Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Фольклор – одне з найцінніших духовних надбань кожного народу. Виникла народна творчість дуже давно, в незапам’ятні , тоді, коли ще не було писемності. І, зрозуміло, пісні, легенди, перекази передавались усною мовою. Пісня передавалась з уст в уста, з покоління в покоління, жила між народом, переживала людську любов і горе. Люди прагнули відтворити у слові свої настрої, переживання, уявлення про оточуючу природу і зв’язки з нею, життєві ідеали, поняття про красу, добро і зло.
Фольклор – це душа народу, його історія, його генетична пам’ять І поводитись з ним треба обережно, дбайливо, щоб не втратити найціннішого – першооснову, яку створив народ протягом віків.
Усна народна творчість Буковини, складовою частиною якої є Чернівецька область, – дуже цікавий і цінний матеріал для вивчення.
Буковинський край здавна славиться своєрідною мальовничою природою: правічними зеленими лісами, джерельними лісовими струмочками, працьовитими людьми, високим народним мистецтвом, музикою, танцями, піснями.
Чернівецька область – це одна із тих областей України, де збереглися давні культурні традиції в побуті і мистецтві, де щодня виникає нова пісенька, новий танець.
Об’єктом нашого дослідження є фольклор села Годилова Сторожинецького району Чернівецької області. Весь фольклор села, а особливо його пісні, став традиційною, невід’ємною частиною народної культури села.
КОЛЯДКИ. ЩЕДРІВКИ
Тісною родиною живуть у селі Годилові люди. Живуть у злагоді і мирі, як брати і сестри, за принципом духовності “люби ближнього свого, як самого себе”.
І поруч – пісня. Під час різних робіт чи на святах люди люблять повеселитися, поспівати, потанцювати. Обмінюються піснями. І так не одне століття: йде постійний обмін духовно – пісенними скарбами поміж людьми. Цей обмін найбільше проявився у колядках та щедрівках.
Обряд колядування, й насправді ж бо, дуже розкішний і розмаїтий. Нам приємно констатувати, що він добре зберігся у селі Годилові. Нелегко з’ясувати час появи його у різних регіонах слов’янського і неслов’янського світу, як і духовно – емоційні сфери його впливу на людські душі.
Існують різні версії щодо походження слова колядка. Одні пов’язують з візантійським словом “каландай”. У греків є свято колянда, у румун – колінда, у болгар – коленда, в українців – коліда.
Колядка – давні, за походженням обрядові, величальні пісні, які церква приурочила до зимових різдвяних свят.
Щедрівка – старовинні обрядові величальні пісні, що співають під новий рік. Змістом і формою вони нагадують колядки.
На крилах величальної мелодії прилинули до нас світські й церковно – різдвяні колядки, воздаючи славу во вишніх Сонцю, Землі, Людині і чоловіколюбцю Христу. Ці високомистецькі твори джерело духовної краси, несуть у людські хати добро і душевну злагоду. Вчать людей бути гуманними і милосердними. Виражають ідеал, якого споконвіків прагнули люди, чим і зумовлена велика живучість цих творів у народі.
КОЛЯДА
Ой підемо, пане брати, від хати до хати,
Нашим панам – господарям заколядувати.
Ой коляда – колядочка, дуже ти нам мила,
Що Пречиста Діва Мати сина породила.
Породила його в яслах в селі Вифлеємі,
Зажурився можний Ірод у Єрусалимі.
А пастирі посходились, поклін йому дати,
І предвічне Боже світло на землі вітати.
Ой підемо, пане – брати, від хати до хати,
З колядою щастя, долі людям побажати.
Любі браття. Християни! Спас родився міру!
Ой держіте цілим серцем християнську віру!
Ой неділеньку шануйте, церкву не минайте,
Та в день Божий молітеся, Біблію читайте!
По торгах вам не ходити і не дармувати,
Віру нашу християнську на сміх не давати.
Так щороку підем собі від хати до хати,
Із Різдвом Святим Христовим людям побажати:
Дай нам, Боже, світла правди, розуму і сили,
Щоб ми нужду і темноту нашу побідили.
Щоб земля нам все родила жита і пшеницю,
А для нашої худоби всіляку пашницю.
Щоби в полі повно було, повно і в коморі,
І в садочку, і в пасіці, на току й оборі.
Записано від Дущак Марії Василівни 1947 р.н., к. Рутка
Прислав Бог з неба спадного листа,
Та його знайшла свята Пречиста.
На земли!
А спадний листок дає нам знати –
Земля не ме вже плод нам давати.
На земли!
Що всі дерева почервоніють,
А наші скоти пояловіють.
На земли!
Що цар на царя буде вставати,
Із чорним військом все забирати.
На земли!
Начав горністер в трубу трубити,
Начали люди Бога просити.
На земли!
Вже чорне військо все стеребило,
Кров поточками день і ніч лило.
На земли!
А поточками кровця ся лляла,
Ой там ми, браття, біди зазнали.
На земли!
Як би ми були біди не знали,
Ми би вам краще колядували.
На земли!
Ой робім ми так, як Господь каже:
Мирімося, люди, любімся, люди.
На земли!
Записано від Мінтенко Павліни Георгіївни 1922 р.н., к. Рутка
ОЙ ПРАЛА МАРІЙКА ЙВАНОВУ ХУСТКУ
Ой прала Марійка Йванову хустку
На Йордан,
На Йордан воді, На краснім броді.
Марійка.
Ой прала, прала й перстань стратила
На Йордан …………….
– Якби миленький перстень знайшов
На Йордан …………….
Миленький прийшов і перстень знайшов
На Йордан …………….
Перстень і знайшов, любов доказав
На Йордан …………….
ЗЕЛЕНА ЯБЛУНЬ
Ой рвала Ганька у саду ябка,
Зелена,
Зелена яблунь
Червоні ябка
Зродила.
Ой Ганько – душко версь єдно яблучко,
Зелена, …………………..
Ой я не вержу, бо милому держу,
Не вержу,
Не вержу, не вержу,
Милому держу
Ой держу.
Каже їй нянько: “Версь ми яблучко”.
Не вержу………………………..
Каже їй мамка: “Версь ми яблучко”.
Не вержу………………………..
Каже їй братик: “Версь ми яблучко”.
Не вержу………………………..
Каже їй сестра: “Версь ми яблучко”.
Не вержу………………………..
Каже їй милий: “Версь ми яблучко”.
Ой вержу,
Ой вержу, вержу
Бо тобі держу.
Ой держу.
ПРИЙШЛИ ЗА МАРІКОВ ТРОЄ СВАТАЧІВ
Прийшли за Жаріков троє сватачів:
На коню,
На коню, на коню,
Золотий кантар
На ньому.
А що їм дати за подарунки:
На коню………………………
Раду радили, щоби їм дати:
На коню………………………
Дати їм, дати по рушничкови:
На коню………………………
А другим дали покачови:
На коню………………………
А третім дали ой саму Марійку:
На коню………………………
Записано від Карчі Минодори Гаврилівни 1927 р.н., с. Годилів
Нова радість стала,
Яка не бувала.
Всіх нас браттів – українців
Зі сну пробудила.
А ми і зраділи,
Скоро повставали, –
І бігом до Вифлеємі
Разом поспішали.
Бігли, поспішали,
Забули фрасунки.
Бігли через Коломию
Та й несли дарунки.
Бігли, поспішали, Добрі приятелі.
Аж побігли до стаєнки,
Божої оселі.
Тамки поскладали
Для божої чести.
І давали тій дитині,
Що хто міг принести.
