Традиції Банилів-Підгірний

Доріздвяні свята
Як відомо, основою народного календаря, на відміну від астрономічного, чи елітарного, був вегетаційний рік. Отже, серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатюю аж до Благовіщення (7 квітня).

 

Введення в храм Пресвятої Богородиці
По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляги «вбрання» для колядників і переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз: хто вранці першим завітає до хати, той буде полазником; від нього залежатиме щастя, здоров’я чи лихо. Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя — старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати.  Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, і господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю — своєрідне втілення селянського добробуту.
До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на поля, а на себе — зневагу людей. До того ж існувало повір’я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відібрати молоко у корів. Ось чому майже по всій Україні люди вдавалися до різноманітних оберегів: обсипали подвір’я і стайні маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим’я маслом, часником, а на дверях стаєнь дьогтем рисували хрестики. Худобу в цей день щедро годували. У  центральних районах України, на Поділлі спеціально варили з борошна густу киселицю і давали коровам — щоб густою була сметана.
Давніми у цьому святі є і весільні мотиви. Найкраще виражені вони дівочими ворожіннями на щасливе заміжжя. Так, молоді гуцулки зранку на Введення юрмилися біля входу до церкви, аби серед перших увійти до храму слідом за священиком. Котрій щастило, та подумки примовляли собі: «Як ні тепер уводиш дівков (до церкви), так від нині за рік абис ні уводив вінченов (одруженою)». В інших районах України дівчата «на віддані» потай від сторонніх очей «святили» воду, щоб привернути до себе парубків. Для цього там, де сходяться три потоки, набирали у глечик чи миску води, розкладали поблизу вогнище і над полум’ям, примовляючи щось, переливали воду з посудини в посудину.
Введення в народі ще називали «Видінням». Це зумовлено народним віруванням, згідно з якими Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло. Це християнізоване тлумачення. Поняття «дух», «душа» виникло набагато раніше, про що маємо цікаві свідчення в обрядовому фольклорі. З ними пов’язане усвідомлення «вирію» — місця, куди відходять душі після смерті. Як і живі, за законами дихотомії (парного протиставлення), поділялися на «своїх» і «чужих», так і після смерті душі (духи) поділялися на «своїх» і «чужих», «добрих» і «недобрих». Звідси й двоїстість в обрядових дійствах: з одного боку, вшановуємо покійних предків, з іншого — вживаємо найрізноманітніших оберегів від.«нечистої сили».

 

Великомучениці Катерини
Дехто вважає такі дійства чаклунством, забобонами, магією. Але це лише часткове і далеко не точне їх тлумачення. Вивчаючи звичаї та обряди свого народу, слід пам’ятати, що чаклунством чи магією займалися одиниці, а звичаї та обряди народу складалися на давній світоглядній основі. З днем пам’яті великомучениці Катерини (7 грудня) пов’язувалися звичаї «кликати Долю», ворожити на щасливе заміжжя. Робили це переважно дівчата. Вони сходилися до однієї з хат чи до хати, де зимовими вечорами влаштовувались вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик з кашею у рушник і виходили на поріг «кликати Долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном об ворота і гукала: «Доле, ходи до нас вечеряти». Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи «одізвалася Доля». У Галичині дівчата під час вечері потай зі жменею каші вибігали надвір, кидали кашу на дах і кликали свого судженого кашу їсти.

 

