Історія Юрківці

На околицях села виявлено рештки поселення трипільської культури (ІІІ тис. до н. е.) та давньоруського селища (ХІІ-ХІІІ ст.). Археологічні знахідки свідчать, що в епоху бронзи на цій території, в межах сучасних урочищ Турлів та Язвір, було два поселення. Вони прилягають до урочища Скали і тягнуться аж до Погорілівки на північ уздовж р. Чорний Потік. На південній околиці Юрківців (над Вербівцями) ар¬хеологами знайдені кам’яні сокири і рубила, кремінні наконечники стріл, які зробле¬ні дуже майстерно. Ці речі дають право вважати, що тут тривалий час проживало одне з давніх племен неоліту.
За давньою легендою назва села походить від першопоселенця Юрка, що оселив¬ся на північному схилі гори Джамія. Ймовірно, що перших жителів привабили сюди родючі ґрунти, які розкинулися на північний захід та захід від села, наявність питної води і безпечні умови проживання. Високі пагорби та густі ліси ховали людей від непроханих гостей.
Село розташоване в пониззі гори Джамія. Його інф¬раструктура розвивається у двох напрямках – на північ і північний захід. Долина, де розташоване село, оточена з півдня горою Джамія, зі сходу крутосхилом від села Боян¬чук, із південного заходу й заходу високими горбами, які є вододілом басейну Пруту і Дністра на західній окраїні Хо¬тинської височини. Через село протікає невеличка річка Чорний Потік, яка бере свій початок із Турецької криниці, розміщеній на горі. На північ від села всі потічки збира¬ються у три великі стави. Один із них – Турлів – природ¬ний. Річка Чорний Потік біжить до Дністра через урочи¬ще Скали, де в одному місці зникає під землею. Це місце в народі називають Язвір. Через кілька сотень метрів потік знову з’являється на поверхні.
На західній околиці села, в напрямку Заставни, багато століть стояла т. зв. «Фігура». Можливо, вона «Колгоспник і колгоспниця»
«Колгоспник і колгоспниця»

виконувала роль козацького поста, який вогнем і димом сповіщав про набли¬ження турецько-татарського війська. Нині там, на перехресті, стоїть капличка, хрест та скульптура «Колгоспник і колгоспниця» (встановлена в радянський період).
З історичних джерел відомо, що в більш пізній час (ХІІ-ХІV ст.) буковинський край входив до складу Галицько-Волинського князівства. Село Юрківці виникло в пе¬ріод боротьби молдавського господаря Штефана Великого з Польщею за Буковину і в історичних джерелах вперше згадується в 1448 році. Відомо, що господар зумів відво¬ювати собі Буковину, але невдовзі Молдавія, як і інші її сусіди, потрапила в залежність від Османської імперії. З 1537 року Османська імперія, отримуючи величезні гроші у вигляді обов’язкових податків, часто посилала свої загони для збору ясира. Тоді най¬більше страждали прості люди, яких грабували, вбивали, забирали в турецьку неволю, інколи спалювали і руйнували цілі села, які вже ніколи не відроджувалися.
У 1698 році турецькі яничари знищили місто Василів на Дністрі. В цьому ж році було спалене і знищене дотла село Юрківці. Існують припущення, що під час гранді¬озної Хотинської битви 1621 року плюндрували наддністрянські землі війська сул¬тана Османа ІІ.
Зовсім змінилися Юрківці в роки австрійського панування (1774-1918 рр.). Село значно виросло і розширилося. Завдяки родючим ґрунтам і працьовитим лю¬дям село з часом піднялося до рівня Вікна, Заставни та Ржавинців, які помітно ви¬ділялися своїм розвитком на Заставнівщині. Але якщо говорити конкретно за про¬стих селян-хліборобів, то життя їх залишалося дуже важким. Масові податки на користь держави і землевласника, панщина, різні повинності тримали селян у по¬стійних злиднях.
