Home / Кіцманський район / Драчинці / Історія Драчинці

Історія Драчинці

  СЕЛО ДРАЧИНЦІ З ГЛИБИНИ ВІКІВ

Драчинці — село, центр Драчинецької сільської Ради Кіцманського району. Розташовані Драчинці за 17 км на південний захід від Кіцманя і за 25 км від обласного центру. До найближчої залізниці Лужани — 11 км. З обласним і районним центром село зв’язане шосейною дорогою.
Деякі дослідники виводять назву села Драчинці від румунського – draci— чорти. В селі поширена й інша етимологія назви цього села – від слова драка — бійка. Оскільки жителі села неодноразово піднімалися на збройні виступи проти румунських поміщиків і властей, то їх і назвали — dracylu— любителі бійки. Існує ще одна версія походження назви села — від імені румунського землевласника Драча.
Про час заснування села немає конкретних відомостей. Вперше воно згадується в грамоті від 13 березня 1459 року, в якій говориться про межу між Драчинцями і Глиницею.
В XVI столітті землі с. Драчинці належали молдовським боярам. 22 серпня 1582 року молдавський воєвода Янкул Сасул подарував с. Драчинці монастиреві Побрата, який віддавав село в оренду поміщикам. Тривалий час поселення переходило від одного феодала до іншого. У 1775 році село орендував полковник Ломбардо із Сардінії.
Під час турецького поневолення драчинські селяни терпіли тяжкий соціальний і національний гніт. Крім сплати непосильних податків, їх примушували утримувати турецьку армію: постачати їй коней, волів, продовольство, фураж тощо.
Не кращим було становище драчинських селян і в часи австрійського панування. У 1791 році за рішенням Антипа — патріарха Єрусалимського, село Драчинці було передане в оренду поміщику Тодору Мустяце. У 1808 році Тодор Мустяце віддав село в оренду Миколі і Якубу Мікул за 7000 лей у рік. Поміщики самочинно збільшували панщину, відбирали у селян кращі землі, захоплювали общинні угіддя.
Неврожаї, численні державні податки і повинності дуже тяжким тягарем лягали на плечі селян, розоряли їх. Село занепадало, люди емігрували, рятуючись від злиднів. Саме розоренням селянських господарств можна пояснити той факт, що ще в 1779 році в Драчинцях проживала 141 сім’я, в 1785 році — лише 131.
Населення рішуче протестувало проти поміщицької сваволі, часто зверталося до уряду зі скаргами. Так, у 1799 році селяни подали скаргу на поміщика Антонаша Лазара, який примушував їх виконувати непосильну панщину і захоплював селянські наділи. Але такі скарги розв’язувались урядом переважно не на користь селян. І цього разу наказано було покарати за спір з поміщиком селян Василя Савчука і Продана Телетія п’ятьма ударами палиці, а Василя Будза і Тодора Фальосу — сімома. Скаржилися селяни і до повітової управи на орендаря Мікулу, який примушував відробляти ненависну панщину.
Особливо гостро розгорнулась боротьба трудового населення проти кріпосних порядків і національного гноблення під час революції 1848 року, коли Буковина була охоплена масовим рухом під керівництвом Лук’яна Кобилиці. Драчинчани разом з жителями навколишніх сіл відмовилися сплачувати державні податки, виконувати панщину, заявивши: «Не визнаємо поміщиків — на панщину не підемо». Власті силою зброї придушили виступ селян, вчинили жорстоку розправу над ними.
Не поліпшилися умови життя драчинецьких хліборобів і після скасування кріпацтва, яке австрійський уряд був змушений провести під тиском революційних подій 1848 року. Кращі земельні угіддя, як і раніше, знаходилися в руках поміщиків — орендарів, їм належали майже всі ліси і пасовиська. Орендатори намагались зберегти на селі такі ж порядки, як і до реформи. Доведені до відчаю селяни знову піднімаються на боротьбу. Австрійські власті роблять спроби придушити селянський рух збройною силою. З Чернівецького гарнізону виділяють військові загони, які роз’їжджають по селах і змушують селян виконувати панщину. Один з таких загонів з 15 травня по 15 червня 1850 року побував і в с. Драчинці.
У 1851 році громада села подала скаргу на орендатора Тодоровича, який примушував селян виконувати такі трудові повинності, як і при панщині, не дозволяв користуватися пасовиськом, збирати у лісі хмиз. Скаржилися селяни в цьому ж році і на орендатора Слубивського, який знущався над ними, систематично вимагав підвод для своїх власних потреб, не виплачував грошей за постій солдат, витоптував своєю худобою громадські поля. У 1858 році драчинецькі селяни знову подають скаргу на пана, який привласнив громадські пасовиська Діброву і Мокірець. Але повітова управа визнала право на ці пасовиська за поміщиком
У 1866 році селяни скаржились на орендатора Тодоровича, худоба якого весь час витолочувала громадські випаси. В таких умовах господарювання хліборобам не вистачало виру¬чених за врожаї грошей для оплати боргів, на оренду землі, на придбання реманенту, худоби. І селяни позичали їх в австрійських банках. Банк давав у кредит селянам гроші лише під заклад землі. І тому часто за несплату боргів селяни втрачали землю й майно і поповнювали лави заробітчан і наймитів. Так, у газеті за 6 липня 1869 року було вміщено оголошення про продаж з молотка господарства номер 360 в с. Драчинці (будинок і 35 пражин городу) для полегшення векселю на 60 флоринів. В той же час, скуповуючи надзвичайно дешеву робочу силу — безземельних селян, росла і багатіла заможна частина селян, поглиблювалось розшарування на селі. Так, у 1865 році в Драчинцях було 492 селянських двора. З них безземельних (так званих халупників) було 119 дворів, що мали землі до 2 йохів — 39 дворів, від 2 до 5 йохів — 205, від 5 до 10 йохів — 115.
Безземелля, низькі заробітки, неврожаї, борги і податки змушували селян шукати заробітків за межами Буковини. У 1899 році, напри¬клад, із Драчинців у Америку й Канаду емігрувало 7 чоловік, в 1900 році — 18. На 15 вересня 1913 року з Драчинець виїхало за океан уже 146 чоловік. Та і в Америці мрії селян не збулись. Чимало емігрантів — серед них Терендяк М.В., Піць І.С., Гасяк І.Г., Черевко В.В. — повернулися додому без будь-яких засобів до існування.
За часів австрійського панування селяни не мали жодних політичних прав, не могли одержати освіту на рідній українській мові. Перше шкільне приміщення у Драчинцях було споруджене у 1876 році, а почала школа функціонувати лише в 1879 році. Та й ця школа охоплювала навчанням незначну частину дітей шкільного віку: в ній було лише 5 класів.
У Нових Драчинцях перше шкільне приміщення було побудоване в 1899 році.
Нестерпні умови життя, політичне і національне безправ’я піднімає селян на боротьбу за свої права. В останнє десятиріччя XIX ст. особливо поширилася боротьба селян за ліси і пасовиська. Хлібороби вели з багатіями процеси і з цього приводу відкрито виступали проти поміщиків та їх несправедливих дій, вимагали поділу поміщицьких земель. Драчинецькі селяни в цей час теж вели боротьбу за ліс, який поміщики вважали своєю власністю. На протязі 1856-1865 років селяни рубали в лісі дерева, пасли худобу. Тричі (вперше 1858 року) в селі побувала військова каральна експедиція. Але як тільки військо залишало село, виступи знову продовжувались. Селяни вигнали навіть судову комісію з села, яка прибула в супроводі жандармів, щоб передати поміщикові ліс.
Знайшли у Драчинцях відгук і події російської буржуазно-демократичної революції 1905 — 1907 років. Боротьба селян за соціальне і національне визволення набирає в цей час організованого і свідомого характеру. На селянських зборах, що відбувалися по всій Буковині, в тому числі і в Драчинцях, селяни говорили про землю, про те, що вона повинна належати тим, хто її обробляє.
У листопаді 1905 року в Драчинцях відбулося народне віче і демонстрація з вимогою загального виборчого права
Під час першої світової війни в Драчинці кілька разів заходили російські солдати.
У 1915 році російські війська відступили. Село зайняли австрійці.
«Січ» в Драчинцях була створена в 1912 р., проіснувала вона спершу до 1918 р. В 1926 р. «Січ» відновлює свою діяльність, засновником її і кошовим отаманом стає місцевий двірник Прокопець Данило Корніїв. Це була кмітлива високоосвічена людина. Він ще до організації «Січі» в Драчинцях встановив зв’язки з січовиками Покуття, де зародився цей рух, вів активну просвітницьку діяльність серед односельчан, закликаючи їх вступити у «Січ». Осавулом був обраний секретар сільської ради Дьордій Бадюк. Мета січі була — вчити і виховувати молодь, ідейно і практично готували її до боротьби за волю України.
Сприяли організації «Січі» і підтримували її місцеві вчителі. Особливо вчитель з Нових Драчинців Арійчук
В Січову організацію входило біля ста чоловік. Ось прізвища, які збереглися на фотографії: Курка Ілля Григорович, Левицький Николай, Прокопець Данило Корнилів, Салагор Семен, Шлемко Самсон Николаїв. В 1904 р. в Драчинцях почали діяти хати-читальні. Першою такою хатою-читальнею був будинок пана Антонюка Николая. Ось про що говорять архівні документи: «Загальні збори товариства «Руська бесіда» в Драчинцях відбулися в неділю 13 березня 1904 р. о 2 годині по обіді в домі п. Николая Антонюка з таким порядком денним
1. Отворенє зборів;
2. Вибір голови, заступника голови, секретаря, касира, бібліотекаря і двох заступників;
3. Ухвала про висоту вклада членських.
4. Вільні внесення — Драчинці, дня 26 лютого 1906 р. — Георгій Прокопець, Яків Бельцик — секретар.
(Із газети «Руська Рада» Чернівці 4 березня 1904 р.)
Велику роль в просвітницькій роботі «Драчинської Січі» відігравали хати-читальні в 30-х роках. В той час були на території Драчинець дві хати-читальні: одна на Мокірці — в Григорія Аврама, а друга — на Лукові, там, де зараз проживає Казимір Олександра. Завідував хатою-читальнею Казимір Михайло.
Тут були «Букварі», за якими односельчани вчились читати, художня література, газети. Серед книг був і «Кобзар», якого весь час перешукували румуни. Хата-читальня відала касою «Січі». Серед січовиків були і дівчата: Савчук Катруся Дмитрівна, Курка Савета Григорівна, Прокопець Домна Іванівна. «Січ» в Драчинцях була розташована на куті Луків. Січовики мали свій будинок там, де зараз проживає Прокопець Зіновія Петрівна. Кругом будинку був гарний сад, в якому зробили риштовання, з якого виступали з різними промовами перед односельчанами, ставили концерти. Січовики мали свій прапор малинового кольору, який був освячений у церкві, яка знаходилась на старому цвинтарі. Ходили в національному одязі: білій сорочці, портяницях, підперезані окравками, перев’язані стрічками жовто-блакитними, на яких був напис «Січ у Драчинцях». У січовиків були топірці, які кругом були оздоблені бісером. Січове товариство мало свій оркестр, капельмейстром якого був Прокопець Олекса Корнилів. Музичні інструменти були придбані за рахунок драчинських односельчан, а також коштів, які надійшли від української діаспори з Канади та від братів Аврамів — Миколая, Василя та Дьордія. Вони першими із села поїхали в Канаду. Прокопець Данило Корнилів писав до українських друзів у Канаду, а у відповідь були вислані кошти для покупки духових музичних інструментів.
«Січ» мала свій прапор малинового кольору. З одного боку на прапорі був портрет Т. Шевченка, над яким був напис «Січ у Драчинцях». А з другого боку прапора — восьмигранна зірка, в середині якої намальовані руки, що тримають серп — символ трудового селянства. До позолоченої верхівки держака прив’язували синьо-жовту стрічку.

