Історія Василів заст

Вперше буковинські поселення згадуються на сторінках писемних джерел у той час, коли ця те­риторія входила до складу Галицької Русі. Саме тоді виникла, як показали дослідження, більшість сучасних буковинських сіл. На сторінках Галицько-Волинського літопису першої половини ХІІІ ст. зга­дуються поселення Василів, Онут, Кучелмин і Плав, котрі локалізуються в межах Чернівецької області. Особливий інтерес викликає Василів, котрий у ХІ – першій по­ловині ХІІІ ст. був поселенням міського типу. Це місто припинило свій розвиток у се­редині ХІІІ ст., але в землі, не території сучасного села Василів, збереглися руїни його будівель. Літописна згадка про Василів привертала до себе увагу дослідників давно. В 1899 і 1900 роках професор Чернівецького університету Р. Ф. Кайндль, котрий ґрун­товно працював над історією Буковини, провів археологічні дослідження у Василеві, розкопав на високій горі Холм рештки давньої будівлі з кам’яною домовиною і дав загалом правильну оцінку цієї давньоруської пам’ятки.

Під час окупації Північної Буковини королівською Румунією дослідження у Ва­силеві намагався провести відомий український археолог Ярослав Пастернак. Та до­слідника не пропустили через кордон і він змушений був із Снятина повернутися до Львова.

Нові археологічні дослідження в повоєнні роки провела у Василеві експедиція Чернівецького краєзнавчого музею. У 1948 р. під час обстеження села нею виявлено археологічні пам’ятки різних епох, у тому числі й рештки літописного Василева, пе­ревезено до музею вимитий дощовими водами кам’яний саркофаг і визначено місця стаціонарних розкопок. Проте провести тут розкопки стало можливим лише через 10 років. Справа в тому, що з Києва надійшло розпорядження, згідно з яким музеям заборонялося проводити археологічні розкопки. Кошти можна було витрачати лише на пропаганду соціалістичного будівництва в області.

Стаціонарні розкопки у Василеві Чернівецький краєзнавчий музей спромігся провести лише в 1958-1959 рр. І на цей раз експедиція мала в своєму розпорядженні мізерні фінансові асигнування. На допомогу прийшли добровольці: студенти Черні­вецького державного університету (керівник групи І. Винокур) та учні Чернівецької школи-інтернату №1. В роботі експедиції взяли участь, крім науковців музею, архе­ологи з Кишинева (П. Бирня) і Львова (Г. Свєшніков), мистецтвознавець із Києва (Г. Логвин), чернівецький художник О. Плаксій, уродженець с. Брідок.

Музейна експедиція повністю розкопала руїни білокам’яного храму, провела розвідкові розкопки на городищах Замчище, Холм, а також на чотирьох кладови­щах ХІІ-ХІІІ ст., зібрала археологічні дані, що стосуються соціально-територіальної структури давнього міста та його історії.

Під час повторних археологічних розвідок у 1967 році на території села та його околицях розкопано 7 гончарних горнів, давньоруський могильник. Тут також ви­явлено пам’ятки кам’яної, ранньозалізної доби та поселення трипільської культури.

Василів згадується у Галицько-Волинському літописі у зв’язку з військовими по­діями в Подністров’ї. Розповідаючи про переслідування відступаючих з-під Галича угорських окупантів, літописець під 1230 р. записав, що галицький князь Данило Романович «оттоуду же поиде король ко Василеву й перейде Днестр и поиде ко Про­уту». З цієї короткої згадки видно, що Василів стояв на самому Дністрі, тут існувала переправа через річку, а через Василів проходив шлях з Галича в Угорщину. З того часу назва населеного пункту не змінилася.

Село заснував князь Василько (1084-1124 рр.) з роду Ростиславичів, який правив у Теребовлі. Він намагався колонізувати малозаселені землі на південному погранич­чі. Князь Василько заселяв землі на середньому Дністрі, над Прутом і Серетом. Серед ряду заснованих ним поселень був і Василів, який вигідно розташувався на пере­хресті сухопутного і водного торгових шляхів. У Василеві поширена така легенда про заснування села:

«Десь близько 1090 р. по Серету з Теребовлі плила лодія, на кормі якої стояв один із онуків Ярослава Мудрого – Василько Ростиславич Теребовлянський. Над Дністром клубочився сивий туман, а над обрієм сходило сонце. З берега чути уда­ри каменярів, дзвін кіс, на Торговій площі починається торгівля. І раптом – веселий спів. То співали веселівчани, жителі містечка Веселів над Дністром.