В Юрківцях, близько 1843 року, народилася мати Ольги Кобилянської Марія Йосипівна Вер¬нер, що мала польсько-німецьке походження. Тут пройшли її дитячі роки. За характером до¬бра й лагідна жінка присвятила усю себе великій родині із дев’яти чоловік, в якій виховувалося семеро дітей. Вона любила музику, літературу, знала іноземні мови. Під її впливом проходило «розумове й чуттєве» виховання дітей, їх розви¬ток. За словами Лесі Українки, Марія Йосипівна «дуже нагадувала святу Анну на малюнках Лео¬нардо да Вінчі». Ольга Кобилянська успадкувала вдачу матері.  Світлою надією на покращення умов життя було скасування кріпосного права в 1848 році. Пам’ятним знаком про цю історичну подію є своєрідна могила, насипана селянами біля дороги, що веде на Заставну. Ні дощі, ні вітри не змогли її стерти з лиця землі. В цій могилі покояться знаряддя праці, з якими ходили юрківчани на панщину.
Особлива увага приділялась селу в роки підготовки до Першої світової війни (1900-1914 рр.). Будувалися нові громадські споруди, відновлювалися бруковані дороги, які мали стратегічне значення. У разі війни планувалося школу, медич¬ний пункт, адміністративні будинки перетворити на лазарети і штаби. В останній чверті ХІХ століття в селі будуються школа, будинок священика, інші державні будинки.
Події Російської революції 1905-1907 років розтривожили свідомість і юрківчан, про що свідчить донесення начальника Кіцманського повітового управління прези¬дії крайового управління Буковини про страйк сільськогосподарських робітників у с. Юрківці від 14 квітня 1905 року:
«10 ц. м. орендар маєтку в Юрківцях Леон Меч доніс мені, що розпочався страйк серед сільськогосподарських робітників у Юрківцях. Відновлення роботи поставле¬но в залежність від виплати 2 к. на день замість звичайної поденної плати від 60 г. до 1 к.; застосуванням небезпечних погроз страйкарі утримують від відновлення роботи тих, хто хоче працювати. Сільськогосподарським робітникам з сусідніх гро¬мад, особливо з Товтрів, ніби навіть погрожували при посередництві довірених осіб страйкарів убивством, якщо б вони пішли на роботу до Юрківців.
У зв’язку з цим донесенням я негайно зобов’язав розпорядженням №11649 від 10 квітня 1905 року відповідне ц.-к. керівництво жандармського поста в Малому Ку¬чурові, а також громадську управу в Юрківцях розслідувати стан справи, яка стала підставою даного донесення, та доповісти мені про результати.

В рапорті №107 від 13 квітня 1905 року, який одержано сьогодні, жандарм¬ський пост у Малому Кучурові доносить мені таке: 10 ц. м. орендарі маєтку в Юрківцях, брати Мечі, звеліли своїм наглядачам Михайлові Войткові, Семенові Скакунові та Іванові Тимофійчукові покликати мешканців села на роботу. На це запрошення на призначеному місці зібралося близько 200 робітників різного віку і просили через наглядачів, щоб з’явилися до них орендарі, аби домовитися про поденну плату, бо вони не погоджуються на 60 г. в день, які одержували досі. Піс¬ля того, як ніхто з орендарів маєтку не прийшов до зібраних, останні розійшлися і повернулися додому.
На повторне запрошення робітники знову зібралися 11 ц. м. і повторили своє вчорашнє прохання, після чого Генріх Меч розпочав з ними переговори про рівень поденної плати. Представники присутніх робітників – Микола Заблоцький, Василь Сірман, Георгій Гудимка, Ілля Матейчук, а також Іван і Микола Воронюки – заявили, що зможуть розпочати роботу тільки за поденну плату 2 к. та обґрунтували це під-вищення плати високими цінами на кукурудзу. Генріх Меч пропонував робітникам поки що поденну плату 80 г., а на час жнив – 1 к. Після того, як страйкарі зменшили свою початкову вимогу до 1 к. 60 г., але згоди не було досягнуто, вони повернулися додому і до 13 ц. м. роботи не починали.