Апостола Андрія Первозданного
Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося і до дня нам’яті апостола Андрія Первозданного (13 грудня). Серед них — відомі «посівання»: набравши у жменю насіння конопель, дівчата вибігали на подвір’я і, розсіваючи їх, примовляли:
Я, святий Андрію,
Конопельки сію.
Дай же, Боже, знати.
З ким весілля грати…
Робили це переважно увечері: напередодні Андрія. Крім того, дівчата рахували кілки у парканах, плотах, відливали фігурки з воску, пекли і їли на ніч солоного коржа, щоб їм наснився суджений. Коли ж сходилися до гурту, то ворожили на коржиках чи балабушках. Приносили зі собою борошно, з якого кожна виробляла свого коржика чи балабушка, ще й позначала, щоб з-поміж усіх вирізнявся. Спечені коржики розкладали на лавці, впускали до хати голодного кота чи собаку. Чиє печиво з’їсть кіт чи пес першим, та дівчина першою з гурту заміж піде. Чий коржик надкусить і залишить, цю дівчину спіткає нещастя. Увечері влаштовували вечорниці, на які сходилися і парубки. Тоді починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «калита». Так називали круглий, змащений медом і посипаний маком корж, що на шнурку підвішували до стелі.
З-поміж гурту обирали жартівника за «писаря», який мав розсмішити кожного, хто, підстрибуючи на кочерзі, намагався відкусити шматок підвішеного коржа. Інший парубок був за «вартового»: він то підтягував, то опускав на шнурку «калиту». Тому, хто під ча гри розсміявся, але не вкусив коржа, «писар» мастив лице сажею. Якщо вже всі парубки  спробували свого «щастя», а корж ще залишався, його ділили на частини і роздавали усім присутнім.
Різними обрядовими дійствами відзначали в народі церковні свята пророка Наума (14 грудня), мучениці Варвари (17 грудня), преподобного Сани (18 грудня), Миколи Чудотворця (19 грудня), святої Анни (22 грудня).

 

Миколая Чудотворця
Святий Миколай-Чудотворець, архиєпископ Мирлікійський, належить до найвизначніших святих християнської церкви. Його люблять і вшановують
на Заході та Сході.
Вважався Святий Миколай і захисником бідних, скривджених, несправедливо засуджених – також на основі житійного передання. Шанували святителя і як покровителя шлюбу. Згадаймо,  одне з перших його чудес  – рятунок від ганьби та блуду трьох сестер, батько яких не мав коштів на посаг і весілля. Тоді, ще юний, священик Миколай уночі підкинув до хати тієї родини три торби грошей. Згодом через те, що вшанування св. Миколая випадало у році двічі – у грудні та травні, часи знакові для хліборобів, за свого покровителя узяли святого й трудівники-селяни…
З особливим нетерпінням чекають на день пам’яті святителя діти – бо для них то означає веселе свято й подарунки.
То як же Святого Миколая “привласнили” собі діти? Спершу, з появою шкіл при храмах, Святий Миколай став опікуном учнів – ця традиція теж ґрунтується на житії святителя, якому в дитинстві легко давалася всяка наука. З храму та школи свято поширилося на родину.
В Україні день Святого Миколая здавна був значним і веселим празником, а в багатьох містах і селах того дня припадало храмове свято. (Навіть нині тільки в Києві на Подолі є три церкви Святого Миколая – і кожну супроводить давня легенда.) У різних місцях миколаївські гуляння мали різноманітні назви й особливості: обходження дворів, миколаївські колядки, миколаївські скрипники (змагання музик) тощо.  Цього дня варили пиво. “Вітали сніжну зиму” – на санях тричі об’їжджали довкола села. А для дітлашні пеклося особливе печиво – миколайчики. Це було своєрідне “розполовинення посту”, після Святого Миколая починали готуватися до Різдва, вчити колядки, лагодити вертепи.  З постанням у другій половині ХІХ ст. на Галичині мережі українського шкільництва, виникла потреба в яскравому дитячому святі. Як і колись було у Німеччині, Святий Миколай став опікуном українських школярів. Цього дня діти не лише чекали на подарунки. До нього старанно готувалися: вчили вірші, пісні, вправлялись у виразному читанні, аби не осоромитися перед святим гостем. День Святого Миколая означав конкурси, змагання, забави – певне підбиття підсумків у навчальних здобутках, а також дитячий іспит совісті напередодні Різдва – підсумок добрих справ і збитків-непослуху. Темної зимової ночі з 18 на 19 грудня Святий Миколай сходить із небес до українських малюків, звідки він бачить і знає, як поводяться діти цілий рік. Має він золоті сани з білими золотогривими кіньми, до хати заходить дверми, але часто невидимий, подарунки підкладає завжди під подушку, за винятком хіба тих, які не поміститься. Часто його супроводять світлокрилі янголята, а недалечко крутяться й чортики, котрі переконують святого, що вкраїнські діти були геть нечемні, тому не заслуговують на небесні гостинці. А самі рогаті вертихвости тільки й мають на очі, як украсти торбу з дарунками. Проте нічого в них не вийде! Миколай усе знає, та й ангелики добре пильнують. Всі хлопчики і дівчатка отримають дари від святого. Й лише дуже неслухняні дістануть від Миколая золоту-срібну різку та наказ виправитись до наступного року. Отож, вітаймо святого Чудотворця, що загостив до нашого краю!