    Прапор був пошитий і вишитий дівчатами, які входили до Січі під керівництвом Савчук Катрусі Дмитрівни. Окрасою форми січовиків були топірці, виготовлені з дерева, і голуба стрічка з написом «Січ у Драчинцях». «Січ» мала свою форму. У чоловіків була сорочка, портяниці, окравка. У дівчат — вишита сорочка, горботка заперезана в «пиріг», «римунки» на ногах. Зачіски в дівчат називали «віківки» та «кошики». Всі, хто входив до «Січі», повинні бути грамотними, бо вони мали навчати інших грамоті. Драчинські січовики організовували ігри, змагання, вчили малих хлопців верховій їзді, молодь вчилась стріляти, організовувати концерти, показові паради — марширування з піснею. У «Січі» об’єднувалися усі: і жінки, і чоловіки, а найбільше молодь. Стрічку «Січ в Драчинцях» одружені перев’язували зліва направо, а неодружені з справа наліво. У саду господарства Прокопця Данила Корнійовича «Січ» мала комору для пожежного обладнання, неподалік була толока для навчання. У «Січі» були усі рівні. Кожен був змушений підчиняти власну волю загальній справі, загальному добру. Просвітницька робота у «Січі» проводилась під гаслом: «Якщо будемо в «Січі», будемо єднатись і в своїй меті будем ми єдині. Проти спільного ворога-неписьменності, станем ми боротись нині». Сприяли в організації «Січі» в Драчинцях, крім місцевих вчителів, і шкільні інспектори. До «Січі» в Драчинцях часто приїжджали представники таємних організацій із Галичини.

Січовий рух, що охопив Галичину, Буковину, наш район і наше рідне село довів, що українська молодь вела активну боротьбу за створення української держави. Січ у Драчинцях увійшла у Союз «Січей» Буковини.
Січовики Драчинців пізніше брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України. Протягом 10 років на Буковині було створено 112 «Січей». Саме січовики в 1928 році чинили опір румунській армії між Лужанами і Шипинцями. А в списках Буковинського Куреня можна знайти прізвища січовиків — жителів нашого району. Молодь завзято йшла на боротьбу за Україну. Ось так колись жили і діяли наші предки. Вони займались благородними справами, які приносили користь людству, всій країні. Сьогодні ми маємо незалежну українську державу. Але й у наші дні усім нам дуже потрібна єдність духу, забуття особистих інтересів там, де мова йде про народне добро, громадське.
У 1918 році Буковину насильно захопила Румунія, умови життя драчинецьких селян стали ще важчими.
Закон про аграрну реформу, виданий румунським урядом у 20-х роках, драчинецькі селяни сприйняли вороже. Земельні ділянки, що їх мали одержати селяни за викуп, були в більшості непридатні для посівів, а ціна на землю була дуже високою (1 га орної землі коштував 44 – 146 лей). 26 квітня 1920 року мало місце незадоволення в Драчинцях у зв’язку з проведенням аграрної реформи. Агент сигуранци доносив у секретаріат Міністерства внутрішніх справ про те, що селянин Драчинець Острофій погрожував скликати селян і піти до уряду. А якщо і там селяни не знайдуть правди, то тоді організують повстання.
За румунського панування більшість драчинецьких селян не могла тримати ні землі, ні худоби через високі податки. Хлібороб сплачував державні, повітові і сільські податки, землеробській палаті, податок за шляхи, за в’їзд у місто підводою, за продаж худоби, за випас, гербові збори, за димар. Ці побори забирали значну частину, а часто й увесь прибуток селянина. Капіталісти теж нещадно експлуатували хліборобів, встановлюючи високі ціни на промислові товари. Селянин мусив продати 3 кг зерна, щоб купити 1 кг солі або гасу, а щоб купити за 50 лей лопату, йому треба було продати мішок кукурудзи.

За часів румунського панування у Драчинцях не було жодної бібліотеки, медпункту, роддому. Навчання в школах велося румунською мовою. Мешканець с. Драчинці Чобан В.М. пригадує, що в 1932-1933 роках поштар села Діюмен розповсюджував між селянами газети і листівки антиурядового характеру. За читання цих газет і листівок побували в жандармерії Прокопець Петро, Казимір Григорій. Тримали в холодній і нещадно катували Чобана В.Н., а Казимір Марко і Курка Микола за це поневірялися біля року в Чернівецькій в’язниці. 18 червня 1940 року в Драчинцях знову була встановлена Радянська влада. Головою Драчинської сільської Ради став Казимір Михайло Павлович, а згодом — Зелінський Василь Тодорович. В селі почалася робота по впровадженню загального безплатного навчання для дітей шкільного віку, а також робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У 1940-1941 навчальному році в селі вже працювало 4 школи з українською мовою навчання: центральна неповно-середня та початкові в Драчинцях Горішніх, Полятині та Острій. Навчанням було охоплено 650 дітей. Працювало в цих школах 10 учителів. При неповно-середній школі функціонував інтернат на 12 учнів. У кожній школі були відкриті вечірні класи для навчання дорослих. Почав пра¬цювати в селі клуб, в якому демонструвалися кінокартини, відкрилася бібліотека, почав працювати хоровий і драматичний гуртки.

