Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Духовність
Село моє зелено-кучеряве,
Між верб, ставків виблискує кришталь.
Поміж лугів, поміж пахучі трави
Маленька річка в’ється в синю даль.
Є на землі місця, де помістилось усе найдорожче, найкраще для нас. Місце, де кожна стежка, кожне дерево нагадують про рідне, серцю милело Бобівці. Так, це воно розкинулося у мальовничому буковинському краї. Це надзвичайно мальовничий куточок чарівної природи, працелюбних людей, багатих культурних традицій та архітектурних пам’яток.
…Багато пам’ятає це українське село, багато може повідати тому , хто пройде його вулицями, допитливим поглядом придивиться до сучасних споруд, пам’ятників історії, архітектури і природи
Пливуь літа, мов стрімкі води, і немає їм спину. І нема кінця. Але час усе закарбовує на своєму шляху і залишає молодому поколінню для того, щоб беріг історію свого села, архітектуру.
У нашому селі є декілька таких споруд, про які ми б хотіли розповісти.
Група І. 1.Козак Богдан
2.Москалюк Варвара
3. Токарюк Олександр
4.Чобан Христина
Завдання: Зібрати матеріал про сімейний склеп
пана Медвецького, Свято-Успенську церкву.
1.СІМЕЙНИЙ СКЛЕП РОДИНИ ПАНА МЕДВЕЦЬКОГО
З історії архітектури:
У ХVІ-ХVІІ ст. в Україні поширився стиль Ренесансу.
Найбільш яскраво він відобразився в скульптурі, архітектурі. Адже заможні міщани замовляли будинки й палаци, картини і статуї.
В архітектурі епохи Середньовіччя переважали вузькі, загострені форми, високі стіни похмурих, строгих храмів і замків. Ренесанс приніс нову архітектуру: просторі храми й палаци, заповнені повітрям і світлом, прикрашенірозписами і скульптурами.
Часто використовується розкішний античний декор, колони, арки, бані.
Каплиця предків пана Медвецького
До архітектурних пам’яток належить сімейний склеп родини пана Медвецького, збудований у вигляді каплиці біля сільської церкви у 1622 р. Під каплицею знаходиться сімейний склеп, де стоять чотири гроби. Особливої уваги заслуговує робота майстрів, які будували цю каплицю.На щастя, є меценат, який вирішив допомогти реставрувати цю пам’ятку. Це Данилюк Сергій Леонідович.
Зі спогадів Стратійчук Марії Іванівни (1927р.нар.)
Жили у селі пан із панею, були у них двоє синів і донька. На цьому місті, де стоїть зараз церква, колись був цвинтар, а внизу сад. Доказом цього є те, що коли в селі проводили світло, то копали ями на стовпи. Одного разу знайшли люди череп і його поклали в коробочку і закопали.
Пан побудував каплицю. Він казав так: «Я кладу цю каплицю, тут мають мене ховати і моїх родичів.»
Пан був добрий. У селі він закупив у людей землю, мав коні, корови, свині. Пам’ятаю,що полола у пана грядки. У нього були слуги, які працювали по господарству.
Біля свиней працював один жвавий парубок, але не вмів добре рахувати.
Приходить одного разу пан до нього і питає:
-Митрику, скільки свиней у загороді? Всі є?
-Не знаю. Двоє відей пропало. Рано було штирнадцять, а на вечір шіснацять.
Жили пани у цьому будинку.
Пані Медвецька зі своєю матір’ю у молодому саду біля свого маєтку. 
Ця споруда побудова у1947р. на місці панської хати, яка згоріла. Вона стала і Будинком культури, і сільською радою, і бібліотекою. Той панський маєток був гарний , кругом нього посадили молоді дерева, а внизу викопали став. Кругом нього було забетоновано і зроблені маленькі східці, по яких сходив пан у воду.
Пан Медвецький втік до Австрії, а паня до Німеччини.
Зі спогадів Собко Марії Миколаївни (1940р. нар.
Моя мама народилася (1903р.) у багатодітній сім’ї (10 дітей), а їсти не було що, то коли підросла, ходила до пана на роботу, бо він людям давав їсти на обід. У саду біля цвинтаря ми пасли худобу. А потім повикорчовували дерева і почали люди будуватися.