Степан цюк медочку,
Юрко ягницю,
А Петро із Ясенова
Бринзі бербеницю.
Матій дав калачик,
Яблучко Данило.
Кум Павло заграв на дудці,
Щоб було всім мило.
А Василь із Прої
Дав мале телятко.
Плеще з радості в долоні
Божеє дитятко.
Гнат заграв на скрипку,
Митро на цимбали.
Два Михайла сини Вітька
Танцювати стали.
Інвалід Кирило,
Що дістав дві рани,
Заспівав стрілецьку пісню
Про ті Бережани.
Іван Строкатий
Став щось міркувати.
А потім на честь Ісуса
Став вірші складати.
Та як став складати,
До складу – прикладу,
То усі на хвильку стихли.
Тай він слухав ззаду.
Ой так було добре,
Ой так було мило,
Що аж Божеє дитятко
Нам заговорило.
Ой звідки ви, люди,
Ой звідки ви, милі,
Що так гарно і сердечно
Мене звеселили.
А ми українці
З далекого краю,
Там так гарно сонце сяє,
Наче в Божім раю.
Просимо тя, Христе,
Просимо тя, маленький,
Зглянься мило
На наш край рідненький.
Зішли йому волю,
Май його в опіці.
Слово “Бог і Україна”
В кожнім чоловіці.
ЩЕДРІВКА
Ой в горі, горі
Свята різдв”яні. –
Ой дай Боже.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям наздоровля.
Ой приїхали до дівчини
Свати із млина. –
Ой дай Боже.
Щедрий вечір…………………
Ой Галушко – душко
Звержи ми яблучко. –
Ой дай Боже.
Щедрий вечір…………………
КОЛЯДКИ ТА ЩЕДРІВКИ
Ой Цильчику, Васильчику
Ой Цильчику, Васильчику,
Посію ж тебе в городчику
Буду тебе шанувати (2р.)
Три рази на день поливати (2р.)
В неділю рано вершки рвати
Нашу Маланку обтикати (2р.)
Наша Маланка обточена
Попід Дністер проводжена (2р.)
Дністерської води пила
На камені ноги мила (2р.)
Тонкий фартух замочила
Повіяв вітер дорогою
За Маланкою молодою (2р.)
Повіяв вітер поза хати
За Маланкою пелехатою (2р.)
На щастя, на здоров’я, з Василієм!
ОБРЯД ЙОРДАНСЬКОЇ НОЧІ
Біля стола порається мати і співає:
Мати : Йордан – вода студеная,
Дитиночка хрещеная,
Із Богом поєднання,
Водов благословенная…. ( двічі).
Входить дочка
Дочка: Матінко, а що за вечір сьогодні?
Мати : – Хто до Йордана роджений та перед Йорданом хрещений – самим Христом благословенний. А ти доню родилась на самий Йорданський святий вечір.- Отож, як там почнеш сей вечір, щастя собі прибавиш – так і звікуєш.
– Десь і батько пропав із свяченою водою, чи не прибивси дес. До іншого порогу.
Дочка: – Та ні, мамо, от-от, що його не видно. Матусю, а говорять, що сього вечора хлопці заходять до дівчат, котрі від Великодня будуть виходити на данец.
Мати: Ти б менше, язиком гу – гу та й гу – гу, а матері допомогла. Розв’яжи хустину і вийми три калачі, що я принесла, постав їх на стіл, і встроми свічечки…
( Чути стукіт, входить батько із горщиком свяченої води)
Батько кропить доньку і матір тричі: Би так щисті вас си лапало, як ця свячена вода.
Вони відказують: Би с тебе те щистє не минало.
Батько: Зроби доню квачик та переповий червоною кавничкою, щоб я мав чим кропити хату. А ти __________________ подай мені уквітчаний коржачик, щоб я долив води в нього, та подай восковий хрестик, який зробив дід Петро, щоб ним все освячувати у господі.
Донька: В’яжу ці кавнички на святі чічочки. Як скропи їх бог водою – си розв’яжут з бідою. Ось тату квачик готовий.
(Жінка тримає глечик, а чоловік переливає тричі примовляє:)
Батько: На Йорданських водах чистих омивав Іван Христа,-
Світлом променів сріблистих звіншувалась радість та. „ Кіріє елейсон”. Ви готовте на стіл, а я піду подвір’я і город покропити.
Кроплячи на чотири сторони тричі говорив:
– Добрий вечір кожній чічкі, що стоїть лицем до нічки. Най собі ще спочиває: дощ на неї накрапає. То не той, що йде із хмари, а такий, що згони чари. Втікне всяка темна сила, що за зиму наступила. Гу – гу. – Тікай від Божого кропила… (повертався додому)
(Жінка запалювала свічку, чоловік брав порцієчку із свяченою водою, а дочка ставила на вікно три калачі. Жінка запалювала свічки на калачах, чоловік говорив:
Батько : – Ті, що до нас тут були і від нас відійшли, си спустіт по милості Божій до свого місця – до своєї хати. Нате вам на питтє – їду, а нам зла не робіт.
Тепер родино можем сідати до вечері, але спочатку стуштуйте води.
( З рук батька донька і жінка п’ють воду, при цьому батько промовляє: „ Христос хрестився”.
Вони відповідають „ В Йордані”
(Сідають вечеряти) Чути за вікном Йорданську колядку:
/ на мелодію „В Віфлеємі новина”/
Гой на річці на Йордані
Там пречиста ризи мила.
Там пречиста ризи мила,
За людей Христа просила.
На Йордані.
Прилетіли три ангелі
Та й спустилися до неї,
Вдали її попід руки
За усі Христові муки.
На Йордані.
Вона з ними прилетіла,
На престолі з сином сіла
Та й із неба нам сіяє,
Боже світло проливає
На Йордані.
За нас грішних Бога проси,
Проливає свої сльози
Свої сльози проливає,
Чисте серце розриває.
На Йордані.
Будем, люди, в мирі жити,
Аби Бога не гнівити.
Будем, люди в мирі жити,
Матір Господа славити
На Йордані.
Батько: ( виходячи із свяченою водою кропив щедрувальників тричі): Би так щисті вас си лапало, як ця свята вода.
Всі відказували: Щоб вас не минало.
Батько: Припрошую покуштувати страв щедрої вечері.
/ Жінка винагороджувала за коляду/
Беріт від нас потят собі на поміч, би стали о помочі нам, грішним.
Всі заходять до хати.
Парубок: Дядьку Василю, як ваша Павлиночка вийде на данец, най си не говорит, а буде блага до кожного, як Іван до Христа.
Батько: Ти припни си язика бо то рано говорити про данці.
Парубок: Йордан – вода студененька, у вас Павлінька молоденька,
Як зійде сніжок зимою, так і данец не загорою.
Батько: Ви б краще защедрували у такий великий щедрий вечір, а то язики порозпускали.
Парубок: Защедруємо дядьку, а якої ви хочете?
Батько: Та якої вже знаєте.
Парубок: Ми можемо давньої, правда дівчата?
Дівчата: Правда.
Парубок: Тоді я защедровую, а ви підтримуйте:
П: Ой сивая тая зозуленька,
Всі : Добрий вечір! Щедрий вечір! Добрим людям на здоров’я!
П: Усі сади вона облітала,
П: А в одному таки не бувала,
П: А в тім саду росло три явори,
П: Перший явір – то є ясний місяць.
