Історія Верхні Петрівці

Верхні Петрівці на карті району

Ми живемо в чарівному куточку України – на Буковині. Старовинна буковинська земля – край смерек і буків, край білопінного Черемошу і Пруту, край журливої та стрімкого танцю, край, який завжди славився мужністю духу народного і високим мистецьким надбанням .
Історія народу, що населяє Буковину, глибоко вплітається корінням у давнину й оспівується в піснях, думках, легендах, а також у народній творчості. Особливу роль у житті кожного з нас відіграє знання історії рідного краю, адже від могил предків, незабутнього смаку хліба ми крокуємо у велике, важке, жорстоке доросле життя .
Буковина має цікаву та непросту історію, оскільки вона є рідною матір’ю для представників усіх народів, що проживають на цій території, і вважаються громадянами нашої держави – України .
Ознайомлюючись з історією рідного краю, ми отримуємо той мінімум знань, без якого сучасна людина не може вважатися культурною та всебічно розвинутою,а також не знати історію своїх предків це страшний злочин.
Тому що той що не знає свою історію , та історію своїй держави це не є справжньою людиною . Казати, хто ми є, ми повинні знати, хто ми були і звідки походимо . Таким чином, кожне село, місто має свою історію.
Верхні Петрівці, велике  та гарне село з працьовитими людьми, старанними і працьовитими хліборобами , які мають своє коріння в цій землі .
Чернівецька область України – унікальний край, у якому поєднані історична доля Північної Буковини і частини Бессарабії.
Це слов’янська земля з давніх-давен. Саму назву “Буковина” край отримав від назви букових лісів, які поширені на всій території регіону. Тут жили племена, які з утворенням Київської Русі увійшли до її складу. Більш як три століття буковинський край був складовою частиною Давньоруської держави. З ХІІ до середини ХІV століття Буковина входила до складу Галицько-Волинського князівства. З лютого 1918 року Буковинське народне віче в Чернівцях ухвалило рішення про входження Північної Буковини до складу української держави. З 11 листопада 1918 року по 28 червня 1940 року територія перебувала у складі Румунії, після чого перейшла до СРСР. Рішенням Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1940 року Буковина ввійшла у склад Чернівецької області УРСР, до якої було ще  прилучено Хотинський повіт Бессарабії і невеличку частину Румунії з містом Герца. Під час Другої світової війни з 8 липня 1941 року по березень — квітень (Путильський район по вересень) 1944 р. перебувала у складі Румунії. З 1944 р. знову у складі УРСР як Чернівецька область.
Село Верхні Петрівці Сторожинецького району, Чернівецької області – розташовано у південно – західній частині,на лівому березі річки Малого Сірету, біля підніжжя Карпат за 19 км на південь від районного центру і за 50 км від Чернівців. Площа села становить 2615,3 га, проживають 4043 осіб. На території села налічується 1060 дворів, і межує з селами: Ропча – на півночі, Нижні Петрівці –  на півдні, Купка – на сході, та Буденець – на заході.   Наше село має свій герб, свій прапор.  (фото)

