Home / Кіцманський район / Стрілецький Кут / Видатні особистості Стрілецький Кут

Видатні особистості Стрілецький Кут

Дутчак Корнель Дмитрович

         Дутчак Корнель Дмитрович 1934 року народження, уродженець с. Стрілецький Кут Кіцманського району Чернівецької області. В 1953 році, після закінчення 10 класу, поступив до Чернівецького державного медичного інституту, який закінчив у 1959 році за фахом лікар. Військову присягу прийняв 13 липня 1958 року як офіцер запасу. На військову службу призваний 6 липня 1959 року до складу Збройних сил СРСР і зарахований в кадри Міністерства оборони.

Проходження військової служби.

З 6.07.1959 по 24.11.1959 р.Зарахований у розпорядження командуючого Одеським
військовим округом.
З 24.11.1959 по 22.02.1961 р.Призначений молодшим лікарем полкового лазарету 333
мотострілецького полку 118 армії Одеського військового округу.
З 22.02.1961 по 7.03.1963 р.Призначений в ракетні війська стратегічного
призначення на посаду молодшого лікаря в частину 81671 Прикарпатського
військового округу.
З 7.03.1963 по 20.06.1964 р.Старший лікар школи по підготовці молодих
командирів-ракетників. м. Коломия Івано-Франківської області.
З 20.06.1964 по

9.09.1964 р.

Лікар-спеціаліст, начальник медичної служби окремого
вузла зв’язку ракетної дивізії м. Коломия.
З 9.09.1964 по

21.11.1983 р.

Лікар, спеціаліст-епідеміолог, інфекціоніст госпіталю
дивізії, м. Стрий Львівської області.
 З 21.11.1983 по 12.07.1988 р.Начальник медслужби ракетної дивізії стратегічного
призначення, м. Коломия.
31.05.1988 р. Звільнений у відставку.

Нагороджений

  • Медаллю «20 років перемоги у Великій вітчизняній війні 1941-45 рр.»
  • Медаллю «50 років Збройних сил СРСР».
  • Медаллю «За військову доблесть» в честь 100-річчя від дня народження В.І. Леніна.
  • Медаллю «За бездоганну службу в Збройних силах СРСР ІІІ ступеня».
  • Медаллю «За бездоганну службу в Збройних силах СРСР ІІ ступеня».
  • Медаллю «За бездоганну службу в Збройних силах СРСР І ступеня».
  • Медаллю «60 років Збройних сил СРСР».
  • Медаллю «Ветеран Збройних сил СРСР».
  • Медаллю «70 років Збройних сил СРСР».
  • Грамотою головнокомандуючого Ракетними військами стратегічного призначення

 

Участь у виконанні завдань державного значення

  • 1963 рік – медичне забезпечення бойових пусків ракет на ракетному полігоні Капустин яр Астраханської області.
  • 1984 рік – робота в інфекційному шпиталі по ліквідації спалаху холери (Каракалпатська автономна республіка).
  • 1988 рік – робота в інфекційному шпиталі по ліквідації спалаху сибірської виразки (Пн. Казахстан, Кокчетавська область).

 

 ПОЕМА З … ЛОЗИ

      Хто з нас не чув про тульського Лівшу, кот­рий був настільки вправним майстром, що зумів блоху підкувати! Це вже не просто хороша чи навіть відмінна ро­бота, а те, що називаються вершиною професійності, справжнім мистецтвом. Таку ,ж саму характеристику мені хочеться дати і щодо виробів молодого чоловіка із Стрі­лецького Кута Василя Оленюка і його матері Мидорії Василівни. І, запевнюю вас, я зовсім не перебільшую, їх уміння настільки високе, що журнал «Народное творчество и етнография» ще кілька років тому зважив за потрібно надати їм свої сто­рінки для того, щоб поділилися власними професій­ними «секретами» з усіма читачами з тодішнього Ра­дянського Союзу.

А «спеціальність» Василя і його неньки дійсно рідкісна. Ще не так давно її можна було б назвати вимираючою, але, здається, завдяки загаль­ному відродженню в наших людей інтересу до глибинних народних джерел, завдяки зусиллям таких ентузіастів, як Оленюки, треба сподівати­ся, що вона повернеться до життя. В усякому разі підста­ви для цього є.

