Історія Спаська

Історія села Спаська

                   Село — наш дім

                         Наше коріння і доля,

                 Наша кревність

                         І материнська пісня.

                                                 Село — часточка нашого серця

                                               Воно — наша сповідь і турбота.

Села, як і люди, мають свої біографії. У кожного вона своя — неповторна. Село — це рідна домівка, а у когось з’являється щемний біль у серці і перед очима постає картина далекої юності.

Історія села, вона вчить нас цінувати час і пошановувати предків, ваших дідусів та бачусь, життя котрих — це чарівна скриня зі скарбами, жива легенда нашого краю. Вона триває і сьогодні. Завтра її продовжувати вам.

Сторожинецький район – найбільший в області. Площа його складає 116 тис. га, розташований в південно-західній частині Чернівецької області, на півдні проходить державний кордон з Румунією.

Дві треті всієї площі займає Буковинське передгір’я і одну третю – буковинські Карпати. Район займає вигідне географічне положення, має залізницю, мережу автошляхів.

Часточкою в історії Буковини нашого села Спаська, яке є найдорожчою для нас. Як каже народна мудрість «Майбутнє неможливе без минулого». Метою цієї роботи є допомогти вивчити перший щабель у вивченні минулого Батьківщини . допомогти учням, життям села краще зрозуміти події давніх часів нашого села, бачити в їхньому вирі долі окремих людей. Заставити всіх бути не байдужими й допомогти стати в майбутньому справжніми добро творцями на своїй землі. Щоб не зійти на манівці, відтворюючи картини минулого, історики звіряють свої висновки з історичними джерелами, вони є свідком минулого. Досліджуючи історію села опрацювали «Документи» Балана, звідки дізналися, що прийшли троє чоловік із с. Лужани та із Зенківці і встановили межі села Михальча, і там згадується поляна Спаська. І тому першою письмовою згадкою вважається дата – 15 липня 1667 р. Згодом документом від 4 жовтня 1732 року Михальча.

З 1774 року поляна Спаська воз’єднана з селом Драбинці. У 1785 році Спаська віддана дітям Тодора Босняк: Катране, Улінкі і уону.

Але історія нашого населеного пункту сягає ще в XІІ – п.п. ХІІІ ст.. Ми про це здогадуємося з книги Тимощука Б.О. На обог берегах Пруту, не далеко від Лемківської фортеці (зараз частина Чернівців), знаходиться стороже городища. Вздовж правого берега Пруту, на ділянці завдовжки 25 км., виявлено чотири городища односасні з Лемківським. Городище в с. Спаська розташувалося за 10 км на південний захід від лемківського на вершині пагорба Паланка.

Народний переказ

Спаська… Така назва вперше виринає з історичних документів 1667 року, хоч це, звичайно, не означає, що вона не побутувала й раніше, в глибоку давнину, відколи ця земля знає слов’ян.

В ті давні часи за князювання Ярослава Осмомисла та Данила Галицького був сторожовий пункт на вершині пагорба Паланка. Сторожові фортеці захищали давні Чернівці і попереджали про небезпеку інші населені пункти. Навколо вершини були заплилі рови і бере початок р. Коровля.

Народний переказ стверджує, що просуваючись на захід монголо-татари завойовували народ за народом. Навала дісталась і Буковини. Ревне, яке було ранньофеодальним містом та інші села по Пруту палали. Кричали старі люди, зойкали жінки, дітей яких забирали в ясир. Жителі цих навколишніх сіл тікали в зарослі букові ліси. Ховаючись, рятувались „спасались” і від інших ворогів. Вони на певний час оселялись на схилах Паланки. Багато людей врятували своє життя. Переховувались зі своїм майном, будували напівземлянкові житла з печами-кам’янками. Врятувавшись, поверталися до своїх домівок. І від слова „спасатися” виникла назва села Спаська. Пізніше втікали від феодальної залежності селяни і в передгір’ї Паланки виросло село Спаська.

Вартові давніх Чернівців

Слово „паланка” на Русі це невелике укріплення обнесене частоколом, іноді земляне. Зважаючи на назву, можна допустити, що це городище крім природних, мало штучні дерев’яні укріплення у вигляді частоколу.

Нижче по Пруту, за 4 кілометри від городища Спаське, на горі Цецин, розмішується друге укріплення XII – п.п. XIII ст.. Воно знаходиться за 6 кілометрів на південний захід від Лемківського городища. До типу сторожових слід віднести високий пагорб Городище на Горечі, що знаходиться за 12 кілометрів від Цецинської гори.

Сторожові фортеці на правому березі Пруту захищали давні Чернівці із заходу і півдня. Вони приймали на себе перші удари ворога і попереджували про небезпеку інші населені пункти, насамперед древні Чернівці. її укріплення були дерев’яними і розміщувались на найвищих в даній місцевості пунктах, з яких подавались світлові сигнали для Чернівців.

Мешканцями сторожових фортець були військові люди, які в давньоруському літописі називаються „сторожею”. Можна допустити, що вони збудовані в часи князювання Ярослава Осмомисла.

Укріплення припинили своє існування в середині XIII ст. під час монголо-татарської навали. Наймовірніше, що фортецю Ленківську спалили у 1259 році, коли монголо-татарський воєвода Бурундай зажадав від Данила Галицького „розмечете городы свои все” тобто зруйнувати всі укріплення.