2. СВЯТО-УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА
Дзвони над селом… Вони супроводжують жителів села все життя, від народження до самої смерті. Під їх акомпанемент у храмі проводяться богослужіння, хрестять, причащають, кличуть до сповіді, вінчають, ховають…
А скільки разів прислужився людям головний дзвін, збираючи громаду на сходку, б’ючи на сполох у лихі часи.
Справжньою окрасою села є Свято-Успенська церква. Ця велична споруда, розташована в центрі на невеликому горбі, виблискує на сонці своїм гострим шпилем.. Товсті стіни переходять в стрімкий дах.
Вражає й внутрішнє опорядження храму. Багатий розпис стін, безліч ікон , є дуже давні і розмальовані на дерев’яній основі, розкішно орнаментований різьблений з позолотою іконостас, ризи, митра і хоругви , срібна чаша, сім стародавніх Євангелія, п’ятнадцятиметровий світильник (пані – кадило), підсвічники. Біля церкви стоїть дзвіниця, яка нараховує два дзвони, вага одного із них 105 кг.
Настоятелем церкви є священик протоієрей митрофорний Іван Данилюк.
Біографічна довідка:
Іван Миколайович Данилюк
народився 29.07.1961р. в с.Бережонка
Вижницького району Чернівецької області.
Закінчив Коритнянську середню школу, Сторожинецький лісний технікум. Працював у колгоспі лісником.
У 1989 р. висвячений в сан священика.
У 1999 р. закінчив Київську Духовну семінарію.
Із 1990 р. і по сьогоднішній день служить
в с. Бобівці.
Одружений, виховує двох синів.
Вівтар
Хоругви
Дзвони
Дерев’яна ікона
Касандра де Буберл – власниця споруди
Іконостас
У цьому документі і є замітка про те, що філіалом Свято-Успенської церкви була церква Івана Хрестителя на кутку Перелісок. На сьогоднішній день цей кут називається Вівтар.
Група ІІ. Григорчук Іван
Цуркан Наталія
Москалюк Вікторія
Кобилянський Андрій
Завдання: Зібрати матеріал про церкву
Івана Хрестителя та пам’ятний знак загиблим у І Світовій війні
Із спогадів односельців:
Колись тут була церква, але люди не ходили туди молитися. Вони у свята працювали, а у пости справляли весілля, танцювали, співали. Бог це терпів дуже довго, бо думав, що люди колись повернуться до церкви обличчям. Але коли у Великодню п’ятницю люди розважалися-пили, їли, танцювали-сталося диво: церква провалилася під землю, а на її місці виступила вода. Утворилося джерело з цілющою водою.
І це справді так. На свято Івана Купала кожен хоче набрати води до сходу сонця, бо тоді вона має магічну силу. Але і в будень люди користуються цим природнім даром.
Тут чека на вас
Зроблена із каменю,
Дерева і криц
Старовинна українська криниця.
Криниці … Оспівані в народних піснях, вони символізують Батьківщину, рідну домівку, непорушну віру в безсмертя народу, джерело його духовності.
Із спогадів односельців:
Колись був такий час, що місце, на якому сьогодні стоїть церква, не заселеним. Стояло пусткою. Тільки із-під землі текло чисте джерело. Воно ніколи не пересихало. У найстрашнішу посуху люди брали тут воду.
Старі люди кажуть, що жила колись пані. Велике горе спіткало її. Вона осліпла. Одного погожого дня вирішила прогулятися. Проїжджаючи
повз джерело, вона почула дзюрчання води. Попросила кучера зупинитися і дати їй напитися води. Чоловік не тільки пригостив стару пані, але і набрав води з собою в дорогу. Шлях був неблизький, і панянка пила воду. Після першого ж ковтка старенька почула велику полегкість у всьому тілі, але коли провела мокрою рукою по обличчю, то прозріла. Сталося диво: зір повернувся до неї. Правда, бачила все невиразно, ніби в тумані. Після цього вона наказала побудувати каплицю і цямриння над водою. Щодня приходила до джерела вмитися і поклонитися святому місцю. Невдовзі почала бачити.
Слава про цілюще джерело пішло по всьому краю. Звідусіль з’їжджалися, приходили пішки чи верхи численні прочани. Тому й перенесено сюди церкву Івана Хрестителя з центру села. Капличка і джерело стали справжнім духовним центром. У кутку каплиці стоїть стара ікона. Люди розповідають,що вона була знайдена тоді, коли люди копали криницю . Ця ікона є чудотворною, як і вода.