Коли переступаєш поріг цього невеличкого затишного бу­динку, то зразу ж ловиш себе на думці, що тут щось не так, як в інших оселях. А кинувши туди-сюди погля­дом, розумієш, у чому річ. Бо на тебе буквально з усіх закутків дивляться не­вимовно красиві, витончені, аж, здається, повітряно-ажурні вироби з лози. Під стелею колихаються виплетені з неї абажури, на стіні — світильники, на столику ко­шички, підставочки, кашпо. Та й сам столик і чотири крісла виготовлені з цього ж матеріалу. Останні спочатку справили на мене враження музейних експонатів, на які навіть подути боязко, не те що сподіватися, що вони ви­тримають вагу людини.

— Сідайте, не бійтеся!— сміючись, запропонувала Мидорія Василівна. — Вони ще й не таких, як ви, витри­мували. Я послухалась господині і сіла. Скажу, що рідко в якому   кріслі, навіть м’якому, відчуєш себе так зручно, як у цьому.

Та найкращим витвором Василя, без сумніву є випле­тене з лози трюмо. Півроку затратив на нього майстер, зате є на що подивитися. Буквально очей не відірвеш! З чого все почалося? — перепитала мене Мидорія Ва­силівна, коли закінчився ог­ляд їх диво-виробів (зрозумі­ло, лише частини з них, бо скільки їх уже розійшлося по білому світу, і сказати важко). — Від вуйка мого батька Дмитра Гуцуляка. Він виготовляв сільським ґазди­ням кошики, в яких несуть паски святити, гарно обплітав вози, сани. Цьому вмінню вчив мого ненька, мене. Отак воно і пішло. Уже в чотирнадцять років дівчина стала вносити до сі­мейної «каси» зароблені гро­ші. Плела головним чином так звані ґелеткові кошики для картоплі. Старий Дмитро навчив її і лозу для роботи вибирати та готу­вати. Тим більше, що її на берегах Прута ніколи не бра­кувало.

— Але не кожна лоза для плетіння підходить, — застерегла Мидорія Василів­на. — Тільки той, хто на ній розуміється, може відібрати підходящу.

Юність цієї жінки співпа­ла з утворенням у Стрілець­кому Куті колгоспу. Замовлень для неї вистачало. Бувало, по 100 кошиків за місяць для громадського господарства виготовляла. Через це, мабуть, і за сувенірні вироби рідко бралася.

Тим часом народились і підросли Василько, дочка Марійка. Придивляючись до роботи неньки і заохочувані нею діти і собі взялися «за лозу». Пізніше, коли вже Марічка   вийшла заміж, Мидорія Василівна привчила до плетіння і зятя. Та для нього і його дружини це заняття таке собі, відпочинкове, коли бажання є. Хоча і непогано загалом у них виходить. А от для Василя воно стало справою всього життя! Його майстерність зросла вражаюче швидко, хлопець буквально на очах осягав до денця і «душу» лози, і просту технологію її приготу­вання до роботи, і «внутріш­нє» художнє бачення майбут­ніх конструкцій та візерунку виробу. Шлях від виготовлен­ня перших своїх кошичків до згадуваного вище трюмо, кот­ре, за твердженням май­стра, не має аналогів, у вся­кому разі, в нашій державі, він пройшов практично за три-чотири роки.

За цей час твори Василя Оленюка та його матері тричі експонувалися в Києві, Моск­ві, а також за кордоном — у Польщі, Франції, колишній Чехословаччині, їх придбали в   свої колекції знавці із Сполучених Штатів Америки, Канади… За цей же час талановитий самородок із Стрі­лецького Кута здобув високе звання члена Спілки народ­них майстрів України, став лауреатом Міжнародного гу­цульського фестивалю.

— Шкода лише,— зітхає чоловік,— що наші люди ще мало проявляють інтере­су до лозоплетіння, вважають його чимось несерйозним. Але й тут крига скресає.

Дирекція місцевої середньої школи запросила майстра ве­сти платний гурток по лозо­плетінню. Мало не щодня до нього вливаються нові учас­ники. За відгуками Василя, є серед них і талановиті діти. А головне, що, ніхто не виявляє бажання «відсіятися». Навпаки, учні з наростаючим інтересом відві­дують заняття.

Ще цей чоловік планує взяти з півтора гектара землі, хоча б малородючої, і заса­дити там плантацію лози, щоби потім відкрити цех по виготовленню меблів з неї. Тоді вже можна буде меха­нізувати деякі виробничі процеси. У творчому плані…

—   Відчуваю, — сміється Ва­силь,— що ще не маю повно­го меблевого комплекту. До стола із стільцями і трюмо ще здалися би плетена шафа, сервант, ще дещо…

Тим часом у кімнату зайш­ла Мидорія Василівна. В ру­ках вона тримала чималень­кий килим. Коли розвернула — очі мої ще такої краси не бачили!

