Історія Нижні Петрівці

Вступ.
Споконвіку людство прагнуло дізнаватися про минуле не тільки своєї землі, країни, але й минуле свого села, своєї родини, роду. Ці знання передавалися нащадкам разом зі сімейними реліквіями, інколи з усними легендами. Наш рідний край – Нижні Петрівці. Село на Буковині, у якому ми живемо.
Румунський дослідник та історик А. І. Гонца в одній із своїх робіт писав, що село Петрівці могло існувати ще з XV-го століття під назвою Пітіч, котра зустрічається в одному з документів воєводи Александра Доброго (1414 р.) та в ряді інших манускриптів того часу. Можливо, першим власником місцевої землі і був такий собі чоловік доволі низького зросту на прізвисько Пітіч (у перекладі з румунської – карлик). Прочитавши історичні документи, можна помітити, що назва Пітіч змінюється на Пітічій по Сірецелі, а потім – на Петрівці. Втім, під назвою Петрівці поселення вперше згадують у грамоті за 11 липня 1610 року.
Дані про вік села Петрівці знаходимо і в роботі «Молдова в часи феодалізму» , надруковану в 1975 році у Кишиневі. Тут показано, що село Петрівці по Сірету входило до осередку Бергометів з Сучави і до приєднання частини північно-західних територій Молдови до Австрії. Село мало 50 людей, 6 бідних господарств та 2 священиків. Після 1774 року, село Петрівці по Сірету, як і Буковина, увійшло до складу Габсбурзької імперії. У ті часи в село були привезені поляки з сучавської комуни Солонець, потомки яких і зараз живуть на хуторі Аршиця. Євреї жили в центрі села, де вони відкрили корчми, в яких селяни пропили свої гроші та майно.
Протягом своєї історії село змінювало свою назву: Petrauz, Patrauz, Batrauczy, Patrauz am Siret ( з німецької – “на Сіреті»).
Офіційна назва села була затверджена після І світової війни.21 липня 1919 року король Румунії Фердинанд І з міністром внутрішніх справ Дж. Мєзеску затвердили декрет щодо змін назв населених пунктів,згідно якого село буде називатись Patrautii pe Siret (Пєтрєуцій пе Сірет). Пізніше село стало називатись Нижні Петрівці через те, що розташоване по течії річки Малий Сірет у нижній її частині.