П: Другий явір – то є ясне сонце,
П: Третій явір – то є ясні зорі,
П: Ясний місяць – то є сам господар,
П: Ясне сонце – то є його жінка,
П: Ясні зорі – то є його діти,
П: У добрі і радості вам жити,
Мати : Гарно щедруєте. Дівчата, а чи знаєте, що у Йорданську ніч святий Іван небо розмикає на землю ступає, різні бажання сповняє, ви повинні, вдягнутися у довгу льолю вийти на поріг і виповідати Іванові свої бажання. Адже завтра свято Івана.
Дівчата: Знаємо, знаємо тітко, а ще ми знаємо і деякі Іванові прикмети:
Д1 : Вранці, хто хотів відкараскатись від набридливого залицяльника, мів хату від порога до постелі.
Д2: А я знаю, що хто боявся чоловіка – розбійника дістати – йшов корову між рогами чесати…
Д3: А мене бабуся навчала, вранці попелом біля печі трусити, би суджений був щедрим…
Д4: Дівчатка, а подивіться який щедрий стіл у цій господі. Чи не пора щедрівкою вихваляти нашого господаря.
Д1: Пора! Пора! Давайте згадаємо щедрівку „ Стоїть церковця”
Стоїть церковця Третє віконце-
Та й на схід сонця, Ясні зіроньки,
Щедрий вечір, добрий вечір Щедрий вечір, добрий вечір
А в тій церковці Ясні зіроньки-
Аж три віконця, То їх дітоньки,
Щедрий вечір, добрий вечір Щедрий вечір, добрий вечір
Перше віконце- Ой сидять собі
То ясне сонце. Та й кругом стола,
Щедрий вечір, добрий вечір Щедрий вечір, добрий вечір
Друге віконце- Та й їдять кутю
То ясен місяць Тай пшеничную,
Щедрий вечір, добрий вечір Щедрий вечір, добрий вечір
Ой пошли ж, Боже,
Довгого віку,
Щедрий вечір, добрий вечір
Та й діждати вам
Другого року,
Щедрий вечір, добрий вечір
Батько: Дякую за добре слово, за гарну щедрівку.
Парубок: Щось вже вечоріти стало.
Д1: Не вечоріти, а вже добра, темна ніч.
Д2: А ти що боїшся додому йти, то ми тебе проведем ( Сміх).
Д3: А й справді дівчата пора нам додому, ато ніч мине і Іванові всі свої бажання не скажемо.
П: Кажіть мені, я Іван, я всі бажання виконую, і головне у вуглинду не дивітси, бо там такий Іван покажеси, що всі бажання пропадут.
Мати: Так, я цілком забула, у вуглинду проти Йорданської та Іванової ночи дивитиси не можна, погана прикмета.
Д4: Тітко розкажіть, а що буде.
Д1: Любопитна Варвара, лишиласи базара. Не будемо тітко дивитиси.
Парубок: Дівчата із щедрівкою і додому.
Дівчата : Із щедрівкою.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Чесним хазяям на весь вечір ( 2 рази).
Батько: Нам лягати пора, бо завтра раніше встати треба, бо хто вмиєтси Івановов водов до схід сонця, буде здоровий як Йорданський мороз.
/ Всі виходять/
ВИХІД НА ТАНЕЦЬ
Вихід на танець дівчини мав свої особливості. Ще з осені вона справляла для цієї події святкове вбрання. На голову вбиралася коронка з картону, обтягнута кольоровим плюшем із двома віночками, позаду спадало 12 різнобарвних стрічок. З тонкого полотна вишивалися сорочка. Груди прикрашав ґердан із різнокольорового бісеру, інколи на шию дівчина чіпляла гармуз цяток (кілька ниток намиста). Вдягала горбатку, опоясуючись паланчиком (нешироким кольоровим поясом із овечої вовни) або боярком, але скромнішого забарвлення, інколи горбатку замінювала сукня. Взувала каручені (тобто вишиті) черевики з ґудзиками.
Напередодні виходу на танець вона влаштовувала вечорок чи баль, на який запрошувала подруг та приятелів, а також калфам. Там їли, пили, співали співанок. У найзаможнішої навіть грала музика. Заздалегідь дівчина пекла два калачі. Один разом із кілограмом цукру несла до церкви і залишали на престолі. Також купувала 3 братські свічки, які передавала паламареві, ці свічки тримали люди під час богослужіння. Ще наймала службу за здоров”я та щасливу дівочу долю. А другий калач із півоком (півлітрою) горілки вручала калфам перед своїм танцем.
Калфа частував горілкою та калачем музикантів та парубків, замовляв танець й оголошував про вихід дівчини на танець. Він запрошував дівчину і проходив із нею коло. Після цього них приєднувалася решта танцюючих.
Лише після такого “виходу на данець” дівчини здобувала право зустрічатися з хлопцем та ходити на вечорниці.
Записано від Сандуляка Івана Георгійовича 1961 р.н., с. Годилів
СВІТ ІГОР
“ЯЩУРКА”
– Ящурка зелена в сажів ку ся вихала, а жаби на берег всі повіскікали. Вісілюшка (маленька жабка) ся лишила – ящурка з’їла! – кричить ведучий. Всі – “жаби”, “ящурка” їх ловить. “Вісілюшка” упіймала і має проспівати співанку, стрибаючи на одній нозі.
СВІТ ІГОР
“ГУСКА”
Діти стають у рівненький рядок. Ведучий розкручує палицю, поки лине спів: – Летіла гуска по передхаті зачепилася за дах. Хто гуску здойме, тому вона ся знесе!
По тім слові палицю закидають і всі зриваються вслід. Хто перший здоймив, той буде далі “кидати гуску”.
СВІТ ІГОР
“ГРУШЕЧКА”
Ой вийду я за ворітечка,
Свою грушку посаджу, посаджу,
Ой вийду я за ворітечка,
Свою грушку піділлю, піділлю.
Ой вийду я за ворітечка,
Моя грушка вже росте, вже росте,
Ой вийду я за ворітечка,
Моя грушка зацвіла, зацвіла.
Ой вийду я за ворітечка,
Моя грушка поліє, поліє,
Ой вийду я за ворітечка,
Свою грушку потрясу, потрясу.
Весілля в селі Годилів
Український фольклор, багатство якого неосяжне, – це складова і невід’ємна частина великої культури нашого народу.
У тій величній святині, якою для українців є фольклор, почесне місце належить і народній драмі.
Великою формою народної драми вважається весілля. У ньому сполучаються родинні обряди, драматичні дійства, пісні й розмовні партії, музика та ігри.
Весілля є величним дійством, обрядам якого надавалося такого ж значення, як і вінчанню в церкві. Воно є важливим складником національної культури. У ньому відтворилися світогляд, мораль, поетичні уявлення, музичні й артистичні здібності, багатство фантазії народу.
Україна багата на розмаїті весільні обряди. У кожному регіоні цей обряд має свої відмінності. На сьогодні, на жаль, багато елементів цього обрядового дійства втрачено. Тому так важливо зберегти те, що залишилося нам у спадок.
В нашому селі побутує приповістка «З ким вінчатися, з тим і кінчатися». Ці слова навертають на усвідомлення : шлюб – це надто серйозно, відповідально, на все життя.
Батьки перед одруженням радили своїм дітям: йди не за красу, а за розум; з краси води не нап’єшся, а розум на руках пронесе.
Гой віддайте, мамко, за кого я важу,
А як буде він ня бити, то я вам не скажу.