—   Сама виткала,— сказа­ла господиня. — Я ще і виши­ваю, і сорочки бісером викладаю.

      Воістину багата наша зем­ля талантами та тільки на жаль ми в круговерті буднів якось не задумуємося над цим, не помічаємо їх. А шкода! Це ж яскраві блискітки багатющої душі нашого народу. І поки вони іскряться, доти ми будемо сущі на цій землі, будемо щось вартувати.

 

Матеріал надала:

зав. клубом с. Стрілецький Кут

Якович Галинa

 

ПЕТРЮКІВ САД

Слава ти, хто любить ниву,

тим, хто трудиться на ній!

       Пам’ять про людину залишається у тих справах, які вона здійснила. Дмитро Іванович Петрюк прожив цікаве насичене життя. В його біографії можна виділити кілька періодів. Треба згадати про важке дитинство і юність в багатодітній родині за часів румунської окупації нашого краю. Та, не дивлячись на всілякі перешкоди, вже тоді закладався характер непересічної людини.

Свою першу дитину — хлопчика — вони назвали ім’ям квітки. Іриси, ці ніжні квіти, розквітають на початку літа. Петрюк нарвав їх цілий пахучий букет йшов, занурив­ши у нього обличчя, ніяковіючи перед стрічними за ви­раз щастя, який можна було прочитати в його очах.

А на світанку ворожа бомба потрапила у пологовий будинок. Мабуть, чудом уціліли Іванна та її маленький син. А ще — букет ірисів у вазі біля ліжка.

Ось чому в їх сина таке незвичайне ім’я — Ірис. А може, ще й тому, що йшов Петрюк вітати його на­родження просто з саду, де працював. Квіти й дерева він любив понад усе.

Петрюк зустрів Іванну в маленькому містечку побли­зу Пловдива. На той час він уже добре говорив по-бол­гарському, і вона навіть не здогадувалась, що він не бол­гарин. Потім зачарував її оповіданнями про далекі й не­знані нею краї.

Родом Петрюк з буковинського села. Дмитро і сам не знає, як вдалося йому, одному з багатодітної родини Петрюків, закінчити гімназію, а згодом — сільськогоспо­дарську академію у румунському місті Клужі. Вважалося то дивом-дивним: на всію країну було тільки чотири агрономи-буковинці. Важко працював, аби заробити собі на навчання. Спізнався з багатьма студентами-румунами, молдаванами, росіянами, а потім зацікавився політикою, потрапив на замітку начальству. Після закінчення акаде­мії був відряджений не на роботу, а в дисциплінарний полк «на перевиховання». Не виніс катувань румунського офіцера, підняв на нього зброю, а вночі перейшов кордон і опинився у Болгарії.

Переходив з маєтку в маєток, батракував у болгар­ських бояр. Призвичаївся до мови і побуту народу, та так, що його не відрізняли від своїх. І от у них з Іванною своя хата. Щоправда, не зовсім своя — вони орендують клаптик землі за кілька кіломет­рів від Пловдива. Будинок чепурненький, затишний, під вікнами — іриси. Вони не самі за столом, з ними Спас Баталов, їх «наймит». Та раптом вечірній спокій порушує постріл. Спас ха­пається за зброю… В поліції Петрюк стояв на своєму: звідки знати йому, що Баталов — член Пловдивського окружкому Комуніс­тичної партії? Адже наймав його як робітника. Не дізна­лись там і про те, що сам Петрюк — активний підпіль­ник, член Болгарської Комуністичної партії.

Колгосп виділив ділянку для садиби, і хлопці почали споруджувати нову хату. Цеглину до цеглини — мов нове життя будували. Петрюк упізнавав і не впізнавав рідне село, родичів, друзів юності. Коли виїжджав звідси, тут хазяйнували румуни. Не та тепер Буковина.

Ставши колгоспником, Петрюк поринув у нові для себе клопоти. Очолив садово-городню бригаду, почав вирощу­вати овочі під плівкою. Виявив себе добрим ґаздою. Че­рез два роки обрали його головою колгоспу в селі, де народився. Попередник його тут не справився. Не дивно, бо умови в господарстві надзвичайно важкі. Землі, що періодично терплять від повені,— безгумусні, еродовані, орний шар змито.