Каплиця
Каплиця і криниця – живі і понині.
Із історії церкви:
Стара церква, перенесена із села, була дерев’яною. І мала, за словами одного їз старожилів, 200-250 років. Перестала діяти у 1956році. Довго стояла зачиненою, а потім її перевезли в музей етнографії у Чернівцях. Однак там її не поставили. Так і струхлявіли дерев’яні частини храму.
1991 року було закладено першу цеглину. Сім років будували храм. Допомагали хто чим міг-хто грішми, хто роботою. А всі разом-молитвою.
Сьогодні править отець Іван там службу.
4. Пам’ятні знаки села
1.Пам’ятний знак воїнам, які загинули в Першій світовій війні
З історії краю:
Внаслідок змови Австрії і Туреччини проти Росії Північну Буковину у серпні 1774 року окупували австрійські війська. Після окупації поміщики та орендарі зазіхали на селянські землі. Це викликало обурення працюючих. Селяни відмовлялися платити податки. Тяжкий гніт, голод, визиск були постійними супутниками народу.
У липні 1914 року спалахнула Перша світова війна. Українські землі стали ареною найбільш кривавих битв на Східному фронті. Понад 3.5 млн. українців у російській армії і 250 тис. в айстро-угорській змушені були воювати за чужі інтереси один проти одного.
Багато страждань принесла односельчанам Перша світова війна. Сотні сімей залишилися без годувальника. Селянські сім’ї, щоб звести кінці з кінцями, майже задарма віддавали багатіям свою землю, продавали худобу. А самі поповнювали ряди наймитів.
Багато молодих юнаків не повернулися додому. На сільському кладовищі знаходиться пам’ятник, встановлений загиблим воїнам у Першій світовій війні у 1917 році Москалюк Марією, а прізвища написані австрійською мовою.
В пам’ять
героям села Бобівців,
що полягли
в світовій войні 1914-1918р
Збереглися фотографія та документ за часів Австрії. Никифоряк Василь та Жалоба Микола- двоюрідні брати. Вислали свою фотографію родичам з того міста , у якому служили.
Група ІІІ. Милничук Іван
Маниліч Анастасія
Константинюк Ірина
Константинюк Ігор
Завдання: Зібрати матеріал про
пам’ятні знаки загиблим євреям та воїнам-односельчанам
роки Великої Вітчизняної війни.
2.Пам’ятний знак «Зірка» встановлений у 2003р. євреям, які загинули від рук фашистів
Пліч-о-пліч у селі жили люди різних національностей: українці, руські, румуни,євреї. Старожили пригадують, як у минулі часи вороги розпалювали ворожнечу між людьми різних національностей.
Зі спогадів Стратійчук Марії Іванівни
У селі жили євреї: Лейбик, у нього була дочка Пуля, яка жила на Старому куті. Вона шила людям одяг, а її чоловік мав машинку, на якій збивали сметану, масло. Вони у людей збирали молоко, а потім продавали у Сторожинці молочні продукти. Рухля мала свою бойню. Куди люди здавали худобу .Дзейлик мав магазин у центрі села ,там сьогодні стоїть школа.
У Дзінгера була машина, він по селі збирав у людей молоко. Хамйосин у селі був шевцем, шив взуття односельчанам.
Німці повбивали всіх, а Рухля залишилася жива. Вона ховалася у коноплях, а потім попала у лагер до німців. Як розстрілювали Дзейлика, мама замотала мені голову у подушки, щоб я не чула пострілів. Було дуже страшно. Євреї казали: «Ви миєте лиш руки в нашій крові, а ми будемо мити у вашій крові лиш ноги.»
Був час, коли події, які відбувалися у селі, наводили на людей жах і асоціювалися зі словом «смерть».
У роки Великої Вітчизняної війни (1943р.) фашистські нелюди жорстоко розправлялися
з євреями. Вони вбивали їх тільки за те, що вони були іншої національності. Чорні справи душогубців важко передати. Вони
по-звірськи вбивали євреїв, а потім роздягнуті трупи кидали в яр.
«Нехай їхні душі перебувають у раю»- викарбовано на камені.
Відкриття пам’ятного знака
у 2003 р.
