА з 1944 року, стрілець Бу¬ковинського куреня, діяв на теренах Заставнівщини, брав участь у багатьох бойових акціях. Загинув 11 січня 1948 року в селі Брідок – згорів у стодолі жителя Шастала.
Небеснюк Василь Тодорович, 1913 р. н., пс. «Гамалія», «Комар» керівник кущово¬го проводу ОУН. В УПА з 1944 року, стрілець Буковинського куреня. Загинув у су¬тичці із загонами НКВС 15 лютого 1948 р. в с. Рідківці. Пораненого бійця прив’язали до коня і тягнули селом до сільради. Похований там же.
Руснак Василь Васильович, 1914 р. н., пс. «Тур». В УПА з 1944 року, діяв на тере¬нах Заставнівщини і Галичини. Загинув у селі Устя Тернопільської області. Мертвого привезли у Заставну і прикопали у глиняному кар’єрі.
Антонюк Василь Степанович, 1927 р. н., пс. «Байда». В УПА з 1944 року, стрілець Буковинського куреня. Загинув у селі Великий Кучурів. Похований там же.
Тимчук Манолій Ілліч, 1912 р. н. В УПА з 1944 року, діяв на теренах Галичини. Пропав безвісти.
Руснак Костянтин Тодорович, 1920 р. н. Великий патріот своєї землі, член ОУН. У 1940 році енкаведисти закатували його у Заставнівській тюрмі. Дружина Марія принесла передачу, а їй показали тіло мертвого чоловіка. Примусили писати пояснення, що помер удома від хвороби. Згодилася, щоб поховати чоловіка на Самушинському цвинтарі.
Лучик Іван Ількович, 1889 р. н. Патріот своєї землі, у 1940 році закатований ен¬каведистами у Заставнівській тюрмі. Похований у Самушині.
Думенко Дмитро Аксентійович, 1920 р. н. В УПА з весни 1944 року, діяв на тере¬нах Заставнівщини. Загинув у 1944 році в селі Онут.
У повоєнні роки відбувається так звана «соціалістична перебудова». Нова влада спочатку селянам роздала землю, а згодом шляхом колективізації забрала її. Потім змусила всіх одноосібників вступити у колгосп, який усуспільнив не лише землю, а й робочу худобу та сільсьгосподарський реманент. Колгосп, названий в честь Жов¬тневої революції, поступово нарощував виробничі потужності. Крім рослинництва і тваринництва, колгосп єдиний в районі спеціалізувався на вирощуванні винограду. Саду і виноградників господарство мало 105 га.
Невдовзі у колгоспній касі з’явилися вільні гроші, які дали можливість збудувати при¬міщення Будинку культури (1964 р.), де розміщена також сільська бібліотека, фельдшерсько-акушерського пункту, лазню, адмінбудинок (1974 р.), дитячі ясла, відділення зв’язку, закла¬ди торгівлі та громадського харчування, велику і гарну школу (1976 р.). Відбувалися поміт¬ні зміни і в побуті населення. В селі з’явилося багато нових житлових будинків, невід’ємним атрибутом життя стала нова побутова техніка, газ, легкові автомобілі тощо.
Проте з середини 80-х років стали помітні негатив¬ні явища. Колгосп щороку мав борг перед державою, яка періодично його списувала. Колгоспне виробництво ста¬ло збитковим, гостро відчу¬вався дефіцит робочої сили, бо сільська молодь масово ви¬їжджала в міста.
Прихід М. Горбачова до влади зумовив у країні так званий перебудовчий процес, який, у свою чергу, розкріпостив національну самосвідомість українців. Економічна, політична й духовна криза радянського суспільства, свобода гласності підштовхнули народи СРСР до виходу з Союзу. У селі точилися розмови про необхідність ство¬рення власної Української держави, відкрито засуджувалися злочини сталінського режиму і КПРС. Переломним моментом стало проголошення України самостійною і незалежною державою 24 серпня 1991 р.
Надії людей на швидке покращення життя у власній державі не справдилися, бо перехід господарства на ринкові відносини породив хаос і глибоку кризу. Колгосп продовжував занепадати, багато людей залишилися без роботи. Землі та майно кол¬госпу розпаювали і роздали колгоспникам. Селяни отримали землю, та не мали чим її обробляти, тому великі масиви родючих ґрунтів заростали бур’янами.
В останні роки село поступово виходить із затяжної кризи, але до загального благополуччя шлях ще довгий і непростий.

За матеріалами вчителя історії 

Моргач Оксани Михайлівни

За матеріалами книги Миколи Черешнюка
«Історія сіл Заставнівщини»