Княжа лодія прибилася до пристані і князь ввійшов у торговицю. Йому сподоба­лося місто і його веселі люди. Тому він на правому березі Дністра вирішив збудувати дитинець – княжий замок, огородивши його частоколом.

З тих пір місто стали називати Василів, бо кожен, хто плив по Дністру, запиту­вав: «Чий це град?» – «Град Василька!» – чули у відповідь. За легендою, давня назва населеного пункту була Веселів (за веселою вдачею його жителів), а згодом – Василів.

Саме торгівля сприяла його досить швидкому розвитку, і невеличке поселення невдовзі перетворилося на велике місто.

Князь Данило Галицький (1238-1264 рр.) сім років вів війну з Угорщиною і Поль­щею за Галичину. Під час цієї боротьби переходив Буковиною і побував у місті Васи­леві угорський король Бела. Анонімний автор «Галицько-Волинського літопису» оповідає про битву між королем Данилом та угорським королем Белою, який у 1230 р. напав на місто Галич. Переможений населенням цього міста, «звідти король (Бела) пішов до Василева, перейшов Дністер і йшов до Прута». (Жуковський А. «Історія Буковини». Ч. 1. – Чернівці, 1991, с. 44).

У літописах часто згадується міс­то Василів на правому березі Дністра, що служило за пристань і за місце перевезення через річку. У Василеві схрещувалася дорога з півночі, що вела на Дунай, із наддністрянською, що проходила буковинським лісом до міста Беня Родна. Літописець згадує, що у Василеві було за княжих часів 70 церков і монастирів.

На підставі масового вивчення давньоруських поселень та їх соціальної типо­логії встановлено: до поселень міського типу належать ті з них, в структуру котрих входили торгово-ремісничі посади зі своїм самоврядуванням. До того ж, соціально-топографічна структура давньоруського міста була досить складною і його головними частинами були: а) фортеця-дитинець, на території якої зосереджувалась феодальна влада зі своїми збройними силами; б) торгово-ремісничий посад, де жила основна маса міського населення, яке мало можливість вільно, незалежно від феодальної верхівки, займатися ремеслом, торгівлею та іншою виробничо-господарською ді­яльністю, створювати свої товариства; в) передмістя, де розташовувалися феодальні замки-садиби з їх залежними селами, монастирі, слободи тощо. Ці основні ознаки давньоруського міста виявилися під час археологічних досліджень і в літописному Василеві.

Залишки фортеці-дитинця у Василеві виявлені в північній частині сучасного села, на невеликому мисі правого берега Дністра, в урочищі Замчище.

Другою і головною складовою частиною літописного Василева був торгово-ремісничий посад, який розміщувався на території сучасного села, на першій надлуговій терасі Дністра. Він займав, порівняно з фортецею-дитинцем, значно більшу площу. Його будівлі тягнулися вздовж Дністра майже на 3 км. Тут виявлені залишки наземних дерев’яних будинків зі стінами зрубної та стовпової конструкції, дослідже­ні ремісничі майстерні, розкопані у кількох місцях давньоруські поховання та фун­даменти білокам’яного храму, обстежено торговий майдан та річкову пристань.

До важливих ознак міста Василів належить торгова площа, від якої до наших днів зберегла­ся топонімічна назва «Торговиця». Вона роз­міщувалася поруч з фортецею-дитинцем (уро­чище Замчище), недалеко від пристані на Дні­стрі. Це рівна місцевість, яка в більшій частині в ХІІ-ХІІІ ст. була вільною від забудови. Лише в центрі площі виявлено руїни будівлі: камені, вугілля, уламки глиняного посуду ХІІ – першої половини ХІІІ ст. та глиняні полив’яні плитки, якими стелили підлоги в християнських храмах Давньої Русі. Очевидно, тут, як і на торгових площах інших давньоруських міст, стояла дерев’яна церква, присвячена богу – покровителю торгівлі.

У Василеві, на Дністрі, безперечно, існувала пристань, де робили зупинки тор­гові каравани, а товари з кораблів перевантажували на сухопутний транспорт і на­впаки. Виявлені рештки будівлі ХІІ ст. на низькому березі Дністра, напроти гир­ла р. Серет, поблизу фортеці-дитинця, очевидно, вказують на місце розташування пристані. Кораблі могли зупинятися також у гирлі р. Серет, на берегах якої виявлені рештки поселення ХІІ-ХІІІ ст. та підплитові поховання.