3. Пам’ятний знак воїнам-односельчанам, які загинули
в роки Великої Вітчизняної війни
Всіх порахуймо. Згадаймо усіх поіменно,
В місті, в селі і на хуторі дальному теж.
Кожного з тих, хто в солдатських шинелях
Бачив майбутнє в жорстокій заграві пожеж.
Кожного з тих, не було серед них невідомих
І непомітних, незнаних між них не було.
Усе далі в історію відходить Велика Вітчизняна війна. Але в серці кожного ніколи не померкне світлий День Перемоги-9 Травня 1945р., що приніс народам світу визволення від ворогів.
Минають роки. Давно засипані солдатські окопи та траншеї. Вмита росами, вільно дихає земля. Але пам’ять народу свіжа. Ніколи не зітруться в ній подвиги тих, хто кував перемогу над фашизмом на фронті і в тилу, в лісових партизанських краях і в самому лігві ворога. Місця, де воювали наші діди і прадіди, навіки священні для нас.
Жителі нашого села свято шанують пам’ять про тих, хто захищав і визволяв країну від фашистських окупантів. У центрі на п’єдесталі здіймається велична постать воїна-визволителя, в якій поєдналися усі риси та якості, притаманні безстрашним українцям. Це широкоплечий чоловік, в правій руці затиснутий автомат. У нього – мужнє обличчя. В очах солдата – гнів і ненависть до завойовників і велике бажання миру
Герой готовий кинутись в атаку зі словами: «Вперед, бійці! Вперед! За наших дітей і матерів!» В його вигляді –незборима твердість духу. Позаду постаті солдата височить обеліск, на якому викарбовано 70 прізвищ тих, хто не повернувся з війни. Наше село чи не найбільше випровадило на фронтові дороги своїх односельчан-254 молодих хлопців та старших людей, які були мобілізовані на війну. Тому в Бобівцях війна торкнулася переважної більшості родин, нанісши їм невимовні рани. Вицвіли вже фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках і сімейних альбомах, пожовкли аркуші листів, надіслані з фронту, похоронки…Тихими вечорами переглядають їх внуки і правнуки, дізнаються про подвиги родичів і гордяться славними героїчними сторінками своїх предків.
Визначним святом для всіх жителів був травень 2010року. Це був особливий день. Добре пригрівало весняне сонечко, підсихала земля. Все навколо оживало: дерева, трави, комахи. Повітря було чисте, прозоре. Повівав теплий вітерець. Верби, опушені зелененьким листям, виблискували під промінням сонця.
Біля пам’ятника через 65 років встановили гранітну дошку з додатковим списком односельчан, які не повернулися до рідних домівок та не дожили до цього часу. Відкрили стелу з 120 прізвищами тих, хто воював на фронті, начальник управління культури та туризму облдержадміністрації
П.М. Брижак та ветеран війни Д.І.Заяц. Освятив оновлений ансамбль настоятель місцевого храму
Перед монументом одна велика клумба. ЇЇ щороку засаджують квітами учні нашої школи. Біля обеліска чисто і прибрано. Сюди ніколи не заростає стежина, тут завжди квіти
Похований тут не один солдат-
Веселі хлопці, молоді та гарні.
До обеліска туляться щосвят
З усіх боків вінки багатобарвні.
Позаду пам’ятника звелися високі верби, тополі, каштани, ялини, немов зелена сторожа, чатуючи вічний сон бійців.
«Нам не треба війни, не треба- ми за спокій і мир на Землі» (М.Уманець)
Ветеранам Великої Вітчизняної війни
Уже минули ті часи,
Коли гула війна.
З усіх країн почуєш ти:
«Ура! Ура! Ура!»
Лиш за свободу ви боролись.
За це ми дякуємо Вам.
Що в час важкий і в час негоди
Життя Ви врятували нам.
Можливо, ми не розумієм,
Крізь що Вам довелось пройти,
Голова ради ветеранів Але ми зберегти зумієм
Той мир, що нам Ви принесли.
(М.Уманець)
П.О.Буратинський з ветеранами у 2007р.
Тих, хто повернувся з війни, з кожним роком стає все менше і менше.
Ось вони, сивочолі ветерани, хто залишився в строю:
Дмитро Іванович Заяц,
Пилип Михайлович Москалюк,
Ілля Георгійович Мітенко,
Василь Семенович Мельничук.
