Home / Кіцманський район / Кіцмань / Видатні особистості Кіцмань

Видатні особистості Кіцмань

Воробкевич Сидір Іванович

5.05.1836 – 19.09.1903р.

Народився 5 травня 1836 р. в місті Чернівці. Його прадід утік свого часу з Литви і звався Скальський Млака де Оробко, а дід переробив Оробко на Воробкевича. Частина прізвища Млака стала улюбленим псевдонімом Сидора. Батько його, Іван, на той час працював при Чернівецькій гімназії (тодішній ліцей) професором релігії і філософії. Його матір померла в 1840 році. Через п’ять років помер і батько, і Сидір разом зі своїм братом Григорієм залишилися сиротами. Їх дід, кіцманський протопоп Михайло Воробкевич забрав онуків до себе жити в містечко Кіцмань.
Першу науку в Кіцмані дітям надала бабка Параскева. Вона навчила любити рідну мову, пісню та народ. З уст своєї бабусі Сидір чув силу-силенну казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків. Дід поета знав безліч оповідей про козацтво, Україну, Умань, Залізняка, Ґонту.
Навчався Сидір Воробкевич у Чернівецькій гімназії, згодом — у духовній семінарії, яку закінчив 1861 року. В гімназії він почав складати вірші й створювати до них музику. Потім був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення.
Музичну освіту Сидір здобував приватно у професора Віденської консерваторії Ф.Кренна. У 1868 році склав іспит на звання викладача співу й регента хору у Віденській консерваторії. З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. — на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні і псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.
Літературна діяльність Сидіра Воробкевича розпочалася 1863 року, коли в збірнику «Галичанин» було надруковано п’ять перших віршів під загальною назвою «Думки з Буковини». 1877 року він видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич — один із засновників і редакторів журналу «Буковинськая зоря». Працюючи в Чернівецькому університеті, він очолював «Руське літературне товариство», а з 1876 року — студентське товариство «Союз». В 1887 році Сидір Воробкевич очолював товариство «Руський дім народний» в Чернівцях.
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою і румунською мовами. В літературному доробку письменника — вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного і романтичного характеру. Він розробляв теми історичного минулого: оповідання «Турецькі бранці» (1865), поема «Нечай» (1868), драми «Петро Сагайдачний» (1884), «Кочубей і Мазепа» (1891), писав про тяжку долю селянства: вірші «Рекрути» (1865), «Панська пімства[Джерело?]» (1878). Одним з перших в українській літературі відобразив життя робітників (драма «Блудний син»).
Найповніше талант С. Воробкевича проявився в ліричних віршах, де поет «розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого, людського і народолюбного чуття» (І. Франко). Характерними рисами поезії Воробкевича є мелодійність, близькість до фольклорних джерел (вірш «Летить, летить чорний ворон…» та ін.). Багатьом його творам властивий гумор.
Вірш Сидора Воробкевича «Мово рідна, слово рідне», покладений на музику автором, став хрестоматійним. Чимало творів С. Воробкевича перекладено болгарською, німецькою, російською та іншими мовами.
За життя письменника було видано збірку віршів «Над Прутом» (1901) за участю І. Франка.
Перу поета належить ряд оповідань, новел, нарисів і сміховинок («Нерон», «Сабля Скандербега», «Клеопатра», «Іван Грозний»). Він — автор циклу статей «Наші композитори», у якому чільне місце відведене композиторові М. І. Глінці. Автор багатьох і різноманітних за жанром літературних, музичних творів — пісень і хорів, романсів, оперет. Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Александрі, М. Емінеску, В. Бумбака. Також виступав як музичний педагог; зокрема, його учнем був видатний австрійський музикознавець українського походження Євсевій Мандичевський.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року в Чернівцях.
За словами І.Франка, С. Воробкевич був одним з «перших жайворонків нової весни нашого народного відродження».

Дмитро Бажан
1857-1921 р.

Посадник (міський голова)Кіцманя. Посол (депутат) від Кіцманської до Австрійської державної ради. Людина високого обов’язку, патріот. При його сприянні у Кіцмані були збудовані всі найкращі будівлі.

 

 

 

 

 

 

Сергій Іларійович Шпойнаровський

5.08.1858 – 29.09.1909 р.