Віддавали: присилали старостів, сватали. У нашому краї заручини називають так: «Пити СЛОВО». Домовленість, яка запивалася на добрі гаразди. Там визначалося, що дають батьки за дочкою, за сином, дата весілля і т. п. На слові не мали права бути присутні незаміжні дівчата та хлопці, вважалося: розмови про планування сімейного життя їм зарано чути.
Вінчальних батьків кликали на весілля з горівкою та солодкою випічкою. Вінчальні батьки (їхні діти – ватаги) кличуть своїх гостей з трайстрою та бутилкою та випивають за здоров’я молодих.
Гостей на весілля кликали молоді і за це їм давали гроші – перші спільні.
У суботу перед весіллям робляться заводини. Сходяться хлопці, дівчата, музиканти, міняються свашки.
Свашки – це родичі молодого, молодої. Їхньою місією є віднести перед шлюбні дарунки від молодої – молодому, і навпаки.
Беруть велику миску, кладуть в неї горіхи, «би множилося хазяйство», цукру «на вдалу дорогу», копійки «аби води пригонила гроші», а зверху – дари: від молодої – сорочка, трайстина, ширинка; від молодого – хустка чи рушник, яким будуть покривати молоду, туфлі.
– Святий Боже, святий Кріпкий, вже ідуть свашки в зарібки! Гой-гой! – відчиняють їм браму.
А вони:
– У щасливу годину розвеселим родину! Розвеселим рід увесь, би родив у нас овес! Заспіваймо, сестрички, би родили пшенички!
І починали співати:
Гой ми до сватів ледом-ледом,
Бо в наших сватів горілка з медом.
Гой, свату-свату, що ви робили,
Чим ви горівку засолодили?
Гой ми у лісі бендяка вбили
Та й ним горівку засолодили.
Але ось господарі почули свашок, виходять до воріт із своїм співом:
Впала ожеледа з високого неба,
Ідуть до нас файні гості,
Бо нам гостів треба.
Коло млина ліса нема,
Лиш сама клукічка, –
Ідуть до нас файні гості,
Як в городі чічка.
Як приймання затягується – свашки з нетерпінням звертаються:
Гой свату-свату, бійтеся Бога –
Тай не держіть нас коло порога.
Бо ми прийшли тут не ночувати,
А лиш прийшли ми дари зміняти.
Та й не прийшли ми з позволу свого
А є післані від молодого.
А в наших дарах є цукор, є мід,
Горівку пийте, дари прийміт!
А до молодої свашки звертаються з такими словами:
Пані молода, в вас чорні брови –
Подайте грошей нам на підкови,
Бо ми велику дорогу мали –
Тай нам підкови повідпадали.
Пані молода, ви не жартуйте,
Беріт горівку та й почастуйте.
Ми в молодого їли та пили,
А в молодої лиш си дивили.
Господарі, припроваджуючи за стіл, співають свашкам:
В нашого свата у саду дуби,
В нашого свата синок любий.
А на дорозі ростя ялиці, –
Гой прийшли свашки – усі п’яниці.
Гості на ці слова вміють відповісти:
Гой свату-свату, розширіт хату,
Розширіт стіни, щоби ми сіли.
А в молодого кури печені,
А в молодої – ще не скублені.
Молода у заперечення підносить на тарелі печену курку, простягує її найстаршій свашці і отримує взамін дари.
Аналогічне робиться і в молодого – з ріницею, що дари він приймати не хоче.
Гой в лісі дубок яливси, –
Наш пан молодий си сфодуливси,
Си сфодуливси, що нас не знає, –
Від молодої дар не приймає.
Гой пан молодий, ніц не думайте –
Горівку пийте, дари приймайте…
«Змилосердившись», пан молодий обкидає свашок грішми, а вони співають:
Гой гупа-гупа, тут грошей купа,
Та й скільки й того – півзолотого!
Заробили по короні – купим собі по корові!
Заробили по рублеви – купим собі по коневи!
Мати чи сестра молодого приймає дари, дає молодому, той несе в хату, а свашки обкидають навкруг цукром та горіхами. Самі виходять з-за столу і повертаються додому:
Ми в сватів були, гаразд си мали,
Нас всіх горівкою почастували.
Ми в свата були – нас не сварили,
А чистим медом головку мили.
А калачами били у плечі,
А галушками кидали з печі.
Вдома, як у молодого, так і у молодої дружби та світівки ставлять вінок над ворітьми та прикрашають його, щоб люди на селі знали, що в цій хаті весілля.
А тим часом світівки (дружки) шиють молодій віночок з барвінку. Ще вранці вона сама ходила за нев’янучим квітом, а, вертаючись, приглядалась: зустріне чоловіка – першим родиться хлопчик, і навпаки.
Теж робилося і в молодого: рідна чи двоюрідна сестра до схід сонця, по через калач, рвала барвінку для віночка-сердечка, а тепер його шиє. А за роботою співають:
Гой на небі три зірнички,
А на землі – три сестрички.
Перша несе голку-голку,
Друга несе нитку шовку,
Третя несе барвіночок –
Братчикови на віночок.
Та найперші листочки барвінку у віночок молодому чи молодій клала мама, тому співали ще й такої:
На горі-горі зоря сходила,
Мамочка вінчик дитині шила.
Сама зачала, світівці дала,
Би зла година за ню не знала.
А тут тим часом і свашки додому повернулись. Розчиняють їм браму, а вони:
В нашого свата за хатов дулі –
Нам дали йсти самі фасулі.
Замість горівки ми пили воду –
Гой наші свати не к цему роду!
Гуляння триває до півночі, а далі розходяться, бо ранесенько треба збирати пані молоду – розплітати косу, робити прощання з дівоцтвом.
Розплітання коси та прощання з дівоцтвом
У неділю рано, до схід сонця, надходять світівки, стукають у віконце, співають:
Гой сестричко, доста спати,
Будем тебе споряджати,
Будем чуприк розплітати
Та до шлюбу наряджати.
Молода виходить на поріг, кланяється, запрошує до хати:
Довго-довго вас чекала,
Цілу нічку я не спала.
Цілу нічку я не спала –
Із дівоцтвом си прощала.
Світівки заходять до хати. Їм допомагає жінка з незганьбленою репутацією. Свою роботу дівчата супроводжують співанкою:
Гей чупре-чупре, шовком стелися,
Най наша панна не буде листа.
Най наша панна в шовки си вбере,
Бо файний князьок від неня бере.
Най наша панна вбирає коди,
Би в цілім віці не мала шкоди.
Най наша панна вбиреси в ружі –
Би була ружов вона при мужі.
Вбуваєм панну в жовті чоботи –
Би була грабна до всев роботи.
Вбираєм панну в сорочку в цвітах –
Би була цвітков на многі літа.
Вбираєм панну у коцовейку –
Би не студило їй на серденьку.
Молода виходить з хати, кланяється ватагам, боярам, запрошує до світлиці, де немає ніякої їжі, окрім калачів, приготовлених молодою весільним батькам за те, що від рідних її сьогодні купують. На тих калачах – барвінковий віночок, нашитий на червоній стрічці з барвінкових листків у три ряди. Молода опускає голову до калачів. З протилежного боку надходять тато і мама, мають у руках шириньку (вишиту хустинку) і тою ширинькою віночок кладуть на голову. Світівки його ззаду прикріплюють.
Віночок на голівці. Молода водить процесію тричі навкруг столу, цілуючи батьків у руку, які тримають на рушникові (на щасливу долю своїй дитині) хліб-сіль.
Йде прощання з хатою:
Поклон вам, мамко, поклон вам, тату,
Що не давали мні много спати.
Поклон за то вам, що ня будили
Та й до роботи ня приручили.
