Історія Заболоття

Моє рідне і неповторне… Моє затишне і привітне. Крихітна перлина в океані історії. Моя надійна фортеця затишку і спокою. Моє рідне село…

Як і кожен населений пункт нашого краю, село Заболоття  має свою історію, в якій відображено ті основні події суспільного життя, що відбувалися протягом століть на Буковині.
За часів свого існування село пройшло через різні історичні перипетії. Особливий слід залишило поневолення молдавських господарів, австро-угорських феодалів і румунських бояр. Чимало легенд, розповідей про горе і радість жителів села живуть і сьогодні серед його мешканців. Та й про сучасне забагнян також, звісна річ, їх не бракує.
Село Заболоття розташоване на горбистих і лісистих місцях, поділене ярами і балками  на кути: Тополівка, Лірів яр, Горб, Багна, Васильковий ліс, Вільхи, Долина. З горба видно річки Сірет та Білку.
Віддаль до обласного центру – міста Чернівці –  30км., до районного – міста Сторожинець – 10 км. Через село проходить автомобільна траса, обабіч якої на всьому шляху стеляться мальовничі краєвиди Підгір’я . У населеному пункті на 1 січня 2012 року нараховувалось 240    дворів.
Село розташоване у південно-західній частині області і межує на сході з містом Сторожинець,  на півдні – з селом Панка, на заході – Слобода – Комарівці, на півночі – з селами Бобівці та Нові Бросківці.
Заболоття  – справжнє село – сад.

Хутір Заболоття нині є складовою села Нові Бросківці. Деякий час назад хутір, в адміністративному порядку, відносили до села Панка. Коли за радянських часів була реорганізація колгоспів, хутір віднесли до села Нові Бросківці. З того часу ці два села мали  спільну сільську раду, селянську спілку, але окремі церкви.
Старожили села розказують, що назва «Забагна» стала відповідати даній місцевості, через те, що коли йдуть дощі, то на значній території хутора зберігається вода, утворюючи болото, багно. А село знаходиться за багном, за болотом. Тому і збереглися, і закріпилися за цією територією дві вживані назви території Це – «Забагна» і «Заболоття».
Територія Заболоття так як і Бросківців до панування Штефана Великого (1457р.) була пусткою, і значна її частина покрита буковими лісами. Штефан – Воєвода тут вів війну з поляками, турками. Важкі бої були на місці хутора Заріжжя.
З  історичних документів  довідуємось,  що перші  поселенці були Ага Григорій Ропчанця зі своєю дружиною Анастасією, а з Глибоччини першими поселилися на території Заболоття родини Гаврилюків та Даскалюків. Румуни навчилися української мови  і побралися з жінками українськими.  На території Заболоття, Нових Бросківців жив монах Ілларіон. Він був першим священиком і монахом монастиря. Монахи вирубували дерева і частину території,  розробляли під город, сіяли кукурудзу, а частину залишали для  пасовищ. Цю землю подарував монаху Костянтин Вол-чанський.
Село розросталось. Кількість населення збільшувалася. За часів панування королівської Румунії (1918-1940рр.) економічне становище селян було в основному таким же, як і за австрійської влади. Краща земля перебувала  у руках  релігійного фонду та сільських багатіїв. Нічого не дала бідноті села й аграрна реформа, проведена румунським урядом у 20-х роках. Основна маса селян була малоземельна. Щоб проіснувати, селянин мусив іти у найми до багатіїв. Ось, що писала з цього приводу газета «Адеверул» у 1925 році: «Село розмістилося в горбистій і лісистій місцевості. По боках вузенької дороги димляться маленькі хатинки селян, більшість з яких є малоземельними або взагалі безземельними і ледве животіють. За шматок хліба чи відро картоплі вони гнуть спину з ранку до ночі на місцевих  поміщиків і куркулів. Проїжджаючи через це село, складається враження, що воно закинуте, загублене.»
Не маючи засобів для існування, тисячі буковинських селян відбували за океан на заробітки до Канади, США, Франції, Бразилії, Аргентини.  Для тих часів була популярна пісня серед жителів села про тих, хто шукав щастя за океаном.
Ой, Канадо, Канадочко, Канадо небого,
Зрадила ти з Буковини газду не одного.
Ой, Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,
Бодай ти ся,  Канадочко, нікому не снила.
Не випадковим було й те, що в Нових Бросківцях проводились зйомки фільму режисера Івана Миколайчука: «Така пізня, така тепла осінь». Головний герой якого в пошуках куска хліба подався за океан.
У 1902 році в селі була одна чотирикласна школа українською мовою, в якій працював один учитель. У 1918 році скасовано українську школу в селі і відкрито румунську. Хлопці, які йшли до війська, навчалися говорити по- румунськи, тому що не можна було у війську розмовляти по-українськи. У 1925 році відкрили школу для мужицтва. У цей час школи функціонували  у приватних будинках.
За часів свого панування румунські власті встановили як у краї, так і в селі, важкий соціальний і національний гніт. Селяни були позбавлені всіх політичних прав, проводилась політика насильницької румунізації. Власті змушували українців розмовляти в громадських місцях лише по-румунськи, навіть дітей, що народилися, записували румунами. Все це призвело українське населення до неграмотності. Середня школа була недоступною для дітей селян.
У 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. У село поверталися колишні власники, почалися арешти, розстріли. Жорстокому гніту піддались жителі єврейської національності, які до окупації дружно жили з українцями, румунами й іншими національностями. Зразу ж після відновлення радянської влади жителі села взяли участь у боях по завершенню розгрому фашистів. Серед  них:  Малованюк  Петро Іванович, Демчук Петро Захарович, Гречко Константин Михайлович, Гаврилюк Степан . Влившись до лав Червоної Армії, вони боролися проти фашистів, пройшовши фронтовими дорогами аж до Берліна.
У 1947 році в серпні  було організовано колгосп ім.Т.Шевченка в селі Заболоття. Першим головою якого став Даскалюк Семен. У колгоспі рахувалося 1100 га. угідь. Орної землі – 850 га.
Заболоття до 1960 року належало до  села Панка, і в  цьому ж році  було   приєднане до села  Нові Бросківці.  Села Нові Бросківці і Заболоття розмежовує центральна дорога, яка веде до м. Сторожинця.

