Видатні особистості Нові Бросківці

Видатні особистості села Нові Бросківці.
Тарновецький Олександр Миколайович

Тарновецький Олександр Миколайович –мзасновник краєзнавчого музею.
В селі живе ентузіаст своєї справи, засновник краєзнавчого музею, людина, що зберігає історію села – Тарновецький Олександр Миколайович. Жодне село Сторожинецького району не має такого музею, який створила ця невгамовна людина. Дехто з скептиків казав: «Настав такий час, що кожен за землю , за гроші думає, а він то по архівах збирає інформацію, то по селі ходить від хати до хати, збираючи матеріал, старовинні одежу, предмети вжитку та ще й вдома майструє макети до музею». Проте тепер музей став гордістю села, бо він перетворився на освітній центр. Тут відбуваються районні семінари, вечори – зустрічі, шкільні виховні заходи, навіть, школярі районних шкіл є частими гостями музею. Відвідувачами музею стали громадяни Ізраїлю, Росії, Білорусії та жителі інших областей України. Проте добра справа Олександра Миколайовича не припинилась на відкритті музею, бо у 1993 році вийшла з друку невелика книжка «Нариси з історії села Нові Бросківці», в якій зібрано чимало цікавих фактів, розповідей старожилів, фото. Учні місцевих шкіл мають можливість предметно вивчати історію рідного краю.
Краєзнавчий музей історії села Нові Бросківці, пропонує для огляду історичні доку¬менти, спогади старожилів про минуле села, фотографії учасників Другої світової війни, ви¬зволителів району, пам’ятників воїнам-односельцям та жертвам політичного протиборства (1941-1947). Засновник створив комплекс про розвиток освіти і випускників школи. Серед них – вчений, поет Борис Іва¬нович Бунчук, філософ Іван Москалюк. В експозиції представлені збірки поезій, науко¬ві праці, унікальна колекція маке¬тів різноманітних архітектурних пам’яток села, зокрема, уже згадуваного монастиря, церквів, палат – національ, жител тощо. Виготовив, невгамовний майстер Олександр Миколайович ці мініатюри зі звичайних сірників, картону стружки, фанери, бадилля кукрудзи, фольги, тканини. У музеї демонструється чимало старовинних предметів побуту, знарядь праці. Демонструється тут рідкісне знаряддя праці – строгач. За допомогою якого стругали драницю, якою покривали дахи. Любить засновник музею показувати у роботі стародавній пристрій для меління кави. Не у кожному музеї знайдеться такий ексклюзивний експонат. Стародавня праска , літар гасовий, пристрій для носіння дров, корита, «Креденець» зі старовинним посудом, скриня наповнена одягом, якому понад сто років і далеко не повний перелік всього начиння сільського краєзнавчого музею. Неабияку зацікавленість викликає колекція стародавнього одягу (вишиті сорочки, киптарі, спідниці, предмети чоловічого одягу).
А навпроти будинку, де розміщується музей, є сільський стадіон. Створенням якого односельці завдячують також Олександру Миколайовичу. У радянські часи він обіймав посаду голови сільської Ради. Узгодивши питання землі на колгоспних зборах, Олександр Миколайович, розпочав корчування старого саду під площадки майбутнього стадіону. Та не тут то було, приїхало районне керівництво землеуправління, склало акта, пригрозило виключенням з партії, звільненням з роботи і певне усіма наслідками, що передбачалось у ті часи. Проте, за щасливим збігом, обставин ситуація змінилась. Виявляється перший секретар обкому партії, побувавши по обміну досвіду у дружній тоді Чехословаччині, костантував тай факт, що у цій країні навіть у селі розвивається спорт. Тому було дано розпорядження, щоб і у селах нашої області були стадіони. Ну певне, що районне керівництво тут, як тут зайшлося звітутвати, що дана робота вже розпочата. У селі Нові Бросківці одним з перших у районі збудовано сільський стадіон. Тут, навіть, проходили районні змагання по цивільній обороні та ставився за приклад досвід роботи голови сільської Ради. А про акт ніхто вже не згадував.