Низький уклін Вам від молодого покоління ХХІ ст.
Група ІV. Ящук Андрій
Реус Яна
Маніліч Валентина
Данилюк Алла
Завдання: Зібрати матеріал про воїнів-афганців нашого села.
4. Пам’ятники воїнам –афганцям
Афганська війна… брудна, неоголошена… а хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі… У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика…
15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий , сумний підсумок. Багато батьків і матерів не дочекалися своїх синів, які не сказали їм: «Я живий…»
Старенька мати йде до свого сина,
Гранітні плити плачуть під ногами,
Стукоче серце в грудях, ниє спина:
-Синочку, рідний, йди в обійми мами.
Для багатьох буковинських родин афганська війна стала ознакою біди і суму.
Ніколи не відболить зранена душа родичів загиблих.
Скільки їх-юнаків-голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем» і «мечем». Вони вірили і думали, що продовжують подвиги і славу батьків і дідів.
Тече сльоза і падає на плечі.
Із стелі очі дивляться хлоп’ячі.
Їм тільки жити, жити і творити,
Вони ж навік залишаться дитячі.
Серед багатьох афганців, які загинули, є і наші односельчани Валерій Савчук і Юрій Токарюк.
Із книги
В’ячеслава Шинкаря «І чорніли тюльпани…»
Савчук Валерій Георгійович
(31.03.1966р.-21.01.1985р.)
Народився 31 березня 1966 року в с. Бобівці Сторожинецького району. Українець. До військової служби закінчив технологічний технікум
м. Сосово Рязанської області. У збройні сили
був призваний 13.04.1984 року Сторожинецьким РВК. В Афганістані з жовтня 1984 року. Служив у в/ч польова пошта 51932, що дислокувалась у м. Кабулі.
Рядовий Валерій Савчук неодноразово брав участь у бойових операціях. Зарекомендував себе сміливим, рішучим воїном. Користувався заслуженим авторитетом у товаришів по зброї.
Загинув у бою 21 січня 1985 року в районі кишлаку Ширані. За мужність та відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
Похований у с. Бобівці Сторожинецького району.
25 грудня 2011 року відбулося урочисте відкриття меморіальної плити, яку встановили на стіні Бобовецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.
«Пам’яті полеглих- в ім’я живих
в цій школі навчався
Савчук Валерій Георгійович
Загинув 21 січня 1985 році при виконанні
Інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан.
Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно)»
* * *
Нас потрощив Афганістан,
Нас роз’їдав його туман.
Щоніч (ще досі!) наші сни
Беруть в полон круки війни.
Ну що там змії, що фаланги?
Нас знову атакують з флангу.
Кров кулеметно б’є виски,
А навкруги піски, піски…
І тільки вже шматки від роти.
Наш командир (аж кров б’є ротом
Лише хрипить: «Вперед! Ура!»…
І ненависна ця жара!..
А вперемішку наші, «духи»,
І полчищами кулі, мухи…
Давно вернулись ми з війни,
Та не закінчуються муки,
Летять й летять, неначе круки,
У наші неспокійні сни.
В.Шинкар
Токарюк Юрій Нектарійович
26.06.1964 р.- 16.12.1984 р.
Народився 26 червня 1964 року в с. Бобівці Сторожинецького району. Українець. У школі був відмінником. Пізніше з червоним дипломом закінчив Вашківецьке медичне училище. Працював сільським фельдшером. Мріяв стати видатним лікарем.
У Збройні Сили був призваний 22.03.1983 року Вижницьким РВК. У вересні 1983 був направлений на військову службу в Афганістан у в/ч польова пошта 71183, що дислокувалась у м. Шиндант.
Сержант Юрій Токарюк був санінструктором розвід роти і її комсоргом. Неодноразово брав участь у бойових операціях, завжди діяв мужньо і сміливо, і не тільки вчасно
надавав медичну допомогу пораненим товаришам, але й сам добре володів зброєю. Так він діяв у бою і 16 грудня 1984 року, коли його розвід рота потрапила в ущелини Лоркох в душманську засідку. В розстріляному впритул з гранатомета БРДМ важкопоранений Юра відстрілювався до останнього патрона і, зі слів його бойових побратимів, просив їх не зважати на нього і рятуватися самим.
За мужність та відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований в с. Бобівці Сторожинецького району.