 

 

 

Головою колгоспу «Ленінський шлях» став Бунчук Іван Іванович, а головою сільської ради –  Маніліч Григорій Дмитрович. З перших днів  роботи  голова  колгоспу Бунчук І.І. був вимогливий у першу чергу до себе, членів правління, керівників середньої ланки, спеціалістів. Правління  спільно з сільською Радою та парторганізацією зайнялись підвищенням продуктивності праці, тваринництва, культурою ведення  землеробства, створенням умов праці і відпочинку трудівників, зміцнювалась дисципліна, оживало село. За кращі виробничі показники колгосп «Ленінський шлях» (голова Бунчук І.І.) був занесений на районну Дошку Пошани. Міцніла економіка. Доходи колгоспу у 1959 році становили 1200 тисяч карбованців. Добробут сельчан особливо відчутно зріс у 60-х роках. Всі діти одержали змогу здобувати освіту, продовжувати навчання у ВУЗах, технікумах, ПТУ. У сільськогосподарських  навчальних закладах з Нових Бросківців у 1978 році навчалося 15 чоловік, в тому числі за рахунок колгоспу – 7. Зміцнення економіки господарства дало змогу звести деякі новобудови господарського та культурного призначення, бригадою під керівництвом Гаврилюка Олексія Петровича: клуб, медпункт, вівчарник, чотири корівники, на 50 га. зроблено гончарний дренаж, на 25 га. створено пасовище, запроваджено механічне доїння 318 корів. У 1979 році колгосп одержав 1млн. 52 тисячі карбованців грошових надходжень. Це дало змогу обновити машинно-тракторний парк та звести кілька громадських будівель. На будівництво дитячого садочка на 50 місць колгосп виділив 250 тисяч карбованців. Закупили меблі й обладнання.  Відкрито садок 15 серпня 1981 року. Завідуюча дитячою дошкільною установою  на той час була Турчин Слава Сільвестрівна, а нині – Соломон Світлана Георгіївна.