Бунчук Борис Іванович.
У Чернівцях працює деканом філологічного факультету Національного університету імені Ю. Федьковича – Борис Бунчук. Родинний будинок, де він зростав, де обігрівався родинним теплом і сьогодні знаходиться у селі Нові Бросківці.Тут живе сестра Людмила Цера –Бунчук. Вона вчитель української мови та літератури в місцевій школі. Гуртківці записали спогади про батьків нашого знаного поета. „ 3 початком встановлення радянської влади до села приїжджали з східних областей України спеціалісти. Так, як місцеве населення було малограмотним, люди без освіти. З Київщини на посаду агронома до місцевого колгоспу був направлений Бунчук Іван Іванович. Це був гарний, високий леґінь, міцної статури. Відрізнявся своєю потребою читати книжки. А в селі БобівцІ теж за направленням працювала вродлива, лагідна вчителька історії Федченко Евгенія Микитівна. Доля цієї людини була нелегкою. З Кіровоградщини з невеликого села Червона Кам’яна, дочка ворога народу, сестра репресованого брата, знайшла притулок для зболеної душі тут на чернівецькій землі. Тут і закінчила вчительські курси, а пізніше і вчительський інститут. І ось вона – вчителька історії. Учні полюбили Евгенію Микитівну відразу. Вражала, насамперед, інтелігентність вона відчувалась в усьому: в манері говоріння, в спілкуванні з людьми і учнями. Напевне, це генетична спадковість адже її тато і дід були інтелігентами. Батько – вчитель математики, а пізніше інспектор. Дід – депутат Царської думи.
Дві долі зустрілись . А потім було кохання, чисте, вірне, трепетне, і доля, нарешті, усміхнулась кароокій дівчині. її щастям, її радістю став їхній первісток – син Борис, який був названий на честь брата. Всю лагідність, доброту, теплоту віддала матір своїй дитині. Зростав хлопчик і всією душею тягнувся до найвродливішої людини – матері. Батько вдома бував рідко – турботи голови колгоспу не дозволяли приділяти багато уваги синові. І хлопчик виріс на маминих розповідях про дідуся, бабусю, про страшні часи сталінізму, голодомору, про все те, що зветься життям. Борис на все життя зберіг те святе материнське слово, синівську любов.”
„Без неї”
А світ стоїть. І матері нема.
Й хати поміж бросківськими
Горбами вже не такі.
И не торкане губами
Невидне небо. Сивизна
І люди вже не ті. І голоси.
І павутиння, прорване, як невід.
І сірі відсторонені ліси
Не так шумлять в байдужості жовтневій,
Не зміщення страшне. Цей чорний зсув.
Його не розумієш – відчуваєш
І мов лячна рибина, запливаєш
У заводь, у якій іще не був.
Все раптом не таке без неї. Без.
І стати знов таким не має права.
А матері нема. Є люта правда,
Що за віки ніхто ще не воскрес.
Та крізь бездонні ночі вирина
Тихенький крок, як шелести паперів,
Мов ходить попід хатою вона,
Лише знайти чомусь не може двері.
Знайди, знайди ! Ми не замкнули їх.
Зайди , зайди ! Ніхто не буде знати ,
Що ти до нас приходила .
Чи ж гріх Вночі прийти із цвинтаря до хати.
Прийди ! Прийди ! Прийди ! Прийди !
Прийди ! Прийди і освіти нас теплим світлом .
Які холодні стали холоди В знайомому і зміненому світі .
А хмари все пливуть. 3 яких століть
На небо сиву наслано сторожу ?
А матері нема . А світ стоїть .
І я до нього звикнути не можу.

Бросківський горб і ялиці біля родинного будинку Бунчуків ще є і милують око , а навпроти видніє інший горб , де стоїть гордовито сільська церква і біля неї цвинтар … доглянуті могили батьків . Там панує спокій і вічність . А зовсім поруч життя продовжується і вирує .
Борис любить своє село, де народився , часто сюди приїздить. Можливо, ще й сьогодні природа, краса родинного краю впливають на його поетичну особистість. Але і він віддає часточку себе Бросківцям . Воно стало відомим в краї , бо тут народився Борис Бунчук.

Дондюк Олена Дмитрівна.