Герб села зображений у вигляді четверочастиний іспанський щит, розсічено пересічений в золото і зелень. В лівій верхній частині на зеленому полі в лівому верхньому куті чверть золотого кола з чотирма променями, що символізує сонце. В правій верхній частині на золотому полі зображення православного храму, символізуючи належність переважної більшості населення громади до православного християнського віросповідання. В правій нижній частині на зеленому пшеничному полі – колос в обрамлені зубчатого колеса, символізуючи промислово-сільськогосподарське спрямування діяльності населення. В лівій нижній частині на золотому полі –  символічне зображення ялини, що символізує основне природне багатство краю – його ліси. Нижній сегмент щита блакитного кольору містить напис 1610 – рік першої згадки про виникнення с. Верхні Петрівці. Щит обрамлений контурами щита більших розмірів. Проміжок між щитами заповнений в верхній частині – надписом Верхні Петрівці, в нижній частині – назва села румунською мовою. Ліва та права частини проміжку заповнені стилізованою зеленою гірляндою з дубових листів, оповитою блакитною стрічкою.
Прапор має вигляд прямокутного  зеленого полотнища із співвідношенням сторін 2 : 3. З нижніх кутів до середини верхнього краю піднімається клин, виділений зазубрено чотирма щаблями, символізуючи ялину. Обабіч верхньої частини клину – по китиці жовтих букових горішків, символізуючи належність території до Буковинського краю.  У правому верхньому куті – зображення гербу села Верхні Петрівці.
Про старовинні поселення людей Карпат, в долині річки Сірет  села Верхні та Нижні Петрівці свідчать географічні документи античного вченого Птоломея – у I ст. до н.е.   В його роботах знайдені терміни – Бука, що означає Буковина. У XV ст. ці місця називають “Pitici” село на Сірецелі. Ця назва походить від барина Тодора, якого прозвали Piticu (карлик). Вивчаючи історичні документи, ми дійшли до таких назв : SatulluiPitic (село карлика) пізніше – Piticiipe Sirecel (карлики на Сірецелі) I Patrautii (1610).
Перші хутори нашого села названі від прізвищ своїх жителів. Хутір Піцулени називався так, тому що там було багато сімей, які носили приз віща Піцул, а Бурлень – Бурла.   Хутір Мокрец був розташований на мокрих ділянках землі, тому і назвався Мокрец. Хутір Кракана розташований на перехресті трьох доріг і в перекладі означає перехрестя.
Перші жителі вибрали собі місця для споруд житла біля річки, біля лісу і пасовищ. Кожен хутір села відділяється від іншого через маленьку річечку.Аршица розділяється від Піцулень через річку Гербас, Аршица від Бурлени через річку Гирестінець, Бурлени від Фундої через річку Душа і Фундоя від Мокрец через річку Мокрець.
Є в селі хутори, які виникли набагато пізніше, такі, як: Леорда і Кракана. Ці хутори були заселені колоністами, яких привіз з собою  польський боярин Іон Бродовський.
З історичних даних ми дізналися, що житло будувалося в основному з дерева. Всі житлові будинки будувалися з вікнами на південь. Таким чином люди захищалися від вітрів і різних ураганів. Вікна були маленькі і покриті шкірами різних тварин. Склом люди почали користуватися тільки в XVII столітті. Дах спочатку був покритий соломою, а потім драницею (дерев’яними тоненькими дощечками). До 1835 року жителі села не мали своїх земельних ділянок, вони працювали на землі своїх бояр. У 1848 році жителі села одержали свої земельні ділянки.
На пагорбі села збереглися залишки фортеці XIX ст.
Петрівецькі селяни були причетними до повстання буковинців проти австрійської влади під проводом Лук’яна Кобилиці. Вірний помічник і соратник Лук’яна Кобилиці був Юрій Тиміш, родом з села Купки, яке прилягає до східної околиці Верхніх Петрівців.
У березні 1849-го року в його будинку відбувалися збори однодумців Л.Кобилиці. Верхньопетрівчани брали участь у масовій демонстрації солідарності з першою російською революцією,що відбулася в Чернівцях 29 січня 1905р. Селяни силою захопили поміщицьке пасовисько. Австрійські власті надіслали в село загін жандармів, який приборкав селян і захистив поміщиків. В обстановці революційного піднесення 1917 року селяни вимагали переділу поміщицьких земель, встановлення нових порядків. У червні 1917р. в селі було спалено пилораму поміщика Друкмана.
У квітні 1941 жителі села та сусідніх населених пунктів, які були не згідні зі становленням нових порядків радянської влади, взяли участь у мирному поході з надією перейти радянсько – румунський кордон і залишитися жити в Румунії. Їх у районі Білої  Криниці Глибоцького району Чернівецької області  (урочище Варниця) зустріли  кулеметним вогнем прикордонники. Попередження про незаконність акції на людей не вплинули навіть після попереджувальних пострілів у повітря . Застрекотіли кулемети. Скільки було вбито та поранено – до цих пір достеменно не з’ясовано. В доповідній записці НКВС, яка зберігається в архівах СБУ, зазначено: “Были приняти меры физического воздействия”.