Досі не було жодного порушення спокою і жодних виступів у зв’язку з рухом серед сільськогосподарських робітників у Юрківцях, і об’єктивний виклад до¬несення жандармського поста цього не підтверджує, тим більше, що сільсько¬господарським робітникам з Галичини, запрошеним братами Мечами, ніхто не перешкоджає працювати. Досі не вдалося встановити, хто розпочав цей рух серед робітників і хто ним керує. Я пильно стежитиму за цим рухом і негайно доведу до високого відома про будь-які важливі події, а також про можливе поширення цього руху в повіті.
Нарешті, підкреслюю, що я досі не отримав донесення, якого вимагав від гро¬мадської управи в Юрківцях про цю справу.
Ц.-к. начальник управління М. Краль». (ЧОДА, ф. З, on. 1, спр. 9302, арк. 5–6. Оригінал. Рукопис. Переклад з німецької). Такі страйки сільськогосподарських робітників відбувалися в Юрківцях у 1906, 1907 і 1910 роках. У жовтні 1910 року найбільш активних учасників страйку Ми-колу Верцака, Василя Верцака та Івона Запотічного було засуджено до тюремного ув’язнення. Проявили високу свідомість юрківчани і 28 липня 1907 року, коли відбулося в с. Горошівцях велике селянське віче. На ньому були присутні також селяни з Юрків¬ців. Після виступу кількох промовців учасники віча прийняли таку резолюцію з ви могами до властей: скасування заборгованості селянських господарств та зниження податків, утримання шкіл за рахунок держави, збільшення селянського землеволо¬діння, запровадження загального, рівного, прямого і таємного виборчого права при виборах до сейму, міських і сільських громадських рад, запровадження української мови в державних установах, скорочення строку військової служби, ухвалення за¬кону про охорону сільськогосподарських робітників від експлуатації та соціальне забезпечення в старості, ліквідації прав поміщиків полювати на селянських землях, скасування оплат при передачі майна у спадщину та інше. (Газ. «Буковина, 7 серпня 1907 р.). Великом лихом для жителів села стала Перша світова війна 1914-1918 рр. Дуже постраждало село і мешкнці в 1916 році під час Брусиловського прориву, коли на його території і близьких підступах відбувалися інтенсивні бої. Спочатку це сталося 5 червня. Австрійці розгромили російські війська в районі залізничної станції с. Ві¬кно і перекинули два полки в Погорілівку та Юрківці, які продовжували відтісняти відступаючого противника. Наступного разу бойові дії зачепили Юрківці 10 червня, коли розпочався дру¬гий етап т. зв. «битви за Буковину». Російські війська розгромили австрійців у ра¬йоні Чорного Потоку, витіснили їх з Вікна, захопивши при цьому Добринівці і До¬рошівці. Цього ж дня 360 туркменів кінною лавою атакували австрійців південно-західніше Юрківців і спромоглися увірватися західніше Погорілівки та захопити 1500 полонених. Від артилерійського обстрілу було пошкоджено багато хат, части¬на з них згоріли. Багато юрківчан, мобілізованих австрійським урядом, воювали на італійсько¬му фронті – в Трієсті та Тиролі. Додому повернулася лише половина мобілізованих, частина – каліками. Про той трагічний для буковинців час Першої світової війни згадував житель села, учасник воєнних дій Мацко Василь Дорофтейович: «На по¬чатку 1916 р. наш полк переводять на італійський фронт у район міста Ізонцо. Бої були настільки важкими, що здавалося, ніби весь світ звіз сюди канони (гармати) і хочуть ті неприступні Альпи зрити, перетворивши на купу каміння. Шість разів ми (австрійці) йшли в наступ – і вже перемагали, та той руский Брусилов збив нам всю операцію….». 3 листопада 1918 року народне віче у Чернівцях заявило про «приєднання австрійської частини української землі до України». Юрківчани активно підтри¬мували рішення віча і дуже вороже зустріли прихід румунських окупантів. Ха¬рактерними особливостями в управлінні румунської адміністрації були суцільна румунізація і фізичні покарання. Головним засобом спілкування і навчання дітей визначалася румунська мова. Рідна мова залишалася у використанні лише на по бутовому рівні. За найменшу провину дорослих били жандарми, дітей у школі карали вчителі.
