Традиції Красноїльськ

Традиції

В Буковинській Красні, румунському населеному пункті , в якому традиції та інші Етно – фольклорні цінності знаходяться у себе вдома, напередодні 14 січня починається най видовищне свято району «Маланка». Традиційно на святого Василя створюють 5 великих маланок: дві на х. Путна, дві на хуторах (Дял, Тражани) і одна на Верхньому куті. Слід добавити, що солідні (старші ґазди) створюють менші Маланки, але вони ходять лиш до сусідів, друзів, рідних для свого задоволення. Раніше в давньому Маланкою керував один калфа (командант). Останніх кілька десятиліть призначаються два команданти, які допомагають один одному в керуванні танцю, зборі грошей у газдів та в інших ситуаціях коли Маланка ходить від хати до хати.

Командант не малює обличчя, одягнений дуже гарно: на голові – кара кульова шапка, скромно вишита намистом, обов’язково блискуча шкіряна куртка, підперезаним широким гарним шкіряним ременем, взутий в хромових чоботях. Через плече носить шкіряну сумку (для грошей), у одного на шиї висить свисток арбітра, а другий тримає в руці трубу. Кожний з них в руках має залізну палицю.

Коники їх може бути чотири. Це також хлопці в національних страях. Вони мають дуже гарний костюм коня: на рівні живота до тіла прикріплений каркас, обшитий білою тканиною, що звисає з обох сторін донизу. Костюм доповнює кінська голова з вуздечкою та дзвіночками, гарними китицями та довгий хвіст з льону чи конопель.

«Дід» і «баба» («baba si mosneagul») одягнуті в національний стрій, тільки на обличчях мають маски. В Маланці їх представляють два хлопці, які мають на обличчі маски старих, їх національний стрій зношений, дід в руках тримає кілок, баба – віник.

«Царі» та «цариці» («regii si reginele») одягнуті в національний румунський костюм. Царі — в білих штанах, сорочках, обшитих візерунками, прикрашених кептариках, навхрест перев’язані трикольоровими (червоний, жовтий, синій) пояском (румунським) на ногах боксові чоботи.. «Цариці» вдягають спідниці -«горбатки» (румунською «fote»), розшиті золотистими і сріблястими орнаментами, вишивані сорочки, кептарики. На головах у них корона зі вставленими іконками, прикрашені намистом та дзеркалами. І царі, і цариці тримають у руках мечі. Обоє звичайно хлопці, один з яких має розмальоване обличчя – цариця.

Циганський шатер (iufle). Їх може бути 15 – 20 чоловік. Одяг різноманітний (дрантя) на обличчі – бридкі маски, на поясі дерев’яні ложки, коритця тощо, в руках кручені ціпки.

Циган з ведмедем є центральною фігурою в Маланці. Подібні пари в деяких Маланках перевищують десяток пар. Ведмеді можуть бути з пшеничної соломи, з осоки, або перебрані в овечі шкури. Горишні (Дял), Тражанські та Верхокутські ведмеді огортаються крученою соломою. Костюм ведмедів з Путни з осоки, яку пришивають на тканину одягу. За кілька днів до свята збираються щонайменше четверо учасників і виготовляють одяг-костюм ведмедя: на плечі одного чоловіка ставлять палицю завдовжки три метри, завішують на неї солому та від ніг починають зшивати, скручуючи її навхрест і так доходячи до рук «ведмедя». Головний убір крилатих «ведмедів» — це обшита намистинками національна шапка «cusma». А для поширених у інших румунських селах безкрилих «ведмедів» солому просто нашивають на одяг. Морда ведмедя — з липового дерева, обклеєна картоном чи овечою шкірою, в отвори для очей вставляють ліхтарі з червоним світлом. «Ведмедів» супроводжують «цигани», які в різних кутах села по-різному одягнуті. Одні мають крислаті шапки, на одязі пришиті пурпурові стрічки та дзвіночки. Інші — одягнуті в шкіряні куртки та підперезані широкими шкіряними поясами; на головах — овечі шапки, обшиті намистинами. В руках «цигани» тримають булави з закругленим кінцем, в який вбито залізні штирі, а другою рукою тримає на ланцюгу ведмедя. Циган вимащує обличчя, руки, груди сажою, щоб бути подібним до персонажу, якого представляє