Український педагог, культурний діяч і перекладач на Буковині. Учитель української мови у Чернівецькій гімназії (1891—1893), в якій запровадив навчання української мови, директор української гімназії у Кіцмані (1904—1909), укладач шкільних читанок. Шпойнаровський перекладав німецькою мовою твори Тараса Шевченка, видані у Чернівцях під назвою «Schewtschenkos ausgewählte Gedichte» (1904 і 1906), також у збірці «Taras Schewtschenko — der grösste Dichter der Ukraine», що появився 1914 року у Відні. Серед перекладених Шпойнаровським творів — поеми «Кавказ», «Наймичка», «Гамалія», балада «Тополя». Сучасні шевченкознавці зазначають, що «художня цінність перекладів Шпойнаровського невисока».

 

Івасюк Михайло Григорович

25.11.1917 – 5.02.1995 р.

Народився 25 листопада 1917 р. в місті Кіцмань у сім’ї національно свідомих українців. Батько, Григорій Іванович. Мати, Олександра Василівна, будучи неписьменною, зналася на фольклорі. Освіту здобував у ліцеях Кіцманя та Чернівців, проте за усі ці тринадцять років він жодного дня не навчався по-українськи. Щоправда, блискуче опанував румунську, а з нею — латину, французьку, німецьку, польську мови. Восени 1939 року вступив до університету, проте вже через кілька місяців був відрахований через неспроможність заплатити за навчання. Щоб уникнути загрози опинитися у румунському війську, Михайло переходить румуно-радянський кордон у припрутському селі Завалля, аби продовжити навчання в одному з радянських університетів. Натомість він потрапляє до в’язниці — Станіслав, Львів, Одеса, Харків, Москва. Відбував ув’язнення в гулагівських бараках. Але навіть там Михайло продовжує зростати інтелектуально. Він оволодіває медичними навичками, знайомиться з інтелігентними людьми, серед яких Л. О. Зільбер, рідний брат Веніаміна Каверіна; донька маршала Тухачевського Світлана Михайлівна та інші високоосвічені люди. У цей же період Івасюк навіть збирає власну бібліотеку з півсотні книг, серед яких були твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини.

У 1946 р. Івасюк повертається до Кіцманя. Викладає в місцевій десятирічці й сільгоптехнікумі. Водночас вивчає французьку філологію у Чернівецькому університеті, який закінчує у 1949 році. У ці роки більшої ваги набирає його літературна діяльність, переходить до написання прози. У 1964 році розпочинає викладацьку роботу в Чернівецькому університеті на кафедрі української літератури, де передає свої знання з філології студентам упродовж 23-х років (1964—1987 рр.). Спочатку — в ранзі старшого викладача, а після захисту кандидатської дисертації про життя і творчість Сильвестра Яричевського — доцента. Вагомий внесок Михайла Івасюка до літературно-мистецької скарбниці відзначено Літературною премією ім. Дмитра Загула (1992) та Літературно-мистецькою премією ім. Сидора Воробкевича (1993).

Помер Михайло Івасюк 5 лютого 1995 року.

У 1998 році ім’я Михайла Григоровича Івасюка було присвоєно Чернівецькій обласній науковій бібліотеці.

Як мало не кожен український прозаїк, Михайло Івасюк починав з віршів. Найперші склав іще дитиною у своєрідному співавторстві з матір’ю Олександрою Василівною, котра не вміла ні читати, ні писати, але тонко відчувала ритм та образне слово, пам’ятала силу-силенну пісень і казок. Вже ставши справжнім письменником, включив записані від матері казки, балади, пісні до своїх фольклорних видань: «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971).

Згодом став віршувати без маминої допомоги, а в середині 30-х років у чернівецькому дитячому журналі «Українська ластівка» з’явилася його першопублікація «Розкажу тобі казку». В ті ж роки побачила світ івасюкова поезія про страшний голодомор, влаштований сталінськими опричниками на радянській Україні. Були серед юнацького доробку молодого автора й вірші іншого плану. Частина їх склала розділ «Поезії 30-х років» у збірці «Елегії для сина» (1991), пройнятій почуттям великого болю і великої любові.

З прозовими творами Михайло Івасюк виступає від початку 50-х. Перша його повість «Чуєш, брате мій» (1957), яку ще в рукопису поблагословила Ірина Вільде, трансформувалася невдовзі в роман «Червоні троянди» (1960). А по тому, як з’явилася збірка оповідань «Відламана галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967) та «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок» (1975) і «Серце не камінь» (1978), вона ж відзначила, що М. Івасюк — письменник, який «має свою улюблену тему, свій стиль і художницьке світобачення».

Цією темою було для нього довгий час життя Північної Буковини 30-х — початку 40-х років XX-го століття. Відтак увагою прозаїка заволоділи інші часові й географічні координати.