 

Святий вечір, Різдво Христове – одне з найвеличніших та найзнаменніших свят зими.
Вечір 6 січня напередодні Різдва. З ним пов’язано багато звичаїв та обрядів. 6 січня нічого не їли до вечора, поки не з’являлася перша зоря на небі (вірили, що  народився Ісус Христос). Вірять і тепер в те що це так і є. Приготування до святкової вечері носить урочистий характер і розгортається як справжній ритуал. За словами моєї бабусі, всі предмети, які мали відношення до обрядового столу, набувають чудодійної сили. На святий вечір  роблять деякі прогнози та ворожать. Вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяє  врожайний рік. А якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною стеблини соломи, яку виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий.
До святвечора готують визначену кількість страв (7, 9 або 12),  використовуючи майже всі наявні у господарстві пісні продукти (всі страви повинні бути пісними).
Обов’язковою стравою є багата кутя. Це зварене зерно пшениці. Добавляється в кутю мак, мед, цукор, горіхи та ізюм до смаку. Під час вечері першим пробує кутю господар. Повинен на столі бути борщ з грибами, голубці, риба смажена, квасоля колочена, сушені гриби, оселедець маринований,  пироги з капустою, пампушки з узваром, біб, гриби запалені (гриби з підливою).Страви на святий вечір мають особливий смак.
Розповідала мені моя  бабуся, коли я ще була маленькою, одну притчу: «Колись дуже давно, один цар потрапив до монастиря. Скуштував тамтешню пісну їжу, здивувався, що вона така смачна.
«У мене найкращі кухарі світу, зібрано найкращі рецепти, а їжа чомусь не така смачна» – сказав цар. Чернець йому відповів:
– «Наші прості страви готуємо з молитвою та доброю думкою. А твої кухарі, зазвичай, злі та сваряться, коли варять їжу, тому вона тобі не смачна ».
Святу вечерю потрібно готувати з молитвою, добрими думками, великою любов’ю та особливим настроєм, тоді вона буде смачною. А ще добре, що моя мама та бабуся вставали раненько і починали чаклувати над стравами. Доки бабуся готувала вечерю, дідусь наводив лад на подвір’ї, обходив усю худобу. Розказує нам, що в цей вечір худібка може розмовляти з Богом. На Святий вечір кропив свяченою водою й маком стайню, пасіку, сад. Худобі ніс першу ложку куті.
Перед вечерею ми обов’язково навідуємо могили рідних, несемо Святу вечерю похресним батькам (нанашкам).
Далі вдома накриваємо стіл. На низ, під скатертину, стелимо духмяне сіно, по чотирьох кутках ставимо зубчики часнику, що символізують міцність сім’ї та відганяють злу силу від дому. Ставимо паперові гроші – на матеріальний достаток. Після цього розставляємо страви. Подаємо їх у глиняному посуді. Страви мають особливий смак. Я із сестричками не могли дочекатися та заглядали на небо, чи не зійшла вже перша зірка.
Як тільки зірка з’являлась, бабуся брала калач і запалювала воскову свічку. Ми всі разом за столом промовляли «Отче наш», просили Бога здійснення своїх бажань. Дідусь казав, що небо в цей вечір відкрите й кожного Бог чує, тому те, що попросиш у цю хвилину, здійсниться. Молилися й за душі померлих.
Впродовж вечері ніхто не вставав із-за столу – це вважається поганою прикметою.Повечерявши, посуд із їжею не збирали, а залишали для приходу до столу мертвих. Мити посуд у цей день вважалося за гріх.Згодом я з сестричкою залазили під стіл і наслідували квоктання курки – це мало забезпечити високу несучість курей та багато квочок.
Різдво для мене – це моє дитинство, колядка під вікном, сміх, радість, зібрані гостинці, копійки.
Характерним звичаєм Різдва – прихід першого гостя. Кожен хотів, щоб до хати увійшла людина з доброю душею, щаслива, багата.
Коли увійде молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того ще й з грошима, то це добре: весь рік у хаті будуть усі здорові й будуть гроші вестися. Коли увійде старий, хворий особливо стара баба, або коли хтось прийде зичити, то це злий знак.
Першими гостями частіше були діти. Вони йшли до родичів, сусідів, щоб привітати з Різдвом. Бажали щастя, здоров’я, достатку.
Зі Святим Різдвом вітаю,
Всім здоров’я бажаю.
Господарю на воли, коні,
Господині на квочки,
Хлопцям – дівчатам на гуляння,
Малим дітям забавляння.
Христу-Богу вихваляння!
Різдво є одним із найвеличніших і найзнаменніших свят зими, яким починається рік. Шануймо його!