Поклон за то вам, що вже велика,
Що доросли ня до чоловіка.
Прощайте, мамко, прощайте, тату,
Прощай навіки, родима хато,
Та й дякувать вам, що ня зростили
Та й не бануйте, як чим звинила.
Прощайте мені та й раз, та й другий,
Як вам зробила яку наругу.
Прощайте мені усі три рази,
Як моє серденько вас чимось рази.
Як молодий зранку приходив до молодої, то на дверях хати стояла рідна чи двоюрідна сестра молодої, якій потрібно було заплатити викуп, щоб побачити молоду.
У хаті ставлять всіх гостей за стіл, а потім мама і тато молодої вставляють віночок з барвінку молодій під волосся.
При виході молодих з хати, вони розливають воду з відра на добробут.
Вінчання
Священик вводив молодих у церкву. Молода стелила перед вівтарем рушник, спускалася на коліна і сповідалася, а потім – молодий, аби чистими свою найурочистішу службу простояти та й вік свій навіки зв’язати. До вінчання нічого не їлося, щоб спочатку прийняти перед цим Божий Закін (причастя).
Ватаги мають киржинку, обмотану хусткою, васильком і блакитно-червоними стрічками, на верху якої маленький калач, який роздають гостям.
Після вінчання.
З хлібом-сіллю стрічають молоду у молодого. Молодий з боярами увіходить у господу, молода – з музикантами: на веселе життя у новій хаті.
Ватаги молодого стараються молодій за столом накинути на голову хустку (покрити). Світівки молодої цій процесії заважають:
Наша панна молода – не лева, не за два,
А хто хоче панну мати – мусить сто червінців дати.
Вимагають викуп. Бояри молодого пропонують різні дрібниці. Світівки не погоджуються:
Йдуть бояри в ліс рубати та й молоду викупляти!
Галушками не дуріт, ви нам гроші заплатіт!
Ви горівкою не частуйте, ви нам гроші відрахуйте!
І ось покривало накинуте. Викуп взято, можна виходити з-за столу, виводити молоду. Всі роблять коло подвір’я стіл, на ньому два калачі, за ними батьки – тато і мама молодих. Молода хилить голову до Божого хліба, а найавторитетніший у селі парубок декламує «ПРОЩУ»:
Прошу, народи, докупи си зійдіть,
Кучми й капеляхи з голови здойміт.
Прошу тих слів дослухати, що я буду казати,
Бо вони такі дорогі, як очі в голові.
Вони нам нічо не шкодя, лиш до розуму приводя.
Як ви знаєте, з першого віка
Не було не земні чоловіка.
Була темнота і вода, не було так красно,
Як сегоднішнього дня.
Бог святий рай зробив,
І не було кому його степенити,
Мусив чоловіка зробити.
І зробив він чоловіка з глини,
Гадку – з фортуни,
Кров – з червоного моря,
Розум – з піску.
Докупи злучив – і чоловік си зробив.
Довго не думав – Адамом назвав.
Адам ходи по раю сумний та невеселий.
Бог святий його си питає:
Адаме-Адаме, чого ти ходиш сумний та невеселий?
– Як мені не сумувати, чого мені си веселити,
Як кожна пташка пару має, лиш я не маю. –
Бог святий довго не думав, зробив, аби Адам заспав,
З великої рости, з правої кости
Йому пару дав, Євою назвав.
У рай їх пустив і наказав:
– Все, що хочете, беріт,
Тільки плодів з тої яблінки не рвіт,
Бо там є гадина намотана…
Єва по раю ходила і до тої гадини приступила,
А гадина їй каже:
– Врви яблучко з дерева того,
Будеш старша від Бога святого.
Єва врвала, Адамові дала,
Адам, як до рота взяв, си зчув, що голий став:
Листя зриває, тіло вкриває, лице від Бога ховає.
А Бог його си питає:
– Чого ти від мене си ховаєш?
Чого ти н яси встидаєш?
– Гой Боже, як мені си не ховати, як мені си не встидати,
Як я почув, що голий став.
На те йому Бог сказав:
– З раю тя вигоняю, навіки тя проклинаю,
Як будеш робити, буде тобі хліб родити,
Як не будеш робити – терня буде родити.
Доста нам балакати, треба щось і про молоду сказати:
Вона дотепер цвила – нічого не родила,
Най собі роди, вона нам не шкоди –
Би не було коріння, то би не було насіння.
Би не були береги, то би не було в морі води.
А тепер, пані молода, просим встати,
Татові і мамі, батькові і матці руки поцілувати,
Чесним боярам гонір віддати.
Потиху весілля – догори!
Хлопець піднімає руки, як птиця.
Після «прощі» довкола молодої ведеться хоровод, по якому ділять розірваний калач, попід який вводили у двір молоду.
Починається гуляння. Переривається тоді, як везуть зестрю (придане молодої).
Бояри переносять у хату кожну річ, а люди обглядають, що надбала молода.
Під час святкування ватаги викрадають молоду, молодий її шукає і має її викупити.
Гуляння продовжується до пізньої ночі. Потім іде «пропій» (скидають гроші молодим). Після цього молоду розбирають. Матка спочатку знімає віночок з молодого, тоді садовить його на крісло, кладе на коліна подушку, а на неї молоду (би легко їй з ним жилося).
Вчора була в кодиньцях,
А сьогодні в платиньках.
Вчора була як та чічка,
А сегодни – молодичка.
Весілля продовжується і в понеділок. Не встигне сонце розплющити очі, як до воріт уже наближається співанка:
Гой, а що це за весілля на днину, на два дни,
Щоби було дві неділі, то би було ладне.
Гой чи в панів господарів розтворена брама?
А як брама ще заперта, буде на них бана.
У четвер будуть похлібені: молодята підуть з численною родиною до батьків молодої. Будуть дякувати її батькам за виховання.
З весіллям у нашому краї пов’язано багато повір’їв: переходити в дорозі молодих, що ідуть з вінчання, – на нещастя; стрінути похорон – буде розлука. Якщо молодята поламають одне одному вірність – може тяжко захворіти дитина.
У нашому краї ще збереглися старі обряди, звичаї та пісні, хоч і дуже скороченому та зміненому вигляді.
Хрестини
Народження дитини здавна було важливою сімейною та громадською подією. Обряди, пов’язані з народженням дитини, традиційно прийнято ділити на декілька циклів: передродові, родильні, післяродові та соціалізуючі.
Передродові обряди сприяють нормальному протіканню вагітності та доброму самопочуттю жінки. Вони стосуються етапу очікування пологів і народження нового члена сім’ї, в основному насичені оберегами та повір’ями.
Традиційно склалася ціла система табу, яка, за народними віруваннями, здатна оберігати жінку. Більшість таких заборон, як засвідчують польові матеріали, збереглися до наших днів: заборона породіллі зустрічатися з каліками, сліпими та хворими, тому що їхні вади можуть перейти на дитину; гризти, жувати під час ходи, бо дитя завжди кричатиме, буде ненажерою; бити свиню, кота чи собаку ногою, які, за народними віруваннями, пов’язані з демонічними силами, бо вірили, що в такому разі дитина буде волохатою; не можна шити, щоб не «зашити» дитині очі, рот; мотати нитки (особливо плести у період від Різдва до Нового року), бо дитина в утробі може обкрутитися пуповиною; ходити на похорони (особливо дивитися на покійника), бо дитина матиме блідий колір обличчя; гніватися, сперечатися, брехати тощо.
