Культура Урсоя

Чимало наших краян нині відстоюють інтереси українського народу у зоні антитерористичної операції. Їхні рідні, ясна річ, переживають за них, цікавляться, чим вони харчуються, де сплять, чи не пролітають кулі. А ще їх цікавить, чи вистачає зброї і чи навчили їх, образно кажучи, тримати її в руках. Ми цілком несподівано познайомилися з людиною, яка готує мобілізованих українців до участі в АТО. Це наш краянин, – уродженець Їжівців Василь Черкавський. Йому тільки 20 років, а він виконує обов’язки командира танкового взводу танкової роти танкового батальйону  Самаро-Ульяновської Бердичівської Залізної 24-ої окремої механізованої бригади у м. Яворів Львівської області. Молодий лейтенант саме перебував  вдома, бо отримав 5-денну відпустку за сімейними обставинами.
Про особливості проведення військового навчання солдатів для відправлення у зону бойових дій на сході нашої держави, Василь Черкавський розповів у інтерв’ю нашому часопису.
– Як обрали фах військового?
–  Мріяв про це з дитинства. Пам’ятаю, як у п’ятирічному віці вперше побачив танк. Він викликав таке захоплення, що й не передати словами. Тому у виборі професії не сумнівався.
Чотири роки навчався в Академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного у Львові. Згодом успішно склав державні іспити і після закінчення навчання був направлений для подальшого проходження служби у військову частину на Львівщину.
–  Сьогодні, коли спостерігаємо з екранів телевізорів за подіями, які відбуваються на сході нашої держави, дедалі більше усвідомлюємо, наскільки небезпечною є професія військового. Не розчарувалися у виборі фаху?
– У мене є чим гордитися і за що служити. За свою Батьківщину, за рідну землю. У нас – «своя хата і своя правда». Адже ми відстоюємо майбутнє – своє і своїх дітей.
– Скільком мобілізованим українцям вже передали знання, поділилися військовими навичками?
–  Служу на посаді командира взводу два місяці. За цей час підготував для участі в АТО та відправив на схід три батальйонні тактичні групи. По скільки людей у кожній з них – військова таємниця. Чи були у них буковинці – не можу сказати, бо не маю доступу до такої інформації. Як розповідали самі військові, чимало з них приїхали з Волинської, Львівської та Вінницької областей. Військових, які родом зі східних регіонів України, у нашій військовій частині немає – в них є інші бази підготовки.
– Ви самі довозите військових до лінії фронту?
– Займаюся виключно бойовою підготовкою – навчаю стрільби з різних видів зброї, метанню ручних гранат, ручних протитанкових гранатометів, стрілецької зброї тощо. Перевезенням солдатів займаються інші фахівці.
– Чи приїжджали родичі мобілізованих чоловіків перед відправленням солдатів у зону АТО?
–  Приїжджали і діти, і дружини, і батьки, і дідусі. Нерідко відбувається блокування нашої військової частини. Таким чином люди хочуть стати на заваді відправленню у зону бойових дій своїх рідних.
Але найболючіше – коли приходять родичі загиблих та тих, які пропали безвісті. Важко розмовляти з матір’ю, в якої загинув єдиний син, дивитися у вічі дітям, які залишилися напівсиротами…
–   З яким настроєм мобілізовані українці відправляються у східні регіони України?
– Перед відправленням усі без винятку твердили, що мають бажання стати зі зброєю в руках проти ворога, але, звісно, відчувалося, що вони переживають – за свою сім’ю і побратимів. Адже існує велика загроза життю. В такі моменти командири вселяють у них віру у краще. А взагалі, військові готові не тільки звільнити територію України до кордону з Росією, але й згодом повернути Крим. Бо ці люди – патріоти.
–  Якого віку ті, хто проходить військову підготовку?
– Дехто з моїх «підопічних» – вдвічі старший за мене, годиться мені у батьки. Але мені сподобалося працювати з такими зрілими солдатами, бо вони слухняно виконують накази, є старанними і відповідальними, ми з розумінням ставимося один до одного. Більшість з тих, кого навчав, були зв’язківцями, саперами, представниками піхоти.
– За який найкоротший термін можна навчити основам бойової підготовки?
–  За місяць можна навчити солдата стріляти з усіх видів зброї, ставити мінні поля та розміновувати, користуватися різними засобами зв’язку та водінню бойової техніки.
–  Чи може, на вашу думку, українська армія чинити супротив озброєним до зубів терористам?
–  Українській армії вистачає і зброї, і важкої техніки. Проблема в тому, що вона – застаріла. І в нашій державі є багато добровольців, готових захистити свою Батьківщину.
Дуже допомагають волонтери: щодня привозять харчі, а перед відправленням на схід чергової групи – бронежилети. В частині тільки частково забезпечують бронежилетами. В основному вирішенням цього питання займаються військкомати. Вони організовують придбання їх за благодійні кошти та видачу тим, хто перебуває в цих установах на обліку. Ми ж у військовій частині перевіряємо на міцність такі бронежилети.
–  З якими словами хочете звернутися до тих, хто нині отримує повістки?
–  Якщо надійшла повістка, кожен має усвідомити, що він зобов’язаний стати на захист Батьківщини. Не заради себе, а заради нашого майбутнього. Адже, якщо у людей буде зневажливе ставлення до присяги на вірність Україні, то ми  втратимо все.
– Як Вас зустріли вдома?
– Вдома у мене залишились хвора мама і старенький дідусь. Батько трагічно загинув більше 20 років тому.
Мамі ж вистачить і того, що вона побачила мене живим і здоровим. Бо вона, як і інші батьки, дуже переживає. Адже щохвилини можуть дати команду, і я за півгодини буду змушений зібрати речі, отримати зброю і разом з особовим складом відправитись у зону бойових дій. До речі, мама взагалі не знала, що я приїду. Зробив їй сюрприз. Мама спершу не впізнала мене. Побачивши людину у формі, перелякалася, що це – з військкомату, прийшли повідомити погану новину. А потім кинулась мені на шию, почала цілувати зі сльозами на очах…

