Home / Кіцманський район / Дубівці / Видатні особистості Дубівці

Видатні особистості Дубівці

Щедра буковинська земля багата талантами. Наше село не є виключення. У свій час відомі усьому світу оперний співак Орест Руснак і його брат , диригент та режисер Денис, прославляли Україну і нашу Буковину.

Життєвий і творчий шлях

Дениса Руснака – оперного співака та диригента

   На перехресті автодоріг Чернівці – Снятин та Кіцмань – Вижниця розташувалося мальовниче село Дубівці. Природа щедро наділила його чудовими травами, пишною зеленню лісів. Лугів, барвистими квітами .Цей чарівний пейзаж доповнює своєрідна краса величезної гірської річки Прут. На околиці села стояла невеличка двокімнатна хатинка сільського дяка Емануїла (Манолія) Костянтиновича і його дружини Мафти Петрівни Руснаків. Тут 19 січня 1901 року народився Денис. У цій сім’ї   співали всі – дорослі і діти. Доньки Руснаків – Єлизавета, Ольга, Стефанія , Євгенія і Савета мали хоч і не дуже сильні, але красиві, душевні голоси. Сини Євген, Нестор , Орест і Денис також були тісно пов’язані з музикою.

Серед співучих дітей Руснакової родини особливо приваблював сельчан мелодійний, дзвінкий голос Дениса. Він любив співати з дорослими в сімейному колі або на сільських сходинах. А коли підріс і навчався в Кіцманській, а потім у Чернівецькій гімназіях і музичній школі, то був активним учасником аматорських гуртків. Пісня ставала в його житті найсильнішою пристрастю.

Участь у гуртках спілкування з керівниками творчих колективів відточували його вокальні та сценічні здібності. Його голос рано став виділятися в хорі. Йому все частіше довіряли виступати з сольними номерами.

Наближались Шевченківські свята 1919 року. Денис готувався до них, як до великої події для українців і для себе особисто. На концертах його виступи полонили всіх. Майже кожний твір доводилося виконувати двічі.

Але найдовше не відпускали глядачі, коли проспівав:

Думи мої, думи мої.

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Тричі виходив на сцену, а вчетверте на вимогу глядачів уже не вийшов з-за куліс, бо тут чекали своєї черги багато виконавців.

Денис не тільки гарно співав, але й допомагав хормейстеру, нерідко заміняв його. Це помітили в Чернівцях і запропонували очолити «Міщанський хор». Пропозиція для нього була приємною. Хор був відомий на Буковині з початку 1900-х.

Корисні поради давали популярні на той час оперна співачка Ф.Лопатинська, співак і музикант Г.Хоткевич.

Денис не тільки добре керував колективом. Але й грав на багатьох музичних інструментах, деякі з них виготовляв сам. Створений ним музичний оркестр додав хору нового звучання.

Поступово художній колектив набирав ознак професійного. Присутні на концертах щиро сприймали його спів і хотіли слухати ще іще.

18 травня 1924 року газета «хліборобське слово» написала: «Хор під керівництвом молодого артиста, співака і диригента Дениса Руснака, що вправно вишколив сильні міщанські голоси, піднесено співав на Шевченківському святі.

Наступного 1925 року на загальних зборах «Міщанського хору» Дениса знову було обрано на «управителя пісні».

У той час українці готувались до вечора І.Франка. На вечорі говорили про нього як літератора, громадянина, політичного діяча. Потім відбувся великий концерт. «Міщанський хор» підготував вінок народних пісень, а також багато творів на слова поета.

З кожним роком слава Д.Руснака росте. Про нього сповіщають театральні афіші. Газети називають «буковинським солов’єм» . Його ім’я стає відоме  багатьом шанувальникам вокального мистецтва. Особливо – після 1926 року.

Саме в той час після багаторічних мандрів за кордоном, приїхав на Буковину його старший брат Орест. Денис знав, що той закінчив Празьку консерваторію, вчився в Італії, підкорив уже кенігсберзьку публіку. А Денис лише співак буковинського масштабу. Для нього було важливим почути поради брата як досвідченого вокаліста.

