Видатні особистості Заболоття

Бунчук Борис Іванович

 

10 вересня 1955 року на світанку , в селі Нові Бросківці на Сторожинеччині, в родині Івана Бунчука народилася нова українська душа, а на Буковині – її великий співець – Борис Бунчук. Батьки Бориса Бунчука любили пісні. Багато маминих пісень зберігає його пам’ять на усе життя. Неповну середню освіту здобув у селі Забагна, а середню – у Сторожинецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів   № 1. 1972 року після закінчення середньої школи вступив на філологічний акультет  Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича, який успішно закінчив у 1977 році. Вчителював. 1981 року закінчив аспірантуру при кафедрі української літератури. Захистив дисертацію, здобув ступінь кандидата філологічних наук, а у 2001 році – доктора філологічних наук. Нині Б.Бунчук – професор кафедри української літератури, декан філологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, лауреат літературної премії ім. Д.Загула (1997р.) і премії ім.Т.Мельничука (2003р.), автор першого дослідження про вільний вірш (верлібр) в українській літературі та про віршування І.Франка в контексті нової української літератури, автор кількох навчальних посібників.
Перші спроби на поетичній ниві припадають на роки навчання в Сторожинецькій школі. Не переставав віршувати і в студентські роки та роки наукової, викладацької праці, бо поезія – його покликання, велика любов всього життя. Свої вірші друкував у районній та обласних газетах «Буковина», «Молодий буковинець», у журналах «Дніпро», «Ранок», «Буковинський журнал», у колективних збірниках «Сонячний годинник», «Дзвінке джерело», «Ранковий клич», в альманасі «Вітрила – 76-77», у збірнику «Поезія» (1983, №7).
1984 року була надрукована перша збірка поезій Б.Бунчука «Вхідчини». У ній визначилося громадське і творче кредо поета. Улюбленими темами майстра верлібру є теми жіночої долі, любові, шани і поваги до батьків. Саме вони є провідними у другій збірці під назвою «Міра істинного» (1988р.). Поетична книга є в’язанкою наболілих почуттів, найінтимніших куточків серця і душі поета.  Чимало віршів Борис Іванович присвятив найріднішим – батькові, матері, які передчасно пішли з життя.
Людяністю, щирістю, чистотою синівських почуттів вражають поезії циклу «Обличчя матері моєї». Від кожного рядка циклу  віє ніжністю, великою любов’ю сина до матері.
У 1997 році світ побачила третя збірка Б.Бунчука «Замість центурій». Поет показує свої передбачення, ставить діагноз сучасному буттю, вірить у безсмертя духу, шукає істини, переосмислюючи складні проблеми – моменти нашого буття, хоче осягнути душевну рівновагу людини у світі хаосу, потрясінь.
Б. Бунчук став у лави українських майстрів слова, збагатив як літературу рідного краю, так і українську в цілому.

 

Борис Іванович  із сестрою Людмилою Іванівною біля батьківської оселі

 

Борис Іванович на зустрічі з вчителями та учнями школи

Борис Іванович на зустрічі з учнями та учителями-філологами на районному методоб’єднанні в Новобросковецькій ЗОШ І – ІІІ ступенів.

 