Згадав, як було в Болгарії. Там нагледів непридатну землю — безплідні піски над морем. Почав розкопки, і виявив під сподом добрий грунт. Потім «спіймав» у долині потічок, перекинув його через яр, викопав басейн дія зберігання води. Через кілька років з легкої руки Петрюка тут забрунились сотні гектарів виноградників. Саме за освоєння малопродуктивних земель Дмитро Петрюк був нагороджений болгарським золотим «Народним орденом праці».

Петрюк бачив, що молодь у селі не тримається. Місто поруч, вабить нестримно усіма принадами. В невеличкому колгоспному саду працюють діди. А для нової справи потрібні свіжі, молоді сили. Тому й запропонував створити в господарстві комсомольсько-молодіжні ланки, які дуже швидко стали передовими не тільки у своєму колгоспі, але й у районному змаганні. Голова колгоспу не тільки розкрив молоді красу й привабливість праці садівника, але й сприяв їхньому духовному росту.

   …А у Іванни в цей час було дві можливості: або жити лише турботами чоловіка, або ж утвердити свою особис­тість, розкрити її в незвичайних і нових для себе умовах. Для другого — потрібна зовсім інша спеціальність, ніж та, яку вона мала. І жінка пішла вчитись. В Черніве­цькому університеті сесії складала разом з дочкою Євгенією. Як відмінниця приклад їй у навчанні показувала.

Знову бузковою хмарою, що низько зависла над са­довою стежкою, розквітли іриси. Туга зав’язь виповнила розлогі віти. Вже можна озирнутись назад, перепочити в сонячному затінку яблуні. Їх син став льотчиком-випробувачем. Дочка Євгенія обрала професію батька і не раз говорила, що батькова наука – дала їй більше, ніж інститутські студії. Найменша, Стелла, закінчила, інститут в Києві. Петрюк пишався, що їх колгосп з відсталого почав брати вагомі врожаї зернових та цукрових буряків. Ви­правдало себе й розвинуте садівництво. Не один рік, сад, який займав всього три з половиною процента колгоспних угідь, давав 64 проценти усього чистого прибут­ку.

Здобув Дмитро Петрюк славу й визнання на рідній землі. Його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора і присвоєно звання Заслуженого агронома УРСР. З ученим садівником, котрий знав сім європейських мов, котрий в оригіналі читав праці із землеробства римлянина Катона, вважали за честь порадитись інші спеціалісти. Велко Велков, відомий болгарський учений, директор інституту садівництва у Пловдиві, подарував йому свою останню книжку із зворушливим написом: «Другу юності»…

«Пальметний сад». Диво, ще небачене у цих місцях. Уявіть дерева майже без тіні, бо крони їхні сформовані плескатими й сплітаються між собою, утворюючи суціль­ну стіну, а віти немов зачесані майстерним перукарем «на проділ». Такий суцільний зелений паркан – найзруч­ніша, щедра на сонце і простір житлова площа для пло­дів. У живий рослинний тунель вільно заходять механізми, полегшуючи обробіток і збирання врожаю. А врожай можна зібрати — до 500 центнерів з гектара. Це і є ін­тенсифікація садівництва. Петрюків задум, що перетво­рюється в дійсність.

І от Петрюк, вже посивілий, стояв над полем, яке колись створив і яке тепер, засипане гравієм, перетвори­лось на кар’єр. Вода знесла весь розсадник з дорогими Йому саджанцями, виноградник, дослідну ділянку пальметного саду, зруйнувала родючі ґрунти. Але вода не може змити головне — людську волю. Це означає тільки те, що продовжується боротьба на шляху, котрий обираєш на все життя. Дмитро Іванович знов лікує зранені клаптики землі. А он там — в проекті вже все підраховано і накреслено — невдовзі стане за­хисна дамба. Цю історію, розповів мені сад. Туди дуже просто зна­йти дорогу. Треба лише спитати, де Петрюків сад — і кожний покаже напрямок.

 

Матеріал підготовлений:

вчителем українознавства

Тарахкотелик О.Г.,

ученицею 10 кл. Бурак К.Р.

 

 

     Корнелій Олексійович Тащук – кандидат географічних наук, доцент кафедри економічної географії та економічного менеджменту Чернівецького національного університету.