Вагітній жінці рекомендується в останні місяці перед пологами рухатися помірно, не квапитись, не братися за важку роботу, не приймати гарячих купелів, не їсти гострих страв (особливо перцю, гірчиці, оцту), не вживати алкогольних напоїв, не пити настоїв та відварів материнки, шавлії тощо.
Сильною була віра у зв’язок ще ненародженої дитини із вчинками вагітної жінки. Породіллі забороняється торкатися рукою свого обличчя, коли вона перелякається вогню (пожежі), бо дитина народиться з червоною плямою (цяткою) на обличчі.
У народі вважалося, що про цей делікатний стан (стан вагітності) має знати якомога менше людей, щоб не наврочили дитину. Причому, за віруваннями, наврочити могли як сусіди із «поганим оком», так і нечиста сила. У народі казали: «Чим менше народу знає про стан жінки, тим легше буде їй народжувати дитину».
Вагітній не можна було підстригатися — це дійство, за повір’ями, вкорочувало віку дитині. Жінка мала ретельно також дотримуватись релігійних заборон: «праця у святкові дні обов’язково позначиться на дитині.
Було заборонено відмовити в чомусь вагітній жінці. За народними віруваннями, це прохання не породіллі, а її дитини, яка перебуває у материнському лоні. За повір’ями, у того, «хто пошкодує дати вагітній чого вона забажала, все в хаті чи коморі погризуть миші».
Пологи приймала повитуха – моаша (від албанського moshe, що означає літній, старовина). Повитуха під час прийняття пологів використовувала прийоми народної медицини: вона вправно робила породіллі масаж, компреси з відвару льону, розтирала маслом, вигрівала гарячим зерном. Була вона готові також до можливих ускладнень. Для пологів вона готувала відповідні тканини (конопляні, лляні, пізніше — бавовняні, шовкові), прала їх, попередньо кип’ятила, змочувала у відварах і настоях.
При вкрай важкому становищі вагітної повитуха знімала ікони, а чоловіка породіллі відправляла до церкви просити священика відслужити молебень. Також помічниками при пологах вважалися всілякі церковні принади: церковні ключі або пояс священика. Так, ключі та пояс клали жінці на живіт. Вважалося, що дія цих речей значно підсилювалася, якщо чоловікові щастило вмовити священика на деякий час відкрити «царські врата».
Моаша після народження дитини співала:
Цей хлопчик,
Якого я підняла,
Щоб був щасливим,
Здоровим, розумним,
Радісним, вченим,
А також вельмишановним,
Щоб був порядною людиною
Та шанованою.
Були такі повір’я: після заходу сонця не можна було нічого дарувати або позичати з хати, бо сон в дитини пропаде; не можна було показувати дитину до хрещення стороннім («щоб не було напасті»)
При відрізанні пуповини немовляті повитуха перев’язувала пуповину переважно лляною ниткою. Льон виконував функцію оберега і символізував зв’язок з предками-прабатьками і Матір’ю Землею. Також вважається, що це обв’язування робилося для того, «щоб дитина плодовитою була» і «щоб у жінки діти велися».
Перше купання новонародженого обов’язково робила повитуха. Воду для купелі настоювали на різноманітних травах: любистку, ромашці, вважаючи, що дитина буде краще рости. Воду для купелі нагрівали в казані («котеві»), в якому зазвичай варять кулешу (мамалигу), щоб «поле йому файно родило», а мили дитину в кориті, яке використовували попередньо для замішування тіста, вважаючи, що це принесе йому в житті багатство.
Після родів породіллі заборонялося виходити з хати, доки не візьме з церкви свячену воду і молитву, так званий «вивід». За свідченнями старожилів, «доки в хаті була нехрещена дитина, то мамі не можна було до хрещення виходити між люди».
До хрещення дитина вважалася особливо вразливою, її намагалися якомога краще оберігати.
Її провідували також родичі, друзі, знайомі; однак в основному жінки, а участь чоловіків небажана, оскільки вважається, ніби вони можуть зашкодити породіллі. Не можна приходити на родини з порожніми руками. Жінки приходили з мискою, в якій було багато різної іди: крупи, зернові, бобові та солодощі.
Хрещеними батьками могли бути вінчальні батьки, друзі, рідні. Їх запрошували батьки дитини, частували горілкою, калачами. Відмова від запрошення не допускалася. На кумів накладалась і певна відповідальність. Вони брали участь в обряді «пострижин», виховному процесі дитини, давали своє благословення та виконували почесну роль на її весіллі.
Повитуха – моаша несла дитину хрестити до церкви. Обов’язковими атрибутами обряду хрещення є кумівськi свічки та крижми (шматок білого полотна, покривало або скатертина та хресна свічка), з яких у майбутньому мати виготовить для дитини першу сорочку. Крижму обвивають навколо свічки і обв’язують стрічкою та прикрашають квітами васильку, листочками барвінку або квіточками мирти. За повір’ями, свічки, які прив’язували до крижм, потрібно було якомога швидше спалити, «щоб дитина свою долю швидше знайшла і не залишилася без пари в житті.
Під час несення дитини до церкви співали:
Йди, дитинко, до хористочку, тай пильнуй свою крижмочку,
Аби чиста, як папірчик, аби ти ще вздріла вінчик.
Божий Ангел, схорони тя, тай додому доведи тя,
Щоби крижба впильнувалась — життя твоє не завалялось.
Цю пісню співали не випадково, адже вважалося недобрим знаком, якщо під час «Святого таїнства хрещення» дитина забруднить полотно. На хрестинах хрестик купував вінчальний батько. В церкві до хресту тримав дитину трохи кум, а трохи кума. Вважалося доброю ознакою, коли під час хрещення дитина плакала. Як мовчало, то щипали, щоб кричало, щоб на життя йшлося..
Як священик охрестить дитину, то куми повертали з церкви додому. Мати дитини до церкви не їхала, а залишалась дома і готувала хрестини. Після повороту з церкви, куми входили з дитиною до хати і вітали батька і матір та домочадців словами: Слава Ісусу Христу, а також поздровляли усіх іменем охрещеної дитини. Рідний батько чи мати переймав від них охрещену дитину в свої руки і ставив в колиску.
Після хрещення відбувалося застілля. Куми, родичі та інші запрошені приносили гроші, полотно, крупу та інші продукти.
На хрестинах співали різні народні пісні. Перед хрестинами побутував звичай, за яким повитуха виготовляла ляльку-мотанку, схожу на дитину, і йшла разом з двома жінками до кумів. Прийшовши до них, співали: «…Добрий вечір, нанашку, витягай брихташку, а в брихташки є гроші на черевички хороші». А нанашка відповідала: «А нанашку си напив і брихташку загубив, а нанашка йшла, тай брихташку знайшла». І вони (куми) повинні були «дати на дитину», тобто принести подарунки: гроші, дитячий одяг, іграшки тощо. Після цього повитуха дякувала кумам і поверталася до будинку новонародженого. І з цією лялькою-мотанкою куми по черзі танцювали в колі під час застілля. Під час обдаровування хрещеника нанашки співали:
Наш Іванко маленький, робити не може,
А він піде до нанашка – нанашко споможе.
Гой нанашку-нанашку, розтворяйте бріфташку (гаманець) –
Бо в бріфташці є гроші, на червички хороші.
На червички жаворові (коричневі), наш нанашко гоноровий.
Наш нанашко гоноровий, а нанашка – пишна.
А нанашка така файна, як мука пшенишна.
Кумам батьки дитини віддячували: давали горілку, колач та солодощі.