Під час Великої Вітчизняної війни 204 драчинських хліборобів стали на захист рідної землі. 76 з них загинуло в цій війні. 6 липня 1941 року село було знову окуповано румунськими військами. Навчання в школах українською мовою було знову заборонено. Чисельні штрафи, постійні грабунки важким тягарем лягли на плечі селян. Було заарештовано Зелінського В.Т., який до окупації був головою сільради. Просидів він у Чернівецькій в’язниці 3 місяці у дворі під відкрити небом, бо в’язниця була переповнена. Згодом його перевели в Садгірську в’язницю, де поневірявся він ще 4 місяці. Селяни були обкладені непосильними податками. Нужденне життя, безземелля, податки штовхали селян на страшні злочини. У 1943 році Курчак Микола убив за межу свого сусіда Кигніцького Григорія. 6 липня 1941 року в село вступили румунські війська, які відразу ж почали єврейські погроми, що тривали 3 дні. За ці 3 дні 52 євреї були розстріляні, а 90 пізніше вивезені в концентраційні табори. Історія драчинецького голокосту — це, мабуть, одна з найтрагічніших сторінок села за роки війни. У своїх спогадах всі люди тепло згадують про єврейські сім´ї, відзначають вихованість і дружнє ставлення євреїв до українців. Нажаль, за 3 дні голокосту єврейське населення було майже повністю знищене і зараз у Драчинцях не проживає жодної єврейської сімгї. Ось що згадує Кричун Андрій Михайлович: «Єврейське населення села займалося торгівлею і мало цілий ряд крамниць та корчмів: 1-а крамниця, де зараз будинок вчительки Ольги Тодорівни. Там жила сім’я єврея Каміля; у його крамниці можна було купити все — від цвяхів до турпана. ІІ-а крамниця належала Фройку (біля Миколи Шлемка). ІІІ-я крамниця — належала Дудьові (біля Туні Пшеничної). ІУ-а крамниця — знаходилася біля теперішньої зупинки автобуса. Євреї Салер, Хаїм, Апельтфельд, Зайдель Янкель, Раухвергерд володіли паровим млином.  Справжнім сільським багатієм був Бург, який володів великим магазином і молочарнею, що знаходилися там, де тепер стоїть молитовний будинок. Сюди люди здавали молоко і тут виробляли на продаж сир, масло, сметану. На місці сучасного промтоварного магазину колись був великий склеп єврея Файбиша, куди люди їхали на закупи навіть і з на¬вколишніх сіл. Єврей Гріль володів великою корчмою, яка знаходилася на місці теперішньої музичної школи. Там, де тепер будинок Майка Черевка, знаходилась єврейська школа і молитовний будинок . Коли румунські війська вступили в село, булла субота, і в молитов¬ному будинку знаходився єврейський рабин і даскал Шор та ще декілька старших єврейок, яких румуни розстріляли на перехресті біля Піць Орисі, де тепер встановлен охрест. На жаль, дехто із драчинчан чи то з заздрощів, чи із вродженої підлості та жорстокості вдавався до того, що виказував румунам, де живуть євреї. Але особливою жорстокістю «відзначився» житель с. Нові Драчинці Прокопець Микола (на прізвисько Гарматюк), який власноруч застрелив у яру біля хати стару єврейку Камелиху, а також власника молочарні Бурга. Правда, великої користі і подяки від румунів він за це не мав — вони навіть розшукували його, щоб покарати за самоуправство. А пізніше кара Господня таки наздогнала Гарматюка — у 1945 році його стратили бандерівці за те, що він, ставши членом підпільної боївки, порушив дисципліну, застрілив свою рідну сестру і цим самим осоромив бійців ОУН в очах односельчан. Про справжню трагедію згадує також і Курчак Домка Василівна, 1925 р. народження: «На куті Мокірець, приблизно там, де тепер живе Чорней Василь, проживала єврейська сім’я: Берко, Сінер, Ціля і Етлі. Один із сусідів сховав їх, коли почули про єврейські погроми, а інший (прізвище жінка вказувати не хотіла) доніс румунам. Їх і ще 20 чоловік розстріляли на тім місці, де тепер город В.Єричука. Серед розстріляних було семеро молоденьких дівчат, над якими румунські солдати жорстоко поглумилися і так знущалися, що їхні відчайдушні Зойки було чути на пів села. Потім закривавлені напівголі трупи звеліли селянам скидати на фіри і вивезти у поле, де знаходився скотомогильник. Це місце, яке в народі називається Стійло, стало місцем поховання усіх замордованих у 1941 році євреїв. У 2003 році там було споруджено членами Чернівецької Єврейської общини пам’ятний знак, ініціатором чого був житель Ізраїлю, письменник Ервін Раухвергерд, який дізнався, що саме там у 1941 році були поховані його мама і бабуся. Ще один трагічний випадок згадує Зелінська Марія Василівна. «Декілька євреїв, що жили на Лукові, сховалися під лісом у будинку Тодорюка, але Давид Кошурба стусанами випхав євреїв з хати і здав румунам, які повели їх розстрілювати біля греблі на Готарі, де зна¬ходився водяний млин. Ми, малі діти, пасли худобу неподалік від того місця, де проходила страта, і побачили, як після розстрілу з-під купи тіл вилізла дівчинка, яка була лише поранена. Микола Курчак сховав і спас цю дівчинку». Так само вчинив і інший житель села — Танасій Курчак, який переховав своїх сусідів — сім’ю Шміля Крінгера, які пізніше подалися геть і обіцяли повернутися і віддячитися своєму рятівникові. Але так і не повернулися, і подальша доля їхня невідома. Про подібний випадок розповідає також  Курчак Домка Василівна: «Бабуся Олі Курчак переховувала 2 дні на горищі єврейську сім’ю, хоч і знала, що за це румуни можуть покарати і її. Їхній сусід Євген Плешкан доніс на неї румунським солдатам. Коли румуни виводили нещасних євреїв з хати, негідник ще й доправдовувався, щоб покарали тих, хто їх переховував, але румунський солдат лише зневажливо подивився на нього. Взагалі, як свідчать спогади і серед румунських вояків далеко не всі були жорстокими катами і дехто з них відмовлявся брати участь у каральних операціях і розстрілювати євреїв. Але були й справжні садисти. Як згадує Гудима Андрій Григорович: «У центрі села, навпроти млина, жили двоє старих євреїв. Старий каліка Нахемій вийшов у двір якраз у той час, коли селом проходила група румунських солдатів. Ніхто з них не звернув уваги на нещасного каліку, але два останніх, будучи уже напідпитку, декілька разів вистрілили в Нахемія, але не вбили, а тільки покалічили. Як згадують очевидці, той чоловік страшенно мучився, благав солдатів добити його, але вони стояли і сміялися. Його дружину Вурціху, що хотіла допомогти чоловікові, убили з першого ж таки пострілу». Сусіди пригадують, що їм довго після того вчувався крик нещасного єврея і п’яний сміх солдатів. Тих, хто переховався, перебув 3 дні розстрілів, більше не вбивали, але всіх зібрали і вивезли в табори в Трансністрію. Більше їх ніхто не бачив. Українців румуни не чіпали,але євреї казали : «Нами румуни тепер тісто розчиняють, а вами будуть місити».
Одночасно із переслідуваннями євреїв, почалися також переслідування та вбивства активістів. Голову сільради В.Т. Зелінського окупанти кинули до чернівецької, а потім до садгірської в’язниці лише за те, що він очолював сільську Раду. Землевпорядника, який ділив землі заможних селян серед бідняків, румунські солдати вбили, а тіло прив’язали до коня і він волочив його доти, доки не залишилися голі кістки. Коня з тілом знайшли аж у селі Біла, звідки родичі й забрали те, що залишилося від чоловіка.