 

Колядування – призабутий та сучасний народний обряд.
Колядки своїм корінням сягають в глиб далеких язичницьких віків, супроводжувались численними звичаями, обрядами: обходом дворів із величальними піснями і побажаннями.
Характерними для народних колядок є їх урочистий, величальний настрій, в змісті – побажання успіхів у господарюванні, щастя в сім’ї, здійснення задумів, мрій.
Розглядаючи народні колядки за їхніми хронологічними ознаками, можна виділити кілька їх основних груп:
Перша – найстаріші колядки про створення світу, небесні світила, божества.
Друга – оспівується побут епохи Давньої Русі, походи, полювання, опис спорядження, зброї.
Третя – оспівується історичні події, боротьба українського народу проти татаро-турецьких нападів, захист рідної землі, подвиги козаків.
Четверта – це соціально – побутові пісні.
Це колядки для господаря, господині, хлопцеві, дівчині, вдовам, сиротам, сім’ям.
Улюбленими стали колядки за оптимістичний, світлий, святковий настрій.
Групуються колядники за територіальним принципом – по окремих  вулицях, кутках.
Обов’язково обирають серед себе старшого (березу), який знає найбільше колядок, вміло керує групою колядників.
Готувалися ми, колядники заздалегідь робили «різдвяну зірку», призначали звіздаря, який її носив.
Прийшовши до хати, колядники запитують дозволу колядувати. Колядників запрошують всі, бо проганяти вважалося великим гріхом.
Величання поєднувалося з побажанням того, без чого неможливе життя людини: здоров’я, добробуту, гаразду в сім’ї, гарного збіжжя, худоби, що множиться з року в рік.
Люблять ходити в коляду з вертепом. Це популярний у ХVІІ – ХІХ ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступають на ярмарках, а частіше ходили по хатах у святкові дні.
У нас вертеп невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою нагадує селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером,  оздоблювали малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювали ляльки або просто різдвяні листівки з євангельським сюжетом.
У нас, у селі, ми ходимо до господарів під вікна з зіркою або без неї. Вінчуємо господарів, бажаємо щастя, здоров’я, щедрого достатку і співаємо коляду:
Добрий вечір тобі, пане господарю
Добрий вечір тобі, пане господарю,
Приспів:
Радуйся
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
Застеляйте столи та все килимами,
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
Бо прийдуть до тебе три празники в гості:
Ой що перший празник — Святеє Рождество,
А другий вже празник — Святого Василя,
А третій вже празник — Святе Водохреща.