Орест з радістю репетирував з братом, давав щоразу нові і цінні поради. Вони дали багато корисного. Денис відкрив у собі такі риси, про які раніше й не здогадувався. Його голос став міцнішим, у ньому зазвучали більш чисті ноти, виконання стало емоційнішим, глибшим.

Звичайно. Не тільки Орест допоміг. Багато дало і спілкування з відомими в той час на Буковині майстрами сцени І.Дудичем, С.Терлецьким, І.Дудкою.

У чергових концертах зріло звучали твори «батька української музики» М.Лисенка, а також Д.Січинського, К.Стеценка, С.Воробкевича, С.Людкевича.

На сцені співак вже був не статистом, а актором. Пісні він не тільки співав, а й грав. Це дозволяло людям яскравіше уявляти і сприймати образи, які створював митець. Слухачі під впливом його лірики раділи і сумували, мріяли побувати там, де «явір круто в’ється»,де «над Прутом у лузі хатина стоїть», переносились на Велику Україну, де «реве та стогне Дніпр широкий».

У його репертуарі з’являлися арії з опер  Д.Майєрбера «Африканка», Д.Пуччіні «Чіо-Чіо-сан», Ф.Флотова «МартА».

На жаль, прагнення до культурно-освітньої діяльності мало перешкоди, його сценічний репертуар не влаштовував королівсько-румунську владу. До того ж географія гастролей обмежуваласьселами Буковини і довкола неї.

У 1917 році до Чернівців завітав «Хор донських козаків». Його вже знала вся Європа. На їхній концерт поспішав і Денис Руснак. Він був вражений майстерністю артистів і ще більше тим, що після концерту його покликав до себе Сергій Жаров. Керівникові хору сподобався голос буковинця, і він запропонував співпрацю.

Пропозиція була привабливою. Хор, як казали музикознавці, був найкращим у Європі, а можливо, й у світі. До того ж – мандрівний і вільний. Денису незалежності якраз і не вистачало. До душі йому припали й «козацькі заповіді». Вони збігалися з його моральними принципами.

Спочатку Денис співав у хорі разом з усіма, хоча з перших днів у теноровому ряду займав перше місце. Але вже невдовзі виступав як заспівувач, а згодом і як соліст.

Далі хор гастролював по містах Європи, Африки, Азії, Америки. В січні 1932 року Денис приїхав до старшого брата Ореста в Мюнхені.

Стосунки між братами завжди були теплими і доброзичливими. Навіть коли Денис гастролював, Орест всіляко допомагав його родині.

Цього разу  він багато уваги приділив вдосконаленню творчої майстерності молодшого брата. Займався з ним сам, а також запросив інших фахівців – своїх друзів. Їхня допомога, а також працездатність Дениса, здібності до самовдосконалення, прагнення до сучасного погляду на вокальне, сценічне і режисерське мистецтво підсилили його професійність.

Життя за кордоном не таке вже й бездоганне, як здавалося спочатку. Тут доводилося бути постійно залежним від різних обставин, та й відірваність від Батьківщини постійно наповнювала душу тугою.

Збагачений життєвим і сценічним досвідом, навесні 1932 року разом з дружиною Ганною він приїхав на Буковину. У Чернівцях його одразу запросили до театральної трупи, якою керував актор і режисер Іван Дудич. Це талановитий митець. Його Денис знав давно і з радістю прийняв пропозицію.

Трупа готувалась до гастролей в Бухаресті. Денис багато робить для того. Щоб виступи були вдалими. Він не тільки керує хором, але й бере участь у виставах як актор. З великим успіхом виконує партію Андрія в опері С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

Роль йому подобалась і він малював свого героя голосом величезної сили і краси, своєю привабливою Руснаковою Зовнішністю. Співак і актор поєднувалися в єдине ціле і створювали в глядачів враження реальної дійсності. Газети схвально оцінювали його виступ, називаючи «буковинським солов’єм».

Повернувшись з Бессарабії, окрім участі в «Мужському хорі», Денис дає багато сольних концертів.

«На одному з концертів у залі Чернівецького Музичного Товариства, – згадувала К.Руснак, – Денис був загримований і одягнутий в козацьке вбрання. Його виступ дуже сподобався двом молоденьким вчителькам. Трапилось так, що після концерту вони з групою молоді повертались додому і з захопленням ділились враженнями про привабливого «козака» і його спів. А потім раптом замовкли. Хтось вигукнув: «Та ось він, ваш «козаченько». Дівчата розгубились і довго не могли в це повірити. Попросили щось заспівати.