    Арон Апельфельд народився в 1932 році в м. Чернівці, але через рік сім’я переїхала до нашого села Драчинці. Вперше школу почав відвідувати в Драчинцях і сидів за однією партою з рідною сестрою Кричуна Андрія Михайловича — Олександрою. Чудом залишився живим, бо пішов гратися до сусідських хлопчаків. У 8 років був депортований в Трансністрію (територія між Дністром та Пів¬денним Бугом). Потім разом із радянськими військами (в ролі «сина полку») дійшов до Відня. Звідти втік в Італію і в 1946 році переїхав до Ізраїлю. Зараз живе в Єрусалимі. Рідна мова А. Апельфельда — німецька. Іврит почав вивчати в 14 років, після того, як переїхав до Ізраїлю. Закінчив Єврейський університет, тепер — професор єврейської літератури в університеті імені Бен-Гуріона. Перші вірші були опубліковані в 1959 році. Пише повісті, оповідання. Лауреат Державної премії Ізраїлю з літератури 1983 і 2003 років
У перші ж місяці після приходу радянської влади 204 мешканці села стали бійцями Червоної армії. 88 з них більше ніколи не повернулися додому, їхні імена навіки вписані в Книгу пам’яті України. За бойові заслуги 115 драчинчан було нагороджено орденами і медалями. Як згадують ветерани, воювати довелося на території Латвії, Литви, Польщі, Німеччини, а Садовий Василь Тихонович та Никифорець Сильвестр навіть брали участь у боях з Японією.
Сьогодні на території села вже не залишилося ветеранів Другої світової війни – час невблаганний і вони відходять від нас, залишаючи спогади, імена, світлини і вдячну пам’ять нащадків.
Савчук Сидір Іванович
Найбільше за все любив Сидір Іванович вирощувати хліб, бо народився у хліборобській родині 27 серпня 1923 року. Нелегким було дитинство і юність цього чоловіка. У травні 1944 року, коли гриміли бої, горіла земля від вибухів бомб і снарядів, Сидір Іванович пішов на фронт. Йому йшов 21-й рік.
«256 стрілкова дивізія вела тоді бої, визволяю¬чи Литву, Латвію, Естонію» — згадував посивілий ветеран. З болем пригадував товаришів, які загинули і лишились навіки молодими… Та мета у всіх була одна — звільнити нашу землю від фашистів. Додому повернувся восени 1945 року, полонила хліборобська праця, трудився на будівництві. Вже вкотре ветеран передивлявся нагороди. Ось медаль «За перемогу над Німеччиною», «25 років перемоги у війні», «30 років Перемоги у війні 1941-1945 p.p.» Коли запитували Сидора Івановича, які якості нашого народу допомогли подолати ворога, він казав: «Мужність. Терпіння. Стійкість. Любов до Вітчизни». В такому дусі він виховував і свого сина Івана.
ФАЛЬОСА МИХАЙЛО ТАНАСОВИЧ
Народився 19 лютого 1915 року в с. Драчинці. Радів юнак життю, створив свою сім’ю, але змушений був взяти до рук зброю, щоб громити ненависного ворога. Стає бійцем 1-го Українського фронту, яким командував Маршал Конєв.
З боями пройшов аж до Берліна. Але нелегким був його шлях. Важко контужений під містом Сандомишем в результаті вибуху бомби. Присипало землею. Запам’яталось важке форсування ріки Одер, багато загинуло солдатів. Але найважчим було взяття Берліна. Був завідуючим комскладом їдальні. Приходили жінки з дітьми, просили їсти у наших солдатів. На фронті був нагороджений орденом «Червоної Зірки», грамотами, медаллю «За перемогу», «За взяття Берліна». Повернувся додому через Дрезден в 1946 році. Кругом розвалини, спалені хати, сльози за тими, хто загинув. Всі свої знання і вміння віддав колгоспному виробництву — 33 роки. Нагороджений медалями «За долголетний труд», «Ветеран труда», «За Победу над Германией в Вел. Отеч. Войне 1941 — 1945 гг.», «Участнику войны».
ЧОРНЕЙ ПАВЛО МИКОЛАЙОВИЧ
Народився в 1910 році в с. Драчинці. Важке було його дитинство, зневіра в майбутнє. Далі — почалася війна. Разом із іншими односельцями у 1944 році Павло Миколайович потрапив на Білоруський фронт. Його бойова дорога до Німеччини лежала через Кенігсберг. Молодому бійцю за доблесні бойові дії була оголошена подяка. 26 січня 1945 року — поранення в праву руку, а далі — московський військовий госпіталь.
9 травня 1945 року зустрів в оздоровлювальному батальйоні в Іванівській області.
Нагороджений медалями «За Перемогу над Німеччиною», «Участнику вийны», «За боевые заслуги».
Працював в рідному колгоспі їздовим.
АНТОНЯК АНДРІЙ ІВАНОВИЧ
Народився 1918 року в с. Глиниця Кіцманського району в сім’ї селянина-бідняка. Важке було його дитинство, не було в достатку ні що їсти, ні що одягти. Навчався 2 роки в румунській школі, тому що Буковина була під владою Румунської Боярщини. Коли прийшла Радянська влада на Буковину, Андрію Івановичу було 22 роки.
Антоняк був призваний в Радянську Армію 14 грудня 1944 року. Службу проходив на Білоруському Фронті у званні рядового. Війну закінчив у Берліні. Два рази був присипаний землею. Лікувався у госпіталі. Звільнений в запас 20 квітня 1946 року.
Андрій Іванович нагороджений медаллю «За Победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.» , ювілейною медаллю «Тридцать лет Победы в Великой Отечественной войне 1941- 1945 гг.», а також медаллю «Ветеран труда».
КРАСОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ
Чималий вклад в перемогу над ворогами вніс житель с Драчинці Красовський Василь Григорович. Народився він у 1901 році. Та недовго прийшлося радіти. Знову нависли хмари над рідним краєм. Прийшлось знову взяти до рук зброю.
В 1944 році пішов громити ворога Красовський Василь Григорович. Спочатку навчання в м. Кантську Красноярського краю. Потім Василь Григорович потрапляє на третій Білоруський фронт. Бойове хрещення прийняв у боях під Мінськом та Каунасом. Важке поранення в руку і ногу одержав на території Німеччини, після якого залишився інвалідом. Довгий час лікувався у госпіталях Каунаса, Москви, Калініна. Після комісування повернувся до рідної домівки, де і зустрів День Перемоги. Важкими були і повоєнні роки. Нелегко було воєнному інваліду разом з дружиною виростити і виховати шестеро дітей.
Але солдат і тут вистояв. За заслуги ветеран нагороджений медаллю: «За победу над Германией в Великой Отечественой войне в 1941- 1945 гг.», «50 лет Воруженних сил СССР».
САДОВИЙ ВАСИЛЬ ТИХОНОВИЧ
Рік народження — 1925, с. Драчинці. Пішов на війну в 1944 році. По¬трапляє в запасний 133 стрілковий полк Марійської АРСР, де проходить бойову підготовку, чекали тільки наказу для відправки. Тут і зустрів Перемогу над Німеччиною, а попереду були важкі бої з Японією. Приймав участь у боях на ріках Великий Хінган, Малий Хінган. Тут довелося воювати 27 днів. Додому повернувся 11 травня 1951 року і його зустрічає з сльозами на очах дружина і 5-річна дочка. Приступає до мирної праці, працює робітником в місті Чернівці, їздовим в Драчинській дільничній лікарні. Захворів і пішов на пенсію по інвалідності. Мав нагороди, медалі: «20 лет Победы в Великой Отечественной войне в 1941-1945 гг», «25 лет Победы в Великой Отечественой вой¬не», «30 лет Советской Армии и Флота», «За Победу над Японией».
ЧЕРЕВКО ВАСИЛЬ МАКОВІЙОВИЧ
Народився в с. Драчинці. До війни працював у колгоспі, був землеробом. З перших днів війни пішов на фронт і був відправлений на III Білоруський фронт. Воював в Латвії, Литві, Білорусії. Всю війну був стрілком, належав до стрілкового полку, 37 частини, 9 роти.
Великих втрат зазнало наше село в роки Вітчизняної війни. З фронтів війни додому не повернулося 88 чоловіків, в боротьбі з більшовицьким режимом у складі ОУН— УПА загинуло 19 чоловік. За час окупаційного режиму у нашому селі було зруйновано 9580 м2 житлових приміщень, стягнено податків і штрафів на 18000 крб. та завдано збитків на 120210 крб. Загальні збитки, яких зазнало село в роки німецько-румунської окупації складають 1294575 крб.
У березні 1944 року в селі Драчинці була відновлена Радянська влада.
Радянізація краю, насильницька хлібозаготівельна політика і на її основі — голодомор 1946-1947 рр., суцільна колективізація, пограбування селян, масові репресії призвели до загострення по¬літичної ситуації, яка проявилася в активізації ОУН-УПА на Буковині.
У лісах Буковини цього часу розгорнули активну діяльність загони «Дуба», «Зайця», «Стріли», «Тараса», «Яреми» та ін. Їхня діяльність проходила в основному у Вашковецькому, Вижницькому, Заставнівському, Садгірському та Чернівецькому сільському районах і була спрямована проти всіх, хто чинив репресії, насилля, знущання над людьми, хто підтримував радянську владу взагалі.
Щоб очорнити загони УПА в очах населення, органи НКВД перевдягалися у форму повстанців і грабували, мордували населення, а потім звинувачували оунівців у вбивствах невинних людей. У відповідь на це таємна поліція ОУН виявляла і безжально знищувала всіх, хто ставав на бік радянської влади. Насилля одних зумовлювало насильницьку протидію інших, а страждали ні в чому не повинні люди.
Напруженою була і ситуація у нашому селі, на території якого діяли загони під керівництвом «Юрася» та «Скригуна».
У 1944 р. оунівцями був убитий секретар Драчинецької сільської ради Гуцул М. О., перший комсомолець Прокопець М. Г., активіст Савчук І. М., Салагор І. С., Савчук П. М.
У 1945 р. був убитий вчитель Драчинецької школи Закудряєв В. Ф., а в 1946 р. — секретар сільської ради Сава Євген. У відповідь на ці акти органи НКВД влаштовували численні облави, каральні акції, село часто ставало справжньою ареною боїв.
12 грудня 1944 р. на перехресті сіл Драчинці і Глиниця відбулася збройна сутичка вояків ОУН з НКВД, де загинуло 4 вояки ОУН і 18 воїнів НКВД. Бій почався з 11.00 до полудня і тривав до 15.00 дня. Цей бій можна ще назвати винищенням «стрибків». З боку вояків ОУН в бою приймало участь більше 100 чоловік, а з боку НКВД — 18 і всіх їх було знищено.
Спочатку жертв з боку оунівців не було взагалі, але потім Верстюк Іван, голова сільської ради села Глиниця, взяв на допомогу «стрибків», які чергували на мосту в с. Глиниця. Саме ці вояки і спри¬чинили втрати в рядах воїнів ОУН. В цій сутичці загинули такі вояки ОУН як: Лунгул Михайло, Рудик Степан, Гуцул, ім’я якого невідоме, Піць Фрізан Георгійович був смертельно поранений і помер пізніше. Ініціатором і керівником бою був Курчак Філімон Миколайович.
Спогади жителя села Драчинці Савчука Сидора Івановича: «5 вересня 1944 р. в село Драчинці (Вашковецького району) у нічних годинах загін під керівництвом «Юрася» зробив наскок на станцію «стрибків». Вбито 2-х «стрибків» і одного енкаведиста.
6-го листопада цього ж 1944 року в с. Драчинці оунівський загін спалив в сільраді всі документи і забрав один кріс (карабін)».
Зі спогадів жительки нашого села Савчук Євгенії Миколаївни: «12-го грудня 1944 р. в с. Драчинці загін енкаведистів — 16 чоловік — напав на окружний загін СБ під керівництвом «Скригуна». Загін зайняв оборонні позиції і після одногодинного бою мусив відступити. На допомогу відступаючому загону наспів підрозділ УПА. Об’єднана бойова група, не гаючи часу, відійшла на шосе Драчинці — Вашківці, де зробила засідку, з якої повністю розгромила загін НКВД, який повертався до району. 4-ох енкаведистів було убито (імена невідомі), і 4-ох впіймано живими. Всі убиті були офіцерами, так, що район¬ний осередок НКВД був майже повністю знищений. Невдовзі на до¬помогу втікаючим енкаведистам прибула група червоноармійців — 50 солдатів, які квартирували в селі Глиниця. Зав’язався бій, який тривав до пізнього вечора».
Зі спогадів жителя села Драчинці Піця Івана Дмитровича: «11 лютого 1945 р. в селі Драчинці загін НКВД в кількості 300 чоловік і 30 «стрибків» у ранішніх годинах напав на окружну боївку під командуванням Скригуна. Під натиском переважаючого ворога боївка мусила відступити на прилісну гірку Вівтарь і там зайняла оборонні позиції. Бій тривав з 8-ї години ранку до 2-ї години пополудні, надвечір, коли енкаведівці отримали велике підкріплення, боївка УПА відступала у ліс. Ворог утратив 76 чоловік, між ними — майора НКВД і голову Вашківського райвідділу. Крім цього, було дуже багато поранених з боку оунівців, був убитий ройовий «Самовій» і 2 стрільці,втрачено 1 кулемет, здобуто автомат, 9 крісів, 5 гранат і пістолети». Хіба ж не промовисто говорить цей факт сам про себе? Хіба не гідне подиву те, що 24 повстанці вели успішний бій з утричі переважаючи¬ми силами противника?
Тоді у Драчинці прийшов загін НКВД чисельністю 300 чоловік. А в цей час у хаті Прокопця Миколи (с. Н. Драчинці) зупинилась група воїнів УПА. За чиїмось доносом енкаведисти дізналися про це і поча¬ли наближатись до оселі Прокопця М. Почувши постріли енкаведистів, воїни УПА почали відходити до лісу, але на узліссі червоноармійці догнали їх і на горі між Н. Драчинцями і Бобівцями відбувся запеклий бій. В кінці бою, коли бійцям УПА довелося відступити, їхній відступ залишився прикривати Михайло Казимір, який розташувався з кулеметом між 2-ма дубами і протягом години відстрілювався, аж поки його не підірвали гранатою. Наступного дня весь маєток, будинок і збіжжя Михайла Казиміра і Прокопця Миколи енкаведисти спалили, а їх сім’ї були виселені в Сибір.
А ось що згадує Гасяк Зіновія Миколаївна:
— Я переводила боївки із села в село. За це відповідала своїм життям, тому була дуже обережною. Найбільше запам’яталося, як восени 1945 року переводила з Карапчева Вижницького району у Драчинці боївку «Скригуна». Зранку пішки пішла у Карапчів, дійшла до хати, де був зв’язок, назвала свій псевдонім, але виявилось, що боївки ще немає. Хлопці прийшли аж вночі мокрі, голодні і змучені. Поїли, а потім — у ліс, бо боялися вирушати, адже було вже за північ, а до Драчинців дійти до світанку було неможливо. В господарстві, будинку перебувати було небезпечно. Цілий день сиділи у лісі голодні і аж увечері рушили «Скригун» був дуже суворий, дав мені нести мішок з дисками від кулеметів. Було дуже образливо, що йшла голодна і ще мусила таке важке нести. Коли без пригод дібрались до села, то я навіть не могла їсти, а відразу заснула
Дома ніхто, крім батька, не знав чим я займаюсь, навіть мама і брат. Від викриття мене врятувало те, що у нас був штаб НКВС і ніхто не міг запідозрити».
СПИСОК СЛАВИ
Список наших односельчан, які були вояками ОУН. На жаль, не всі імена нам відомі, деяких з них ми знаємо лише по підпільних прізвиськах. Ось вони:
1.Курчак Филимон — організатор боївки УПА на території Драчинців, 1919 р. народився — місце поховання невідоме.
2.Гудима Василь Михайлович.
3.Курчак Світлана — його сестра — підірвалась на гранаті.
4.Казимір Євген Павлович — 1919 р., загинув на Кіцманськім горбу.
5.Піць Адам Миколайович — загинув на Кіцманськім горбу
6.Кричун Олександр Олександрович — загинув на Кіцманськім горбу.
7.Купчанко Євген Несторович – загинув 28 квітня 1945 року, наткнувшись на засідку НКВС у с. Драчинці.
8.Савчук Тодор Никифорович – 1919 р. народження, загинув у горах.
9.Носей Іван Михайлович – загинув у Криві Сторожинецького району.
10.Купчанко Сільва Несторівна – підірвалась на гранаті у селі Витилівка.
11.Гасяк Георгій Сильвестрович.
12.Лунгул Михайло Михайлович – загинув в бою біля Панського ставу.
13.Піць Фрізан Георгійович – загинув коло Панського ставу в селі Глиниця.
14.Зелінська Марія Василівна – псевдо «Квітка», зв’язкова ОУН.
15. Гасяк Зіновія Миколаївна – псевдо «Леся», зв’язкова ОУН.
16. Жарюк Сильвестр, псевдо «Прапор», в ОУН перебував з 1943 року, розвідник.
17. Лунгул Кость Себастьянович.
Для боротьби з ОУН-УПА органам радянської влади вдалося мобілізувати деяку частину місцевого населення. Крім голів та секретарів сільської ради, голів колгоспів, на яких спиралась радянська влада, в 1946-1947 рр. завербувала з місцевого населення майже 11 тисяч бійців винищувальних загонів, агентів-інформаторів.
Щоб залякати населення і позбавити боївки УПА підтримки народу органи радянської влади вдалися до репресій, висиляючи людей до Сибіру, Казахстану, на північ Росії. Репресували сім’ю кожного, хто був пов’язаний із рухом опору. Майже 100 сімей нашого села зазнали таких репресій і один Бог знає, скільки страждань і поневірянь довелося їм зазнати на тернистому шляху української Голгофи.