Ленківська фортеця стояла в долині Пруту, тому спосте­реження за навколишньою місцевістю було тут обмеженим. До того ж вона знаходилась в пограниччі Галицької Русі, і в будь-який момент могла зазнати раптового ворожого нападу. Бути важливим оборонним пунктом вона могла лише нри наявності сторожових постів, розташованих на підступах до неї.

На обох берегах Пруту, не далеко від Ленківської фортеці (зараз частина Чернівців), знаходяться сторожові городища XII – п.п. XIII ст. що підтверджується їхнім розташуванням відносно Ленківського городища: вони розміщувалися за певною системою, не далі ніж за 12 км від нього, на пануючих висотах і на найважливіших щодо оборони ділянках.

Вздовж правого берега Пруту, на ділянці завдовжки 25 км, виявлено чотири городища одночасні з Ленківським. Якщо спускатися по Пруту вниз, то першим сторожовим пунктом давніх Чернівців буде городище в селі Спаська. Воно розташоване за 10 км на південний захід від Ленківського, на вершині пагорба Паланка. Площадка городища (70×40 м) з півдні і півночі оточена крутими схилами, висота яких 20 м, а із заходу і сходу простежені залишки заплилих ровів.

 

Спогади старожилів

Спогади про визволення села під час другої світової війни:„Через територію села відступали в 1941 році радянські війська, а німці йшли в наступ і в центрі села біля Танасійчука Василя радянські воїни висипали гранатомети, розповідають що

вони там і до нині”.

Лобзун Деонізій

„В березні 1944 року, коли визволили Чернівці, партизани з Чорнівського лісу гнали окупантів через ліси біля села, чулися постріли”

„Боїв на території села не було, чути було постріли на Білій, потім бої велися в Карпатах”

Поляк Лазор

„Першими воїнами-визволителями, які вступили на територію села були бійці підрозділу розвідників і автоматників 42-ї стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу майора І.П. Зими. Коли німці відступали були обшарпані, босі, поранені, поперев’язувані. Через деякий час інші радянські війська”

Анасінчук Іван

Часи Румунії:

Жилося важче. Румунський уряд насаджував свою мову, культуру У школі заборонялося розмовляти українською мовою. Урок починався з молитви румунською мовою. Хто служив у румунській армії, тому давали поля. Якщо хотів більше землі, треба було купити. В Михальчі земля коштувала дорожче, ніж у Спаській. Тому іноді там продавали невелику ділянку а тут закуповували більшу.

З розповіді Драгоморецького Івана

Про голод 1946 року – 1947 року:

„Східні райони області, що складають Північну Бессарабію, були охоплені голодом. Причинами голоду була засуха та бажання комуністичної влади перемогти селян, які не хотіли іти в колгоспи. Влада не допомагала людям вижити, але збільшувала план здачі хліба. У нашому селі ще трошки вродило. Приходило багато людей з Бессарабії і продавали за їду сорочки, прикраси, побутові речі. Весною садили лушпиння картоплі.”

Пентелюк В. П.

Кут Глиниця входив до 1952 року до Вашківського району. Людей з кута примусово виселяли в село Глиницю, прикріплю­ючи до господарств. Але сім’ї поверталися назад. Тоді почали розвалювати печі, щоб не поверталися назад.

Але жителі збирали підписи, писали листи до уряду. Приїхала комісія з Києва і приєднала кут Глиниця до села Спаська тодішнього Чернівецького району. І зараз це єдине село Спаська Сторожинецького району.

Цурик Агнізія

Сьогодення

Життя села вирує. Нині в селі живе своїми турботами, радощами та болями 743 чоловік. Ошатні будиночки наших односельців потопають в зелені та квітучих садах. Серед соціальних закладів, у загаданому населеному пункті, діють фельдшерсько-акушереький пункт, клуб, поштове відділення. Та поважним центром духовності і науки є, безперечно школа, яку очолює Томащук Любов Михайлівна.

Неподалік школи красуня – церква, куди приходять жителі села в святкові дні. Центр села – це місце багатьох хвилюючих подій: храмів, маланок, колядок.

Ставши завдяки українській державі власниками землі, селяни здійснили свої віковічні прагнення стати власниками паїв. Але ще достатньо проблем: це недостатня технічна оснащеність. Окремі жителі емігрують у пошуках роботи за кордони нашої держави. Більшість населення села працює в Чернівцях. Зрозуміло, що сумлінний та працьовитий народ гідний жити в добробуті та справедливості. Нелегка доля випала на старожилів села: Воробця Іллю Васильовича та Воробця Михайла Миколайовича, які пройшли крізь буремні роки війни, а Драгоморецький Іван Михайлович змушений був працювати далеко від дому.

Село буяє в зелені. Невисокі гори і пагорби, які тісно обступили село, вкриті деревами. Ялинові і букові ліси чарують своєю дивовижною красою, щедро обдаровують грибами. В оточенні дерев підсинює небом дзеркало озера на березі якого люблять відпочивати сельчани та жителі з навколишніх сіл та Чернівців. Мальовничі гірські краєвиди: краса і гордість Спаської.

Як дерево набирається сил від землі завдяки корінню, так і ми дужчаємо напившись із джерел своєї історії.

Любіть свою землю та свій народ. Будьте гідними нащадками наших славних предків.