У романній-дилогії «Балада про вершника на білому коні» (1980) та «Лицарі великої любові» (1987) письменник розгорнув широку панораму боротьби буковинців за кращу долю у другій половині XVII століття і реабілітував народного ватажка Мирона Дитинку, показавши, що це був не «розбійник», як твердили декотрі молдавські літописці, а достеменний лицар з благородними і високими пориваннями, великий і в любові до рідної землі, і в коханні до прекрасної подруги Артемії. Дилогію прихильно сприйнято як в Україні, так і за її межами. Досить сказати, що «Балада про вершника на білому коні» невдовзі після появи мовою оригіналу побачила світ у російському перекладі в Москві (разом з «Вироком», названим у публікації 1984 року «Приговор сыну Заратустры»), про неї захоплено писали в Канаді.

Ще глибші пласти буковинської історії, пов’язані з Шипинською землею XIV ст., художньо відкрив М. Івасюк для світу в романі «Турнір королівських блазнів» («Дзвін», 1994, №№ 5-6, окреме видання — 1997 р.). Але Михайло Григорович таки не побачив виданий окремою книгою роман.

На схилі віку письменник опублікував у журналі «Жовтень» (1988, №№ 9-10) повість «Монолог перед обличчям сина», якій належить особливе місце серед численних історико-біографічних творів минулого десятиріччя, бо то не просто повість-біографія, то повість-реквієм, пронизана щемливою батьківською любов’ю, як і поетичний цикл «Елегії для сина» та поема «Привиди».

У 80-ті — на початку 90-х років М. Івасюк звертається до теми Півночі, підказаної його вимушеним перебуванням на берегах Печори. Та якщо в романі «Пташка піднебесна» (1984), написаному на матеріалі життя лікарні, де працював автор, акцентовано на моментах людяності, то в романі «У царстві вертухаїв» (друкувалися фрагменти в періодиці) постає інша Північ — анти-людяна, жорстока, злочинна, доведена до такого стану більшовицьким режимом.


Івасюк Володимир Михайлович

4.03.1949 – 18.05.1979 р.

Відомий український композитор і поет, один із основоположників вітчизняної естради, автор ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до кількох спектаклів.

Народився Івасюк Володимир Михайлович 4.03.1949 року в місті Кіцмань Чернівецької області в родині вчителів Михайла та Софії Івасюків. З раннього дитинства мав нахил до музики. У чотири роки він вже грав у дитячому оркестрі народних інструментів. З юного віку любив слухати казки, народні перекази та легенди. Згодом Володимир став професійним медиком та музикантом, віртуозно грав на скрипці, фортепіано, віолончелі, гітарі, захоплювався малюванням, був неординарним живописцем. Завдяки пісням “Червона рута”, “Водограй”, “Я піду в далекі гори”, “Два перстені” та багато інших ім’я В. Івасюка назавжди увійшло в історію української музичної культури.

Навчався майбутній митець у Кіцманьській середній школі у 1956 – 1966 роках, паралельно, з 1955 по 1963, відвідував місцеву дитячу музичну школу по класу скрипки. У тринадцятирічному віці Володимир вперше взяв участь у заключному концерті обласного огляду музичних шкіл Буковини, а наступного року його прийняли до Київської музичної десятирічки ім. М. Лисенка по спеціальності “альт”. Там він навчався лише півроку, оскільки через хворобу був змушений повернутися до Кіцманя та продовжив студії у музичній школі по класу фортепіано.

Володимир Івасюк почав писати музику ще у підлітковому віці. Першою його роботою стала пісня „Колискова” на батьків вірш. Любов до музики спонукала його до сміливого кроку: у 1964 році йому вдалося організувати вокально-інструментальний ансамбль „Буковинка”. Вже наступного року ансамбль, за перемогу на районному конкурсі, нагороджено поїздкою по р. Дніпро.

У 1966 році родина Івасюків переїхала до Чернівців і Володимир за порадою батька вступив до медичного інституту, однак незабаром був виключений за участь у політичному інциденті. Згодом він зумів влаштуватися на роботу на місцевий завод „Легмаш”, де успішно керував місцевим хором, продовжував писати музику, брати участь у різноманітних творчих конкурсах. Під псевдонімом „Весняний” він надсилав свої твори на обласний конкурс, де його пісня на вірш В. Миколайчука „Відлітали журавлі” була удостоєна першої премії.