    Євген Купченко на псевдо «Аскольд» Наші хлопці і дівчата працювали на важких роботах. Хлопці зем­лекопами — копали кийками мерзлу землю. А жінки — на пилорамах, виконували чоловічу роботу. На карточку одержували 300 г. хліба на добу. Так радянська влада дбала про людей. Коли родичі помирали, залишалися діти, їх розді­ляли в різні дитячі будинки, щоб вони не знали один одного. Так було поки жив Сталін. В 1953 році Сталін помер. Життя стало покращува­тися, але на Буковині «чистки населення» продовжувалися. Дідусь Нестор залишився навічно лежати в холодній уральській землі, але його душа тут, на Буковині. Бабуся жила зі мною, онучкою Олександрою, померла в 1981 р. на 93 році життя. Дуже просила, щоб її не обкладали квітами в труні, бо її діти — це квіти. Московська влада відібрала у них життя в молодому віці. На тому світі діти прийдуть до неї, і вона буде уквітчана гарними квітами. Прохання своєї бабусі я виконала, бо я для неї була найдорожчою квіткою. Там, де був бабин.У маєтку, живуть чужі, а місце, де я бігала босими ногами, де народи­лася — навідую. Там залишився старий сад, зберігся єдиний нарцис, який посадила мати. Він розцвітає щовесни і нагадує мамине тепло. Вся моя родина відійшла у вічність, не дочекавшись незалежної України, мученої, нескореної, як і моя родина. Піць Петро Петрович був звичайним сільським хлопцем. Любив співати, малювати, танцювати. Найбільше він любив він українську пісню і хотів бачити Україну вільною. Одного разу серед гурту хлопців-ровесників він заспівав «Гімн України». Хтось доніс на нього, і він був засуджений військовим трибуналом військ НКВС Чернівецької області 29 травня 1945 року ст. 54-1, а; 54-2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі з позбавленням прав на 5 років та конфіскацією майна. А народився він 5 липня 1923 року в селі Драчинці. Думав про вільну працю на своїй землі, про Україну, про її волю, але 24 лютого 1945 року Петро Петрович був ув’язнений і висланий на Калиму, де пробув 8 років, 4 місяці, 24 дні. Важко працював там на будівництві, витерпів голод, холод знущання. Повернувся додому з підірваним здоров’ям 18 липня 1953 року. На підставі ст.. 1 Закону України, «Про ребіалітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991 р. Реабілітований з поверненням конфіскованого майна.Помер Піць П.П. 21 травня 1982 року.  Дочка Петра Петровича Оксана розповідає: – «Батько згадував про ті важкі часи. На Калимі працювати було дужу важко. Люди не витримували, кидалися під вагонетки, залишалися каліками, або зовсім помирали. Легше було померти, ніж там мучитися на каторжних роботах. Ув’язнені помирали від голоду  їсти давали, мало а іноді не давали взагалі. Коли татові сказали, що він вільний, що поїде знову у своє село то він не вірив, а подумав, що це сон. Він дякував Богові за те що допоміг витримати йому ці страждання, що не кинувся під вагонетку, що не помер від голоду»   Всі реабілітовані 10 грудня 1991 року на підставі т. 1 Закону України від 17 квітня 1991 року. «Справедливість ніби відновлено, але якою ціною», — з сумом згадує О. С. Гасяк.  Зелінська Марія Васи­лівна, зв’язкова ОУН, псевдо «Квітка», згадує: «Члени боївки «Юрася» переховувалися у нас на подвір’ї у таємничому схроні, що знаходився під стодолою, а вихід з неї був аж біля яру.