Відродження народної духовності є однією з найважливіших умов становлення народу України як нації. Вічний символ українства – це його історія, духовність.
Збереження для майбутніх поколінь історичних, архітектурних, природних та культурних багатств – це головна скарбниця кожної країни.
Першим духовним центром для кожного з нас виступає родина. Крім того, кожен населений пункт в Україні має свій духовний центр, що об’єднує в собі школу, церкву з дзвіницями, музей.
Годилівський етнографічний музей «Бабусина світлиця»
В «Бабусиній світлиці» – чисті краплі срібла,
А в кожній краплі діамант блищить.
І щоб не сталось з нами, люди, лиха, –
Нащадкам це багатство збережіть.
У час, коли національно-культурне відродження нашого народу в незалежній Українській державі стало реальністю, все більше зростає інтерес до історичного краєзнавства. Цілком очевидно, що без знання історичного минулого годі говорити про національну гідність і національний менталітет. Провідною формою розвитку громадянської активності школярів є шкільний музей.
Етнографічний музей «Бабусина світлиця», що діє у Годилівському навчально-виховному комплексі, – творча лабораторія вчителів і духовна скарбниця кожного учня.
Ідея створення шкільного музею виникла у 1990 році під час проведення родинного свята «Ой роде наш красний», який підготувала й провела зі своїми вихованцями учитель світової літератури, нині, на жаль, покійна Палагнюк Галина Євгенівна. Саме завдяки її ентузіазму та кропіткій праці в школі запрацював музей.
На заклик відгукнулися жителі села, які передали до музею власні колекції старовинних речей. Це Чорногуз Павліна Іллівна, Карча Василь Григорович, Григорчук Василина Назарівна, Кимпан Марія Василівна, Луківська Фрозина Назарівна. З того часу у поповненні фондів музею бере участь весь педагогічний колектив.
У 1999 році музей зареєстровано як Годилівський етнографічний музей «Бабусина світлиця».
Музейний фонд налічує понад 380 експонатів, які описані та зареєстровані в інвентарній книзі.
Нині громадським директором музею є Лунгул Василина Василівна, учитель української мови і літератури, спеціаліст вищої категорії, учитель-методист, педагог-організатор, педагогічний стаж – 25 років у цьому навчальному закладі.
Мета музею – залучення учнівської молоді до вивчення та збереження історико-культурної спадщини свого народу, формування освіченої творчої особистості та сприяння вихованню у неї патріотизму, любові до України, поваги до народних звичаїв, традицій, національних цінностей українського народу.
У чарівний світ народних звичаїв, що прийшли до нас із вікопомних глибин, поринаємо ми, переступивши поріг музею.
«Бабусина світлиця» складається з однієї зали-кімнати: кухня, опочивальня, світлиця, вітальня.
Яскрава піч – візитка кожної господині – з необхідним начинням.
Є у «Світлиці» довгий стіл, на ньому із глиняних мисок сміються розмальовані живописні писанки. Лавки біля стола застелені домотканими веретками.
На миснику – розмаїття керамічного посуду. Горщики і глечики, миски і полумиски, макітри були необхідними речами в кожній хаті.
Є тут мотовило, прялка, зольниця, витушка, сукало, дергальна щітка – все, що супроводжувало життя, працю й побут наших предків.
Українці завжди шанували свою хату, тому в ній висіли вишиті рушники. Цейвитвір народного мистецтва, своєрідна візитна картка оселі, був одвічним оберегом господарів.
Здавна в нашого народу існує звичай: гостя садовили в найпочеснішомумісці. А таким місцем в українській хаті є покуть, або красний кут, – чільний куток із образами.
І над усім цим духмяний аромат висушених трав і квітів: м’яти, чебрецю, безсмертника, полину, чорнобривців.
Щоб так достовірно ожила оселя минулих часів, школярі проводять пошуково-дослідницьку роботу. Вже не один рік об’єктом дослідження є хатнісимволи й обереги: скриня, віночок, ширинка, сорочки, рушники, горботка.
Члени експедиційного загону багато років поспіль ставали переможцями обласного форуму «До оберегів відродження» Всеукраїнської туристсько-краєзнавчої експедиції «Краса і біль України» за напрямком «Свята спадщина» у секції «Шкільний музей».
Зібраний і систематизований матеріал не стає музейним сховищем ціннихматеріалів. За допомогою нього створюється живий зв’язок із сучасністю.Учні працюють над дослідженнями звичаїв та обрядів. Беруть участь у науково-практичних конференціях з українознавства.
Фольклорно-етнографічний ансамбль «Вербиченька» на основі цих матеріалів під керівництвом заступника директора з навчально-виховної роботи Романюка Юрія Івановича та вчителя музичного мистецтва Козуба Петра Івановича відтворює звичаї та обряди: обряд посвяти в парубки та вихід дівчини на «данець» – «Пусти мене, моя мати, на вулицю погуляти», «Свято чистої криниці», «Заплету віночок, заплету шовковий», «Ой вербо зелена», «Обряд Йорданської ночі».
У практиці музею утвердились різноманітні форми навчально-виховної роботи: виставки, уроки, учнівські краєзнавчі конференції, бесіди. Радою музею розроблена тематика оглядових і тематичних екскурсій для учнів, батьків та гостей – жителів не тільки нашого краю, а й з Америки та Канади. Про це свідчать записи в журналах відгуків і пропозицій відвідувачів.
Навколо шкільного музею гуртуються шанувальники, знавці народної творчості, люди, які допомагають, радять, підказують, одним словом, зацікавлено стежать за роботою. Музейна рада «Бабусиної світлиці» тісно співпрацює з Чернівецьким обласним краєзнавчим музеєм, який гостинно надав виставкову залу для презентації експозицій шкільного етнографічного музею.
«Бабусина світлиця» красномовно відтворює наше минуле, а без минулого, як відомо, немає майбутнього. Це осередок духовної культури, який зберігає пам’ять про видатні події, людей, плекає і примножує реліквії, з ними пов’язані. Музейні колекції мають неоціненне значення, причому з часом воно зростає й зростає. Високохудожні твори можуть утратити актуальність і застаріти, але така доля ніколи не спіткає колекції експонатів, якщо до них ставитись з любов’ю та повагою, з якою ставляться педагогічний та учнівський колективи Годилівського НВК.
ЕКСКУРСІЯ ДО МУЗЕЮ «БАБУСИНА СВІТЛИЦЯ»
Зустріч хлібом-сіллю
1.Гостей дорогих ми вітаємо щиро,
Стрічаємо з хлібом, любов’ю і миром.
Для людей відкрита хата наша біла,
Тільки б жодна кривда в неї не забігла.
2.Ласкаво просим, гості, у «Бабусину світлицю»,
Де пісня, й казка, й звичаї живуть,
Де пахне волошка і пшениця,
Де рушники узорами цвітуть.
Екскурсовод 1.
Доброго дня! Ми радо запрошуємо Вас до етнографічного музею Годилівського НВК “Бабусина світлиця”.
Хата, як і людина, може бути пихата й засмучена, весела й сумна, вона вміє плакати і радіти. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає.
То ж загляньмо в це затишне домашнє помешкання, переступімо поріг старої української хати, адже саме в ній залишився дух народних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси Душу.
Екскурсовод 2. Кожна оселя починається з порогу. Поріг – символ початку і закінчення хати. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь. В Україні також поширене повір’я, якщо підмітати до порога, то все добро вийде з хати. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб “все добре залишилося в хаті”. А також вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна й передавати через поріг якусь річ. Розмовляти з сусідом через поріг також неввічливо: варто або запросити до хати або самому вийти до нього. Тому запрошуємо Вас до світлиці.