Після цього вони не пропускали жодного концерту з його участю».

Денис руснак був дуже гарним актором і бажав би працювати в Чернівецькому міському театрі, але сюди його чомусь не запрошували. А де ж потрібен Руснаків талант? Денис був розгублений.

Несподівано прийшов лист від  Сергія Жарова. Він знову запрошував його до свого хору, який тимчасово перебував у Мюнхені.

У той час хор переживав своє відродження. Приходили нові співаки. Хормейстер, де було доцільно, по-новому трактував музичні твори, поновлював репертуар. Давав життя тим пісням, які були забуті й давно не виконувалися. До того ж, колектив поповнювався танцюристами і музикантами, став уже ансамблем. Це додавало йому популярності.

Денису подобались новаторські переміни. В 1936 році він залишає в Мюнхені родину і мандрує по світу, де разом з ансамблем продовжує пропагувати народне музичне мистецтво, створювати у чужинців образ миролюбного, доброзичливого українського народу.

В 1940 році його чув на концерті в Сан- Франциско Ф.І.Остапчук. Після того минуло багато років, але Федір Іванович не міг без хвилювання розповісти про своє враження: «У нашого земляка величезна українська духовна сила. Його пісні летіли до нас наче на крилах ангелів. В них лунала молодість і мудрість, дихала правдива українська душа. Його звуки глибоко проникали в наші серця і наповнювали радістю і щастям зустрічі з рідною піснею. В її мелодіях ми відчували шелест буковинських лісів, плеск Прута,

Звуки трембіти, надію на возз’єднання  Буковини з Україною».

В 1950-х роках «Хор донських козаків» завітав у Єрусалим, виступив у православному храмі і мав величезний успіх. Там він натхненно виконав «Літургію».

Голоси видавали такі могутні і мелодійні звуки, наче спів підтримувався симфонічним оркестром. І все ж цьому фантастичному звучанні виділявся голос Д.Руснака. Він лився широко, вільно і сердечно. Багато прихожан храму  такої гармонії духовних звуків ніколи не чули, були вдячні всім і, зокрема, буковинцю Д.Руснаку.

Минав час. Довелося побувати у різних містах, країнах, контингентах. Але Денис ні на мить не забував про свою родину. Вона була його любов’ю, а розлука з нею – постійним болем.

Час від часу він приїжджав у Мюнхен. Привозив гроші, необхідні речі, подарунки.

«Навіть коли гастролював і не міг приїхати, – згадувала його дружина Ганна, – постійно надсилав листи. Часто ми також отримували від нього по пошті або через знайомих гроші і різні речі. Допомагав він українцям, які перебували за кордоном і бідували».

Ганна любили свого чоловіка. «Денис, – розповідала вона, – був неабиякий: чутливий, уважний, веселий, любив пожартувати і підбадьорити тих, хто сумував. Дай Бог, щоб всі батьки ставилися до своїх дітей так, як він. Їх у нас було троє. І вони любили його. Часто просили щось заспівати. Він знав багато німецьких, італійських, російських і інших пісень, оперних арій, але їм подобалось, коли співав українські.

Пісня жила у ньому і підсилювала його любов до Батьківщини. Бувало, тільки прокинеться, і вже з його вуст звучить якась українська мелодія. Ось пам’ятаю, – згадувала Ганна, і майже без акценту називала: «Над прутом у лузі», «Верховина».

Неодноразово намагався Денис Манолійович приїхати на Батьківщину. В 1951 році з американського Голівуду писав рідній сестрі Стефанії в Дубівці і в листі скаржився на свою мандрівну долю: «Чуже повітря не дає мені сил. Дуже хочу приїхати на Буковину і побачити всіх рідних. Нажаль здоров’я зараз не дозволяє. Надіюсь на кращі часи».

Дочекатись їх не вдалося. В 1952 році він помер в далекому Нью-Йорку.

Денис Манолійович Руснак. Як і його брат Орест, любив оперне мистецтво. Напевне, став би гарним оперним актором. Та в тридцятирічному віці Втратив праву ногу. І хоча з роками навчився ходити так, що майже не помітно було, що замість ноги протез, все ж дорога до опери була закрита. Зате естрадне мистецтво отримало великого співака.

