Традиції Зруб-Комарівський

Ми з вами живемо в час, коли відроджуються національні традиції, а побудова суверенної України неможлива без виховання національної гідності, любові до народних святинь.
Звичаї народу – це ті прикмети, про яких розпізнається народ, це ті неписані закони, якими ми керуємося повсякчас. Є вони і в росіян, і в білорусів, і в євреїв, – у кожної нації.
Обряди, звичаї – це такі форми поведінки, що склалися історично. Вони виникли ще в прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світу і ніде не може знайти собі притулку, бо він втрачений для свого народу.
У наших сельчан існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, народжуються діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака – це завжди понурий, чимось незадоволений чоловік. У день святого Юрія (6 травня) чоловік цей перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісу, а в день зимового Миколая він знову перекидається людиною. Вовкулака, перебуваючи у людській подобі, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв не знає.
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України як вічної страдниці – матері, що вічно страждає, запитує:
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діток непевних
Звичаю не вчила?
Чим далі від нас в історію відходять сторінки з життя наших прабатьків, тим яскравіше вони постають перед нами, тим ціннішими видаються будь-які, найдрібніші відомості про наш народ, про те, чим жив колись, яких звичаїв та традицій та обрядів дотримувався.
Нам довелося не в одну хату зайти, вклонитися низенько, попрохати гарненько, щоб наші прабабусі пригадали звичаї та традиції нашого села.
Василь та Катерина РИПКИ:
– Перше, чому вчили дитину ще змалечку -це “Отче наш”. Друге – пошанівку до матері і батька. До них зверталися не інакше, як на “Ви”.
Вчили поважати старших. Якщо минаєш літню людину – обов’язково з нею привітайся, скинь головний убір. Зазвичай, перед вечерею діти звітували перед батьками, що доброго зробили протягом дня, чи вартує того,щоб їм їсти дати. Тому малі намагалися примножувати лише хороші справи.
Батьки вчили синів і доньок говорити тільки лагідні слова, а коли не доходило – то, як кажуть, обертали кожуха навиворіт. Якщо щось вкрав – товкли пальці.
Леонтина ЛОТАНЮК:
Хліб для наших предків був великою святинею. Його ніколи не купляли, а пекли вдома самі. До всього він повинен бути тільки круглої, як сонце, форми. Хліб не можна було різати ножем, а тільки ламати руками. Важким гріхом вважали перевертати буханець. Якщо крихта впала на підлогу, її обов’язково піднімали, цілували і клали до рота.
Настасія ЧОБАН:
– Люди у селі були завжди гостинні. Подорожнього, прошеного або навіть непрошеного гостя потрібно було завжди нагодувати. їжу подавали кращу, яку господарі не вживали щодня. Якщо під час трапези хтось заходив до хати, говорив: “Хліб та сіль вам”. Поява гостя у цей час вважалася доброю ознакою: у господі буде достаток і злагода. Господарі обов’язково запрошували до столу: “Просимо Бога і тебе: сідай з нами обідати”. Гості ніколи не починали першими, а чекали запрошення. І тільки після слів “їжте, гості, дорогі” або “Ану прошу досягайте” можна було вживати те, що на столі. З’ївши кілька ложок страви, знову чекали, щоб їх припрошували. Гостину, де мало і рідко просили, вважали поганою. Навіть було прислів’я: “Вміли подати, та не вміли припрошувати”.
Марафта ГРИЗЮК:
Здається, було це зовсім недавно, років 70 тому. Приємно згаджувати ті часи, коли дівочила. Хіба є тепер такі дівчата, як колись?
Цілий тиждень поралися біля худоби, у полі: як не із сапою біля барабулі чи кукурудзи, то з граблями біля сіна. А як настане вже та неділя, то дома не всидиш. Зранку вставала, вмивалася, прибиралася у чистеньке і йшла до церкви,а з полудня і до вечора відпускали мене батьки на данець. Вдягаю вишиту сорочку, справив мені тато спідницю (на той час в одної мене вона була), прикрашаю коси квітками, а на груди чіпляю багато цяток, вони для дівчини були найголовнішою прикрасою.
Збиралися хлопці і дівчата на толоці. Грали там музики. Музикантів повинно було бути не менше 12. Скрипки, бубінь, цимбали – обов’язкові. Той парубок, який органі¬зовував данець, виходив на середину і кликав до себе дівчину, з якою хотів розвести данці, такими словами: “Марафту Васілько, прошу в сабаш”. Обраниця виходила до нього і тоді починали данець. А для дівчини це великий гонор. І данцювали ми всілякі польки, гуцулки, а не те, що данцюють тепер. Хлопці придивлялися до дівчат і навпаки. А як сонечко сідало, то всі розходилися по хатах. Приходила додому, а тато й питали: “Ну як данцювала від рук до рук, чи стояла, як друк?”.
Вчили мене тато і мати, що не можна данець відмовляти ні кривому, ні сліпому, бо данець – не рік. Але як бувало хлопець посвариться із дівчиною чи які збитки зробить вона йому, то замовляв для неї данець. Виходив на середину толоки і оголошував усім, що такій-то заказує данець від Павла до Різдва. Для дівчини це була гірка образа і вона більше на данець не ходила, бо ніхто з парубків не мав права її взяти танцювати,
У нашого українського народу існує по¬вір’я, що від тих батьків, які не дотриму¬валися звичаїв, родяться діти, які стають вовкулаками. Вовкулака – це завжди похмура, чимось невдоволена людина. У день Святого Юрія вона перекидається вовком, бігає разом із іншими звірами і має лише опасок на своїй довгій кудлатий шиї. У день зимового Миколая вік * знову перетворюється на людину. Коли вовкулака у людській подобі, він до церкви не ходить,ні з ким не вітається і звичаїв людських не і знає.