Народився К.О. Тащук 8 серпня 1932 року в селі Стрілецький Кут Чернівецького повіту в Румунії у працьовитій родині Олекси та Анни – корінних українців-хліборобів.

Дитячі роки промайнули в дуже гарному селі, яке простяглося видовженою, але не широкою стрічкою з одного боку вздовж гірського Прута, а з другого похід грядою пагорбів (Сповз, Щовб, Високий горб, Гримало, Середня гора, Сопигора) Чернівецької височини, на поверхні якої гордо височать та красуються на лоні блакитного неба два (Цеценський – 538 м. і Паланчинський – 495 м.) лісо покриті гребені. Якщо споглядати здаля на це видовище, то прибулої вперше на цю місцевість людини може скластися приємне враження, ніби перед нею розкинулись «Стрілецькокутські міні-Карпати», з висоти яких можна спостерігати як по зеленій долині синій Прут тече і чути як у лісі солов’ї щебечуть.

Однак, незважаючи на чудову, оточуючу село красу роки Корнелія минали тривожно та трудно. Адже 30-40 рр. XX ст. не були спокійними в Європі. Усі народи не віщували собі доброї долі. Що буде далі? Що станеться? Неможливо було спрогнозувати майбутнє.

Батько й мати – прості люди, малограмотні але роботящі. Мама казала синові – «Учися Корнельку, бо науку ні вогонь не спалить, ні вода не забере».

Найбільш цікавих і корисних знань про навколишній світ та життя людей в ньому юнак – Корнелій набув не тільки тата, мами та старших сестер Марії та Домки, але й від своїх близьких освічених родичів по материній лінії – дядька Крізонта Яковича Єремійчука – професора теологічного факультету Чернівецького університету, рідних братів матері – Георгія Кушнірюка – вчителя та Івана Кушнірюка – священника, а також від свого двоюрідного брата – юриста Радомського, що працював у 1939 р. юристом у Чернівцях. Всю його родину було репресовано.

1 вересня 1942 року Корнелій пішов у перший клас румунської школи. Ще напередодні він хвилювався, думав як навчатись розмовляти, читати і писати чужою, незрозумілою мовою. Від старших школярів чув, що навіть букви й цифри важко спочатку правильно вимовляти румунською мовою, а тих учнів, які не чітко це роблять, або розмовляють між собою українською мовою, ставлять на коліна в класі.

Семирічну школу закінчив у 1948 р. Того ж року пішов на роботу в Чернівці. В зв’язку з відкриттям середньої школи у 1950 році став її учнем восьмого класу. Але її не закінчив. З дев’ятого класу забрали в армію. Служив у транспортній десантній авіації 4 роки. Закінчив на відмінно «ШМАС». Після того направлений в авіаційний полк транспортної десантної авіації в Чернівцях. Після демобілізації з армії працював у Стрілецькокутській середній школі на посаді лаборанта. Вів виробниче навчання у 5-7-х класах і військову справу в 8-10-х класах.

У 1957 році поступив на географічний факультет ЧДУ. Закінчив кафедру економічної географії в 1962 році та був направлений у рідну школу. Читав історію, суспільствознавство, географію, фізику. У 1964-65 рр. працював у Чернівецькій обласній сільськогосподарській дослідній станції на посаді інженера-ґрунтознавця агрохімічної лабораторії. У 1966-67 рр. вчителював у 26 школі м. Чернівці. У 1966-67 рр. працював старшим інженером у обласному виконавчому комітеті. В 1967 році поступив до аспірантури в інститут «Ради по вивченню розподілу продуктивних сил України». Успішно захистив дисертацію. В академії наук України працював 6 років. Спочатку працював у РПС а потім у «Секторі географії» при інституті «Геофізики» АНУРСР, у відділі «Теоретичних проблем екологічної географії»

Наукову роботу вів успішно в територіально-структурному напрямі, який був новим у географії. Його перша теоретична робота на тему «Територіальне структурне виробництво як економіко-географічна категорія» викликала резонанс у географічній громадськості не тільки в Україні, але й далеко за її межами. А науковий рівень дисертації К.О. Тащука був такий, що на її базі була видана монографія «Територіальна структура промислового комплексу економічного району». Академік Паламарчук М.М., який був керівником аспіранта Тащука К.О. відчув новизну в дисертації і сказав – «я буду у вашій дисертації лише кваліфікованим читачем – робіть самі». Як керівник М.М. Паламарчук нічого не зробив для монографії, але своє прізвище до чужої праці приписав. Так часто траплялось у радянській науці, тому вона слабо розвивалась. В тій монографічній роботі практичний і теоретичний матеріал був такий, що після її виходу в світ, географи-науковці виконували свої роботи майже в такому стилі. На основі спільної монографії М.М. Паламарчук видав шкільний підручник «Економічна географія України з основами теорії».