 

«Маланка» – традиційний новорічний обряд.
Маланка – традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов’язаний св.Меланій день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за старим стилем.За тиждень після коляди, напередодні Нового року – 31 грудня (13 січня) – відзначали Щедрий вечір або Меланки. Щедрий або багатий тому, що до новорічного стану входили вже скоромні страви: ковбаси, котлети, смажене м’ясо, вареники зі сметаною.
Святкування щедрого вечора не обходиться без народних вистав із перевдягненням. Це була «Маланка». За давньою традицією роль головного персонажа – Маланки – грав хлопець, переодягнений у жіночий народний костюм. Маланка як головна дійова особа зображалась безпомічною, безпорадною господинею, яка все робить недоладу. Інші ролі теж виконували парубки. Її, Маланку, супроводжували Дід, Коза, Циган, Циганка, Кінь, Ведмідь, Журавель, Чорт, Баба. Вони жартували, розігрували сценки з народного життя: «Дід плакав і просив у господаря на ліки для Маланки, Циган пропонував обміняти коней, Циганка приставала до людей, щоб поворожити.». своєрідною кульмінацією свята є купіль переберії, яка відбувається у потічку.Кожен вірить, що завдяки цьому ритуалу перебрані у маски звільняються від усілякої «нечистої» сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями. Учасники дійства заходять на середину плеса і щедро обливають одне одного студеною водою.
Маланка проходила від хати до хати. Веселила, розважала перехожих, щедрувала під вікнами хат. За обрядові дійства господарі обдаровували її грішми.Всі з нетерпінням чекають її в кожній оселі. Де вона буває, там залишається добробут, радість, злагода.

 

Щедрування – давній звичай українців.
З Новим роком тісно пов’язаний давній звичай щедрування – «засівання», який зранку виконують хлопчики до 14 років заходячи до хати родичів чи сусідів, вони здійснювали символічне посівання зерном, що носили із собою в торбинках, виголошуючи одночасно новорічне поздоровлення, як наприклад:
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком вас вітаю. Щастя  й радості бажаю.
Сійся, родися, жито-пшениця. Всяка пашниця.
На щастя, на здоров’я. На Новий рік.
Щоб вам жилося краще Як
Український я школяр.
Ще й козак нівроку.
Віншую вас, любі друзі,
З днем Нового року.
Хай вам Бог пошле здоров’я,
І вашій родині.
Нехай злагода й достаток
Будуть в вас віднині.
Кінчу на цім, гаразд вам всім. Бувайте здорові.
Дайте датку на ціль добру.
Мені, козакові.
Особливе місце в Новорічний день посідали дівочі гадання. Зустріч з першою твариною на вулиці вказувала на вдачу судженого: із собакою – на лиху долю, з вівцею – на тиху.
У перший день Нового року (1 січня або 14 січня) хлопчики ходять від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров’я, щедрого врожаю. Посипальників приймають як бажаних гостей: господарі пригощають посипальників яблуками, пиріжками, печивом, іншими ласощами, часто дають дрібні гроші.

 

Хрещення – народний варіант свята Богоявлення.
Хрещення (Водохрещі, Водохреща, Ордан, Ардан, Йордан) – народний варіант свята Богоявлення, пов’язаний з водою.
Весь день 18 січня дотримуються суворого посту. Надвечір ідуть до церкви, де відбувається святкова служба, що завершується освяченням води.
Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, кропили нею всіх членів сім’ї, хату, подвіря, криницю, свійських тварин.  В родинному колі сім’ї сідаємо за святковий стіл. Тато урочисто запалює свічку і промовляє «Отче Наш». Всі молимося і вечеряємо. Приготовлена вечеря з 12 страв. Правда кутя не така вже багата. Повечерявши, діти ходять попід вікнами хрещених, родичів, сусідів і вітають колядою «Рано-рано на Йордана». Заробляємо гроші, солодощі, печиво. Досить весело і цікаво.
Богоявлення (або Водохреща, Йордана) третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке право¬славні та греко-католицькі християни відзначають 19 січня. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Батька, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва – Бого¬явлення. Це свято засвідчує таїнство Святої Трійці, адже в цей день, за хри¬стиянським вченням, з’явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець – в голосі, Син Божий – у плоті, Дух Святий – у вигляді голуба.
Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби, цікаво, що водохрещенська вода не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року.
Ще напередодні Йордана з льоду вирубу¬вали великий хрест (“Йордан”) і ставили його поруч з ополонкою. Скульптурне зоб¬раження хреста встановлювали верти¬кально. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни. У день водосвяття в селах і містах влаштовувались багато¬людні хресні ходи до річки. Крім ікон і цер¬ковних хорогв, учасники цих процесій несли запалені «трійці» – три свічки, пере-виті зіллям васильків, чебрику та інших квіток. У небо випускали голубів, попе¬редньо прикрашаючи їх стрічками з кольо¬рового паперу.
Є цікаві прикмети цих свят. Шануймо їх!
Наступний день після Хрещення, 20 січня, відзначався як день Івана Хрестителя (Івана Предтечі) або «посвятки». Вважали, що святковий період скінчився, але до роботи не бралися. Вранці на Івана Хрестителя господар роздавав худобі разом із сіном рештки хліба й сіль, що лежали на столі від «багатої куті».