Звукозаписи, які збереглися, навіть при їх технічній недосконалості, свідчать про те, що Денис Манолійович мав надзвичайно сильний, широкого діапазону, красивий голос. Ім’я «короля співу», як його називали музикознавці, безумовно, може стояти поруч з іменами тенорів світового масштабу. Його талант збагатив скарбницю української і світової культури.

Д.М. Руснак був не тільки чудовим актором, але й справжнім патріотом Батьківщини. Працюючи багато років за кордоном, прославляв Україну, своїми піснями зігрівав серця співвітчизників, яких доля закинула за межі рідної землі. Все життя він носив у своєму серці той біль, який носили багато українських емігрантів.

Вулиця братів Руснаків

   В українському  місті Чернівці є вулиця братів Руснаків. Названа вона на честь видатних співаків з Буковинського села Дубівці – Ореста і Дениса Руснаків. Завдяки природному обдаруванню і наполегливій праці вони стали справжніми митцями сцени.

Брати Руснаки зробили неоцінимий внесок у культурну спадщину не тільки своєї країни. Їх імена по праву можуть стояти поруч з іменами славетних співаків світу.

Доля артистів склалася так, що багато років вони змушені були жити і працювати за кордоном. Але де б не були, ніколи не забували Батьківщину, пропагували її неповторне вокальне мистецтво, менталітет щирого, доброзичливого українського народу. У своїх піснях все життя оспівували синівську любов до рідної землі. Ними може пишатися вся країна.

Орест Руснак (1895 – 1960) став володарем неповторного тенора. В Європі і Америці його називали не інакше, як «український Карузо». Денис (1901 – 1952) став співаком-диригентом, а їхній брат Нестор після сметрі батька залишився церковним дяком. Саме він найбільше долучився до створення музею, а його син Любомир продовжив сімейну традицію співака, ставши солістом-тенором Буковинського академічного ансамблю пісні й танцю. Неподалік від школи-музею біля каплички на вулиці, що носить ім’я знаменитих тенорів, зберігся будинок, меморіальна дошка на якому повідомляє, що «на цьому місці була хата, в якій народилися славетні брати: оперний співак Орест Руснак та співак-диригент Денис Руснак».

 

У Дубівцях народилася і розправила крила таланту

артистка заслуженого академічного Буковинського ансамблю пісні і танцю, лауреат Міжнародних і Всеукраїнських пісенних конкурсів та фестивалів – Надія Гарматюк-Нявчук.

Маленька Надія зростала у музично-обдарованій сім’ї. Зростала, зростала Надія і співала, співала скрізь, її чарівний голос полонив слухачів. Навчаючись у 6-му класі як солістка виступала у палаці «Україна» на звітному концерті Чернівецької області. Вона навчалась в Чернівецькій музичній школі № ! у викладача Клічук Галини Григорівни по класу бандури, після закінчення музичної школи продовжила навчання у чернівецькому музичному училищі ім.. С. Воробкевича на хормейстерському відділі у викладача Борисової Ж.Д. У теперішній час закінчує магістратуру Київського національного педагогічного університету ім.. Драгоманова (вокал). Творчий шлях її досить різноманітний. Неодноразово брала участь у Міжнародних та Всеукраїнських пісенних конкурсах і здобувала призові місця: на фестивалі «Золота осінь» в Угорщині отримала диплом ІІ ступеня, конкурс «Маленькі метелики», Німеччина, посіла ІІІ місце, Всеукраїнський фестиваль «Пісенний сад», стала лауреатом і була нагороджена путівкою на відпочинок до Іспанії. Також прославляла нашу країну в Італії у 2006 році. Разом з представниками влади нашого краю побувала в Німеччині , як солістка виступала на концертах в різних містах Швабії. Надія Миколаївна отримала Гран-Прі фестивалю «Золотий ключик», регіонального пісенного конкурсу « Пісня буде поміж нас» та «Артеківські зорі». У репертуарі співачки українські і буковинські народні пісні, а також пісні В.Івасюка. За свої заслуги Надія отримувала стипендії ім.. В. Івасюка та Кіцманської районної адміністрації.