К.О. Тащук у відділі теоретичних проблем економічної географії займався охороною природи. Вже тоді зрозумів, що будувати Чорнобильську АЕС небезпечно за 130 км. Від Києва, бо не уявляв собі де будуть захороню вати відходи атомного виробництва. Одного разу цю думку він висловив у розмові з колегами. Після чого його викликали до спецслужб. Після цієї розмови та відсутності квартири, не надання посади наукового співробітника, Корнелій Олексійович переводиться на роботу в Чернівецький університет, хоча співробітники його відпускати не хотіли.

У Чернівецькому університеті К.О. Тащук працював спочатку науковим співробітником, потім викладачем. Доцентом став 1982 року. Читав загальні нормативні курси, спецкурси. Проводив географічну практику в Карпатах, був куратором академічних груп, виконував багато громадських доручень.

На даний час бере активну участь у громадські роботі села. За його рекомендації були збудована об’їзна дорога, а недавно насипана водозахисна дамба, прочищені потоки. Корнелій Олексійович є фундатором Свято-Іллівської церкви Київського патріархату. В газеті «Час» опублікував ряд матеріалів про грізні явища природи, що завдають людям великої шкоди.

Корнелій Олексійович Тащук – чудовий педагог і вихователь, чуйний і надійний товариш і друг, порядна людина, вимогливий до себе. Ті хто його оточують мають неабиякий авторитет у селі.

 

МИТЕЦЬ ВІД БОГА 

       Ювілейна виставка Ігоря Панчука присвячена 50 — річчю від дня народження мистця. В експозиції представлені роботи різних років його діяльності.

Ігор Панчук — корінний буковинець. Він народився 12 червня 1958 року у селі Стрілецький Кут Кіцманського району Чернівецької області. У 1984 році закінчив художньо-графічний факультет Одеського педінституту. У 1984-1992 роках викладав малюнок, живопис і композицію в Береславському педучилищі. В 1983 році став переможцем конкурсу молодих художників в Одесі, а і в 1986 році — в Херсоні.

Творчість художника багатогранна. Він працює у жанрах пейзажу (переважно гірському й архітектурному краєвидах), портреті і натюрморті. Особливо яскраво виявляється манера мистця у пейзажі, в якому найбільш чітко простежуються його мистецькі уподобання. У яскравих, колористично-насичених краєвидах присутня динаміка часу. В пейзажах постають Карпати і словацькі Татри. Багато уваги він приділяє темі міського краєвиду, де поряд і чернівецькими мотивами присутні й сюжети з видами словацького міста Попрад, де певний час жив і працював художник. За ритмічне побудованими композиціями прочитується неспокійна вдача Ігоря Панчука. В роботах мистця помітний інтерес до декоративної розробки кольору та вирішення фактурних задач. В арсеналі технічних прийомів художника – застосування пастозних, видовжених, різноманітних за формою мазків. У колористичній гамі художники переважають відкриті насичені барви. Його живописна палітра динамічна і життєстверджуюча. Крім реалістично вирішених творів, на виставці подані роботи, у яких помітні   експерименти художника, прагнення розв’язати формальні задачі. В окремих творах він звертається до асоціацій, вкладаючи у композиції філософський зміст. Стилізуючи   форму, маніпулюючи з лінією й плямою, автор свідомо деформує предмети, намагаючись передати ефекти світлоповітряного середовища, оточуючого повітря   або сонячного світла, що змінюють форми предметів.

На рахунку художника участь у виставках в Одесі та кількох великих містах України а також у Словаччині. Його картини зберігаються в приватних колекціях Німеччини, Голландії, Австралії, Австрії, Словаччини та України. Портрети Ігоря Панчука є підсумком його багаторічної діяльності на художницькій ниві і, водночас, є лише етапом у творчості митця.

 

Жила, щоб творити і дарувати людям добро

     Під такою назвою у Будинку Фольклору с. Ревне 13 січня було проведено вечір пам’яті присвячений 65-річчю від дня народження заслуженого працівника культури України М.В. Мельник-Яворської, якій 14 січня 2013 року виповнилося б 65 років, та святковий концерт присвячений 35-річниці від дня заснування КОЛЕКТИВУ «Родина».

