Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Дорогі гості! Ми щиро раді вітати вас на сторінці села Веренчанка веб сайту «Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області»
Моє село прадавня Веренчанка
Найкраший краю із усіх країв
Колиска прадідів колиска волі й слави
Ведеш в майбутнє дочок і синів.
Веренчанка – чарівний куток буковинського краю, привабливий своєю історією і неповторністю де тісно перевтілюється минуле і сучасне. Мальовнича земля розгорнулася своєю щирою красою.
ГОРДІСТЬ СЕЛА
Макогон Дмитро Якович (1881-1961 рр.) – педагог, український письменник. Народився 28 жовтня 1881 року в Хоросткові Тернопільської області. Після закінченя початкової школи навчався в Тернопільській гімназії, звідки був виключений. Згодом екстерном склав іспит у Заліщицькій учительській семінарії й з 1902 року став учителювати на Буковині. У 1920-1923 роках працює у Веренчанці, де розпочинає свою літературну діяльність. Перший його твір датований 1900 роком. У 1907 р. виходить збірка віршів під назвою «Мужицькі ідилії», далі – «Шкільні образки» та «Учительські негаразди» (1911). Як учасник Першої світової війни пише й на цю тему – оповідання «Шпигун». Письменник пише й сатиричні твори – «Посольське справоздання», «Як став Марфей «радикалом», «З зеленої та студеної Буковини», «Вільні вибори» та інші. Чимало написав Дмитро Макогон і для дітей.
Помер письменник 7 жовтня 1961 року, похований в Івано-Франківську.
Ірина Вільде (літературний псевдонім Дарії Дмитрівни Полотнюк-Дроб’язко ) (1907-1982 рр.) – українська письменниця
Донька народного вчителя, письменника Дмитра Макогона, Ірина Вільде народилася 5 травня 1907 року в Чернівцях. Після закінчення приватної жіночої гімназії майбутня письменниця у 1928 р. вступає до Львівського університету. У 1933-1939 рр. працювала в редакції журналу «Жіноча доля», який видавався в Коломиї.
За радянської влади тривалий час працює журналісткою, пише оповідання, нариси, статті, перші художні твори. Найкра¬щим є великий і цікавий роман «Сестри Річинські». До творчого доробку таланови¬тої письменниці належать роман «Повнолітні діти», повісті «Зелена брама», «Ті з Ковальської». За досягнення в літературній творчості Ірині Вільде була присуджена Державна премія України імені Т. Г. Шевченка.
В 1920 р. письменниця разом з батьком переїхала до Веренчанки, де він отримав місце вчителя. Події цих років вона відобразила у повістях «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», які пізніше об’єднала в один літературний твір «Повнолітні діти». Своє¬рідним продовженням цього роману стали публіцистичні нариси «Не та тепер Верен¬чанка» (1951), «На суд історії» та «Прийшла коза до воза» (1972). Письменниця любила село Веренчанку як рідне й дуже часто сюди навідувалася. З ним пов’язані її новели «Татові» і «Лист приятелеві». В уривку «Довіра», присвяченому своєму чоловікові Євгену Полотнюкові, розстріляному німецькими фашистами, визнає, що село Веренчанка у її «серці… виросло до символу Батьківщини». Вшанування 100-річчя з дня народження І. Вільде.
Дем’ян Григорій Васильович (1929 р.) – український фольклорист, етнограф, літературознавець, кандидат історичних наук, громадський діяч
Народився 2 червня 1929 року в с. Грабовець Сколівського району Львівської області. У 1960 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені І. Франка, а в 1972 – аспірантуру Ужгородського університету.
Протягом 1945-1974 рр. працював у школах Сколівського району, в 1974-1986 – у Веренчанській середній школі. Працюючи тут, Дем’ян опублікував у місцевій та республіканській періодиці понад 300 статей літературного та історичного характеру з краєзнавства, фольклористики, етнографії, мистецтвознавства, розшукав матеріали про багатьох українських письменників, створив музей історії села та Ірини Вільде.
Г. В. Дем’ян – відмінник народної освіти, з січня 1989 року – науковий співробіт¬ник Львівського відділення Київського інституту мистецтвознавства, фольклорис¬тики та етнографії імені М. Т. Рильського.
Григорій Васильович – автор досліджень «Іван Франко в народнопісенній творчості», «Літературно-мистецька Стрийщина», «Народознавча спадщина Івана Вагилевича» та ін¬ших. Він є першим лауреатом республіканської премії імені П. П. Чубинського (1989).
Антемійчук Тодор Тодорович (1928-2006 рр.) –політичний в’язень. Народився Т. Т. Анте-мійчук 28 лю¬того 1928 року в с. Веренчанка Заставнівського району. Тут закінчив 7 класів румунської та української школи. У 14 років румуни арештували хлопця за те, що на стіні своєї дерев’яної хати випалив слова «Слава Україні». Юнака румунські кати били нарівні з дорослими. Ще жорстокіше вчинили з хлопцем більшовицькі окупанти, які звинуватили його у зраді батьківщини й підтримці бандерівського руху. За це отримав 10 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбував покарання у норильських таборах. Він згадував: «Я одержав свій номер Е-058. Ці номери носили ми на нашій одежі… ре¬жим в таборі був надто суворий. Перш за все кожен в’язень повинен був робити: на будівництві десять годин, на шахті – вісім. В таборі існувало дворазове харчування – рано і увечері. Основна пайка для в’язня становила 700 г на день. До цього на сніда¬нок належалось черпак баланди і 200 г каші, на вечерю стільки ж баланди й каші та шматок оселедця». Відбували тут покарання і високоосвічені люди: інженери, професори, вчені. Тодор знайшов людей, які згодилися, попри небезпеку, навчати його різних наук. Велике бажання і наполегливість допомогли хлопцю вивчити математику, фізику, хімію, геогра¬фію, анатомію, історію в обсязі середньої школи. Англійську мову тут вивчив досконало.