СВЯТО-ДМИТРІЇВСЬКИЙ ХРАМ – ЗРАЗОК АРХІТЕКТУРИ
А ще у Їжівцях один з найгарніших на Буковині храм Святого Дмитрія, що височіє на широкому доглянутому подвір’ї поруч з старою дерев’яною церквицею, про яку також дбають з особливою любов’ю. Ці святині щонеділі збирають сотні їжівчан: на службу Божу люди ходять цілими сім’ями, а в родинах змалечку прищеплюють християнську віру. Цікаво, що настоятелем храму є місцева людина – протоієрей Костянтин Георгійович Кіфа, який народився, навчався, зростав, мужнів на очах у громади, а потім, здобувши духовну освіту, став священиком. Попри всім відому думку, що немає “пророка в своїй вітчизні”, батюшку Костянтина визнали своїм духовним пастирем. Йому, а віднедавна й молодому священику о. Георгію Змошу довіряють, з ними радяться, просять допомоги.

ДОБРОЧИННІСТЬ – З РАННЬОГО ДИТИНСТВА
Те, що віряни люблять свій храм, намагаються жити за християнськими заповідями, зрозуміло вже з того, як виглядає святиня та місце довкола неї. Їжівчани щедрі на пожертвування для храму. Вони дбають і про місця вічного спокою, прибираючи не тільки могили своїх покійних родичів, а й тих, у кого не залишилось нікого на цій землі. До цього щоразу закликає о. Костянтин.
Взагалі, спілкуючись з сельчанами, приходиш до висновку, що священиків тут поважають, їхнє слово падає на благодатний ґрунт. Як і у всіх храмах, коштами, що жертвують прихожани, опікуються члени церковного комітету (двадцятки). Вони вирішують, куди спрямовувати ту чи іншу суму – де необхідний ремонт, що придбати з обрядового начиння і т. п. При цьому реалізують постійні заклики до доброчинності, дбають про потреби немічних, самотніх, вдів, хворих.
– Чимало для церкви, для села зробив Ілля Йордакійович Влад, який очолював “двадцятку” багато років. Це і його заслуга, що в комітеті – люди господарні, чесні, порядні і мудрі, які люблять своє село і бояться Бога. На жаль, не так давно цієї людини не стало. Всевишній дарував йому 91 рік. “Царство йому небесне”, – сказав сільській голова А. Д. Піцул,

коли попросили висловити свою думку щодо діяльності церковної громади, в яку входить переважна більшість сельчан.
До речі, Анатолій Дмитрович зауважив, що сільські батюшки – справжні патріоти. Вони, дбаючи про духовність, не стають осторонь громадських справ, так би мовити, мирських потреб.
Він також підкреслив, що про милосердя та уміння прийти на допомогу тут знають з раннього дитинства.