…Людина приходить у цей дивовижно загадковий, утаємничений свідомий світ, щоб своїм природним буттям внести посильну часточку у його творення та облагородження. Та пройти складне мереживо лабіринтів, волею Божою велено до певної межі, яку ніхто і ніколи не може передбачити.

     6 серпня 2012 року сумна звістка облетіла наш буковинський край. У вічність відійшла добра, щира, порядна, талановита і шанована на теренах села, району, області, і не тільки людина з великої букви, колега, наставниця, керівник НА театру фольклору «Родина», заслужений працівник культури України Марія Василівна Мельник-Яворська.

Народилася Марія Василівна 14 січня 1948 року. Після закінчення школи працювала у молодіжній ланці, згодом у клубі. З 17 вересня 1969 року на ниві культури рідного краю. Закінчила Чернівецьке культосвітнє училище. В тому ж році, до жовтневих свят підготувала з молоддю села та поставила концерт. В клубі діяли: хор-ланка, чоловічий хор, почали працювати різноманітні гуртки художньої самодіяльності.

Багатий життєвий досвід, відданий нею дослідницькій та збиральницькій роботі зі збереження, відображення народних звичаїв, традицій та обрядів, вивчення пісенної та словесної народної творчості, вміло поціновувала дар кожного майстра народної творчості, а також таланти своїх односельчан.

       В 1977 році було створено аматорський театр фольклору «Родина». Марія Василівна, як керівник докладала багато зусиль для розвитку цього колективу. У 1990 році колективові присвоєно почесне звання «Народного». Цей колектив відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами. «Родина» постійно бере участь у різноманітних конкурсах, фестивалях «Буковинські зустрічі» у Польщі, Румунії, Угорщині, в Україні. Не судилося Марії Василівні відсвяткувати в 2012 році 35-річчя колективу «Родина», отож ми не мали права не втілити її мрію-задум.

Ми несемо найкращі спогади про заслуженого працівника культури М.В. Мельник-Яворську. Багато спогадів та привітань прозвучало в цей день своїми спогадами про Марію Василівну поділилися сільський голова М.Д.Боднарюк, методист ОМНЦ О.В. Магдюк, колишній працівник обласного управління культури Т.І Заєць.

Глядачі були надзвичайно задоволені від переглянутого концерту, і від щирого серця нагороджували кожний номер концертної програми аплодисментами.

Сільський голова М.Д.Боднарюк подякував працівникам Будинку фольклору та бібліотеки за те, що підготували та провели святковий концерт та побажав колективу нових здобутків і надалі продовжувати розпочату творчу справу Марії Василівни Мельник-Яворської

«Її життя, як незавершена ще книга

Гортаю в ній сумні й веселі сторінки

І щоб не остудила серце крига

Найкращі хочеться пронести у віки…»

     Колектив «Родина» яким керувала М. В. Яворська брав участь у Всеукраїнському фестивалі «Лесині джерела» – м. Новоград-Волинський Житомирської області (2001 р.), Міжнародному фольклорному фестивалі «Буковинські зустрічі» в Польщі, Румунії, Угорщині 2002 р., 2004 р., 2008 р., 2011 р.), творчих звітах Чернівецької обл. в м. Києві, постійний учасник обласного фольклорно-етнографічного свята «Від Різдва Христового до Йордана». «Родина» – лауреат обласних, міжнародних конкурсів, нагороджений грамотами, дипломами Міністерства культури України.

Лауреат Всеукраїнського фестивалю «Осінь весільна» (м. Київ), дипломант фестивалю «Лесині джерела» (м. Новоград-Волинський Житомирської області).

Мистецька біографія колективу, створеного у 1977 р., дуже багата. Глибоко зворушують як манера виконання фольклорних творів, так і саме колоритне, багатобарвне традиційне буковинське вбрання. В репертуарному доробку багато фольклорних сценок:   «Ревнянське весілля,» «Храм у Ревне», «Клака» , «Сватання», «Вливаний понеділок». У виконанні «Родини» зазвучали також десятки народних пісень .

Фольклорний колектив «Родина» – постійний учасник «Буковинських зустрічей» в Польщі, Угорщині, Румунії та Україні.

 

Марія Григоряк,

директор будинку фольклору с. Ревне.