Пристань, торгова площа, патрональні храми, ремісничі майстерні, знахідки уламків амфор-корчаг та скляних браслетів з повною достовірністю дають право від­нести їх до істотних ознак поселення міського типу, яке існувало в ХІІ – першій по­ловині ХІІІ ст. на території сучасного села Василів.

Третьою складовою частиною літописного Василева є його передмістя: городи­ще – феодальний замок розміщується на високому мисі правого берега Дністра, біля підніжжя якого починається міський посад. На вершині мису, котрий з трьох бо­ків обмежений глибокими урвищами, виявлені залишки дерев’яних оборонних стін, що огороджували подвір’я діаметром до 80 м. Ці стіни мали зрубну конструкцію, а їх приміщення використовувалися як житла (тут розкопано розвали глинобитних печей). Очевидно, в приміщеннях оборонних зрубів, де знайдені рештки озброєн­ня, жили воїни-слуги власника замку. На плоскому даху зрубів, як це було і в інших. феодальних замках, влаштовувалися бойові майданчики, де перебували воїни під час воєнних дій. Оборонні зруби з їх бойовими майданчиками із зовнішнього боку прикривав дерев’яний частокіл (від нього збереглася траншея завглибшки 0,8 м, за­вширшки 0,6 м зі слідами дерева).

У північно-східній частині подвір’я феодального замку Холм розкопано залиш­ки дерев’яної зрубної будівлі розмірами 8 х 8 м, усередині якої містився зруйнований кам’яний саркофаг. Поруч з будівлею розміщувалося кладовище, де розкопано по­ховання ХІІ ст. Отож, є підстави цю будівлю прийняти за християнський храм, який правив за усипальницю феодальної родини.

Всі речові знахідки на городищі Холм вкладаються в хронологічні рамки ХІІ – першої половини ХІІІ ст. В колекції знахідок є залізні наконечники стріл, улам­ки типового для Галицької Русі глиняного посуду, шиферні пряслиця, уламки скля­них браслетів, бронзовий хрест-енколпіон.

У складі археологічних джерел літописний Василів почав функціонувати як давньоруське місто у ХІІ ст. Початок йому поклала дерев’яна фортеця, збудована з ініціативи теребовлянських князів. Завдяки цій фортеці на правому березі Дні­стра, навпроти гирла р. Серет, на якій розміщувалася теребовлянська пристань, був забезпечений надійний зв’язок Теребовлі міжнародним торговим шляхом по Дністру. Фортеця, що стояла на важливому торговому шляху, стала привабливим пунктом для торговців і ремісників. Поступово під її стінами сформувалося велике торгово-ремісниче поселення, виник монастир, був збудований феодальний замок. Це вже було справжнє давньоруське місто, історія якого тісно пов’язана з Галиць­кою Руссю.

В другій половині ХІ ст., коли почалося політичне роздроблення Русі, в міс­тах Галицької землі – Перемишлі, Звенигородці (Львівська область) і Теребовлі (Тернопільська область) закріпилися сини Тмутараканського князя Ростислава: Рюрик, Володар і Василько. На з’їзді руських князів у Любечі в 1097 р. за Ростиславо­вичами були закріплені Перемишльська і Теребовлянська волості.

Теребовлянський князь Василько, який правив з 1092 по 1124 р., за повідо­мленням літопису, вживав рішучих заходів для зміцнення своєї влади в Середньому Подністров’ї. Він активно заселяв цей край, намагався, як пише літописець, «переяти болгари Дунайские й посадити я у себе», тобто переселити населення з Подунав’я на територію Середнього Подністров’я. Тоді ж, як свідчать археологічні джерела, на Дністрі, проти гирла р. Серет, була збудована фортеця, яку назвали Василів. Коли запитували: чий це замок? – відповідь могла бути одна: Василів, тобто, теребовлян­ського князя Василька, з ініціативи якого було зведено укріплення. Так ця назва за­кріпилася за населеним пунктом і збереглася до наших днів. Розвиток міста Василів припадає на той час, коли територія Буковини входила до складу Галицького князівства, яке у 1199 р. об’єдналося з Волинським. Саме ж Галицьке князівство виникло в результаті об’єднання Перемишльського, Теребовлянського і Звенигородського князівств у 1141 р. Столицею нового князівства став Галич – місто на берегах Дністра (тут розташовувалась міська пристань) та його притоки р. Луква.