Пізно увечері, разом з сутінками,, завершується спектакль на св. Василя і ще багато днів на центральній дорозі буде валятися дрантя, солома, осока та інші загублені речі маланкарями та все одно про них пам’ятають і будуть пам’ятати…

Національне вбрання.

Костюм румун краснян має характерні риси, які відрізняють його від одягу українського населення. На його формування вплинули, як відповідні етнічні традиції, так і довготривале заняття місцевого населення вівчарством.

Прядильні й ткацькі вироби займають важливе місце в народному прикладному мистецтві румунського краю. Це та галузь, в якій жінка проявила свій художній талант, створюючи одяг та тканини для оздоблення інтер’єру власного житла.
Узори на тканинах вишивались кольоровими вовняними, шовковими, бавовняними нитками, бісером.

У комплекс румунського, традиційного народного жіночого костюму входить сорочка („кемаша”), спідниці („пензетуре” або «пріжєторя»), безрукавки („бонде”, „кожок”). Голову (заміжні жінки) покривають платком, а дівчата прикрашають різними квітами вплетених у косу. На ноги взувають постоли („опінч”) або чоботи („чізме”).

Основу жіночого костюму складає сорочка з квадратним вирізом. Вишивка на цих сорочках розміщена на рукавах, манжетах, і навколо квадратного вирізу горловини. Вона переважно виконувалась темно-вишневими нитками. Інколи квадратний виріз горловини вишивали білими нитками. Більшість орнаментальних мотивів – стилізація рослинних елементів. Геометричний орнамент частіше застосовують у поєднанні із стилізованим рослинним. Сорочка складається лише із верхньої частини, а нижня частина шиється окремо й має самостійну назву – „поале”.

Задьє складається із двох окремих полотнищ – переднього і заднього. Заднє полотнище довге і вузьке, а переднє – коротке і широке. Полотнища тчуть на горизонтальному ткацькому станку технікою „в чотири понужі”, використовуючи для основи бавовняні нитки, а для піткання – шовкові. Орнаментація складається з горизонтальних смуг різного кольору (оранжево-чорні, жовто-чорні, рідше синьо-чорні), що чергуються. Ширина смуг також неоднакова: після кількох широких йдуть вузькі, потім знову широкі.

Жіночий довгий пояс ткали або плели із вовняної пряжі. Його кріпили поверх спідниці і опасували стан два-три рази.

Чоловічий одяг складається з сорочки і білих вузьких (іцарі) штанів. Обов’язковим є широкий вовняний пояс та безрукавка з овечого хутра (кожок) або суконна (суман), рясно прикрашена вишивкою. Головним убором були смушкові або овчині кучми, капелюхи. Взуття: сиром’ятні чоботи (опінчі), що одягалися на онучі або білі вовняні шкарпетки.

Не менш поширеними були домоткані сумки для щоденного користування – „трайстри”. Їх носили, перекинувши через плече. Місцева назва – „трайсте”. У них зберігали дрібні особисті предмети: люльку, кресало, хустинки. Геометричний орнамент цієї торбини розроблений тонко, замкнутий у суцільну композицію. Його мотиви групувались найчастіше по вертикальній осі, по діагоналях або в концентричному порядку. У колориті переважали червоний, зелений, жовтий, білий, рожевий кольори.

У світі немає жодного народу, який не мав би своїх традицій і звичаїв, що передають новим поколінням його досвід, знання й досягнення. Традиції, звичаї й обряди відіграють важливу роль у відтворенні культури і всіх сфер духовного життя, а все це починається з національного вбрання.