(Із листа до рідних)
«ЖИВІТЬ У МИРІ»
Добрий день, тату і тітко Фрозино!
…Читав і перечитував я вашого листа, тату, і довго думав…Але з академією я так нічого і не вирішив. У мене на руках є вже рапорт, підписаний командиром роти, а здати його в стройову бо якось не можу уявити себе без армії, бо хотів би стати військовим лікарем.
…А тепер про своє життя- буття. Недавно зустрівся тут з Крупком Петром із Станівців, він служить у госпіталі, та йому не позаздриш.
…Сільвестр і Оленка писали, що у них народилася донька Олеся. Я дуже тим тішуся. Тату, ви тепер двічі тато і один раз дідусь. Нічого, дасть Бог, дочекаємось онуків і моїх ще.
… Прочитавши вашого листа, я подумав, що у вас якісь нелади дома. Старайтеся жити в мирі. Пишіть. До зустрічі.
Ваш Юрій. 18.08.1984.
* * *
Ховали інтернаціоналіста,
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом
І плач дівочий танув , як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті обмацує труну:
Чи ж там він є ?!!
Стоять. Відводять очі в бік солдати
І шепотить сержантик ледве чуть:
Не велено… Не можна відкривати…
Не велено…
Уже струмки течуть, уже весна така глибока,
рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання:
Школярики стоять, учителі.
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ…
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть отвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі-
В селі ховали воїна –солдата,
У мирному вкраїнському селі.
Бої закінчуються, а історія вічна. Залишилась в історії й афганська війна. Але в пам’яті людській їй ще жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів. Покоління, обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові й моральні уроки тієї ніким і нікому неоголошеної, героїчної й трагічної афганської війни. Боляче, коли в мирний час помирають воїни. Ми будемо пам’ятати Вас, хлопці. Ви цього заслужили.
Учні 8-А класу (15.01.2012 р.)
Медицина
Медицина почала розвиватися у 50-х роках. Тоді був вперше створений сільський медпункт. Пройшло багато років. Село осучаснилося новими спорудами, з’явилися назви вулиць. Сьогодення змінюється. Перший медпункт був побудований на вулиці Шкільна, 36. Першим працівником цього медпункту була акушерка Шабельник Олександра Василівна.
Біографічна довідка:
Олександра Василівна народилася 2 травня 1925 року в селі Мутин Кроливецького району Сумської області. У 1945 році закінчила Чернівецьке медичне училище, спеціальність фельдшер акушер. Була репресована на роботу у Німеччину. А у наше рідне село приїхала у 1947 році, де і розпочалася її нелегка, але надзвичайно потрібна праця. Працювала фельдшером до 1992 року. З 1983 року працювала в дитячому садку « Сонечко», звідки і вийшла на заслужений відпочинок. Вона була постійним депутатом нашого села. Люди дуже поважали цю людину, яка завжди бігла на допомогу. 45 років присвятила себе цій праці, але саме від неї вона отримувала задоволення. Була тендітною і надзвичайно гарною дівчиною. Свою долю знайшла у селі. Ним був фельдшер Григорчук Октавій Михайлович.
Біографічна довідка:
Октавій Михайлович народився 8 січня 1930 року в селі Бобівцях. Де і закінчив Бобовецьку середню школу. У 1950 році призвався до лав радянської армії »Морфлот». Прийшовши з армії в 1955 році закінчив Вашківське медичне училище. А у 1957 році знайшов свою другу половинку Олександру Василівну. Працював на фельдшерському медпункті в Козаках все своє життя. Приймав активну участь в громадському житті села. Співав у сільському хорі. Помер у 1987 році. Разом із ним працювала санітаркою Стратійчук Євгенія Дмитрівна.
Разом із Григорчук Олександрою Василівною пізніше почала працювати Санькова Наталія Григорівна.
Біографічна довідка:
Народилася 31 серпня 1926 року в селі Надіжная Краснодарського краю. Її дівоча фамілія Глущенко. Одружилася із Саньковим Михайлом Федоровичем 16 березня 1950 року. Вступила до Сторожинецького медичного училища у 1955 році і в 1958 році закінчила повний курс за спеціальністю фельдшер. Працювала у селі більше 30 років. Люди пригадують, що була надзвичайно доброю, чуйною, турботливою людиною. Померла 19 травня 1994 року у віці 67 років. Причиною смерті стала страшна хвороба.