Значні для села історичні події.
Впродовж тривалого часу Петрівці були у власності різних господарів та монастирів. Принаймні до 1806 року жителі села не мали власного храму (ходили на Богослужіння у сусідні Їжівці). І тільки у згаданому вище році його спорудили неподалік Малого Сірету. Першим священиком у цьому храмі був Теодор Теодорович, який працював у селі пастирем душ 25 років. Згадану дерев’яну церкву згодом, коли спорудили нову, акуратно розібрали та подарували у 1912 році жителям с. Кандешть, що у Сучавському повіті (Румунія).
Побачивши, що церква вже не може вмістити таку велику кількість населення, селяни з Нижніх Петрівців вирішили збудувати нову, більш простору церкву. Місце було знайдене заздалегідь – в центрі села. Але її там – таки не було збудовано, тому що мешканцям з хутора Фундоая, хутора з села Верхні Петрівці, не було дозволено брати участь у будуванні церкви в їхньому селі. Їхнє прохання було виконано, а господар Іван Попеску, якого в селі кликали Іван а луй Георгієш, дав клаптик землі, на якому потім і була збудована нова церква. Церква будувалася шість років, з 1903 до 1909 року. При будуванні нової церкви допомагали всі ортодоксальні християни села.
Було знайдено документ, який відносився до будування нової церкви. Його знайшов Змошу Валерій Георгійович. Зараз він знаходиться у музеї села. Цей документ був написаний Костянтином луй Чоаби з хутора Вад. У документі описується, що зробили люди з села для церкви.
Нова церква була освячена на Велику Богородицю. При освячені був присутній і Митрополит Буковини Володимир Репта, з яким були багато священиків.
Відтоді і до сьогоднішніх днів у двох церквах ортодоксальних служили 30 священників. Варто відзначити, що лише Георгій Змошу і Дмитро Гаврилоє з усіх 30 священників родом з Нижніх Петрівців. Інші священики прийшли служити Священному олтареві, хай то із Молдови, хай із Басарабії. 2007 року закінчився капітальний ремонт ортодоксальної церкви. На храм церкви, тобто на Велику Богородицю, при освячені церкви після ремонту, були присутні 27 священиків з буковинської Єпископії. Таке дійство трапляється один раз на 100 років. Серед гостей, які були присутні на освячені, були такі відомі люди, як протосвященики районів Сторожинець та Глибока – Василь Ковальчук і Іван Горделе, а також єпископ Хотинський і Віхар Чернівецької Митрополії Мелінтій.
Одночасно із зростанням населення, село було поділено на дві частини. Частину, яка знаходилася на лівому березі річки Малий Сірет, було названо Верхні Петрівці, а частину, що знаходилася на правому березі – Нижні Петрівці.
У 1848 році, коли у багатьох Європейських країнах мають місце буржуазно-демократичні революції, осторонь не залишилися і селяни з Нижніх Петрівців. У тому самому році Ілля Скіпор, якого в селі кликали Іліє а Баланоаєй, разом із Георгієм Тіміш з сусіднього села Купка, власною персоною з’явилися перед австрійським імператором Франц-Йосифом. Імператор дав їм документ, підтверджуючі відміну панщини на Буковині і таким чином селяни були вільні.
У 1864 році була відкрита школа з германською мовою викладання. Вона знаходилась там, де сьогодні знаходиться українсько-румунська школа. Перша школа у вже розділеному селі, яке стало називатись Нижніми Петрівцями, була збудована у 1888 році (у ній першим вчителем був Іван Грабовський). Одночасно з будівництвом нової церкви (1903 – 1909) петрівчане відкрили ще одну школу, а в 1977 році – восьмирічну школу, яка потім стала середньою.
На сьогоднішній день у рідному селі є дві школи : №1- у центрі села, з румунською мовою викладання, а №2 знаходиться і функціонує на хуторі Аршиця – з українською мовою викладання.
На долю жителів Нижніх Петрівців випало й чимало трагічних сторінок. Так, окремі з них стали свідками кривавих подій, що розігрались 1 квітня 1941 року біля урочища Варниця, що в сусідньому Глибоцькому районі. Вони були у волелюбній «колоні смерті», що складалась з румунів та українців, котрі, по суті, намагались, несучи попереду хоругви та ікони, гуртом втекти з «радянського раю» у сусідню Румунію. Радянські прикордонники зустріли беззбройних людей кулеметними чергами. Серед вбитих було й 18 жителів Нижніх Петрівців. Ще 22 учасники походу були заарештовані та ув’язнені. Загалом на пам’ятнику жертвам сталінських репресій (його відкрили 28 серпня 1992 року) викарбувано 138 прізвищ жителів села, котрі були виселені разом з родинами з рідної землі у казахські степи та сибірську Тайгу. Частина з них не повернулася до рідних домівок. І серед них – Адольф Капучинський, котрий мав 70 гектарів землі (за цей «злочин» 13 червня 1941 року його депортували у Казахстан на заслання). Ще 37 жителів Нижніх Петрівців воювали на фронтах війни.
У 1947 році починається колективізація. Формується колгосп «Калінін». Сотні людей було змушено працювати в колгоспі без заробітньої плати.
У 1948 році у селі був утворений колгосп «Дружба», який згодом розпався одним із перших у районі.
1967 року відкривається новий дім культури. Тут почали активувати сільський хор та інструментальний оркестр.
Так само було відкрито і дім культури на хуторі Аршиця у 1975 р.