ПОГОРІЛЬЦЯМ – ДОПОМОГА
Добрі справи можна і треба чинити щодня. Але бувають випадки, коли людина потрапляє в біду яка навалилась несподівано. Приміром, у жовтні в Їжівцях у трьох (!) обійстях з різних причин сталися пожежі. Слава Богу, обійшлося без жертв, вціліли й основні житла. Але дуже багато майна, підсобних будівель пошкоджено. За короткий час сельчани, завдяки підтримці церкви, зуміли закумулювати 45,3 тисячі гривень, які передали постраждалим у вигляді будматеріалів. Директор держлісгоспу Г. Ротар посприяв з виділенням 15 кубометрів кругляка. Таке добро люди запам’ятають на все життя.
Звичайно, це не поодинокі факти. На жаль, час від часу в селі стаються пожежі. Тож, порадившись, громада зініціювала ще одну добру справу. Щоб у подальшому уберегтися від подібних випадків та їхніх наслідків, вирішили придбати пожежну машину. Для цього зібрали 43 тисячі гривень. На день наших навідин велися переговори щодо придбання машини, готувались до відрядження представники громади.
– Тепер будемо мати можливість швидко реагувати, коли, не дай Бог, виникне необхідність. Адже, на жаль, у селі чи не щороку стається лихо,… – зауважив голова.
Він дуже вдячний людям та батюшкам, які знайшли шлях до людських сердець, зуміли пробудити в сельчанах потребу в милосерді.
До речі, на сільському сході торік вирішили також акумулювати кошти для утримання пожежної частини, освітлення вулиць, благоустрою. З двору – по 50 гривень в рік – не так вже й багато. А разом – досить непогана сума… Не дивно, що вже 14 кілометрів сільських вулиць освітлюють в нічний час, а люди дбають про благоустрій територій біля садиб, офісів і т. п.

КАПЛИЧКА – ЦЕ МІНІ ЦЕРКВА ДЛЯ БАГАТЬОХ
У передріздвяні дні у селі панує особлива атмосфера. Найбільше ж радіє дітвора. Вони знають, що у храмі для них готують святкові подарунки, які передають щороку сільські благодійники, щоб о. Костянтин особисто вручив малечі.
А старші парафіяни зайняті іншими клопотами: треба прибрати храм, прикрасити ялинками, ілюмінацією. А поміж цим – зібратися на репетицію хору. Основи цьому колективу свого часу заклав нинішній священик з Чудею батюшка Василь Пожога. А сьогодні ним керує колишній сільський музика Віталій Фрунза. Як і в попередні роки, хор візьме участь у традиційному районному фестивалі колядок, як і десятки інших церковних хорів.
Тож дорога до храму веде багатьох. А хто не може цього зробити фізично – йдуть до капличок, щоб помолитися до Бога на самоті. У селі більше десяти таких міні-храмів, які збудували з власної ініціативи на власній землі сельчани.
– Жодна така капличка не стоїть зачинена. Адже у нас чимало немічних, стареньких людей, які хочуть поспілкуватися з Всевишнім у молитві… А буває, що потреба в цьому виникає і у інших в той час, коли храм зачинений, – кажуть їжівчани, коли запитуємо, чому так багато каплиць у селі.
Очевидно, їжівська парафіяльна громада – не єдина, де намагаються чинити добро не тільки на й словах. І з таких складається велика буковинська родина. На таких тримається наша духовність.