Збудували колгоспну їдальню.

У 1980 році колгосп «Ленінський шлях» став збитковим.
Управління колгоспу на чолі з головою Якобчуком Дмитром Іллічем вихід знайшли. Почали розвивати підсобні промисли. За короткий час вони дають чи не основний прибуток. Розвиваються цехи – кахельний, промислового кооперування з Чернівецьким гумо-взуттєвим заводом, плівковий та пакетний. У кінці 80-х років господарство зуміло подолати усі фінансові та економічні труднощі. У цей час високими темпами ведеться будівництво об’єктів соціально-культурного призначення для рядових трудівників:
– магазин, який в 2000 році передано освіті для початкової школи членами колгоспної спілки,за рахунок  власних майнових паїв;

– ФАП на с.Забагна, який було відкрито в 1983р. Завідувала ФАПом  Бута Валентина Іванівна. У 1985 році  ФАП зайняв І місце в області. Після виходу на пенсію Валентину Іванівну замінила  Гаврилюк Ірина Дмитрівна (1998-2000рр.). На даний час завідуюча  – Малованюк Наталія Миколаївна. У 2010 році за кошти організації об’єднаних націй ПРООН , райдержадміністрації та громади села  зроблено ремонт установи, яка стала привабливою, ошатною.

– клуб (1971р.) – завідуючими працювали Калямон Петро Назарійович, Аронець Михайло Григорович, Ходан В’ячеслав Павлович, Левицька Михайліна Михайлівна, Гаврилюк Іванна Тодорівна, Пастушек Марія Іванівна, Гатеш Світлана Григорівна; в даний час -Малованюк Ірина Іванівна.

-бібліотека в селі діяла з 1948р. Завідуючими бібліотеки були: Токарюк Надія Михайлівна, Гаврилюк Лідія Олексіївна, Сироїжко Людмила Дмитрівна, Гаврилюк Іванна Тодорівна, Сироїжко Тетяна; нині працює  бібліотекарем Дарійчук Галина Володимирівна.

– сільська Рада (1989р.)-  головами сільської ради були:
– Москалюк Андрій Миколайович  (1940-1941рр.);
– Бевцик Василь Іванович (1944-1946рр.);
– Іліка Іван Танасійович (1946-1950рр.);
– Серна Георгій Іванович (1953-1955рр.);
– Маніліч Георгій Дмитрович (1955-1961рр.);
– Бунчук Іван Іванович (1964-1967рр.);
– Тарновецький Олександр Миколайович (1963-1964, 1967-1974рр.);
– Паладійчук Аркадій  Васильович (1974-1975рр.);
– Маниліч Марія Георгіївна (1975-1977рр.);
– Прунь Октав’ян Іванович (1977-1982);
– Кашина Ніна Дмитрівна (1982-1998рр.);
– на даний час – Малованюк Іван Дмитрович (1998р.)

Голова села                           Сільська рада

– кімната урочистих подій (1989р),

 

– амбулаторія «Загальної практики сімейної медицини» – в 2005 році. Головний лікар Полянська Діана Октав’янівна;

– сільський музей – засновником якого є Тарновецький Олександр Миколайович;

– будинок для вчителів;

– будинок для спеціалістів колгоспу.
21 листопада 1992 року на зборах колгосп «Ленінський шлях» перейменовано на Новобросківську селянську спілку.
Привертають увагу сельчан та гостей витвори людської праці:
– при в’їзді в с.Забагна подружжям Гриндея Степана та Евфросінії збудована капличка на честь первомученика Штефана

– капличка св.Миколая Чудотворця збудована родиною Берізка Миколая Дмитровича в 1994 році

– відкрито 3 пилорами: Дідика Георгія Степановича, Дондюка Василя Миколайовича,  Кудельницького Миколи Петровича.