Сучасний стан
У 1971 році була збудована теперішня середня школа № 1. За ці роки з золотою медаллю закінчили школу 70 учнів. Мова навчання – румунська. А також вивчається державна – українська, іноземна – французька. У школі працюють 38 педагогів, навчається 318 учнів. При школі працюють 7 гуртків. Директор  школи – Іван Георгійович Змошу.
У 1970 році була збудована нова сільська рада. Десятки сільських голів помінялися за ці роки. З 2006 р. сільський голова – Костянтин Тарица.
Перша згадка про існування сільського будинку культури – 1947 рік. Новий заклад культури заснований у 1967 році. У 2007 році відсвяткували його 40-річчя. За ці роки тут працювали понад 20 людей. З 1990 року постійним директором працює Лариса Попеску-Кедик. Художній керівник – Наталя Кльоц. Діють 14 гуртків художньої самодіяльності. Особливий успіх має дитячий фольклорно-танцювальний колектив «Мугурєл», який віднедавна став більш відомим в Україні завдяки спецпроекту телеканалу «Інтер»: на День Незалежності ансамбль виконав гімн України румунською мовою.
Учасники художньої самодіяльності Будинку культури є переможцями та лауреатами багатьох фестивалів та конкурсів районного, обласного і навіть міжнародного рівнів. Їх неодноразово запрошували з концертною програмою у інші райони та області України, а також у сусідню Румунію.
Про культурне життя села, виступи аматорів художньої самодіяльності, їх здобутки та перемоги детальніше можна дізнатися з книги Е. Скіпор «Культурне життя Нижніх Петрівців», (Чернівці, 2008).
У селі також існує сільська бібліотека (філіал №17). Перша бібліотека з’явилася в селі у 1924 році. Тоді тут було лише 100 книг.
Нині у сільській бібліотеці понад 7300 книг та тисяча читачів. За ці роки тут працювали 4 бібліотекарів. Більше ніж 30 років працює завідуючою бібліотекою Марія Штефуряк, і 25 років бібліотекарем – Олена Кльоц. Тут є виставки з новою літературою, газетами, журналами, фотографіями тощо.
Перший дитячий садок з’явився у селі 1976 року. У 1986 році зданий в експлуатацію теперішній дитячий садочок «Ромашка». Тут працюють 4 групи, де виховуються 75 малюків. 35 працівників дитячого закладу дбають про життя та здоров’я маленьких петрівчан. Керує дитячою установою Марія Клінгер-Гаврилович. Дитячий садок постійно займає призові місця за результатами підготовки до навчального року серед дошкільних навчальних закладів Сторожинецького району, а фотографія Марії Василівни розміщена на дошці пошани району. Там само, фотографією Чурюк Лідії Іванівни, учителя української мови, представлено педагогічний колектив ЗОШ №1.
Цікаву і навдивовиж неповторну сторінку в історію села Нижні Петрівці вписала польська громада, котра загалом компактно проживає на хуторі Аршиця. Нащадки чадецьких гуралів, котрі, починаючи з 1803 року, переселились за часів Австро-Угорщини з території нинішньої Словаччини на Буковину, зуміли, заснувавши чадецькі поселення на території нинішніх Сторожинецького, Глибоцького районів та окремих повітів сусідньої Румунії, зберегти свою самобутню культуру до нинішніх днів. Стали достатньо популярними фестивалі «Буковинські зустрічі», котрі щорічно проводять у польському містечку Ястров’є чадецькі гуралі і де чи не першу скрипку відіграє фолькгурт з Аршиці «В’янечек» («Віночок»), керівник якого – заслужений працівник культури України та Польщі Марія Малицька.
Крім вищеназваних об’єктів на території села також розташовані:
– відділ зв’язку;
– філіал ощадного банку України;
– лісництво;
– погранзастава;
– сільська амбулаторія сімейної медицини;
– стоматологічний кабінет;
– 10 магазинів різної спеціалізації.
На сьогоднішній день територія села складає 25,29 км2.
У 2006 році в селі були 985 криниць та 1285 господарств. Село має три важливі дороги: з Вульви, з Аршиці та Ілінки, які з’єднуються в центрі.
Село складається з таких хуторів: Аршиця, Карпен, Вульва, Думбрава, Ілінка, Майдан, Обчина, Селиште, Скіпорени, Жнямет, Ватра Сатулуй.
Урочища: Бахна, Карпен, Дялул Кручій, Думбрава, Ла мовіли, Мікуліч, Океан, Мікуцаюл, Селиште, Секетура, Унгюл Маре, Вульва.
У селі є такі протоки: Річка Майдану, Річка Корчаська, Річка Мікулічулуй, Річка Сірецелул.
Діброви: Секетурій, Унгурян.
Височини: Дялул Кручій, Ілінки, Вульви, Піск.
Першого січня 2007 року населення села складало 3860 людей. Серед них є румуни, українці, поляки, євреї та інші. За кордоном перебуває 350 осіб.
У 2010 році наше село святкувало 400-річчя від першої письмової згадки,а краєзнавчий музей села – 10-річний ювілей від свого створення.

Список використаної літератури та архівних документів.
1. Історія міст і сіл УРСР, в двадцяти шести томах, Чернівецька область, Київ, Головна редакція української радянської енциклопедії АН УРСР, 1969, 703 ст.

2. Moldova în epoca feudalismului, sub redacţia lui P. V. Sovetov, vol. VII, Partea I, Chişinău, 1975.

3. Ilie Popescu, Pătrăuţii pe Siret, pagini de istorie şi contemporaneitate, Muşatini, Suceava, 2001, 220 p.

4. Valeriu Zmoşu, Un sat bucovinean de pe Valea Siretului: Pătrăuţii de Jos, Mărturii spirituale, Cernăuţi „Alexandru cel bun” „Zelena Bucovina”, 2006, 398 p.

5. Eleonora Schipor, Viata culturala a satului Patrautii de Jos,Cernăuţi, „Prut”, 2008, 203 p.

6. Eleonora Schipor, Pătrăuţii de Jos, Tu eşti baştina mea,Cernăuţi, „Zoloti litavrâ”, 2010, 135 p.