Впродовж 1967-1972 років В. Івасюк продовжив навчання у медичному інституті. Саме цей час співпав з початком його творчої кар’єри: він написав пісню „Я піду в далекі гори”, яка була записана на українському радіо і одразу ж сподобалася слухачам. Злетом його професійної творчості стали наступні 1971 та 1972 роки, коли було створено „Червону руту” та „Водограй”. Вони у виконанні новоствореного гурту “Смерічка” стали переможцями всесоюзного телевізійного конкурсу „Алло, ми шукаємо таланти”.

Це був неймовірний успіх. Одразу ж пісні молодого композитора стали відкриттям, яскравою подією української естради.

Вперше у виконанні автора “Червона рута ” та “Водограй” прозвучали 13 жовтня 1970 на чернівецькому Театральному майданчику у супроводі ансамблю „Карпати”. Обласне телебачення транслювало цей концерт на всю Україну. Враховуючи колосальний успіх пісні, було створено телефільм “Червона рута”, у якому знялися друзі та соратники композитора – Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Марічка Ісаак.

Новітні віяння в музиці 1960-х, особливо – творчості „Ліверпульської четвірки” мали значний вплив на творчість В. Івасюка. Будучи патріотом рідної землі, він запозичив окремі елементи музики “Бітлз”, опрацював їх та переніс на український ґрунт, започаткувавши цим нову молодіжну музику в Україні.

У 1972 році Володимир переїхав до Львова, де успішно закінчив медінститут та вступив до аспірантури на кафедру патологічної фізіології. У цей період Володимир розпочав лікарську практику, а у вересні 1974 – навчання на першому курсі Львівської консерваторії, де кафедрою теорії музики і композиції керував Станіслав Людкевич. Водночас, він продовжував творити нові пісні, багато та плідно працював.

Великою роботою того часу стало написання В.Івасюком сюїти-фантазії за однойменним романом О.Гончара “Прапороносці”, прем’єра якої відбулася 19 березня 1975 року в театрі ім. Марії Заньковецької. Володимир також працював над музикою до вистави “Мезозойська історія” у Дрогобицькому обласному музичному театрі, творив нові пісні разом з поетами Ростиславом Братунем, Романом Кудликом, Юрієм Рибчинським, Дмитром Павличком, Анатолієм Драгомирецьким та іншими.

У липні 1976 року В.Івасюка було відраховано з Львівської консерваторії за часті пропуски занять, але у вересні наступного року поновлено студентом композиторського факультету в класі професора Лєшека Мазепи. У 1977 його пісня „У долі своя весна” у виконанні С.Ротару перемогла на фестивалі „Сопот – 77”. У цьому ж році світ побачила збірка пісень В. Івасюка „Моя пісня” та платівка „Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару”.

Бажаючи достроково закінчити навчання в консерваторії, В.Івасюк протягом 1978/79 навчальних років паралельно із заняттями третього курсу відвідував лекції 4-го. У цей періоду він звернувся до нових жанрів інструментальної музики, створив низку п’єс великих і малих форм, зокрема, варіації на теми українських народних пісень, „Сюїту для камерного оркестру”, „Сюїту – варіації для камерного оркестру”, яка перемогла на всесоюзному конкурсі композиторів – студентів консерваторій у Москві. Протягом львівського періоду Івасюк написав понад 70 пісень, балад, романсів, які стали окрасою його творчості.

24 березня В. Івасюк вийшов з дому і не повернувся. Обставини смерті композитора і до сьогодні не з’ясовані: 18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у лісі поблизу селища Брюховичі. В ході слідства, яке тривало два місяці, висунуто версію про самогубство. Інші версії були відкинуті. Поховано В.Івасюка у Львові на Личаківському цвинтарі.

Після його смерті пісні зникли з радіо та теле-ефірів. Лише після розпаду Радянського Союзу негласне табу на твори Івасюка було знято. У 1989 році було започатковано щорічний Фестиваль молодіжної української пісні „Червона рута”. Цей фестиваль відкрив близько 90 відсотків сучасних естрадних співаків. Його лауреатами стали Віктор Морозов, Олександр Пономарьов, Василь Жданків, Алла Попова, Руслана Лижичко, Жанна Боднарук, Вікторія Врадій, ансамблі „Брати Гадюкіни”, „Вій”, „Кому вниз” та інші.

2 березня 1994 року Леонід Кравчук підписав указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку державної премії України ім. Тараса Шевченка. На початку березня 2009 року Президент України Віктор Ющенко підписав указ про присвоєння Володимиру Івасюкові звання “Героя України”.