Традиції Спаська

Традиції

Звичаї та обряди села Спаська
Сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В селі посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.
Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною.
На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники.
Одруження — це офіційний початок нової сім’ї. Тому у нашому селі з давніх давен стараються, аби ця важлива подія була барвистою, цікавою, такою, щоб запам’ятовувалась на все життя. І не лише молодим людям чи весільній челяді, але й усьому селу. Саме тому до кожного весілля тут готується уся громада — від старого до малого. Цей обряд настільки захоплює селян, що мало хто й дозволяє собі не побувати на ньому, не повіншувати нове подружжя зі шлюбом. Якщо трапляється, що в селі одночасно відбувається кілька весіль, то все одно селяни, особливо молодь, вважають святим обов’язком відвідати кожне весілля, поспівати молодим весільних пісень, у хаті, де справляється обряд, у дворі молодих, навіть на вулиці біля воріт господаря. І все це влаштовується невимушено, цікаво, захоплююче, в багатьох випадках експромтом.
До речі, у весільному обряді найбільше ціниться дотепність слова і пісні ганцю і звертання до молодих, рідних, близьких людей. Весільна дотепність збагачує обряд, освіжає і звеселяє його, приваблюючи до себе селян. Відомо дуже багато випадків, коли вдалий дотеп швидко приживається в громаді і стає всенародним, а відтак вважається начебто обов’язковим весільним ритуалом.
Віночок
З давніх – давен і донині має велике значення в нашій місцевості віночок, який одягає молода на весілля. З весільним віночком пов’язано дуже багато звичаїв і обрядів до яких ставилися з повагою і шаною. Це і рвання барвінку на віночок, пошиття його, викуп у свашок та матки, клоніння вінка молодій.
Кожен обряд має дуже важливе значення. Віночок вважається і надалі оберегом дівчини, нареченої.
Розрізняють такі вінки: вінок кохання, відданості, чернечий вінок, надії і розлуки.
Рушники
Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов’язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ – з другого.
Існували подарункові рушники, які дарували на пам’ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й най скорішого повернення.
Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам.
На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в . останню путь.
Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов’язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник – дорога життя, початок – народження, кінець – завершення життєвого шляху.
Часто перев’язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону.
Існував звичай перев’язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, прив’язували новий рушник.
Уживалися рушники під час похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика, або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, встеляли рушником або килимом. Домовину також прикривали рушником, на який клали хліб. На знак жалоби вивішували на воротах або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму й надмогильний хрест, особливо на похованні хлопця, також перев’язували рушником. Учасників процесії пов’язували хусточками або рушниками.
Існував звичай виготовлення похоронних рушників однією майстринею на все село.
Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. На Закарпатті рушник, що слугував для згортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали дитину, а другий закріпляли спереду.