 Дві родини у воркутинському заслані: родина Фединих та родина Демуряк, 1955 рік.

Повернення із заслання, 1956 рік

     Всі бійці мали велику віру, що переможуть, надіялися на підтримку свого народу та на допомогу заходу. Водночас я бачила, що вони, щохвилини готові до смерті і зна­ли, як вести себе на слідстві, якщо попадуться. Моїм завданням, як зв’язкової, було перенесення важливих повідомлень, розпоряджень — великих клаптиків паперу, які я переховувала то в яблуці, то в хустині біля обличчя. У випадку провалу я мала з’їсти той листок.Видала мене органам НКВС медсестра, яка лікувала мою матір від тифу і була за¬доволена владою». За участь в організації ОУН Марія Василівна 10 років провела у таборах Воркути та Інти (з серпня 1945 року по липень 1955 року). Там і познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, теж учасником повстанського руху на Львівщині. А свій табірний номер — 624-г пам’ятає й досі. Як пам’ятає імена всіх табірних подруг.

Федина Василь під час роботи на шахтах Воркути

Дві долі, поєднані в таборах Воркути.

Колишні зв’язкові ОУН-УПА: Зелінська М.В. та Гасяк З.О. в гостях у учнів Драчинського ЗНЗ.

Родина Онуфрія та Марафти Лакустів жила на початку минулого століття у Драчинцях, на куті Тростянець (ближче до Костинців та Станівців). Багато працювали, тож були заможними, мали багато поля, худоби, прикупили землю ще у Верхніх Станівцях. Мали п’ятьох синів та одну доньку, яких виростили працьовитими та ощадливими. Тому коли на Буковину в 1940 році прийшла радянська влада, їхнє господарство відразу було зараховано до куркульських, їх постійно попереджували,що, у разі невиконання зобов’язань перед державою, на родину чекає Сибір. Тому, коли в 1944 році радянська влада вдруге повернулася в наш край, Онуфрій Лакуста їй уже не симпатизував. Не хотів приєднуватись і до борців за волю України. Але просив синів про одне : «Не беріть у руки зброї і нікого не вбивайте !» Хата Онуфрія Лакусти стояла під лісом, тому вояки УПА не обминали її. Він їм, як і радянській владі, теж не співчував, але мусив пускати до хати, щоб не накликати на себе біди. Про це стало відомо в органах НКВС. Як далі розвивалися події розповідає наш односельчанин Скрипник Дмитро Васильович, якому на той момент виповнилось 18 років: « В 1944 на подвір’ї Лакустів увійшли солдати НКВС. Онуфрія вдома не було, а Марафту солдати розстріляли на місці, не давши сказати ні слова. А потім підпалили дім і за якусь годину від чудової господи не залишилося нічого. Після цього карателі схопили синів Онуфрія – Тодора та Петра – і повезли до Сторожинця. Та, не доїжджаючи до сторожинецького лісу, раптом зупинилися і розстріляли обох і поїхали далі. Старий Онуфрій в цей час уже був попереджений сусідами і переховувався у Верхніх Станівцях, у сина Івана. Але і туди дісталися довгі руки НКВС. Сини Іван та Костянтин встигли втекти,а батька схопили і розстріляли. Дуже жаль, що серед убивць були і наші, драчинські, люди…» Тіло Онуфрія Лакусти односельчани хоронили пізно вночі, таємно, без будь-якого обряду.

Онуфрій та Марафта Лакусти, родину яких знищила Радянська влада

Тільки в 1956 році донька Євгенія, якій вдалося врятуватися від страти і депортації, поставила на могилі батька дубовий хрест з відповідним написом. Після смерті батька, матері та двох братів Іван Лакуста узяв до рук зброю і приєднався до місцевої боївки. ОУН. Його брат Костянтин Лакуста до зброї не взявся, а переховувався у схроні, а ночами працював у своєму господарстві, щоб прогодувати дружину та троє малих дітей. Дружина Домка з дітьми також переховувалась у добрих людей. Незабаром Кость вирішив піти з повинною і здатися владі. Аж раптом він дізнався , що його брата Івана схопили енкаведисти і засудили до 25-літнього ув’язнення. Це остаточно убило будь-які надії Костя і він вирішив далі переховуватись у схроні. Та незабаром захворів на тиф і спускатись до ями вже не міг. Його помітили сусіди і хтось доніс енкаведистам. Хворого, непритомного чоловіка засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах і на п’ять років поразки в правах з конфіскацією майна. Покарання він відбув у Воркуті, табірний пункт №2. Непосильна праця, холод і голод підірвали його здоров’я і він був переведений з виправно-трудового в Абезький санітарний табір. В’язнів там ніхто не лікував і він невдовзі помер (в 1952 році). Перед смертю встиг написати дружині, , яка теж була в засланні і повідомив, що дуже хворий. Домка на позичені гроші накупила продуктів і вислала чоловікові посилку, сподіваючись, що це його підтримає і допоможе врятуватись. Але посилка повернулась назад. Жінка і не знала, що її чоловіка уже немає серед живих. Тіло Костянтина Лакусти поховали на Абезькому цвинтарі, у шанці, які гробокопачі виривали ще влітку, коли розтавала земля. В такі рови клали скрині з тілами померлих. В одному з таких ровів спочиває і наш земляк-безвинна людина, що навіки залишиться на чужині, у вічній мерзлоті. Сьогодні ніхто із рідних його могили не знайде і не засвітять на ній свічки. А скільки таких могил розкидано по безкраїх просторах Сибіру і Півночі…

Іван Лакуста на згарищі батьківської хати

У 1956 році із заслання повернувся брат Костянтина Лакусти – Іван, поїхав у рідне село Драчинці, відвідав те місце,де була домівка родини, та тільки кам’яний фундамент хати уцілів на згарищі… Всі землі, худобу та інші маєтності радянська влада забрала до колгоспу, або розділили між собою самі ж «активісти». Їм було навіть вигідно знищувати таких, вочевидь ні в чому не повинних людей, щоб потім наживатися на їхніх статках. Тяжкою і непростимою є провина і відповідальність радянської влади перед такими людьми, як родина Лакустів, як і перед тисячами інших безвинних українців, про чиї трагічні долі ми ,напевне, не дізнаємось ніколи.