ЦЯ ОШАТНА ЯСКРАВА ДВОПОВЕРХОВА БУДІВЛЯ У ЦЕНТРІ ЇЖІВЦІВ СТАЛА, БЕЗПЕРЕЧНО, ЩЕ ОДНІЄЮ ОКРАСОЮ СЕЛА. СЬОГОДНІ СЮДИ ОХОЧЕ ЙДУТЬ І ДОРОСЛІ, І МАЛІ, ЩОБ ПОЛАСУВАТИ ПІЦОЮ ЗА СПРАВЖНІМ ІТАЛІЙСЬКИМ РЕЦЕПТОМ. ВПЕРШЕ ПІЦЕРІЯ “МАРІОС” ГОСТИННО ВІДЧИНИЛА ДВЕРІ ПЕРЕД ВІДВІДУВАЧАМИ 1 ВЕРЕСНЯ. З ТОГО ЧАСУ І ПОЧАВСЯ ВІДЛІК ЖИТТЯ РОДИНИ ПОПЕСКУ У НОВОМУ РИТМІ: АДЖЕ ВТІЛИЛАСЯ В ЖИТТЯ БАГАТОРІЧНА МРІЯ ПОДРУЖЖЯ ВАСИЛЯ ВАСИЛЬОВИЧА, АЛЛИ ТРОЯНІВНИ ТА ЇХНІХ ТРЬОХ ДІТЕЙ – МАТИ СВОЮ СПРАВУ У РІДНОМУ СЕЛІ, ЯКЕ НАДЗВИЧАЙНО ЛЮБЛЯТЬ.

– Я дійсно дуже люблю Їжівці. Адже тут народився, виріс, тут моя родина, добре знайомі з дитинства люди. Тож, звичайно, коли їздив по заробітках, постійно мріяв започаткувати свою справу на батьківщині, – розповідає господар і власник нового закладу Василь Володимирович.
Для того, щоб заробити на цей бізнес, він тривалий час змушений був полишати родину, заробляти у чужих країнах.
Свого часу, невдовзі після служби у війську одружився. Почав зводити житло. Для цього треба було коштів і на землю, і на будівельні матеріали. Тож, поїхав у Італію, – ділиться Василь Володимирович.
Там зумів не тільки заробити гроші, а й надбати друзів. Країна йому дуже сподобалась, особливо – люди: прості, щирі, відкриті. Але – не такі, як в рідному краї… Душею молодий чоловік завжди був поруч з родиною.
Пізніше у пошуках роботи подався у Москву, там тривалий час працював, щоб здобути визнання. Маєтні і порядні люди, які подружилися з буковинським майстром на всі руки, побували у нього в гостях, переконались остаточно, наскільки чесний і діловий їхній друг, і невдовзі дали йому дуже гарну рекомендацію. Більше 10 літ працював у Москві на різних об’єктах. Мав доволі спокусливі пропозиції, але підросли діти, син Маріос став підлітком – йому потрібен був батько, його порада і підтримка. Та й захотілося власну справу відкрити.
Зводили будівлю за проектом сторожинчанина Д. Косташека, співпрацювали легко, без жодних проблем. І це дуже сподобалося Василю Володимировичу, який не любить зайвих слів. Правою рукою і порадницею була і залишається дружина Алла. Вона подбала і про дизайн усіх трьох залів, і про умеблювання. Але головним чином, як у всіх найдрібніших справах, родина покладається на Бога. Тож, кожен день починається, як і належить, із молитви.
День відкриття не став винятком. То була неділя і всі пішли у церкву. А вже опісля – відкрили двері закладу і з хвилюванням почали чекати. За своїх дорослих дітей переживали матері: Анна Василівна та Лідія Вікторівна. Та як не переживати: більшість сельчан дивувались, що в закладі не буде спиртного, сигарет, живої музики. “На чому думаєте заробляти?! Та ви ж прогорите!” – хвилювалися щиро навіть близькі знайомі.
– Ніколи не забуду той день. Людей прийшло стільки, що на кухні ледь встигали. І дружина, і теща, і діти приймали замовлення, у буквальному розумінні бігали… – пригадує Василь Володимирович.
Урочистостей звичних у таких випадках в той день не було: просто всі замовлення – безкоштовні… Треба погодитися, що це – привабливо.
Різні побоювання виявилися марними: очевидно, людей, які уміють відпочивати без алкоголю, у Їжівцях дещо більше, ніж уявлялося. Приходять різні відвідувачі, нерідко діти тут відзначають день народження. Головною стравою в меню залишається піца, яку виготовляють за рецептом італійського кухаря: він навчав особисто, як правильно готувати, приїжджав спеціально з цією метою.
–  Йому у нас сподобалось все. А особливо – наші дівчата: як поводяться, як одягаються, красиві зовні,.. – додає Василь Володимирович. Ми розмовляємо в одній із найбільших зал. Тихо лунає спокійна музика, християнські пісні. Перед цим побували на кухні, якій позаздрить будь-яка господиня. Тут порядкує Лідія Вікторівна з донькою.
– Допомагають і син зі старшою донечкою. А маленькій – лише п’ять років. Але вже в курсі багатьох справ. Діти працюють охоче, навіть мають платню. Я змалку привчив, що гроші треба заробляти: помити авто, покопати город, попрати білизну і т. п. І ніколи не караю фізично. Навіщо? Сказав – послухали і зробили, –  відкриває секрети виховання співбесідник. Те, що у свій бізнес він вкладає часточку свого серця –  очевидно. Все зроблено, як вдома, скрізь – тепло, чисто, у вбиральні – холодна і гаряча вода…