Нявчук Борис Миколайович Закінчив хімічний факультет Чернівецького державного університету. Працював вчителем хімії у Вінниці. Майстер спорту з вільної боротьби.

Костащук Микола Іванович В 1975 році закінчив Камянець-Подільський сільськогосподарський інститут. Працював головним інженером в колгоспі « Радянська Україна» . з 1977 року на науковій роботі у науково-дослідних інститутах по ремонту сільськогосподарської техніки. У 1988 році захистив кандидатську. З 1999 року на педагогічній роботі. Доцент Національного університету біоресурсів і природокористування України.

Мойсюк Володимир Денисович Полковник у відставці. Начмед дивізії у Чернівецькій області. Викладач військової кафедри у Чернівецькому медичному університеті.

Любомир Руснак – артист заслуженого академічного Буковинського ансамблю пісні і танцю

Мирослава Фуштей – Руснак народилася в с. Дубівці Кіцманського району Чернівецької області у багатодітній родині. Її батько Корній Руснак доводився двоюрідним братом відомим на всю Європу У першій половині 20 століття оперним співакам Орестові та Денисові Руснакам, які також народилися у цьому селі. То ж, незважаючи на тяжке повоєнне дитинство, майбутню поетесу змалку оточували любов до пісні, живого художнього слова. Під впливом народної творчості ще школяркою сама почала складати вірші. Друкувалася в періодичній пресі району. В журналі «Барвисток», вірші звучали у програмах обласного радіомовлення і телебачення. Твори народної поетеси розходяться між людьми в рукописах та в усних варіантах. У школах сіл Лужани, Реваківці, Дубівці, учні склали рукописні збірки Мирослави Фуштей – Руснак. «Жайворонок» – перша друкована поетична книжка авторки.

Про воїнів-афганців розповідає  Зайшлюк Людмила Василівна: свого брата Бугая Святослава та однокласника Жалобу Івана  – учасників бойових дій в Афганістані.

Бугай Святослав Васильович  народився в учительській сім’ї у 1963 році.

Закінчивши Дубовецьку школу, поступив до Чернівецького технікуму залізничного транспорту, який закінчив у 1982 році.  У цьому ж році був призваний до лав радянської армії. У 1982 році, опинився у м. Кушка (Середня Азія), на кордоні з Афганістаном. Через декілька місяців його направили проходити військову службу в Афганістан біля міста Джелалабад, зв’язківцем та був заступником  командира  загону.            

Розповідає, що за тих півтора року, коли довелося служити, рідко коли обійшлося без обстрілів. Кожен раз, коли обривався зв’язок доводилося під артилерійським обстрілом його відновлювати. Особливо важким видався один бій, коли «духи» підбили перший і останній БТР, які прикривали автоколону, а потім знищили радіостанцію, щоб радянські війська не змогли викликати собі підмогу – вертольоти і літаки, яких афганці дуже боялися.

Святослав Васильович  згадує: «Дуже важкими були ті дні коли ми відправлялися загоном на спецзавдання у гори,  а саме в ущелину Пандшер . Ці бойові операції тривали 10-20 днів. Основним завданням було знищити угрупування під керівництвом, Ахмада Шаха Масуда , який, до речі, закінчив військову академію в СРСР. На три дні нам видавали сухий пайок, а далі їжу доставляли гелікоптерами. В одній із сутичок з «духами» був поранений, за що нагороджений бойовими нагородами.

Важко пережив  Богдан Васильович втрату свого бойового побратима – командира роти, який уже перед самою демобілізацією виїхав в останній рейс з автоколоною. Аж раптом по рації передали, що одна з автомашин відстала від колони, бо сталася поломка двигуна. Разом з водієм ротний повернувся, щоб підвезти необхідні запчастини водієві несправного автомобіля. А коли поверталися назад до колони, його підстрелив афганець, переодягнений у форму революційної афганської армії.»

Святослав Васильович  має нагороди:

–   медаль «Учаснику бойових дій»;

–   знак « Воину – интернационалисту».

Після повернення додому Святослав Васильович працює за своїм фахом – технік-електромеханік Тернопільської дистанції електропостачання ДТГО Львівської залізниці (голова профкому).