Приналежність міста Василів, як і Північної Буковини, до Галицької Русі під­тверджується насамперед писемними джерелами. Є переконливі свідчення того, що кордони князівства у Подністров’ї проходили у межах сучасного Сокирянського ра­йону. Так, у Галицько-Волинському літописі під 1229 р. говориться, що під час об­логи ворогами Галича князь Данило «собрав землю Галичкую … от Боброки доже й до реки Ушите и Прута». Літописець конкретно вказує на південні рубежі Галицької землі. У Подністров’ї вони простягалися до р. Ушиці, в гирлі якої розташовувалося місто Ушиця. В іншому місці того самого літопису під 1242 р. говориться, що Данило Галицький, дізнавшись, що загони хана Батия повертаються з Угорщини, «… хотя уставити землю і еха до Бакоти й Калюуса». Отже, Бакота, Калюус і Ушиця розгляда­ються літописцями як прикордонні міста Галицької Русі. За археологічними даними вони датуються ХІІ – першою половиною ХІІІ ст. Неподалік від цих міст, але на про­тилежному (правому) березі Дністра, між селами Непоротове і Ломачинці Сокирян­ського району, в урочищі Галиця збереглися руїни літописного міста Кучелмин.

Отже, землі Північної Буковини з містами Василів, Чернівці та іншими були в ХІІ-ХІІІ ст. складовою частиною Галицької Русі, що підтверджується й археологічними даними.

Матеріальна культура Василева та інших населених пунктів Північної Буковини ви­явилася типово галицькою. Про це свідчать, насамперед, такі масові матеріали, як глиня­ний посуд. Його основу становлять глиняні горщики з гранчасто сформованими вінцями. По бічному зрізі вінця зроблено жолобок – гніздо для накривки. На поселеннях Галицької Русі, включаючи давньоруську Буковину, горщики такого типу становлять близько 80 від­сотків комплексів. На інших землях Русі вони становлять незначний відсоток. Як видно, своєю масовістю гончарні горщики такого типу виділяють керамічні комплекси Галицької Русі. Такого типу керамічні комплекси характерні і для літописного Василева.

До числа масових археологічних знахідок належать підплитові поховання ХІІ-ХІІІ ст., які здійснювалися в ґрунтових ямах і на поверхні землі позначалися великими кам’яними плитами, що повністю перекривали могильну яму. Картогра­фування кладовищ з підплитовими похованнями показало, що вони на території Східної Європи поширені головним чином у Галицькій Русі. Підплитові поховання характерні для багатьох кладовищ Північної Буковини. Вони досліджувалися у Васи­леві, Чернівцях, у селах Борівці і Дубівці Кіцманського району, Оселівка Кельменець­кого та Ярівка Хотинського районів.

   Можна назвати й інші археологічні пам’ятки, наприклад, кам’яний храм, струк­тура якого є типово галицькою, глиняні плитки з геральдичними знаками галицьких князів, котрі підтверджують висновок про те, що Василів на Дністрі у ХІІ – першій половині ХІІІ ст. був важливим економічним і оборонним пунктом Галицької Русі.

Міське життя у Василеві припинилося в середині ХІІІ ст. Це був час монголо-татарського завоювання Русі. Навесні 1241 р. війська хана Батия, як пише літописець, «приде к Володимерю, й взя й копцем и изби не щадя, тако же и град Галич, иние гра­ди многи, имже нееть числа». Слідів військового розгрому середини ХІІІ ст. у Васи­леві не виявлено. Все ж місто занепало. Припиняє свій розвиток торгово-ремісничий посад, завмирає життя на території фортеці-дитинця і феодального замку.

Пізніші напади монголо-татарських завойовників знищили будівлі і чудові хра­ми, церкви, ремісничі майстерні, феодальний замок. Археологічні знахідки і межі, де їх знаходять, вказують на те, що місто займало значну площу (до 5 квадратних кілометрів) на правому березі Дністра – город, а на лівому, в гирлі р. Серет, розташо­вувалася частина посаду (там виявлено рештки дерев’яних зрубів і поховання), яку називали городок. Таку назву має і сьогодні село Заліщицького району, що розкину­лося на лівому березі Дністра, навпроти Василева. Можна з певністю стверджувати, що частина міста Василів, його посад, став окремим населеним пунктом.