Ходан Роман Михайлович

    Народився у селі Забагна Новобросковецької сільської ради Сторожинецького району Чернівецької області 9 березня 1957 року. Закінчив Новобросківську восьмирічну школу №3, Сторожинецьку  середню школу № 1, Хотинський сільськогосподарський технікум. Більшість свого трудового життя Роман Михайлович присвятив цікавій професії шофера. Нині теж  працює водієм в Управлінні освіти Сторожинецької райдержадміністрації. Залишаючи позаду сотні тисяч кілометрів, він  по крупинці відбирав із побаченого і з 1984 року почав записувати свої поетичні рядки у зошит. Роман Михайлович помічав прихід весни у рідне Заболоття, вкрите рясно садами, вслухався у мамину пісню, яку та перейняла від своєї матері, звично брав у руки музичні інструменти, які були у хаті сільського музики Михайла Ходана. Самотужки навчився грати на баяні, трубі, ударних інструментах, а найдосконаліше опанував бубон, як колись тато. Ще з п’ятого класу з хлопцями грав на хрестинах.
У піснях Романа Ходана багато лірики. Вони викликають почуття ностальгії за дитинством, за молодістю батьків, за тим високим і чистим небом, яке благословляло кожного з нас зі стін рідної школи у далекі світи.
Часто друкувався у районній газеті «Рідний край». Його вірші, зокрема «Літа мої, літа», « Мамо, люба мамо», «Сторожинець», «Батькова душа», «Запорошені ниви снігами», «Вишневий цвіт», «Пізнє кохання» були покладені на музику В.П.Верстюком і неодноразово виконувалися на районній та обласній сценах.
Тож нехай дасть Бог, щоб його пісні ще довго звучали в серцях і душах людей.

Миронюк Георгій Георгійович

Народився в селі Забагна Сторожинецького району Чернівецької області в 1948 році. Займався бігом у Сторожинецькій спортивній школі, спершу у Анатолія Гітмана, а потім у Ілларія Токарюка аж до армії. Бігав середні дистанції десь під перший розряд. Далі служив у армії на Балтійському флоті 3 роки. Фізкультурну освіту здобував у Львівському інституті фізкультури. Три роки провчився на стаціонарі разом із молодшим на 6 років братом Дмитром, а потім перевівся на заочне відділення. Мама працювала у колгоспі, треба було допомагати, тому що Георгій Георгійович був найстаршим у сім’ї. Крім нього було ще три брати і сестра. У спорті ще працювали два брати: Дмитро у Новоселицькій ДЮСШ, а Василь закінчив Івано-Франківський технікум фізкультури і був інструктором зі спорту на Красноїльському ДОКу.
З 1973 року влаштувався Георгій Георгійович тренером у м. Кіцмані. Перші тренерські успіхи пов’язані з:
-Іваном Гнатюком, який стрибав у висоту 195 см., вигравав обласні шкільні змагання.
-Микола Сопко – переможець «колосівської» першості України по бігу.
-Іван Остап’юк, який бігав під майстрівський норматив стіпль-чез.
-Лариса Москалюк-багатоборка, яка була п’ятою в Україні.
-Олег Шиман – отримав рекорд СРСР з бігу 110м. з бар’єрами.
-Олександр Косован виграв 400м. з/б на першості серед ДЮСШ.
– Іван Гешко-спортсмен по бігу, готується до Олімпіади і мріє виграти медаль.
Георгію Георгійовичу присвоєно звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України».

Дондюк Олена Дмитрівна.

 

Із знанням свого родоводу починається кожна людина. А корені кожного із нас починаються із батьківської домівки, з материної пісні. Народні звичаї завжди були мудрими навчителями.  Однією з таких поцінувачок у нашому селі, що наче писанка квітне серед зелених пагорбів, є неперевершена майстриня-вишивальниця Олена Дмитрівна Дондюк.
Це надзвичайно талановита, цікава й працьовита жінка. Не за роками жвава й молода. Дивишся на неї і дивуєшся, звідки черпає вона сил, енергії. І мимоволі спадає на думку: це від землі, на якій трудиться, як та бджілка, від прекрасних дивотворів, що неначе оживають в її руках. Бо вкладає в них щиру, світлу душу. Здавалося б, жінку ніколи не бере втома. Завжди життєрадісна, усміхнена. В роботах Олени Дмитрівни переважають світлі, яскраві кольори. Адже, буковинська вишивка… Оздоблена квітами, зірками, птахами… вона наче промовляє  до серця кожного із нас! Усе своє життя Олена Дмитрівна не розлучається з вишиванням.  Вишивки, мережки… Скільки невичерпної краси! Все краще, що вона бачила, відчувала, виливала  у витворах на полотні. Такою неперевершеною майстринею вишивки в  нашому мальовничому селі є Олена Дондюк.
Неповторністю орнаментів і багатогранністю візерунків її витворів захоплювалися в Києві, Чернівцях, Сторожинці, навіть,  із собою брали вишивки краяни до далекої Канади та Австрії. Бо майстриня – вишивальниця  щедро ділиться своїм талантом.
Олена Дмитрівна  репрезентує свою виставку робіт на численних зібраннях як у селі так і в районі, області, показуючи повсюдно високий художні рівень своїх творів. Так щорічно виставка її вишивок демонструється під час святкування Дня незалежності України.