Разом із нею працювала медичною сестрою Василович Ганна Іванівна. Пізніше Івончак Тамара Дмитрівна, Москалюк Володимир Олександрович.
2004-2012 роки
Сучасна медицина
Бобовецька амбулаторія загальної практики сімейної медицини була відкрита 30 грудня 2004 року . На час її відкриття працювало троє працівників- лікар Кондель А. В., медична сестра Івончак Т. Д. та санітарка Івончак М. В.. Перший автомобіль отримали у 2005 році.
Амбулаторія складається з таких кабінетів:
- 1.Кабінет головного лікаря.
- 2.Кабінет сімейного лікаря.
- 3.Дитячий кабінет.
- 4.Кабінет акушерки.
- 5.Фіз. кабінет.
- 6.Лабораторія.
- 7.Маніпуляційна.
- 8.Денний стаціонар.
Фіз. кабінет обладнаний електрокардіографом, УВЧ, електрофорезом, інгалятором, парафіно-нагрівачем, кварцовою лампою. В денному стаціонарі лікуються хворі, яким сімейні медичні сестри виконують в/м, в/в, в/в краплинні інфузії за призначенням лікаря. Надається невідкладна допомога при травмах, ушибах, кровотечах, нестабільних стенокардіях, гіпертонічних кризах та інші. В лабораторії проводяться аналізи ЗАК, ЗАС, аналізи крові на цукор. Вона оснащена новим медичним обладнанням.
Бобовецька АЗПСМ газифікована з 01.12.2005 року. А в 2010 році отримано новий санітарний автомобіль « Lanus».
Кількість ліжкомість при АЗПСМ – 4, кількість хворих, які перебували на денному стаціонарі впродовж 2011 року – 190, кількість хворих, які лікувалися в стаціонарі – 76. Протягом року 720 чоловік закінчили фізотерапевтичне лікування. 695 викликів було здійснено на дому.
Працівники Бобовецької АЗПСМ
з 2004 по 2012 рік:
09.07.2005 року – прийнята на посаду м/с Москалюк Ганна
Володимирівна;
02.08.2005 року – прийнята на посаду лікаря стоматолога
Даскалюк Адела Георгівну;
02.08.2005 року – прийнята на посаду м/с Українець Галина
Омельянівна;
2005 року – прийнято на посаду головного лікаря Євчука Миколу
Олексійовича, який пропрацював до 09.01.2010 року;
01.09.2005 року – прийнята на посаду м/с Кривко Тетяна Михайлівна;
2005 року – прийнято на посаду водія Івончака Василя Петровича;
10.03.2006 року – прийнято на посаду фельдшера Хомігу Марію
Танасіївну;
03.04.2006 року – прийнято на посаду акушерки Терехову Ірину
Юрієвну;
15.09.2006 року – прийнято на посаду м/с Ходан Інну Валерівну;
16.05.2007 року – прийнято на посаду фельдшера Фуштей Яну
Іллівну;
01.08.2007 року – прийнято на посаду сімейної м/с Труфин Ольгу
Миколаївну;
20.08.07 року – прийнято на посаду лікаря стоматолога Понамарьова
Олександра Олександровича;
22.08.2007 року- прийнято на посаду сімейного лікаря Мікулець
Людмилу Вікторівну;
01.02.2008 року – прийнято на посаду м/с загальної практики сімейної
медицини Москалюк Наталію Володимирівну;
18.11.2008 року – прийнято на посаду клінічного лаборанта Багрій
Діану Вікторівну
15.03.2009 року – прийнято на посаду акушерки Долинську Марину
Дмитрівну;
11.02.2010 року – прийнято на посаду головного лікаря Ротара
Миколу Миколайовича;
05.08.2010 року – прийнято на посаду м/б Мокренюка Філарета
Дмитровича;
03.2011 року – прийнято на посаду м/б Цурика А. О.
08.06.2011 року – прийнято на посаду акушерки Торак Марину
Олексіївну.
На даний момент (2012 рік) працюют
– Лікар Мікулець Л. В.;
– м/с Москалюк Н.В.;
– м/с Ходан І.В.;
– м/б Цурик А.О.;
– акушерка Торак М.О.;
– стоматолог Понамарьов О.О.;
– санітарка Івончак М.В.;
– водій Івончак ВП..