Ми гордимося цими людьми — справжніми борцями за Україну, за її незалежність і хочеться з гордістю сказати: «Слава Україні!» — й почути у відповідь вільне і широке: «Героям слава!» Не дивлячись на повоєнні лихоліття, життя у селі продовжувалось: селяни почали упорядковувати пасовиська, ставки, ремонтували шляхи, мости, школи, лікарні. У 1944-1945 роках в Драчинецьких школах навчалося 426 учнів. Справжньою трагедією для жителів Чернівецької області став голод у 1946 — 1947 рр. Посуха восени — літа 1946 р. охопила більшість районів області, за винятком Вижницького, Путильського, Кіцманського районів. У 1946 році влада вилучила у більшості селян практично все зерно, не гребуючи останніми харчами і насіннєвим фондом, щоб лише виконувати плани поставок продовольства державі. Тих, хто чинив опір, не здавав зерно, карали, висилали в Сибір. Драчинці голод обминув, хоча багато сімей також не доїдали. В той час бесараби за кусок хліба міняли все, що у них було. Люди гризли картоплю, буряки, кукурудзу, а деякі помирали з голоду. Весною 1948 року розпочалася колективізація сільського господарства. 12 травня 1948 року був організований колгосп ім. Шевченка, 28 червня — колгосп ім. Будьонного. В січні 1949 року були засновані ще 2 колгоспи — ім. Чапаева та ім. Шверника. Багатьох селян, які своєю працею заробили більше землі, силою заставляли писати заяву в колгосп. Щоб змусити селян вступати до колгоспів, влада вишукувала рішучі засоби і таким чином давали великі плани поставок хліба. На відміну від одноосібних господарств, які були обкладені важким податковим тягарем, колгоспи були звільнені в 1946р від поставок державі хліба та м’яса. Непокірних селян карали. 40 драчинчан загинуло внаслідок репресії на рідній землі та в сибірських катівнях. У 1950 році колгоспи села Драчинці об’єдналися в одне велике механізоване господарство-артіль ім.Т.Г.Шевченка. Це господарство мало 801 колгоспний двір і 2588 га земельних угідь, в тому числі орної — 1374 га. У1958 році до артілі ім. Шевченка був приєднаний колгосп ім. Молотова сусіднього села Глиниця, що мав 1560 га землі, з них орної — 647 га. Очолив це нове господарство комуніст-тридцятитисячник О.А. Михайлов – економіст, агроном за фахом, дбайливий господар, добрий організатор. Він зумів через кілька років вивести колгосп ім. Шевченка в один з кращих в області. Після О.А. Михайлова головою колгоспу став Ярослав Миронович Байда. На 1 січня 1965 року колгосп ім. Шевченка мав 4869 га земель¬них угідь. З них орної землі — 1834, сіножатей — 286, пасовиськ — 436, лісу — 1008 га, садів — 126 га, присадибних ділянок — 658 га. Основний напрямок сільськогосподарського виробництва артілі — зернове господарство та тваринництво. Після Я.М. Байди головами колгоспу були Ткачук Теофіл Іванович, Петращук Іван Костянтинович, Петращук Василь Ілліч. Найбільше дбав про розбудову та благоустрій села голова колгоспу Демчик Іван Микитович. За його керівництва в селі були збудовані: стайні на фермі, дитячий садок, адміністративний будинок села, сільський будинок культури, будинок на тракторній бригаді. За правління голови колгоспу Межинського Валентина Івановичабуло придбано багато нової техніки до колгоспу. Останніми головами колгоспу були: Царик Іван Григорович, Тарасюк Михайло Григорович, Гатеш Іван Ілліч та Про копець Віктор Фрізанович. З січня 2004 року в Драчинцях створено товариство «Драчинецька» – директор Казимір Іван Миколайович, та товариство з обмеженою відповідальності «Драчинецьке – 1», яке орендує 305 га землі в людей, на основі договорів оренди, займається вирощуванням індиків. Директор – Буз дуга Роман Васильович. До сільської ради с. Драбинці входять 2 села : Драчинці і Нові Драчинці. Найбільше головою сільської ради був Поп’юк Ілля Агапович. Після головами сільської ради були: Терендяк Галина Іванівна, Піць Василь Ілліч, Тарасюк Михайло Григорович, Борнатович Ольга Михайлівна. Зараз з 1994 року головою сільської ради є Про копець Корній Сильвестрович. На грудень в с. Драчинці проживає 2435 жителів. Багато жителів нашого села працюють за межами нашої країни і своїми заробітками піднімають добробут наших односельчан. В даний час в селі відкриваються багато магазинів, є чотири пилорами, цех по виготовлені тротуарної плитки, хлібопекарня, дві сауни. В селі шанують пам’ять загиблих в другій світовій війні, загиблих воїнів в боротьбі за незалежність України і людей, які постраждали і родинами були вивезені в Сибір або розстріляні в рідному селі. Цим людям побудували пам’ятник-Меморіальний комплекс в центрі села. Відкриття меморіалу було 28 серпня 2004 року. Організатор будівництва комплексу була Лунгул Ольга Михайлівна. Ось так жили, живуть і діють наші односельчани. Вони займались благородними справами, які приносили користь людству, всій країні. Полум’я історії залишило свій пекучий слід у житті драчинчан не лише в роки війни та повоєнного лихоліття, а й наприкінці минулого століття, під час війни в Афганістані (1979-1989р.р.) Війна в Афганістані, яка була злочином радянського керівництва як проти афганського, так і проти власного народу, не оминула і мого рідного села Драчинці. Четверо моїх земляків пройшли через пекло і страхіття тієї війни. І хоча вони неохоче розповідають про ті страшні дні, бо не люблять хизуватися своїм героїзмом, не вимагають якогось особливого ставлення до себе, але я вважаю цих людей прикладом мужності, достойними того, щоб про них знали і пам’ятали – і мої ровесники, і ті, що прийдуть після нас.
Федина Богдан Васильович
Свою  розповідь про земляків – учасників бойових дій я не випадково почала саме з Федини Богдана Васильовича. Адже він – це ніби та невидима нитка, яка єднає покоління українців. Син героїв попередньої розповіді – Зелінської Марії та Федини Василя, він ніколи не зрадив принципам мужності, вірності і патріотизму, які виховали у нього батьки. І хоча йому доводилося воювати за інтереси радянської імперії, у ті часи це теж розглядалося як захист інтересів своєї Вітчизни, свого народу. Народився він в 1961 році. Був признаний до армії в 1979 році, а вже в 1980 році опинився у м. Кушка (Середня Азія), на кордоні з Афганістаном. Через декілька місяців його направили проходити військову службу в Афганістан біля міста Шиндант. Оскільки закінчив курси водіїв при ДОСААФ, то потрапив до окремого батальйону, який займався перевезенням боєприпасів, продовольства та військової техніки до Кандагару. Розповідає, що за тих півтора року, коли довелося шоферувати за рулем військової машини, рідко коли обійшлося без обстрілів. Кожен раз, коли автоколона в’їжджала у зону зелених насаджень, звідти лунали постріли, вівся артилерійський обстріл.    Особливо важким видався один бій, коли «духи» підбили перший і останній БТР, які прикривали автоколону, а потім знищили радіостанцію, щоб радянські війська не змогли викликати собі підмогу – вертольоти і літаки, яких афганці дуже боялися. Богдан Васильович згадує: «Того дня мало хто з моїх товаришів надіявся вижити, бо 6 годин довелося перебувати під обстрілом, у справжньому пеклі. Кров, пісок, уламки металу – все змішалося в єдину вогняну масу. Тоді мені вперше в житті довелося стріляти в людину. І хоча питання стояло так – або я його, або він мене, але тоді я зрозумів, як це важко – убити іншу людину, навіть якщо це ворог. В той день 5 чоловік з мого батальйону загинули. Жертв було б іще більше, але всіх нас спас випадок – колону помітили радянські «вертушки», які пролітали неподалік дороги, на якій була заблокована автоколона ». Дуже образливим був той факт, що життя наших солдатів зовсім не цінувалося – керівництво не виділяло достатньо боєприпасів, тому солдатам іноді навіть доводилося їх красти або вимінювати на складі, щоб у випадку необхідності було чим відстрілюватися.