Із знанням свого родоводу починається кожна людина.
А корені кожного із нас починаються із батьківської домівки, з материної пісні. Народні звичаї завжди були мудрими навчителями.
Наші предки любили прикрашати своє житло: розписували вирізьблені стіни й печі, різьбили ложки, віконниці, малювали образи й картини, плели мереживо, вишивали рушники, сорочки, наволочки, клали візерунки на глиняний полив’яний посуд.
Вишивки – це символи, які уособлюють мир, щастя, радість їх дарують в найурочистіші хвилини в житті людини. У традиційному вкраїнському рукоділлі, зокрема у вишивці, наявні символи — охорона і продовження родинного вогнища. У мереживо ниток вплітається краса українського народу, його думки. І передається ця мудрість з роду в рід.
Село Забагна багате талановитими людьми, зокрема народними умільцями-вершителями краси. Воно, можна сказати, є своєрідним музейним експонатом, у складі інших буковинських сіл, славних своїми звичаями, традиціями. Особливо свято дотримуються їх люди старшого та середнього покоління, ревно оберігаючи скарбничку надбань минулих поколінь, залучаючи до цілей благородної справи своїх дітей, онуків. З діда-прадіда переймали вони досвід творення мистецьких шедеврів, що нині займають достойне місце серед дивотворів минувшини. Однією з таких поцінувачок у нашому селі, що наче писанка квітне серед зелених пагорбів, є неперевершена майстриня-вишивальниця Олена Дмитрівна Дондюк.
Це надзвичайно талановита, цікава й працьовита жінка. Не за роками жвава й молода. Дивишся на неї і дивуєшся, звідки черпає вона сил, енергії. І мимоволі спадає на думку: це від землі, на якій трудиться, як та бджілка, від прекрасних дивотворів, що неначе оживають в її руках. Бо вкладає в них щиру, світлу душу. Здавалося б, жінку ніколи не бере втома. Завжди життєрадісна, усміхнена. Неначе й нема тягара пройдених літ. А їй, як і багатьом іншим довелося чимало перенести. Рано залишилась сиротою, історичні події трагедією пройшли через її сім’ю. Мати – вбили під час політичних змагань у селі. Батько з горя занедужав і згодом помер. Не дали добрі люди пропасти сироті – дитині, та й душею не очерствіла Оленка. Свою долю поєднала з Дондюком Іваном. Разом виростили трьох синів-соколів.
Можливо, вишивка і допомогла не зламатись, вижити, ще й випромінювати добро, щирість. В роботах Олени Дмитрівни переважають світлі, яскраві кольори. Адже, буковинська вишивка… Оздоблена квітами, зірками, птахами… вона наче промовляє до серця кожного із нас! Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі вишивка – невід’ємна частка нашого побуту. Її можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою нитками на полотні. Усе своє життя Олена Дмитрівна не розлучається з вишиванням. Вишивки, мережки… Скільки невичерпної краси! Все краще, що вона бачила, відчувала, виливала у витворах на полотні. Вишивка – це особливий спосіб вираження навколишнього світу, це вид стародавнього декоративного мистецтва, це малюнок ниткою по тканині. У вишивці – душа людини, її любов, мрії та сподівання. Як художник не може прожити без фарб і пензля, так вишивальниця не може обійтись без голки й нитки.
Хто по-справжньому володіє мистецтвом вишивання, той уже ніколи не може з ним розлучитися. Майже кожна жінка, дівчинка робила спроби вишивати, та тільки справжні митці, люди великого художнього смаку залишаються вірними цій справі на все життя. Такою неперевершеною майстринею вишивки в нашому мальовничому селі є Олена Дондюк.
Неповторністю орнаментів і багатогранністю візерунків її витворів захоплювалися в Києві, Чернівцях, Сторожинці, навіть, із собою брали вишивки краяни до далекої Канади та Австрії. Бо майстриня – вишивальниця щедро ділиться своїм талантом.
Олена Дмитрівна репрезентує свою виставку робіт на численних зібраннях як у селі так і в районі, області, показуючи повсюдно високий художні рівень своїх творів. Так щорічно виставка її вишивок демонструється під час святкування Дня незалежності України .
Жіночі сорочки демонструвались в ЦДЮ під час обласних семінарів. Неодноразово Олена Дмитрівна виставляла свої вироби під час проведення районних педагогічних серпневих конференцій, адже вишивають і її онуки – учні школи, яким з любов’ю передає знання і вміння і котрі мають вже свої індивідуальні роботи і гордяться ними. Бабуся щиро радіє за них, бо вони ростуть чемними і розумними. Приємно стає на душі від усвідомлення, що її справа знайшла продовження в дітях, онуках, які не байдуже ставляться до народного мистецтва, що проростає животворящими паростками крізь віки.
Для Олени Дмитрівни талант вишивки пов’язаний з народною піснею.
Дивовижна винахідливість і талант виявляється в умінні талановитої вишивальниці поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів. Кожна робота милує око своєю гармонією кольорів, витонченістю орнаменту. Вишивки Олени Дмитрівни найрізноманітніші: рушники, серветки, скатерки, доріжки, килими, простині, чоловічі та жіночі сорочки і незліченна кількість „ясиків” – що на місцевій говірці означає маленька подушечка.
Найрізноманітніші вишивки за формою, контурами та внутрішньою розробкою виготовлені не тільки нитками, але й бісером. А вишивки, що прикрашають сорочки, це композиції з стилізовано-рослинними мотивами, найбільш оригінально серед них виділяється „дерево життя”, яким прикрашає рукави жіночих сорочок. На свята в такі сорочки одягається і сама майстриня. Феномен таланту Олени Дмитрівни ще не вивчений і до кінця не розгаданий. Узявши в руки голку ще малою дівчинкою, не розлучається з нею хіба що в неділю та дні великих свят. Вона не може жити без ниток і голки. Своє особливе бачення навколишнього світу хрестик за хрестиком виливає на полотно, і з’являються картини рідної природи, вишукані рушники, доріжки, панно, килими, скатерки, серветки, чоловічі та жіночі сорочки, ікони. Щоби побачити чудові витвори вмілих рук вишивальниці Олени Дондюк, слід відкрити символічну скарбницю, де вони зберігаються. Тут веселково усміхаються чарівні барвисті квіти, що дивують розмаїттям тонів і разом з тим лаконічністю, образністю, притаманними тільки їх автору. А ось гордо красуються обрядові рушники, що стеляться на щастя-долю хрещатим барвінком. Здається, що то не витвори людських рук, а божественне диво.
Лише Олені Дмитрівні довіряють наречені вишити весільний рушник, бо на ньому не буде жодного вузлика і, як вірять дівчата, що таким же чистим, світлим і в них буде сімейне щастя.
Батько й мати не одказує,
Ще й рушники не показує,
А я прийшла та й одказала,
Ще й рушники та й показала. А далі як співається в обрядовій пісні ….
Ой сідай ко молоденька на столец,
Зачесати русу косу під вінець,
Щоби твоя руса коса сіяла,
Щоби твоя рідна ненька плакала.