 

Жіночі сорочки демонструвались в ЦДЮ під час обласних семінарів. Неодноразово Олена Дмитрівна виставляла свої вироби під час проведення районних педагогічних серпневих конференцій, адже вишивають і її онуки – учні школи, яким з любов’ю передає знання і вміння і котрі мають вже свої індивідуальні роботи і гордяться ними. Бабуся щиро радіє за них, бо вони ростуть чемними і розумними. Приємно стає на душі від усвідомлення, що її справа знайшла продовження в дітях, онуках, які не байдуже ставляться до народного мистецтва, що проростає животворящими паростками крізь віки. Вишивки Олени Дмитрівни найрізноманітніші: рушники, серветки, скатерки, доріжки, килими, простині, чоловічі та жіночі сорочки і незліченна кількість „ясиків” – що на місцевій говірці означає маленька подушечка.

 

Лише Олені Дмитрівні довіряють наречені вишити весільний рушник, бо на ньому не буде жодного вузлика і, як вірять дівчата, що таким же чистим, світлим і в них буде сімейне щастя.

Село Заболоття  багате і іншими талановитими людьми, зокрема народними умільцями-вершителями краси. Воно, можна сказати, є своєрідним музейним експонатом, у складі інших буковинських сіл, славних своїми звичаями, традиціями. Особливо свято дотримуються їх люди старшого та середнього покоління, ревно оберігаючи скарбничку надбань минулих поколінь, залучаючи до цілей благородної справи своїх дітей, онуків. З діда-прадіда переймали вони досвід творення мистецьких шедеврів, що нині займають достойне місце серед дивотворів  минувшини.

Одну з літописних сторінок села Заболоття прикрашають імена:

– майстрів-будівельників – Гаврилюка Михайла, Гаврилюка Андрія, Гаврилюка Миколая, Малищука Михайла, Лутанюка Михайла, Якубовського Василя, Гуцуляка Юрія;

– майстрів по дереву – Косована Сергія та Кривка Юрія, які виготовляють вікна, двері та дуже красиві альтанки;

– а також ще зовсім юних майстрів по дереву – братів Гречка Андрія та Юрія, які перейняли свою майстерність від батька,  продовжують його справу. Односельчанам  до вподоби їхні   перші вдалі роботи ;

Брати Гречка Андрій та Юрій – молоді майстри

–  чудовим бляхарем  Маніличем Михайлом Васильович гордиться село. Він і  верхи будівель та криниць криє бляхою, і ринви  виготовляє;
– славиться  село і майстрами кованих виробів, це: Берізка Микола та Манілич Віталій, які кують різноманітні вироби: ворота, карнизи, лавички, грати на вікна та інше.

– добрим майстром по дереву є і вчитель трудового навчання Гаврилюк Дмитро Олексійович, який перейняв свої вміння від батька Олекси Петровича. На уроках трудового навчання передає свої знання учням.

 

– майстром по викладанню пічок є в селі Дарійчук Юрій Дмитрович, який і перекладає пічки в школі, якщо вони вийшли із ладу.
– Найкращі в районі «батькові» калачі на весілля випікає Гаврилюк Світлана Іванівна.

Тож нехай Бог дарує здоров’я  людям, які мають «золоті» руки, людям, які своєю невтомною діяльністю примножують честь і славу нашого села.