«Знав, – писав у спогадах Тодор Тодорович, – що наука – це велика сила, а звідси вже й сам напрошується висновок: щоб бути сильним – треба вчитися. Треба відомстити нашим гнобителям, може, не шаблею, не автоматом, а одним єдиним словом. Словом правди».
У 1955 р. звільнився й разом з дружиною виїхав у Польщу. Там офіційно закінчив середню школу, гірничий інститут з відзнакою. Працював у науково-дослідному інституті, викладав у навчальних закладах іноземні мови.
І хоч жив Тодор Тодорович у Польщі – думки його були з українським народом. Вірив у краще майбутнє незалежної України. А для молодшого покоління написав книгу-спогад «Норильські табори». Щоб пам’ятали нащадки, яким тернистим шляхом йшла Україна до своєї незалежності, як страждали її доньки й сини. Книга «Норильські табори» була відзначена у 1992 році на конкурсі «Слідами пам’яті». Нагороди встановили: Український державний архів, Київський інститут літературних досліджень ПАН, Літературний інститут у Парижі, Головна управа об’єднання українців у Польщі.
«Україна встала! Радію, що і я вніс свою маленьку лепту у велику справу мрій батьків й прадідів, – пише у своїй книзі Тодор Тодорович. – Я хотів відкрити той таємничий лабіринт людських страждань та показати тих, хто томився у ньому, хто прямував до кращої долі свого народу».
Помер Тодор Антемійчук у 2006 році, похований у Польщі.
Готинчан Василь Георгійович (1902-1941 рр.) – комуністичний діяч
Народився Василь Георгійович 19 жовтня 1902 року в с. Веренчанка у сім’ї сільського вчителя. З малих літ бачив біду і нужду селян, був свідком їх жорстокої експлуатації місцевими дідичами. Все це викликало в його вразливій і чесній душі глибоке обурення і гнів проти окупаційної влади.
1913 року одинадцятилітній Василь приїздить до Чернівців і вступає на курси, шо готували учнів до вступу в гімназію. Навчався в ній з осені 1914-го по липень 1923 року. Його політично гострі статті уже в 1925 році привертають увагу до себе політичною непримиренністю. 20 грудня 1925 року він публікує в газеті «Боротьба» статтю «Політична боротьба робітників і селян за волю».
За рекомендацією С. Г. Галицького та І. Д. Стасюка його приймають в члени КПР і посилають на роботу в редакцію газети «Борець» – орган ЦК партії «Визволення». 26 лютого 1932 року В. Г. Готинчана заарештували і засудили до 6 місяців тюремного ув’язнення і сплати 10 тисяч леїв штрафу. У 1938 році його знову було заарештовано. Комісари сигуранци пристрасно допитували арештованого про те, чого він ходить по селах і баламутить людей, ведучи комуністичну пропаганду і розповсюджуючи маніфести.
Встановлення 28 червня 1940 року радянської влади на Буковині, якого так чекав і за яке активно боровся, не принесло В. Г. Готинчану бажаної радості. За доносом 26 серпня 1940 року його було арештовано і кинуто в Чернівецьку тюрму №1.
Готинчана звинувачували за ст. 54-13 КК УРСР у видачі сигуранці членів КПР Б. Ш. Каца, Р. Мільштейна, Ш. Вайсельберг, а також Ю. З. Міроша, який зрадив потім усю підпільну комуністичну організацію Чернівецького повіту.
В пред’явлених звинуваченнях В. Г. Готинчан винним себе не визнав. Справу мали відправити на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. Але 12 травня 1941 року начальник санітарної частини тюрми № 1 Тіморін, лікарі тюрми Ющенко і Пістинер склали акт, що 11 травня 1941 року о 17.30 Василь Георгійович Готинчан помер у тюремній лікарні. 27 квітня 1972 року підполковник Чернівецького обласного управління КДБ Вишневський в порядку розгляду справи про безпідставне звинувачення В. Г. Готинчана написав постанову про припинення кримінальної справи № 1571 за відсутністю в діях Василя Георгійовича Готинчана складу злочину.
Фесюк Василь Дмитрович (1961 р.) – самодіяльний поет
Народився 10 квітня 1961 року в с. Веренчанка. Веренчанську середню школу закінчив у 1978 році, після чого працював слюсарем локомотивного депо станції Чернівці. Звідси отримав направлення в Дніпропетровський інститут інженерів за¬лізничного транспорту, де навчався з 1980 по 1985 рік. Після цього два роки працює інженером-технологом у локомотивному депо.
З 1987 року – співробітник СБУ, підполковник. Напружену роботу поєднує з по¬етичною творчістю. З-під його пера виходять вірші, що оспівують красу людських стосунків, красу рідного краю. У травні 2004 року в музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської Василь Фесюк презентував першу збірку поезій «Цей дивний людський світ».