За припущеннями науковців-археологів, літописний Василів налічував 10-15 тисяч жителів. Город розташовувався на Високій Горі, де були урочища Холм та Городище, поза межами урочища Монастир, аж до урочища Ліс.

Спустошливий похід хана Батия та наступні перерізали артерію зв’язку по річках Дністер і Серет. Торговий шлях «із варяг у греки», що пролягав р. Дністер від Русь­кого моря до Галича і далі, занепав, став небезпечним. Запустіла пристань (8 рядів кам’яних блоків), залишки якої збереглися до наших днів. Вона вірою і правдою слу­жила людям до 1918 року. Регулярно до пристані швартувалися дараби лісу (плоти), що сплавлялися з верхів’я Дністра. Коршівський Степан, 1900 р. н., згадував: «Мій батько та інші чоловіки розбирали пліт, до коней прив’язували кругляки деревини і волоком тягли з пристані на Торговище, до вивозу (залишки узвізної дороги до при­стані частково збереглися). До узвозу була прокладена вузькоколійна дорога, по якій кіньми тягнули вагони, навантажені лісом і дровами». Деревину для будівництва і дрова для опалення купляли жителі багатьох сіл аж до Кіцманя. За тодішніми нор­мами австрійська влада безплатно видавала кожному священику 12 кубометрів дров, війту – 10, на школу і вчителів – 15.

Під час Першої світової війни (1918 р.) вузькоколійку розібрали для військових потреб. Жителі продовжують руйнувати основу пристані і вивозити кам’яні блоки для власного будівництва. Занепад у середині ХІІІ ст. торкнувся не тільки літописного Василева. Тоді припинили свій розвиток численні поселення Галицької Русі. Із 120 поселень ХІІ – першої половини ХІІІ ст., які були обстежені на Буковині, у 57 не простежу­ються сліди заселення в пізніший час. Занепадають торгові шляхи. Замість назем­них дерев’яних жител в уцілілих селах почали зводити більш примітивні житла типу напівземлянок. Населення почало користуватися не гончарним, а ліпним глиняним посудом.

Запустіння руських земель у середині ХІІІ ст. було викликано рядом причин. До складу держави монголо-татарської Золотої Орди були включені південні причорно­морські степи, звідкіля систематично здійснювалися грабіжницькі походи на землі Південної Русі. Це змушувало населення залишати свої села і переселятися в ліси, подалі від великих доріг. Під час походів монголи вбивали людей, захоплювали в по­лон ремісників. Супутником набігів стали епідемічні хвороби чуми і холери. В Галицько-Волинському літописі під 1287 р. згадується спалах чуми, яка супроводжу­валася голодом. Остання епідемія холери датується 1830 роком, про що сповіщає кам’яний хрест. Братська могила «холерників» розташована в урочищі Ліс, де похо­вано понад 200 чоловік у великій ямі завдовжки – 10, завширшки – 5 і завглибшки – 4 метри. Довкола ями підтримувався вогонь день і ніч. Традиційно, протягом багатьох років, за могилою доглядають нащадки родини Бузинських. На свято Трійці, коли освячують поля, щорічно хресним ходом жителі села йдуть до могили, де священик править панахиду за упокій померлих.

Середньовіччя з його війнами, набігами різних загарбників та епідеміями поступово знівелювали квітуче місто.

В 1359 році Василів, як і вся Буковина, стає частиною Молдавського князівства. В 1538 році ці землі загарбала султанська Туреччина. Біль­ше двохсот років терпів буковинський край спустошливі набіги турків і татар. Про ці події в багатьох селах існують перекази та легенди.

В грамоті, датованій ХVІ ст., говориться, що господар Василь купив у Василеві поло­вину села за 150 леїв разом з господарством і людьми. Безправ’я, нещадна експлуатація фе­одалами своїх селян, важкі умови праці при­звели до фатального занепаду Василева, яке перетворилося на рядове село.

     Історичні джерела вказують, що через Василів у 1739 році пройшла частина ро­сійської армії під командуванням генерала Мініха. Про зв’язки жителів села з росій­ськими солдатами інформація відсутня.

У 1794 році (за іншими джерелами – 1807 року) до Василева приїздить перший його власник барон Андрей-Леопольд фон Капрі і поселяється в північній частині села. Свій маєток зводить за європейським зразком, починає закладати біля дому парк. До нинішнього дня з цього парку збереглося одне дерево – в’яз з обхватом стовбура 3 м в діаметрі.