Залишається лише побажати успіху цій працьовитій людині, яка добре знає, чого хоче в житті, його родині. Адже у планах – ще чимало цікавого. Незабаром запрацює автомийка для послуг сельчан. А ще треба дітям освіту дати. Поки що вони навчаються у Чудейській школі № 2, у дитячій музичній школі. Але мине час – оберуть свій шлях. І головне, щоб стали порядними і чесними людьми, якими вчать бути батьки.

Звичайно, бути центром, хай і не Європи, але такого великого населеного пункту – дещо відповідально. Але попри свої невеликі розміри, магазин продовольчих товарів під назвою “Екватор” таки відповідає усім вимогам сучасного, престижного і потрібного. Такого, який і має бути в центрі.
– Знаєте, у нас чимало подібних об’єктів, значно більших, з більшим оборотом. А тут – не дуже велика, але таки затишна крамниця. Вона зроблена з великою любов’ю, з повагою до покупців, з врахуванням зручностей для пішоходів, авто, облаштована прилегла територія… Видно, що будували газди! – каже з гордістю за своїх сельчан Їжівський голова Анатолій Піцул.
А магазин дійсно привабливий. Назва “Екватор” – багатозначна, але тільки господар знає, який зміст вкладав.
Принаймні, у магазині тепло, як на екваторі. Доглянута територія, передбачено і обладнано стоянку, заїзд, зливний канал для дощової води… Господарем цього закладу, де пропонують все необхідне, є молода людина – Дмитро Скрипа, який не так давно здобув освіту юриста. Торгово-посередницька діяльність для нього – не нова стихія, бо у родині вже давно займаються цим. Неподалік адмінбудинку сільської ради – ще один магазин, яким опікується мати Дмитра, Валентина Георгіївна. Про неї у селі дуже добрі відгуки. До речі, продтоварами торгують ще кілька їжівчан, але нездорової конкуренції тут немає. На кожен магазин є свій покупець.
– Звичайно, кошти для започаткування власного бізнесу, будівництва магазинів потрібні чималі. Не кожен їх має. В родині Скрип вся надія – на главу сімейства, Василя Дмитровича. Він постійно в пошуках заробітків. Їздить і в Росію. Майстер дуже хороший, має золоті руки, – розповідає Анатолій Дмитрович.
Заходимо до магазину. Тут привітно зустрічає продавець Лариса Іонашку. Вона ще не визначилася, чи буде постійно працювати, але тут подобається. Зрештою – допомагає родичам. Режим роботи закладу: з 9 до 18 годин. Це зручно. Впродовж двох місяців (а саме стільки працює новий магазин) переконалися, що сельчани задоволені, вивчення попиту триває. Тож при необхідності замовляють ті чи інші товари.
Звичайно, в роботі намагаються орієнтуватись на сучасні вимоги, сучасний рівень. І це вдається. Отож, у Їжівцях є свій “Екватор”. В добру путь!