 

Розпочинається новий весільний сезон, який триває до Великого посту.
Великдень
Щедрот своїх не зменшуй ти!
Дай всьому, Дай боже, пуття,
Й дари водою освяти:
Цей символ вічного життя-
Яєчко писане, райце,
Й такий,такий же золотий!
Великдень – це найбільше свято наших предків. Людина як частинка природи розуміла органічний зв’язок явищ і подій у світі. Наші предки розуміли, що природа щорічно розвивається за циклами весна – літо – осінь – зима. Після холодної зими, коли зовнішньо життя в природі зупиняється, настає весна, сонце все сильніше пригріває землю, тане сніг, починає зеленіти трава, з’являються квіти, пробуджується як рослинний, так і тваринний світ. Тому початок весни в часі рівнодення, коли ніч і день зрівнюються, мешканці  села Банилова – Підгірного святкували це рубіжне свято Великим Днем – Великоднем.
Із запровадженням християнства на сільських теренах до народного свята Великодня було долучено християнське свято Пасхи. Банилівські християни вшановують і вітають воскресіння Ісуса Христа з мертвих, після того як він був розіп’ятий на хресті і помер.
Ввечері з суботи на неділю перед цим святом над гробом Господнім читаються «Дії Апостольські» в присутності священика, який у той час стоїть над гробом Господнім у великому зосередженні, готуючись до вістки, яка незабаром буде проголошена, – що Христос воскрес.
Опівночі під звуки церковних дзвонів починається Пасхальна вранішня. Ворота в церковному іконостасі відчиняються, і священик, одягнений у світлу ризу, виходить з кадилом і свічкою. Церковні служителі несуть хрести, хоругви, ікону Воскресіння, Євангеліє.
Урочисте Пасхальне богослужіння, що триває понад три години, починається процесійним ходом навколо церкви. Церква ж на деякий час залишається порожньою. Зачинені її двері символізують собою закритий гріб Христа.
Співаючи Пасхальну стихіру, священик з вірними обходить церкву тричі. Після трикратного обходу церкви процесійний хід зупиняється перед зачиненими дверима порожньої церкви.
І тут священик, починаючи Пасхальну вранішню, співає великодній тропар: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував». Цей тропар підхоплюють віруючі, повторюючи його після кожного виголосу віршів, що починаються віршем «Нехай воскресне Бог…».
Після цього всі присутні на святі під проводом священика входять до яскраво освітленої церкви і там продовжують Пасхальну службу, перед закінченням якої священик читає «Повчальне слово Св. Івана Золотоустого». Далі вітає присутніх словами «Христос Воскрес!». Віруючі ж відповідають: «Воістину Воскрес!».
Пасхальна Божественна Літургія продовжується, закінчуючись освяченням паски та іншої їжі. У кошику з паскою, писанками, крашанками повинна також бути свічка, яку запалюють під час обходу священика і кроплення кошиків водою. За християнськими канонами, ці кошики з паскою та іншою їжею символізують дар – жертву, принесену воскреслому Христові.
Упродовж Пасхального тижня, Царські ворота і дияконські двері в іконостасі залишаються відчиненими. Це означає, що гріб Господній порожній. Увесь світлий тиждень повен радісних святкувань.
Повернувшись додому після освячення великоднього кошика, люди розговляються свяченим, ходять на кладовище.