Мати й батько беруть на рушники пишні буковинські калачі і благословляють дитину на щастя , на долю. Жіноча доля – доля берегині роду людського. Без її терпіння, лагідності, доброти хіба можливе продовження життя? Ми звикли говорити про великих, про знаменитих, але всяка велич черпається з материної колискової, маминої пісні, маминої вишивки, маминих рук, що невтомно оберігають, маминих очей, маминої любові, без якої не мислиме нічого в житті. Такою мамою, бабусею і просто жінкою є наша майстриня – вишивальниця, Олена Дондюк.

Історія села в особистостях спорту.
Село має чималу спортивну історію в особистостях. Уроженцем нашого села є Іван Іліка який у далекому 1974 році став переможцем матчу юніорів СРСР- США зі спортивною ходьби на дистанції 10 км. На той час йому було 19 років і навчався у Чернівецькому залізничному технікуму. Газета «Радянська Буковина» писала «На кубкових змаганнях країни в Ужгороді Іван вперше виконав норму майстра спорту. Там же домігся ще однієї своєрідної перемоги: у девятнадцять років став най молодшим майстром країни з спортивної ходьби на 20 км, пройшовши дистанцію за 1 годину 28 хвилин 54 секунди» він став найсильнішим серед десяти претендентів збірної юнацької команди країни поїхати на легкоатлетичний матч у США. Тренував юного спортсмена Сидір Савчишин.
Колишнім випускником місцевої школи є Георгій Миронюк. Це він тренував знаменитого краянина Івана Гешко, що став бронзовим призером у бігу на 1500м на чемпіонаті Європи в Парижі. Відрадно те, що титулований спортсмен досягши спортивних висот не поміняв свого надіного тренера. Одна з обласних газет писала «Його найяскравіший теперішній вихова¬нець Іван Гешко б’є рекорди України на стаєрських дистанціях. А у 80-х роках учень цього ж тренера Олег Шиман встановив феноменальний юнацький рекорд СРСР з бігу на 110 м з/б. Крім того, його підопічні неодноразово вигравали національні, чемпіонат і Кубок, юнацьку першість України, республіканську спартакіаду школярів тощо- Як не дивно, весь цей послужний список належить не яко¬мусь там маститому столи¬чному фахівцю, а простому «провінційному» тренеру Георгію Миронюку який,все життя працює у район¬ному центрі Кіцманщини. І, між іншим, у далеких від і ідеальних умовах…»