Прикордонники та енкаведисти по-різному обходились із затриманими. Поранених вантажили на підводи, вбитих закопували в свіжовикопані ями, інших виловлювали в с. Кам’янка на річці Сірет. Щоб добратись додому, втікачі неодмінно повинні були перейти цю водну артерію. Військові це добре знали і заздалегідь виставили пости на берегах. Саме тут затримали жителів с. Верхні Петрівці братів Дмитра та Костянтина Скіпорів, відповідно 1919 та 1917 р. н.
Дмитро Скіпор розповідав:
– Наскільки пригадую, незадовго до цієї події по селу ходили невідомі люди і пропонували писати заяви в Глибоку на дозвіл переходу кордону. Багато людей написали такі звернення. Хто був неграмотний, то за них це робили інші. Невідомі за таку послугу брали гроші, забирали заяви і казали нам, що несуть у райцентр. Зранку, першого квітня, ми з братом Костею та ще з кількома сотнями сельчан вирушили в Глибоку. Біля будинку райвиконкому було більше тисячі людей . Якийсь начальник намагався переконати нас не йти на кордон. Але люди вирували, мов переповнений вулик з бджолами. Все ж натовп рушив. По дорозі невідомі роздавали пов’язки, на яких були барви румунського прапора. Казали: “Якщо будете мати їх з собою, ніхто у вас не стрілятиме ”. Біля сучевенського мосту нас чекала ще одна велика колона. У селі ми взяли з церкви хоругви. Потім через річку Сірет рушили в ліс . Я йшов у перших рядах. Коли почув постріли – побачив, що люди падають вбитими на землю, то чим швидше почав тікати у старий ліс, перестрибуючи через трупи. Кулі свистіли над головами, розліталась кора з стовбурів дерев. Мабуть, тому ми з братом врятувались. У селі нас побачив якийсь чоловік: – Мерщій тікайте сюди, в яр. Тут вже ховались люди. Вибалок виходив до річки. Та згодом нас спіймали прикордонники. Забрали у село, у будівлю, де колись жив священик. Там вже було кілька десятків втікачів. Під конвоєм нас відправили у Глибоку, у комендатуру, де тепер знаходиться районна лікарня. Затриманих було багато, посилена охорона. Біля воріт та дверей комендатури були виставлені кулемети. Допитували: хто і звідки, чому йшли. А потім сказали, що нас підселять до груп затриманих. Якщо ми будемо доповідати, хто про що говорить, то відпустять. У камері я зразу сказав по-румунськи, щоб стереглися, не говорили зайвого, бо тут є “стукачі”. Ним, правда, не став, всіляко хитрував, пробув у камері 16 днів. Потім викликав начальник і каже: “Відпускаємо вас додому, але два рази на тиждень маєте приходити до нас і доповідати, що робиться в селі”. Незабаром розпочалась війна. В наше село повернулась румунська влада. Згодом нас з братом забрали у румунську армію. Пам’ятаю: сапав кукурудзу, прийшли румунські солдати і сказали: “Пішли воювати”. Куди мав діватись? Служив у Брашові, готували нас довго, бо мали воювати в горах. У 1943 році, коли радянські війська перейшли у наступ, я саме був у м. Яси. Командування заявило: хто з Буковини – може повертатись додому. Коли повернувся, у селі вже була радянська влада.
Місяців два переживав, ховався то у чагарниках, то у знайомих по горищах та клунях. Бо було багато місцевих “активістів – яструбків ” , які видавали тих, хто служив у румунській армії. Так я мимоволі став ворогом. Та хіба у тому був винен? В армію мене забрали румуни, бо в селі була така влада, а владі треба коритись…
Дмитро Ілліч тривалий час в місцевій церкві був паламарем. Згодом, після проголошення незалежності України, збирав кошти на спорудження пам’ятника репресованим жителям села. Він знав всіх, хто не повернувся із заслання. Їхні прізвища викарбувані на п’ятьох мармурових плитах які встановлені в с. Верхні Петрівці. Це – його заслуга.

Чотири жителі Верхніх Петрівців, які були учасниками цього незвичайного походу, поплатилися життям. Решту, як  і родини тих мешканців села, котрих нова влада занесла у “чорні списки” куркулів та неблагонадійних, виселили у казахські степи, Сибір, Карелію. Про ті часи нагадує пам’ятник жертвам сталінських репресій, який звели на подвір’ї церкви Святої Параскеви. На його гранітних плитах також зафіксовані прізвища тих десятьох односельчан, які полягли у роки Другої світової війни.
На території села в роки радянської влади функціонував колгосп імені Котовського.  Нині в районі та далеко за його межами відома продукція місцевого мармурового заводу.
За останні 20 років у Верхніх Петрівцях збудовано понад 200 нових будинків, відкрито 10 магазинів. На території села працює дільнична лікарня  ,яку збудували у 1993р.(фото)

Працює пошта,ощадна каса, дошкільна установа(фото)

20% території села займають ліси. У селі розташоване Верхньопетровецьке лісництво Сторожинецького лісокомбінату, що доглядає 8 тис. га букового, смерекового і дубового лісу