   У травні 1848 року жителі Василева дізналися про скасування кріпосного права. Біля язичницького ідола, на Гозанисі, викопали велику яму-могилу, в якій «похова­ли» панщину. В неї скинули серпи, вила, коси, граблі та інші знаряддя, якими працю­вали на пана. Після цього всім селом пішли до церкви на «Літургію Слободи», потім влаштували танці. Щороку, аж до 1914-го, сільська громада відзначала це свято. Ві­йни, іноземне поневолення, радянська атеїстична пропаганда відтіснили його на за­дній план. У 1974 році, в розпал активного атеїстичного наступу, ідола було розбито. В цей час чинилися всілякі перешкоди релігійним святам, з часом забулося гуляння, пов’язане із скасуванням панщини.

До 100-річчя входження Буковини до складу Австро-Угорщини в Чернівцях роз­почалося будівництво митрополичої резиденції. Камінь для споруди добували у Ва­силеві, а в урочищі Котельце жителі виготовляли високоякісну цеглу.

В нагороду за працьовитість, чесність і дбайливість, а також з необхідності розвитку освіти, австрійська влада у 1876 році збудувала в селі чотирикласну початкову школу.

В другій половині ХІХ ст. австрійська адміністрація сприяла деякому розвиткові національної освіти і духовності. Богослужіння в церкві велося українською мовою, не чинилися перешкоди щодо вивчення рідної мови у школі. Спочатку навчання ве­лося німецькою мовою і один день на тиждень – українською. З 1890 року – 3 дні німецькою, 2 – українською, а з 1900-го – в основному українською і лише 3-4 уроки німецької як окремого предмета.

       У 1939 році в селі створюється осередок українських націоналістів, які періодично збираються в хаті Семенюка Михайла. Перед присутніми виступав провідник ОУН з Галичини, якого звали Орест (чи то ім’я, чи то псевдо). Він приносив з собою газети і брошури, розповідав про події у світі, вів роз’яснювальну роботу про завдання і цілі боротьби ОУН. В організацію входили: Тацюк Василь, Тацюк Михайло, Тацюк Ольга (Люся), Семенюк Михайло Васильович, Похивка Микола, Палагнич Іван Васильович, брати Гривули Микола і Дмитро, Бербенюк Василь Іванович, Бузинський Дмитро Ми­колайович, Гніданик Микола, Звізда Дмитро (з Дорошівців), Гривул (Літовська) Ганна Петрівна, Семенюк Василина Іванівна, Микуляк Василь Петрович, Гривул Дмитро Ва­сильович, Тимарський Степан, Мартинюк Василь Іванович, Бурик Катерина.

Під впливом діяльності ОУН в селі створюється товариство «Просвіта». Молоді хлопці і дівчата організовували концерти українського народного співу, готували і показували односельчанам в стодолі Гривула Дмитра вистави «Наймичка», «Назар Стодоля». Тут брати Василь та Михайло Тацюки декламували поему Т. Шевченка «Гайдамаки», а їхня сестра Ольга виконувала пісні на вірші Кобзаря «Така її доля», «По діброві вітер віє» тощо. В багатьох селянських хатах на почесному місці, поряд з образами, висів вишитий портрет Т. Г. Шевченка. «Наш Шевченко» – з любов’ю на­зивали в селі великого Кобзаря.

   22 червня 1941 року розпочинається радянсько-німецька війна. 30 червня до лав Червоної Армії більшовики мобілізували 46 чоловік, які майже всі загинули. Про­йшли всю війну і повернулися живими додому лише троє – Портей Микола Васильо­вич, Ящук Андрій Іванович і Бербенюк Микола.

До приходу румунів окремі василівські чоловіки – Літовський Василь Дмитро­вич, Градовий Василь, Кирилюк Василь Петрович, Москаль Яків Іванович – записа­лися до лав Буковинського куреня самооборони, який у липні 1941 р. створив провід ОУН у м. Заліщики з жителів придністровських сіл Буковини. Але німці не вважали за потрібне підтримувати це формування і розігнали його.