У сільську примарію з Чернівців надійшов документ, в якому говорилося: «Службовцям забороняється говорити іншою мовою, крім румунської. Приватним особам забороняється звертатися до службовців іншою мовою, крім румунської. Кожна заява, скарга чи пояснення, з якими звертаються в державні, громадські чи приватні установи, мають бути написані румунською мовою. Заяви, написані іншою мовою, не приймаються, в магазинах і громадських місцях говорити лише по-румунськи». На дверях примарії і магазинах прикріплювалися написи: «Говори¬ти по-румунськи».
Юрківчани усвідомлювали, що вони не є господарями на своїй рідній землі. Жили за правом сильнішого, за законами і правилами румунської влади. Неспра¬ведливість щодо українців штовхала жителів села на крайні заходи. Так, 1927 року селяни виступили з протестами проти незаконних дій чиновників боярської Румунії під час проведення земельної реформи й збирання податків. Усупереч розпоряджен¬ням місцевої адміністрації співали народних пісень, дивилися українські вистави у виконанні товтрівських аматорів. У цей складний період духовним осередком, єдиним центром українства зали¬шилася православна Дмитрівська церква. Парафіяни наполягали, щоб богослужіння в церкві проводилося українською мовою, бо переважна більшість населення украї¬номовна. Румунська адміністрація пішла на поступки, бо румунське населення мало власну невелику церкву на т. зв. Колонії. У роки Другої світової війни село пе¬режило не тільки румунську окупацію, але і єврейські погроми та репресії радян¬ської влади (1944–1951 рр.). В цей період більшовицькі активісти зруйнували «Ко¬лонію», відібрали у селян землі, сільсько-господарський реманент, коней, майно і створили у 1948 році колгосп «Заповіт Ілліча». Колонія була заснована румунськими властями у 1918 році й проживали тут колишні учасники війни, легіонери, що відзначилися своїм патріотизмом і на яких влада могла покластися повною мірою, сподіваючись у разі потреби придушити рух революційного селянства. Це невелике поселення складало від 60 до 80 сімей. Кожен колоніст мав 5 га орної землі та обов’язково 0,5 га саду. Крім того, колоністи отримали по одній фальчі землі з громадських лук. Для своїх потреб і власних дітей колоністи збудували невелику дерев’яну православну церкву та школу, де працю¬вало двоє вчителів. Школа також мала 1 га поля і сад.
У 1944 році колоністи разом з відступаючими військами повернулися на бать¬ківщину, взявши з собою лише найнеобхідніше. Під час колективізації всі будівлі, в т. ч. церква і школа, були зруйновані. Залишився тільки сад, який проіснував до 1970 року. Тепер тут чисте поле і дві криниці.
Південніше Колонії, в урочищі Татарка, за часів румунської окупації проживав пан Желера, Ґазди Халатурник та Єленюк. На залізничній станції Юрківці довгий час проживав даскал Юрківської та колоністської церков Гайдиш.
Багато юрківчан воювали на радянсько-німецькому фронті. Лише у Латвії із с. Юрківці загинуло 76 воїнів, які воювали у складі 234-го стрілецького полку 186-ї стрілецької дивізії, 402-го стрілецького полку 168-ї стрілецької дивізії, в 251-му гвардійському стрілецькому полку 85-ї гвардійської стрілецької дивізії, 934-му стрілецькому полку 256-ї стрілецької дивізії, 661-му стрілецькому полку 200-ї стрілецької дивізії, 323-му гвардійському гірському стрілецькому полку 128-ї гвардійської гірської стрілецької дивізії, 710-му стрілецькому полку 219-ї стрілецької дивізії, 1257-му стрілецькому полку 379-ї стрілецької дивізії та інших обєднаннях. Радянському командуванню потрібні були свіжі сили, а на військову виучку часу не вистачало. Не навчені, без воєнного досвіду буковинці масово ги¬нули. Їхні останки покояться у містах Рига, Ерглі, Добеле, Ауце, в багатьох селах і хуторах Латвії.

