Home / Кіцманський район / Глиниця / Традиції Глиниця

Традиції Глиниця

В усіх народів існує повір’я , що той , хто забуває звичаї батьків , карається людьми і Богом . Всім нам добре відомо , що звичаї свого села , свого роду , свого народу – це ті прикмети , за якими ми розпізнаємо народ не лише в сучасному , а і в історичному минулому . В час духовного відродження нашого народу все уважніше вдивляєшся в його історію , все частіше звертаємося до нашого минулого. Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася , де пройшло її дитинство у затишній батьківській оселі , згадує традиції і звичаї , що шанувались із діда – прадіда . Жителі нашого села зберігають звичаї , і примножують їх , вони допомагають зберегти етнічну своєрідність буковинців . Для того , щоб зберегти скарби народної мудрості , щоб буковинські перлини не пропали в Глиницькому ЗНЗ ведеться пошукова робота. Займаючись цією роботою учні знайомляться з національною культурою , звичаями та традиціями . Метою пошукової роботи є залучення учнів закладу до вивчення та збереження фольклору як першооснови національної культурної спадщини, відтворення виконавських традицій , національного вбрання , виховання патріотичних почуттів , пропаганда народної творчості та пам’яток мистецтва . Новорічно – різдвяні свята, це одне із улюбленіших обрядових свят зимового циклу.
В основі різдвяно-новорічної обрядовості українців є три свята – Святе Різдво, Святого Василія та Святе Водохреще. 
  Діти до  цих свят готуються заздалегідь , вивчають щедрівки, колядки та різні віншування. А господар щедро обдаровував колядників, бо всі вірили в особливу магічну силу слова-побажання, яке здатне в цей Господній час забезпечити щастя й добробут.

   Одним із ключових компонентів герба нашого села – на синьому тлі золоте пшеничне колосся.  Жнива – це клопітка праця хліборобів . Серпень був важким місяцем для українських хліборобів, оскільки саме цього місяця (а, при сприятливій погоді – і раніше) у всіх слов’янських народів починалися жнива. Саме від основного знаряддя збирання врожаю – серпа, цей місяць і отримав свою назву. Але важливим для селян було не лише вчасно підготувати до роботи жнивний інвентар і без втрат зібрати врожай, а й подякувати Матері – Землі за її щедрість та відігнати від врожаю нечисту силу, яка може завадити збору. Саме тому і підготовка до жнив, і самі жнива проходили за визначеними місцевими канонами та традиціями. Свято першого снопа — урочисте відзначення початку жнив. Вийшовши в поле на зажинки, господиня розстеляє скатертину або рушник із хлібом-сіллю та свічкою. Тричі кланяється ниві, промовляючи: «Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Жнива починають у «легкі» дні: вівторок або п’ятницю. Починати косити мусить найшановніший в селі чоловік, який уславився як найкращий хазяїн. Щоб не боліла спина, за пояс втикають гілку ясеня або дуба. Подекуди перший зажинок (дві жмені) господиня кладе навхрест на обочині, і вони мають так пролежати до кінця жнив. Перший сніп ставлять у хаті на почесному місці під образами (у червоному куті). Він обмолочується окремо, зерна з нього святять у церкві, а перед сівбою їх змішують із насінням. Соломою з першого снопа годують худобу, аби не хворіла, а корови щоб давали багато молока.

 Серед українських народних свят одним із найбільших і найурочистіших є Великдень — Світлий Празник Христового Воскресіння. 

   Це свято багате на церковно-обрядові й народні звичаї. Великдень – є одним із найзначніших і найочікуваніших свят календарного року.

Основні символи Великодня — паска й писанка. Жінки й дівчата розмальовували до свята писанки, в яких уславляли животворящу силу сонця та безконечність життя. Крашанки й галунки фарбували переважно в червоний — це колір вогню і життя: саме в яйці воно зароджується. Писанками та крашанками люди обмінювалися всі три дні, дарували їх рідним і близьким, примовляючи: “Христос Воскрес”, а у відповідь: “Воістину Воскрес”.

  Хочеться сказати : „Шануймо , друзі , звичаї народні , квітчаймо ними свою хату , то – обереги від біди , шануймо ті , що дала мати ”. Ми з вами переступили поріг у XXI століття . Зроблено перші кроки у третьому тисячолітті , тож давайте не будемо йти по ньому людьми , котрі не пам’ятають ні своєї історії, ні звичаїв , ні культури . Адже я впевнена , що і в XXI столітті будуть цінуватися звичаї і традиції , які передаються з уст в уста новому поколінню.

