Традиції Шипинці

Іванкова долина

     На старовинній шипинській землі, на готарі між Лужанськими і Шипинцями простяглася мальовнича Іванкова долина. Сьогодні це глибочезний зелений яр, а колись тут купалт зелені роси красуні-верби у прозорих водах. Дивна краса цієї місцевості і сарувалі, і лякала. Кажуть , тут трапився не один загадковий випадок.

Про один із них повідала мені дев’яностолітня сусідка Марія Чорней. Був вечір. Ясні зорі і місяць виблискували з-за білих хмар. Ніжне сяйво розлилось по воді , ніби вогняна доріжка до казки. лігідний плюскіт хвиль  долинах аж до ха7т.

Місяць позолотив стріху низенької оселі, де жили немолоді вже Іван і Медуня , заплутав у цвіту розлогоїгрушки своє проміння і полинув далі.

Вже давно полягали спати сусіди, а Іван з Медунею припізнилися, бо корівка цього дня привелла на світ телятко. Медуня ще раз подивилася до худобиі закрила стайню. Глянула у віконце. На столі ледве блимав каганець. Іван вечеряв. Якби ж він знав, що це його остання вечера?Звівся зненацька вітер , жінка поспішила до хати. Раптом їй почулося, що хтосбь вийшов з води і побіг стежкою, що вела до їхнього перелазу. Мороз пішов тілом. Насилу намацала двері.

– Іване! Іване!- задихалася.

– Що,Медунько? Ти чого така змінена?- спокійно запитав.

– Бігме, Воньцю, хтось з води вийшов.

– Може, хтось купався. Неділя зелена вже минула.

– Та то дуже пізно. то щось нечисте.

– Жінко, не мороч мені голову, я такий трудний… Лягай ліпше спати.

Замовчала чоловік був прикрий, і Медуня знала знала, що перечитися з ним даремно. Так усе життя і прожили: ні лагідного слова, ні ласки. Як кіт з псом. Ще й дітей Бог не дав.

Помолилася, загасила каганець. Іван навіть не перехриствся. І так заше. Вже було заспокоїлась, засинала. Раптом завиви пес, та так жалібно! Потім заскавучав, ніби до когось ластвся.

Хтось поковтав у шибку. Лагідний голос покликав: “Іванку, Іваночку, вставай, ходи за мною”.

Старий, зроблений Іван мінився на очах. Він легко зістрибнув з печі, через мить рипнули хорімні двері. Вибігла, чоловік був вже за переказом. – Іванку! Іване! Вончику! – кричала стара, шпортаючись, падаючи, обливаючись слізьми. Не чув. Ні років своїх не чув, ні голосу Медуні.

Поспішав до блискучого плеса. Вітер рвав пасма довгого сивого волосся, сорочка прилипала до тіла. Його ноги торкнулися сяючої водяної доріжки.

Край неї, десь на найближчому місці, стояла Анничка, його перше кохання. вона тут утопилася в молодих роках, дівчинищем.

– Анничко, любко моя, пташко, я любив тебе усе життя. Бігме, така файна, як і колись, – захлинався від щастя старий, поправляв рукою волосся, вуса. чепурився.

Дівчина мовчала. іван йшов поводі легко, сміливо, простягнувши руки до свого щастя, до своєї любові.

На березі ламала сухенькі руки, просила у бога смерті старенька згорблена жінка.

– Іванку мій, любчику мій, на кого мене стару та слабу лишив, – бився одинокий голос над іванковою долиною.

Записано з уст Марії Чорней

 

Легенда про Кругле болото

   Сама назва “Кругле болото” викликає у односельчан тривоги і таємничість, її шипинчани вимовляють пошепки, цю повчальну легенду передають з уст в уста, це озеречко обминають люди, не купаються там діти, не росте красне латаття, і тільки осока своїм тихим шелестінням застерігає людей від страшного дива.

А було це так…

   Коли ще Шипинці були столицею Шипинської землі, тут проходив великий торговий шлях, бо з правого боку гостинця була знаменита у всій Європі Торговиця, де торгували купці з далекої Греції, Болгарії, Польщі, Росії.

    По другій стороні гостинця стояла невеличка церква, куди заходили купці помолитися Всевишньому, вимолити спокійну далеку дорогу з нажитим добром чи сторгованими грішми.

    Шипинські газди, три рідні брати Кирило, Мафтей і михась, бажаючи заробити грошей, збудували поряд з церквою корчму. Добре йшов гиндель, корчма кишіла зголоднілими купцями. Лилась горілка, як вода. Не раз лишали тут купці наторговане, бо хто устоїть перед звабою горілки, шипинських віртуозів-скрипалів та перед чорними очима звабливих шипинчанок. Таке продовжувалось роками. Забули шипинчани і про честь, встид перед Богом і людьми, поки не сталася страшна розплата.

    Був Великий піст, Великодня п’ятниця… Кирило цінив гарне товариство, любив випити і послухати скрипку та цимбали, які жалібно виспівували сумну мелодію першого невдалого кохання:

Та не будем вже ходити,

Як колись ми ходили,

Бо вже наші стежечки,

Бо вже наші доріжки

Муравою поросли

_ Наливай, шинкарю! – вдарив кулаком по столі кирило.

Шинкар побілів злиця, стояв мов укопаний

– Побійтеся Бога, газдо, піст же великий

– Наливай, – загуло все навколо. – пити будем, гуляти будем!

   Разом з Кирилом в прокуренім приміщенні зібралося багато людей. Два дні грали музики, два дні рікою лилася горілка. Коли настав Великдень, не витримав Бог такої розпусти. Розступилася земля, забили фонтани підводні джерела.

– Що трапилося!?! Трищали вікна й двері, ламалися стівни, рухнула покрівля… лемент і крик, вода і вогонь – все змішалося в розпачливому стогоні і муці. Вже невидно корчми…серед цього хаосу виднілася голова Кирила. він судорожно хапався руками за якесь поліно і раптом побачив на березі Михася з Мафтеєм.

– Рятуйте, браття!

   Ніхто й не ворухнувся. Заніміли браття в суворому мовчанні.

    Коли сонце сховалося за горизонтом, останки корчми та церкви назавжди провалилися у безодню, а на тому місці утворилося бездонне озеро, обрамлене з усіх боків трясовиною. І назвали його люди Круглим болотом.

     Подейкують, що й досі можна почути під водою жалібні крики грішних людей, але тільки у пятницю перед Великоднем, і тільки тим людям, що щиро вірять у Бога і постяться по середах та пятницях круглий рік.

     Кругле болото і тепер має форму чаші. Найуміліші плавці неодноразово намагалися дістатися дна, але так і нікому не вдавалося, кажуть, що час від часу ниряльщики дістають з прибережного намулу хрести, ланцюжки від кадила та інше дрібне церковне обладнання.

     А болото і до тепер виблискує своєю темною холодною хвилею, а осока шипить, як і колись шипіла:

– ш-ш-ш…

                                              Будьте мудрі…Будьте пильні…Бійтеся Бога

                                   Зібрано з уст Калини Міської, Лісавети Попович.