Історично в Юрківцях склалися такі кути: Гераси¬мівка, Долина, Гора, Солонці, Оград. Із цих назв най¬більш відомі Солонці (південно-східний кут) та Оград (південний кут). Солонці з давніх-давен відомі жителям села тим, що тут є солончаки (навіть худоба на толоці лиже цю землю). Оград походить від огородженої території, що на¬лежала до саду дідича Вартарасевича, який володів юр¬ківськими землями за часів Австро-Угорської імперії. До Ограду належали великі стайні, загони для худоби, гос¬подарські будівлі і величезний сад, що займав усю пів¬денну частину Юрківців. З утворенням колгоспу Юрківці стали швидко роз¬виватися, розбудовуватися. Дуже багато для розбудови села зробив голова колгоспу Сікорський Володимир Йо¬сипович. Ставки, великі ферми, гаражі, адмінбудинки, нова школа, Будинок культури, дитячий садок, парникове господарство, кахельний завод – усе це справа рук депутата Верховної Ради СРСР двох скликань підряд Сікор¬ського В. Й. Ця невтомна людина від п’ятої години ранку і до пізньої ночі віддавала себе роботі і людям. Добрі справи продовжили і наступні керівники колгоспу: Ку¬ницький Іван Дмитрович та Серафинюк Іван Іванович.
У 1999 році колгосп реформували в агрофірму «Маяк», який знову очолив після десятирічної перерви Куницький І. Д. Невдовзі агрофірма «Маяк» вибилась у число кращих господарств району та області. В село провели газ, започаткували нові види підсобних промислів.
Село Юрківці багате на корисні копалини: глину, з якої виготовляють кахель, плитку, цеглу; будівельний камін; вапняки. Ще село славиться своєю джерельною водою.
В селі функціонує загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, в якій здобувають освіту юрківецькі діти. Є шкільна і сільська бібліотеки, медичний пункт.
Під час економічної кризи агрофірма занепала, стайні і майно люди розтягнули, зупинився колись досить успішний цех із виготовлення кахелю. Окремі приміщення використовуються під свинокомплекс (підприємець Радиш) і цех із виробництва ду¬бових меблів (підприємець Пержан Дмитро). Підприємець Капіцький Сергій вику¬пив цегельний завод і взяв в оренду земельні паї.
Окремі жителі села відкрили свій приватний бізнес, який розвивається, здебільшого, в торгівлі та закладах хар¬чування.
Відсутність робочих місць усе пра¬цездатне населення, в тому числі мо-лодь, змусила виїхати на заробітки за кордон: в Італію, Грецію, Німеччину, Іспанію, Португалію, Англію, Росію, Польщу, США та інші країни. Сучасне покоління юрківчан живе надією, що так буде не вічно…

Легенди села

Легенда про гору Джамія

Було це в ті часи, коли буковинський край часто спустошували турки й татари, а людей забирали в рабство. Одного разу на Юрківці напали жорстокі вороги. Село спалили, старих і малих перебили, а молодих і дужих забрали в ясир. Стала бранкою і красуня Марічка, яка втратила чоловіка, але носила під серцем його дитину. Марічку разом з односель-цями виставили на продаж в одному з кримських міст. Не кожен міг її купити, бо за буковинську красуню правили дуже високу ціну. Коли побачив Марічку султан, то вирішив придбати її для свого гарему. Правитель Османської імперії назвав свою нову дружину Джамілею, що означає «єдина».
Марічка народила хлопчика, якого назвала Світозаром. Минали роки і хлопчик не¬вдовзі перетворився на красивого й сильного воїна. Під час одного з походів на україн¬ські землі султан призначив хлопця командувати бойовим загоном. Засумувала мати, бо син відправлявся вбивати її одновірців, односельчан. Вона перевдягнулася у чоловічий одяг і попросила сина взяти з собою в похід, щоб ще раз побувати у рідних краях.