 

Легенда про Алеко

   В моєму буковинському краї скрипка з давніх – давен була літописцем душі карпатських русинів .
„ Ой у нашого музики пальці золотії ,
Він пальцями посуває струни шовковії ,
Музика нам добре грає , не треба співати ,
Єго ненька породила на скрипочку грати .”
Жила колись у Глиниці дівчина красива і неприступна . Ніхто не смів навіть торкнутися тонкого дівочого стану . Та вона любила . Кого ? Ніхто не бачив його , тільки народила вона сина і назвала його Алеко. Удень і вночі стелилася мати добрими чарами біля колиски , пристрасно шепотіла заклинання , благаючи у темних дияволів щасливої долі для свого Алеко. Вони ж несамовиті танцювали довкола неї , виграючи на скрипках та цимбалах , та матері здавалося , що не всі чари вона знає , що найбільшого щастя ще не зуміла прихилити синові . Був тоді а Карпатах мудрий ворожбит Таратута . І побігла , полетіла мати , впала йому в ноги , простягаючи дороге намисто і сережки . Просила , щоб син Алеко мав честь між людьми . Та ворожбит нічого не взяв , бо честь за гроші не купиш . Сказав лише , аби скинула з голови писану хустку. Розстеливши її перед собою і довго над нею чарував, а потім повернув хустку , сказавши щоб здорова йшла не журилася . З того дня славний музика Алеко Цурцурман ніколи не розлучався з материнською хусткою . Перед грою він втирав нею обличчя і тільки потім брав до рук скрипку . Був Алеко славний на всю Буковину і мав Алеко велику честь між людьми . Цю легенду записано із уст старого Глиницького музиканта Олександра Олександровича Кирилюка , виконавця ролі народного музики у фільмі Івана Миколайчука „ Така пізня , така тепла осінь ”. Алеко Цурцурман ( Паращук ) справді належав до глиницької „ еліти ”. Заживши слави він грав тільки у ресторанах та на балах чернівецької аристократії . Коли хтось із магнатів влаштовував бал він посилав слугу з візиткою до Алеко . Гроші зробили своє – Алеко запанів . Як Алеко добився великої слави , то вже не грав , хіба іноді зіграє один – два кавалки на початку – потім музиканти грали самі, а він ішов грати з панами в карти . Сам Алеко дуже гарно носився – дзигарок , перстні – чистий пан . Біля глиницької церкви ( пам’ятник архітектури кінця XVII ст.) похований Алеко Цурцурман . На такий дорогий гробовець не спромігся навіть глиницький дідич . Кажуть , що на похороні Алеко йшли музиканти в 10 рядів , а людей було від Шіфи аж до Пруту .Шіфею називали в Чернівцях стрімку вулицю біля залізниці . Людська пам’ять – ти здатна зберігати подробиці життя талановитих славних митців .

Легенда Прут

   Джерельце, з якого витікає струмок, люди дуже любили, бо в ньому завжди була чиста і приємна на смак вода. До того ж вона влітку холодна, а взимку, навіть у найбільші морози, не замерзала. Любовно селяни називали струмок Прутиком, мабуть, за те, що був він дуже жвавим і прудким. Але панував у цих місцях чужинець. Він не любив народних назв, одягу, мови і взагалі всього буковинського. Зібрав він людей і наказав, щоб ніхто й ніколи не називав цей струмок Прутиком. Вигадав свою чи то румунську, чи то німецьку, чи хтозна-яку назву. Люди мовчки погодилися з новою панською примхою, бо жорстокості цього нелюда не було меж. Та не скорилася панові наша рідна земля. Вона заховала в собі Прутика і джерело зникло. Тільки сухе каміння на дні нагадувало про його існування. Повертався якось з далеких заробітків буковинець. Не знав він та й не хотів би миритися з панськими заборонами. Нахилився над висохлим джерелом і промовив: – Ого, зник Прутик! І в ту ж мить задзюркотіла, завирувала водичка. Чиста, свіжа і приємна. Пострибала вона через камінці, полилася по леваді, покотилася між деревами. Став струмок повноводною річкою. Назвали люди його Прутом. І більше не хотіли коритися панським примхам.


Розділ “Легенди” підготували:

Богданюк Є.І. (Педагог-організатор)

Урсуляк Аліна(8 клас)

Жуф’як Христина (7 клас)

Мойсієвич Юлія (9 клас)


Розділ “Традиції” підготували:

Богданюк Є.І. (Педагог-організатор)

Урсуляк Аліна (8 клас)

Жуф’як Христина (7 клас)

Мойсієвич Юлія (9 клас)