Історія Глибочок

  Глибочок – гарне підгірнянське село, яке чарує своєю своєю дивовижною вродою, працьовитими людьми, гарними господарями. Глибочок має свою історію, в якій відображено основні події суспільного життя, що відбувалися  протягом століть на Буковині. Чимало легенд, віршів, розповідей  про горе і радість життя села, які живуть і сьогодні серед його мешканців. Село розташоване на горбистій і лісистій місцевості, розчленованій ярами і балками. Свою назву воно отримало від маленького потічка, який бере початок у лісах під селом Ропча і згодом перетворюється   на невеличку річечку під назвою Глибочок, яка протікає в глибоких ущелинах.
З найвищого горба села видно біло синю стрічку річки Сірет. Відстань від обласного центру м. Чернівці – 20 км, до районного – Сторожинець – 4км. З обома центрами село має автобусне сполучення. Через село проходить автотраса, обабіч якої на всьому шляху стеляться мальовничі краєвиди підгір’я.
Серед архівних матеріалів було  знайдено дані про те, що  на місці теперішньої ферми жила заможна пані Оре Штайнерка з сином Фронисом Рудельштантом. Чоловік її помер на війні. Вона мала 1200 га лісу, 700 га землі, тримала 100 дійних корів, 50 телят, 25 коней. Мала спиртзавод, який називався гуральня. Люди все в неї обробляли за гроші, постійно в неї працювало 20 фірманів.
У 1940 р. жив пан Кіцлінгер Йозеф. Він мав 32 га землі,30 бджолосімей, гарний  участок  землі зі стайнею та стодолою, але сам жив у Чернівцях, тримаючи ресторан, яким сам і завідував. На хазяйстві у селі був Смолінський Нестор, який мав 2 пари коней, 6 корів молодняка, 10 свиней. Обслуговували все 2 фірмани, 2 скотарі. Коли і куди виїхали ці люди невідомо.
Згідно даних, знайдених у книзі «Буковина. Загальне краєзнавство»,  що  була підготовлена офіцерами крайової жандармерії  з нагоди 50-річного ювілею  правління  Франца Йосифа І, яка побачила світ у Чернівцях 1899 року, значиться, що населений пункт Нові Брошківці «лежить південніше від Старих Брошківців і тягнеться своїми останніми оселями аж до загального шляху Глиниця – Сторжинець. До громади належать присілки Бухенгайн (гуральня) і Глібочок (Глибочок).»

Село Глибочок, хоч і має свою назву, та не є селом Глибочком. Справа в тому, що історично склалося, що в центрі села є роздоріжжя. Воно ділить цю місцину на чотири частини, кожна з яких належить до сусіднього села. Одна вулиця – до Кам’яної, друга – до Снячева, інша до Сторожинця, а найбільша – до Старих Бросківців.

І хоч часто сусіди фактично відносяться до різних громад, місцевий мешканець Микола Адамович каже: «Це перехрестя стало своєрідним перехрестям єднання, яке, на перший погляд, є лише назвою, а насправді багато чим нас усіх об’єднує». Однак на карті району село існує, на що вказує  знак з  назвою при в’їзді в населений пункт.

Тому, щоб не плутати читачів, надалі називатимемо це гарне місце Буковини – Глибочок. Це село зовні звичайно відрізняється від своїх багатих «сусідок» – Кам’яни та Михальчі. Надто просте і небагате. По-сучасному не розбудоване.
На території нашого села боїв під час Великої вітчизняної війни не відбувалося. Тільки дорогою з Чернівців на Сторожинець проходили німці .В цей час радянський танк виїхав з Старих Бросківців і почав стріляти по німцях. Всі вони заховалися по ярах і лісах. Битви великої не відбулося, але сліди залишилися. Про них нагадує могила Невідомому солдату в центрі села під старою плакучою вербою, яка в дні пам’яті і скорботи оплакує могилу.