Не могла спокійно дивитися Марічка-Джаміля на муки, страждання і смерть близьких їй за вірою людей. І призналася сину Світозару, що його батько не султан, а православний християнин, який багато років тому загинув від турецької шаблі. Про¬сила слізно: «Врятуй їх, синочку, не губи невинних душ, хай згинуть всі яничари». І по¬вернув зброю Світозар проти яничарів. Немало вже їх полягло, але раптом сміливцю впилась у плече чорна стріла. Люди втікали в ліс, а Світозар з останніх сил прикривав їх. Проте сили були нерівні, посікли вороги Світозара на очах у матері.
З відчаю і ненависті попросила Марічка захисту у сил небесних. Раптом зашумі¬ло, загуркотіло і підземні води забили з-під землі, табір турків криницею став. Топи¬лися у воді чужоземці і з переляку лопотіли: «Джаміля, Джаміля, Джаміля!». Марічка стояла, мов закам’яніла, над бездиханним тілом милого сина Світозара, а губи шепо¬тіли: «Прости, синку, що не вберегла тебе. Боже, не розлучай мене із сином». За мить вона піднялась увись і постала високою горою.
Повернулися з лісу люди, а перед очима постала криниця і висока гора. Крини¬цю назвали вони Турецькою, а гору – Джамілею.
Через століття передають люди із уст в уста цю незвичайну легенду. З часом сло¬во Джаміля видозмінилося і перетворилося на Джамія.

ЛЕГЕНДА ПРО ПОХОДЖЕННЯ ЮРКІВЦІВ
Колись, дуже давно, через нашу місцевість проходив один чоловік, якого звали Юрко. Йому сподобалася ця земля. На півдні височіла гора, а далі, на північ, лежала долина з буйними травами, яку можна було обробляти. Згори донизу дзюркотіли струмочки, оточені деревами, співали пташки. Юрко повернувся додому і невдовзі привів сюди всю свою сім’ю. А мав він багато синів з дружинами і в кожного підрос¬тали дідові онуки, яких теж на честь діда назвали Юрками.
Оселився Юрко з великою родиною під горою, збудували собі хати. Тут вони випасали худобу і овець, а в до рлині орали і сіяли. Навколишні люди, які знали це поселення, стали говорити: «Юркове село».
Постарів Юрко, занедужав, а згодом помер. Поховали його недалеко від хати, під горою. І тепер тут розташований сільський цвинтар. Хоч важко туди нести покійни¬ків, бо далеко і дорога у вибоїнах, але не міняють люди цього місця – тут поховані їхні предки і їм належить поряд лежати.
А село росло, розросталося далі на північ від першого поселення і з часом пере¬творилося на гарне та велике село.
УРОЧИЩЕ ТАТАРКА
З сивої давнини заглядає в душу синіми очима урочище Татарка. Звідки тут, на Буковині, взялася ця назва?
Пояснення такої назви могла дати дивна рослина, що росте тільки в цьому уро¬чищі. Люди розповідають, що відвар з підсушеного зілля дуже цілющий і гоїть всякі рани. Але в зеленому вигляді рослина отруйна і від необережного користування на тілі можуть залишитися сліди опіків. Саме з цієї причини люди могли назвати її, а звідси і все урочище, лихою, як татарка.