А в цей же час деякі старші офіцери наживалися на війні – продавали місцевому населенню, тим же душманам, зброю і боєприпаси з радянських військових складів. «Іноді нашою зброєю нас же і вбивали. Поруч з нашою частиною знаходився артилерійський полк, де були великі склади боєприпасів. Там двічі були зафіксовані випадки крадіжок зброї і передачі її за гроші душманам. Потім тими людьми займалася прокуратура; винних вивозили до Радянського Союзу, де їх судив військовий трибунал. » – розповідає Богдан Васильович. Про жорстокість афганських найманців радянська преса писала колись багато. Але ніхто в радянські часи не згадував про ті безчинства, які іноді творили наші солдати на афганській землі. Про це розповів мені Богдан Васильович: « Відносини з місцевим населенням були складними. Часто бувало так, що мирні місцеві люди, які вдень гостинно відчиняли перед тобою двері, вночі бралися за зброю і могли всунути тобі ніж у плечі. Але вони дуже шанують закони ісламу, закони шаріату, і коли ти перебуваєш як гість у їхньому домі, при цьому ведеш себе з повагою до господарів, то не заподіють тобі кривди. Але одного разу наш лейтенант з двома рядовими солдатами, будучи в гостях у заможного афганця, спробували поглумитися над його дружиною і проникли на жіночу половину. Для мусульман – це непростима образа. Тому господар вступився за честь своїх жінок, а наші солдати його просто вбили на очах у сім’ї. Пізніше цього лейтенанта і солдатів військово – польовий суд засудив до розстрілу. Зроблено це було на очах у постраждалої сім’ї та інших мирних афганців. Звичайно, вирок був суворим, але, напевно, справедливим, адже такі негідні вчинки ще більше настроювали місцеве населення проти наших солдатів.» Важко пережив Богдан Васильович втрату свого бойового побратима – командира роти, який уже перед самою демобілізацією виїхав в останній рейс з автоколоною. Аж раптом по рації передали, що одна з автомашин відстала від колони, бо сталася поломка двигуна. Разом з водієм ротний повернувся, щоб підвезти необхідні запчастини водієві несправного автомобіля. А коли поверталися назад до колони, його підстрелив афганець, переодягнений у форму революційної афганської армії.» Богдан Васильович має нагороди: медаль « Воину – интернационалисту от благодарного афганского народа»; медаль «70 лет Вооруженных Сил СССР»; медаль «Учаснику бойових дій»; знак « Воину – интернационалисту». Після повернення додому 10 років працював в органах міліції, пізніше – на Чернівецькому машзаводі та відділі охорони Чернівецького телерадіоцентру. Пережите в Афганістані не пройшло безслідно – нервові стреси стали причиною появи цукрового діабету та інших хвороб. На жаль, державної допомоги, яку ще мають воїни – афганці не вистачає на належне лікування. « Держави, що посилала мене в Афган, уже не існує, а наша сьогоднішня влада і ці пільги, що є, хотіла б скасувати», – каже ветеран. Не знаю, чи випадково, а чи це так Доля розпорядилася, що троє воїнів – афганців живуть на одній вулиці, майже поруч. Тому герой моєї наступної розповіді – це
Рошко Дмитро Філімонович ,1959 р.н.
В Афганістані служив з 1978 по 1980 рік, неподалік від афгано – пакистанського кордону, біля міста Джелалабад. Оскільки мав військово – спортивну підготовку, то потрапив у спецвійська, які займалися виконанням відповідальних і складних завдань: «чистка території» ( тобто знищення душманів), транспортування полонених, охорона важливих об’єктів. Доводилося навіть охороняти палац Аміна в Кабулі, що було теж досить небезпечно, бо хоча хазяїна палацу на той момент уже не було в живих, але грабіжників і мародерів вистачало. З Афганістану Дмитро Філімонович привіз бойову « пам’ятку» – рубець на шиї від душманського ножа. Він згадує: « Якось довелось транспортувати до тюрми у Джелалабад групу полонених. Під час обшуку зброї у них не виявили, але коли виходили з автомобіля, то один з « духів» вихопив з одягу ножа і полоснув ним мене по горлу. Спасла тільки швидка реакція та міцні руки – якби ніж пройшовся на пару міліметрів глибше, то я, мабуть, сьогодні тут не розмовляв би з вами» Ветеран сумно жартує: « В Афганістані я змінив колір волосся – поїхав чорним, а приїхав сивим». Та й не дивно, адже жертв у спецвійськах було особливо багато. Одного разу втратили за ніч 8 товаришів – їх виставили в пікет – охороняти перевал у горах; вночі вартовий зазівався, а вранці 8 хлопців знайшли з перерізаними горлянками. « Коли тіла хлопців привезли на базу, я не міг повірити і зрозуміти, що їх уже нема в живих» – розповідає Дмитро Філімонович. А далі додав з гіркотою: « Смерть була страшною тільки в перші декілька місяців. А потім – звиклося …. До кінця служби з першого бойового складу І – ї роти ( 40 чоловік), у живих залишилось тільки 4. в тому числі і я. певно, в сорочці народився». Особливо багато бойових друзів зірвалось на мінах та гранатах, яких можна було зустріти не лише на дорогах або в горах, а й у корзинах з фруктами, які стояли на обочинах. При 45 – градусній спеці наші солдати часто спокушались на такі « подарунки» і ставали їхніми жертвами. А бували випадки й такі, коли солдати ставали жертвами власного невмілого чи необережного поводження зі зброєю, бо не всі офіцери належним чином дбали про бойову дисципліну і навчання молодих солдатів.

Палац Аміна в Кабулі, який охороняв Рошко Дмитро

     Попович Георгій Васильович, 1968 р.н.
Службу в Афганістані проходив з 1987 по 1989 рік у мотострілковому полку, провінція Поліхумрі, у роті матеріального забезпечення водієм автомобіля КАМАЗ. Не любить розповідати про свою службу в Афганістані; каже, що волів би забути про те, що було вже майже чверть століття тому. Напевно, найстрашнішим видається епізод, описаний ним: « Якось наша автоколона, в’їхала у дуже довгий та вузький тунель, як раптом у передньому автомобілі сталася якась поломка і він зупинився. Звичайно, пригальмували і інші машини, але мотори не глушилися. Так тривало десь півгодини. В умовах обмеженого простору в тунелі скупчилася велика кількість вихлопних газів, і солдати, які були в центрі колони, далеко від виходів з тунелю, просто задихалися, так і не зрозумівши, що з ними. Решта вже потім одягнули протигази, що спасло і мене самого. Це була дуже страшна і безглузда смерть». Георгій Васильович з болем згадує про звірства ,які чинили афганці над нашими полоненими солдатами, і в той же час додає: « Але їх теж можна було зрозуміти. Вони нас до себе не запрошували. Вони захищали свою землю, свої родини. Ми для них не були визволителями, як представляла радянська пропаганда, а справжніми завойовниками ….» Також підкреслює, що великими були не лише людські, а й матеріальні жертви з боку Радянського Союзу – будь – яке, навіть безглузде знищення чи втрату бойової техніки, списували на « важкі умови бойових дій». « За гроші, які радянська влада тоді « втопила» в

Афганські будні

Афганістані, тепер можна було б пів України відбудувати» – каже він. Нагороди:
– медаль «Воину – интернационалисту от благодарного афганского народа»;
– медаль «70 лет Вооруженных Сил СССР»;
– медаль «Учаснику бойових дій»;
– знак « Воину – интернационалисту».
Сьогодні працює столяром у столярному цеху с. Драчинці
Гуцуляк Іван Петрович, 1967 р. н.
Служив в Афганістані з 1985 по 1987 рік, в окремому протитанковому дивізіоні, неподалік міста Шандант, куди потрапив з пересильного пункту м. Володимир – Волинський Львівської області. Був водієм військової автоколони.  Одного разу сапери, які провіряли дорогу перед рухом колони, не додивилися, пропустили міну. На неї і потрапила автоколона Івана Петровича. Вибух був такої сили, що водія та його попутчика, ще одного солдата, викинуло з кабіни на декілька метрів. На щастя, машина в´їхала на міну заднім колесом, і обидва солдати залишилися живими. Після цього Іван 2 місяці пролежав у військовому госпіталі з важкою контузією, а потім ще на декілька місяців знову повернувся у стрій. Після цього був нагороджений медаллю «За відвагу». Але здоров’я, не дивлячись на багаторічне лікування, не повернеш. Сьогодні Іван Петрович – інвалід ІІІ групи; отримує пенсію за станом здоров’я. Каже, що декілька перших років йому постійно снився свист куль і вибухи гранат, привижалися обличчя загиблих товаришів. Минуле не відпускає і сьогодні… Нібито небагато – всього якихось неповних 2 роки – віддали мої четверо односельчан афганській війні. Але в долі цих людей Афганістан залишив свій пекучий слід – і на тілі, і в душі. З мого рідного краю – Буковини – було відправлено в Афганістан 1580 чоловік, з яких 48 загинули, а 45 повернулись інвалідами. Добре, що «чорний тюльпан» оминув моє рідне село, моїх земляків. І як же хочеться вірити, що таких « чорних тюльпанів» уже ніколи не буде в історії мого краю, мого села, моєї України. Що ніколи не доведеться ні нам, ні майбутнім поколінням братися за зброю – чи то в боротьбі за свої домівки, чи, тим більше, у війнах за чужі інтереси.