Хто похований у цій могилі? Відповідь на це запитання нам дали старожили нашого села. Є дві версії виникнення могили.
1. На місці теперішнього Сторожинецького лісництва в роки війни був госпіталь, в якому померло декілька солдатів. Тут на території лісництва    були вони поховані. Коли рідні дізналися про їхню смерть, приїхали в наше село, розкопали могили і забрали тіла на батьківщину. А тіло одного солдата ніхто не забрав. Біля нього не було документів, рідним ніхто не сповістив про його смерть, і останки його тіла перепоховали в центрі села, в цій могилі.
2. Ішли солдати по дорозі. Одного вбили. І щоб його не топтали інші, тіло забрали з дороги. Солдати зразу викопали яму і поховали його. Документів біля нього не було, тому й до нині залишився невідомим солдатом. Але в одній і другій версії старожили запевняють, що то був український солдат, мабуть таки й буковинець.
Зразу була звичайна могила, засипана глиною. Пізніше зробили огорожу і поклали дерев’яний хрест. На початку 70-х років зробили пам’ятник.
Організаторами побудови пам’ятника були: Олійник Володимир Олексійович – тодішній лісничий; учасник бойових дій і механік дорожньої служби — Данкевич Юрій Станіславович,який визволяв Буковину: дорожній майстер – Дорічко Олександр Георгійович. Допомагали чим могли. Дорожня служба  виділила  три мішки цементу і машину гравію привезли, а керівництво лісництва дали робочих і так спільними зусиллями звели пам’ятник, який стоїть і донині.
В селі проживає понад 1200 людей, це 500 дворів. Кілька сімей є багатодітними. Тут є невелика частка тих, хто виїжджає на роботу за кордон. Наше село невеличке , але в ньому є своя школа, церква, клуб, магазини, фельдшерсько – акушерський пункт,  бібліотека.

Хто їде трасою з Чернівців на Сторожинець, обов’язково помітить у Глибочку на обійсті поблизу до¬роги незвичну конструкцію – двометрову церкву-вулик. До¬глядає за нею 77-річна Вірджинія Малайку. Вулик сконструював 25 років тому її син, Діонізій Малайку, уродженець с. Старі Бросківці, і його сусід Мико¬ла, який був добрим столяром.
Фотографії церкви-вулика є в Америці, Канаді, Італії та Німеччині. Туристи або українці, які тепер мешкають за кордоном, зупиняються біля обійстя Вірджінії Петрівни та просять сфотографувати диво-вулик. Грошей жінка не бере, лише просить знімати головний убір, адже вулик освячений священником і є своєрідною церквою.
Ось про що нам розповів Діонізій Георгійович:
– Задум виник восени, взимку робили креслення, навесні купува¬ли матеріали, а влітку займалися конструюванням. Приходив з роботи – і в гараж – до вулика. Я не тесля, тому більше допомагав фінансово, а майстер-сусід Микола казав: «Давай я краще зроблю тобі вікна та двері в хату».- «Ні, я тобі заплачу за роботу так, наче ти зробив вікна і двері для однієї хати, але вулик допоможи закінчити». Найскладніше було робити дзвіницю. Червоні колони  на дзвіниці складаються з 60 круглих виточених частин. Тиждень ми нарізали пластини для куполів церкви. Верстата не було, усе ро¬били вручну, а треба було, аби пластини були однакового роз¬міру. Згини арок виточував інструментом для виготовлення ложок.

Церкву-вулик зроблено за ескізами двох споруд – дерев’яної церкви у селі Старі Бросківці на Сторожинеччині та дзвіниці з Хотинщини. Складається з тисячі дрібних деталей. Гвіздки треба було підбирати різні. Щоби куполи добре стояли, треба було нижню частину зробити грубшою. Пішло декілька квадратних метрів алюмінієвої бляхи. Хрести зроблено з нержавійки. Коли вулик стояв на Роші, ми його обклали камінням, яке імітувало фундамент. Наша церква вийшла у 20 разів меншою від оригіналу.
Зараз маю задум зробити іншу церкву-вулик, але трохи більшу. Вона буде зменшеною в 15 разів копією і стоятиме на такому підвищенні, як розташовують хрести на Львівщині. За основу хочу взяти капличку поблизу Магали з крученими куполами, на кшталт Миколаївської церкви на вулиці Руській. Для наступного вулика можна буде використати  більше оздоблювальних матеріалів, адже сьогодні їх з’явилося багато. Новий вулик має пересуватися на платформі. Також до дзвіниці куплю дзвіночок.
Багато покупців приходили, щоб поторгуватися за церкву-вулик, але господар відмовляє, каже, нехай фотографують, наймають майстрів і роблять самі.