Екскурсовод 3. Внутрішнє планування хати обов’язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося — де тепло, там і добро, там злагода в сім’ї та забезпеченість родини.
Жінки постійно підмазували і білили піч, бо на цій чистоті тримався авторитет господині. «Яка піч – така й господиня», – казали в народі. Її розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що нечиста сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів’я переконує: «Сказав би, та піч в хаті».
Екскурсовод 4. За давніми віруваннями за піччю живе Домовик – добрий дух сім’ї. Якщо до нього добре ставляться, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають, він шкодить.
Коли родина переселялася до нової оселі, обов’язково брали із собою із старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити нове вогнище в новій оселі. А також кликали свого Домовика у нове помешкання.
Екскурсовод 5. Мисник був у кожній хаті і знаходився навпроти печі. Хоч стояв там і буденний посуд, але святковий яснів поливою, візерунками, притягував погляд. Посуд господиня купувала на ярмарку, найчастіше – перед святами. Треба було вміти вибирати горщик чи макітру, чи глечик: стукаючи горщик об горщик, прислухалися: якщо передзвін чистий – то горщик можна купувати, він прослужить багато років.
Екскурсовод 6. Для спання в Україні здавна використовували дерев’яні ліжка, лави. Ліжко було зазвичай дерев’яне, зроблене хазяїном власноруч.
Своєрідності інтер’єру надавала жердки. Це поздовжні жердки-полиці, жердки-сушилки біля печі. Та найчастіше були поширені жердки-вішалки над спальним місцем.
Екскурсовод 7. Зверніть увагу на скриню. Скриня – традиційний для українців вид меблів, у яких зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Скриня належала жінці. Дівчині на віддані батьки купували скриню, яку вона разом з батьками поступово наповнювала різними речами: вишитими рушниками, хустками, сорочками, стрічками, полотном. Всередині скриня мала невеличкий «прискринок» для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок.
Екскурсовод 8. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Щоб полотно й одяг не псувався від довгого зберігання в неї клали вузлик тютюну (від молі). Дівчина не дозволяла чужим заглядати в свою скриню, то була її таємниця. Та й узагалі, заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.
Екскурсовод 9. Покуть – священне місце в хаті. Тут перебувають хатні боги, тут садовлять найпочеснішого гостя, тут сидять наречені, тут були божниці, прикрашені вишитими рушниками. Перед образами вішали лампадку. Ікони на покуті прикрашалися засушеними квітами — чорнобривцями, волошками, гвоздиками.
Екскурсовод 10. «Хата без рушника — що сім’я без дітей», – говорили в народі. І в кожній оселі їх було багато. Рушник на стіні – то наш давній український звичай. Якою б не була хата – тісною чи просторою, бідної вдови чи заможної родини – всюди милували око рушники.
Екскурсовод 1. Два рази на рік – на Різдво й Великдень – господиня прикрашала хату рушниками. Кожна оселя славилась своїми візерунками для рушників, були вони не схожі на інші, бо рушник був не лише окрасою хати, а й мав ритуальне значення. Візерунок на рушнику ніс у собі певну інформацію – це був і своєрідний календар, і книга родоводу. Вимережуючи хрестиком орнаменти, жінка вкладала в них свої заклинання від злих сил, просила здоров’я, удачі і щедрої долі для тих, кому рушники призначалися.
Екскурсовод 2. Уздовж стіни (з одним або двома вікнами) ставили стіл. Біля нього попід тильною стіною — довгу дерев’яну лаву, яку прикрашали у свята ряднинами й килимами.
Екскурсовод 3. Особливу роль у хаті відігравав стіл: за столом на обід чи вечерю збиралася уся сім’я, а на свята – велика рідня; почесне місце за столом займали найстарші: батько чи дід, як глава роду. На столі, застеленому скатертиною завжди лежав хліб, накритий рушником. А на Великодні свята – писанки і крашанки.
Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати. На стіл гріх сідати, класти шапку.
Екскурсовод 4. Зверніть увагу на підлогу! У нашій світлиці підлога дерев’яна, а раніше долівка українського житла аж до початку XX ст. була переважно глиняною. Збивали її переважно з червоної глини. Щосуботи і перед святами «землю» змащували спеціальним розчином і, коли вона висихала, застеляли пахучим різнотрав’ям: татарським зіллям, м’ятою, чебрецем, і в оселі завжди стояв приємний запах трав.
Екскурсовод 5. Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину і від негоди, і від ворожих сил.
Чоловіки носили вишиту сорочку з широкими прямими рукавами, яка спереду мала защіпку або китиці. Зверху пов’язували широку різнокольорову крайку . На вишиванку одягали кожушок без рукавів, а зверху вовняний сердак з вовняними ґудзиками.
Екскурсовод 6. Вузькі штани (портяниці) носили з білосніжного лляного полотна влітку і взимку поверх цих штанів з чорної, білої або червоної шерті — гачі). На ногах носили високі чоботи з загостреними притятими носами, черевики на шнурівках, прикрашені зверху ремінцями та китицями, та влітку постоли.
Взимку чоловіки носили ще й великі кожухи.
Парубки прикрашали влітку голову плетеним з соломи або сукняним капелюхом, а взимку носили хутряні шапки (кучми).
Екскурсовод 7. Жінки носили влітку довгу, вишиту на грудях, плечиках та рукавах, сорочку з широкими рукавами. По сорочці носили темну або руду шерстяну обгортку (горботку), на свята одягали червону або зелену фоту (ріклю). Підперізувалися вузьким вовняним пояском (боярком).
На ногах носили черевики або чоботи. На голові дівчата носили вінки, які самі виготовляли зі скляних бусів, штучних квітів, Взимку одягали кольорові або білі хустки.
Шию прикрашали оздобами скляними, коралями, монетами.
Екскурсовод 8. Ось тут знаходяться знаряддя праці, за допомогою яких виготовляли полотно. Найпоширенішим матеріалом були лляні і конопляні полотна. Вирощування й обробка льону і конопель – це тяжка й виснажлива праця, яка майже повністю лежала на жіночих плечах. Сушили коноплі та льон на сонці. Після сушіння їх тіпали – відділяли кострицю від волокна. Після цього волокно микали на гребені, надаючи кожній волокнині одного напрямку. Готове волокно складали у «куклу». З нього микали мички, котрі для прядіння вичісували дерев’яною гребінкою або металевими щітками.
Екскурсовод 9. Потім робили робили куделю, яку пряли на веретено, доводячи товщину нитки до товщини волосини. Майже з XV ст. відома в Україні прядка, призначена для ручного прядіння. Прядиво фарбували, за допомогою витушки намотували його на клубки. А потім жінки й дівчата ткали на кроснах. За браком місця кросен немає, але є предмети, що були потрібні жінкам під час ткання. Готове полотно золили в зільниці, вибілювали, прали й викачували, тобто вигладжували.
Екскурсовод 10. Українська хата – невід’ємна частина культури нашого народу. Вона є матеріальним втіленням уявлень та вірувань українців. Хату завжди тримали у бездоганній чистоті, а дверей ніколи не замикали, бо наші предки були гостинними людьми. Такою ж гостинністю відзначається й наша «Бабусина світлиця». Ми завжди раді бачити тих, хто любить та цінує наше – УКРАЇНСЬКЕ. Дякуємо за увагу.
На гостини до «Бабусиної світлиці»