Пилорама Дідика Георгія Степановича

На фото Кудельницький Микола Петрович та Дондюк Василь Миколайович з дружиною Ярославою Миколаївною
– Для відпочинку людей у вихідні та святкові дні  на території села благоустроєні місця:

Ставок Дідика Георгія Степановича

 

Ставок Гаврилюка Василя Ілліча

На ставку Дондюка Олександра Івановича

– Чудову територію для відпочинку облаштував житель села Кудельницький Микола Петрович – альтанками, волейбольними площадками біля своєї казкової будівлі.

 

– На околиці села діє комплекс відпочинку «Берег любові», власником якого є жителька села Нові Бросківці – Кондрюк Флоріка Василівна.

 

Учителі на випускному вечорі в ресторані «Берег любові»

Учасники районного семінару президії профспілки, який відбувся на базі
Новобросковецької ЗОШ І-ІІІ ступенів відвідали базу відпочинку
«Берег любові».

Діти під час пришкільного табору з денним перебуванням щороку відвідують базу відпочинку «Берег любові»
– В 2000 році першими  в районі  забагняни створили товариство щодо газифікації села. Організаторами були: Дідик Г.С., Гаврилюк Д.О., Дондюк О.І., КосменкоД.І., Дондюк В.М., Дондюк В.І.  За  підтримки жителів села  7 листопада 2003 року вперше в учительському будинку було запалено газ.

 

На знімку організатори по газифікації села святкують включення «голубого вогника» в будинку вчителя Косменка Д.І.

Щоб увіковічнити пам’ять про загиблих у роки Великої Вітчизняної війни та померлих в роки післявоєнної відбудови  господарства, в центрі  села височіє пам’ятник. Споруджений в 1967 році будівельною бригадою колгоспу, яку очолював Гаврилюк Олексій Петрович. Відкриття відбулося 26 листопада 1967 року. Мітинг відкрив голова колгоспу Дутчак Георгій Федорович.

Пам’ятник на час відкриття

У 2011 році пам’ятник було відремонтовано і повторно відкрито 9 травня. Кожного року учні школи вшановують пам’ять загиблих воїнів у роки війни і покладають квіти.

Пам’ятник  загиблим воїнам в даний час

Найбільшим  багатством Буковинського села Заболоття є ліс. Будь-якої пори року цей масив зачаровує нас своєю неповторною красою. Весною – зеленню, щебетанням птахів, ароматом перших весняних квітів, свіжим повітрям.

Діти милуються першими квітами ранньою весною

Влітку галявини рясніють квітами, суницями, малиною, ожиною.

 

Екскурсія в природу дітей влітку

А як не любити ліс восени?! Червоним полум’ям  палають клени, пожовкли берези, багряними стали дуби. Тільки сосни та ялини стоять у зеленому вбранні. Саме в цю пору року учні так полюбляють ходити на екскурсію в ліс з учителями відпочивати.

Діти під час відпочинку на лонах природи

А взимку засніжений ліс сяє кришталем та виблискує сріблом на сонці.

Щоб помилуватися красою ставків, лісу, чудовими пейзажами природи, подихати свіжим повітрям, відпочити, оздоровитись та порибалити, приїжджайте у село Заболоття.
Ми живемо з вірою в те, що наше село завжди буде квітучим і гарним, сонячним і привітним, а люди і надалі старатимуться не затьмарювати цю красу, а збагачуватимуть її добром, працею, щастям. Отже, історія нашого села продовжується і для майбутніх поколінь, тому що кожен із нас додає свою часточку душі, серця до історії села, району, області, країни, світу.