     У кінці березня 1944 року румуни знову залишають село, а на їх місце повер­нулися більшовики. Тепер василівчани зустрічали визволителів насторожено, без колишнього піднесення. В селі знову відновили діяльність сільської ради, яку очо­лив Мельничук Іван Петрович. Протягом квітня-серпня 1944 року, після розгрому Румунії, стали пішки повертатися василівські чоловіки із робочих батальйонів (де­ташементів). Почалася мобілізація василівчан на радянсько-німецький фронт. 10 травня більшовики провели першу мобілізацію, а в серпні-вересні – другу. Із Василе­ва протягом 1941-1945 років було мобілізовано 176 чоловіків, 70 з них загинули або пропали безвісти. За мужність і відвагу Семенюк Василь і Левицький Микола були удостоєні ордена Червоної Зірки ІІ ступеня, Каменецький Василь – ордена Слави ІІІ ступеня. В пам’ять про тих, хто не повернувся з фронтів жорстокої війни, в центрі села встановлено пам’ятник.

     У 1947 році в селі створено колгосп імені Ю. Федьковича, який складався з трьох бригад. Першим головою колгоспу був обраний Королик Микола Іванович (1947-1949 рр.), далі Гривул Іван Миколайович (1949-1953 рр.), Макух Василь Іванович (1953-1954 рр.), Попадюк Олександр (1954-1956 рр.), Шевчук Іван Васильович (1956-1961 рр.).

У 1961 р. колгосп імені Ю. Федьковича об’єднується з Кулівецьким колгоспом імені Б. Хмельницького в єдине гос­подарство – імені К. Маркса, яке очолив Литвинюк Віталій Іва­нович. Цей колгосп проіснував до 1975 р. Протягом усього часу господарство спеціалізувалося на вирощуванні зернових (уро­жайність складала 45-50 ц з га) та виробництві м’ясо-молочної продукції. На час укрупнення колгосп імені К. Маркса мав на рахунку близько 1 млн крб. Після укрупнення він ввійшов до складу колгоспу «Росія», який об’єднував землі чотирьох сіл: Кадубівці, Чуньків, Кулівці і Василів.

Колгоспом імені К. Маркса було збудовано 8 приміщень ферм, тракторну брига­ду, тік, контору, сучасне приміщення школи (1964), ряд магазинів. Колгосп «Росія» збудував Будинок культури і дитячий садок, який утримував власним коштом, па­вільйон побутового обслуговування, відділення зв’язку та ощадної каси. А через де­який час з’явилися амбулаторія, зуболікувальний кабінет, пологовий будинок, апте­ка, бібліотека.

Протягом 1972-1974 рр. колгосп власним коштом збудував окреме приміщення для сільського історико-краєзнавчого музею. Він мав чотири великі зали, в яких міс­тилися експозиції предметів ар­хеологічних знахідок, копії істо­ричних грамот, документів, пред­мети побуту, праці, одяг тощо. Але в 1987 р., при створенні в цьому приміщенні філіалу заводу «Гравітон», музей розібрали, а експонати звалили на сходи сіль­ського Будинку культури. Можна припустити, що такі справи без відома місцевої влади відбуватися не могли. Лише в 1992 р. розпочалися відновлю­вальні роботи, які дали можливість реставрувати поки що один зал.

Період так званої перебудови в СРСР активізував і простих людей. У 1989 р. в селі створюється осередок Народного руху Укра­їни, який очолив Мартинюк Дмитро Васи­льович. Майже кожен свідомий житель став його членом і на референдумі 1991 року все населення Василева підтримало утворення незалежної, самостійної Української держави.

Розбалансованість економічних зв’язків після розпаду СРСР, нетерпимість до колек­тивної форми господарювання прискорили занепад колись заможного колгоспу «Росія». У 1997 р. колгосп розпався, землі і майно се­ляни розділили між собою. Землю селяни отримали, а обробляти її без сільськогоспо­дарської техніки стало неможливо. З цієї при­чини значна кількість орної, родючої землі довгий час заростала бур’янами. Останніми роками її орендує сільськогосподарське підприємство ТзОВ «Хрещатик-Агро».

Ринкові відносини змусили окремих жителів перебудовувати свою свідомість, щоб займатися підприємництвом. Найшвидше в селі з’явилися приватні торгові за­клади – підприємці Яворський Василь Петрович, Ганзюк Георгій Антонович, Гончар Петро Миколайович, Борсук Дмитро, Кіцан Михайло. На території села успішно функціонує підприємство з відгодівлі свиней «Наша свинка» (кер. Строкань М. М.).

                                                            За матеріалами вчителя історії

                                                                     Смук Марії Василівни

                                                          За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                           «Історія сіл Заставнівщини»