Є й інше пояснення. Було це давно, коли татари часто нападали на буковин¬ські села. Напали вони одного разу на Юрківці, повбивали старих і малих, а мо¬лодих зв’язали і повели з собою до далекого Криму. Бранці усвідомлювали, що назад з чужини вороття не буде. Як тільки спустилися у видолинок, вони стали непомітно звільнятися від пут. Вирішили здобути свободу або померти на рід¬ній землі. Вони кинулися голіруч на ворогів: скидали їх з коней, били, душили. Багато тоді полягло тут невинного люду. Хто залишився живим – отримав волю. Не дорахувалися своїх воїнів і татари, але вони спішили швидше вибратися на рівнинну місцевість…
Вранці татарва була вже далеко, а в урочище повернулися з лісу юрківчани, які сховалися в ньому до нападу. Страшна картина постала перед ними. Вся земля покри¬лась трупами, а поміж убитими і пораненими ходила жінка, як мара. То була жінка-татарка. Вона зупинялася біля поранених, перев’язувала їм рани і щось приказувала на своїй мові. Потім відварювала чар-зілля і тією водичкою промивала рани. Ніхто не заважав їй це робити. «Своїх» забрали до села, а її залишили з чужинцями в урочищі. Наступного дня жінка прийшла в село і принесла пучок зілля. Люди зрозуміли, що це були ліки. Татарка повернулася в урочище і там залишилася жити. Збудувала собі бурдей (землянку), аби мала де сховатися від вітру і дощу. Надходила зима, дні стали холодними. Хлопці, яким зілля допомогло залікувати рани, вирішили забрати жінку в село, ближче до тепла і людей. Та вона показала на горбочок свіжої землі біля бурдея і жестами відмовила хлопцям. Не хотіла татарка покидати могилу дорогої для неї людини. Із почуття вдячності хлопці змайстрували жінці маленьку хатинку, де вона про¬живала поруч з могилою до кінця своїх днів. Ким був той чоловік для неї – ніхто не знає: син, брат, коханий? Забулося все… Але урочище й досі люди називають Татаркою, бо жінка-чужинка рятувала від за¬гибелі і «своїх», і «чужих». Із почуття вдячності хлопці змайстрували жінці маленьку хатинку, де вона про¬живала поруч з могилою до кінця своїх днів.
Ким був той чоловік для неї – ніхто не знає: син, брат, коханий? Забулося все… Але урочище й досі люди називають Татаркою, бо жінка-чужинка рятувала від за¬гибелі і «своїх», і «чужих».

ТОПОНІМИ СЕЛА ЮРКІВЦІ
Кут Герасимівка – є припущення, що село розвивалося саме з цього місця, де жили чоловіки з іменем Герасим. Гіпотеза потребує додаткового дослідження.
Кут Пилиповани – розташований за Оградом. Ймовірно, що тут колись прожи¬вали російські старообрядці липовани, назву яких жителі переінакшили. Це може відповідати дійсності, бо Юрківці перебували в прикордонній зоні з Росією.
Кут Оград – південний кут села, раніше ця огороджена територія належала до саду дідича Вартарасевича.
Кут Солонці – південно-східний кут села, де солоні ґрунти.
Кут Долина – центр села, будівлі розміщені в долині.
Кут Гора – будівлі розміщені навколо церкви і вище.
Урочище Татарка – за народною легендою, отримало назву від жінки-татарки.
Джамія – назва гори походить від жіночого імені Джаміля, що з часом видозмі¬нилося на Джамія.
Турлів став – природного походження. Походження назви поки що невідоме.
Урочище Скали – це гіпсові відкладення, що тягнуться в напрямку до Баламутівки.
Турецька криниця – розташовувалася під горою Джамія, тепер тут мочарі.
Печера Язвір – тут зникає під землею Чорний Потік і через кілька сотень метрів знову з’являється на поверхні.
Колонія – поселення румунських колоністів від 60 до 80 дворів, яке існувало з 1918 по 1948 рік.
Урочище Кринички – розташоване на захід від села в напрямку до Заставни. Ра¬ніше тут було три кринички, але меліоративні роботи їх знищили, перетворивши на мочарі. Ковалева яма – так називається карстова западина, що розташована на північ¬ний захід від села, біля Колонії. Вона постійно заповнена водою (кажуть, що бездо¬нна) і не висихає навіть у найспекотніші дні. Біля неї, на роздоріжжі, жив коваль. Звідси і назва – Ковалева яма. Могила – розташована на заході від села, на межі юрківських і заставнівських полів, біля дороги Заставна – Юрківці. В 1849 році в ній юрківчани поховали свою панщину – знаряддя праці, якими працювали на панщині. Баба – поле, що лежить між Татаркою і Колонією, під товтрівським садом. Воно належало старенькій, одинокій бабці. Місцевість тут болотиста.
Рівне – дуже рівне поле площею 200-250 га, належить вербівській громаді.
Попівська сесія – поле площею 15 га, в бік Вербівців, яке належало юрківському священику.
Гушулянка – походження назви поки що нез’ясоване.