Духовність Глиниця

За переказом, колись, турки захопили цей край, побудували на горі замок, куди й звозили награбоване в довколишніх селах добро і де постійно влаштовували бенкети. В той час у Глиниці проживала незрівнянної краси дівчина – чарівниця Флора, яка зналася на травах, лікувала ними людей і навіть вміла розмовляти з деревами, квітами. Прагнучи звільнити рідне село від чужинців, вродливиця приготовила чудодійний, приємний на смак напій, після якого турки мали б заснути навіки. Однак коли дівчина увечері прийшла в замок і запропонувала своє питво, їх ватажок запідозрив лихо і звелів схопити її. Щоб не датися ворогам, юнка просила Бога, щоб це замок разом із зайдами, награбованими скарбами і нею провалився крізь землю. Так і сталося. Коли вранці зійшло сонце, люди побачили, що на горі немає і сліду чужинців, а сама вона ніби стала більшою і вкритою новою породою дерев – грабами, на яких перетворилися турки. А біля її підніжжя забило нове джерело з холодною і прозорою, як сльоза дівчини, водою. Ця легенда у свій час зацікавила археологів, і вони спробували провести тут розкопки. Та ніби сама природа не бажала розкривати свої таємниці. Знялася сильна буря, котра бушувала кілька днів підряд, аж поки науковці ні з чим повернулися додому. І ще один старовинний переказ побутує тут. Про феодала Фільварка, його лісничого Корпіниша, доньку останнього Ілину і красивого легеня Бука. Та найбільше, зрозуміло, вражає вже не міфологічна, а історична розповідь про те, що на початку ХІХ століття тутешній пан Флондор переселив із Карпат у це при прутське село кілька циганських родин мандрівних музикантів. Оселилися вони на куті, котрий за прізвищем їхнього ватажка почали називати Фундоя. Смагляві ромські парубки одружувалися з гордими глиницькими білявками, і пішов від цих шлюбів потік неперевершених музикантів – віртуозів. Вислів: «у нього на весіллі грали глиницькі музики» – був для газдів мало не усієї Буковини найгоноровішою похвалою. Православний храм нашого села – це духовний оберіг. Поряд з тим, що він є пам’яткою архітектури і, відповідно, окрасою села – він виконує консолідуючу функцію серед односельчан. Важко перебільшити значення нашої церкви протягом століть. Не одне покоління тут було охрещене і звінчане; не одне покоління наших попередників підносили до Бога молитви за спасіння односельчан в роки воєнного лихоліття чи в час голодомору в нашому краї; не одна вдовиця з слізною мольбою просила у Бога заступництва своїм дітям. Мабуть, кожна цеглина є незаперечними свідками всіх цих людських переживань, надій і подяк. Невипадковим є те, що об’єктом дослідження став наша православний храм, адже ж цього року ми відзначаємо пам’ятну подію – двісті двадцяту річницю від початку його функціонування. Ввійшовши на церковне подвір’я нашого храму невимушено звертаємо увагу на пам’ятну дошку, котра вмонтована у будівлю дзвіниці. Підійшовши ближче читаємо : «пам’ятник архітектури, церква 1786 р., охороняється державою пошкодження карається законом». Це перше, що змусило мене більше ознайомитись з історією будівництва нашої сільської святині. Переступивши поріг храму я вступаю до притвору де над вхідними дверима, у середню частину храму, розміщена ще одна пам’ятна дошка на котрій висічено: «Божію милостію церков Божій соружі пан Феодор Флолур…госпожею своєю Анічю… в лето от основанія міра 1776р». Все це надзвичайно зацікавило мене. Адже на першій дошці йде мова про 1786 рік, а в другій – про 1776 рік. Чому така десятилітня різниця. І, зрештою, хто є фундатором нашого храму і чи збереглась про цю подію пам’ять у нашому селі. З розповіді Григорія Дмитровича Ткачука, директора нашої школи, котру він чув від свого прадіда Дмитра Леонтійовича( він прожив 102 роки і помер у 80 –х роках минулого століття), я почула що фундаторам був пан Фльондор. Виникає запитання: що ж спонукало цього пана до такої жертви? Є така розповідь, що у пана Фльондора були дві сестри, котрі померли у молодому віці. Можливо, ця трагічна подіє і стала першопричиною такого благородного вчинку. Відомо, що пан привозив каміння на будівництво … ця страва настільки об’єднала наших нащадків, що вони привозили, хто мав таку можливість, а інші приносили в руках каміння в торбинах. Відносно «проблеми дати» будівництва, то, мабуть, на першій вказана дата завершення будівництва, а на другій – початок і фундатори. Власне, що стосується пана Фльондора і пана Флолура, то це, мабуть, одна і та ж особа. Можливо, це сільська транскрипція Фльондор історичного Флолура.  Глиницький храм, як і всі християнські храми християнської Православної Церви, за своїм устроєм, поділяються на три частини: вівтар(головна частина храму), середня частина і притвор(передхрамне приміщення). Із всіх частин нашої церкви вівтар є найголовнішою, тому що він призначений для священослужіння. Слово «вівтар» означає підвищений жертовник, тому вівтар будується трохи вищим від решти храму. Посеред вівтаря розміщена найголовніша його святиня – престол. Так зветься чотирикутній стіл. Він вимуруваний із кам’яних плит. Другою, за значенням, святинею є жертовник – він розміщений праворуч від престолу і є вбудований у північну стіну (у вигляді ніши). Найбільшою частиною храму є її середня частина –місце де моляться вірні. Стіни храму прикрашені образами (іконами) на біблейську тематику. Увійшовши в храм ми побачимо перед собою іконостас, Солею, амвон, крилос, хоругви, аналой і панікадило. Іконостасом зветься стіна з ікон, якою середня частина храму відділяється від вівтаря. В іконостасі знаходиться троє дверей, які проводять до вівтаря. Середні двері звуться «Царськими вратами», бо через них невидимо проходить у Святих Дарах сам Господь. Через Царські врата можуть проходити тільки священнослужителі. Двоє інших дверей звуться дияконськими дверима. Тому що православні храми завжди будуються вівтарем до сходу, то дияконські двері по праву руку Царських врат звичайно називають південними, а ліву – північними. На Царських вратах розміщена ікона Благовіщення та чотирьох євангелістів: Матвія, Марка, Луки і Іоанна. На бокових дверях розміщені ікони архангелів Михаїла і Гаврила. По обидва боки Царських врат знаходяться ікони: праворуч ікона Спасителя, а ліворуч – Божої Матері. Ці ікони мають своє визначене місце в іконостасі і через те звуться «місними» іконами. Так само за південними дияконськими дверима обов’язково розміщена храмовий образ Різдва Божої Матері. Ікони в іконостасі розміщуються рядами. Так, у першому ряді іконостасу знаходяться ікони важливих рокових свят. У другому – апостолів, у третьому – пророків. Закінчується іконостас нашої церкви хрестом зверху. Іконостас – символ Небесної церкви на чолі з її Засновником. Солея – це вівтарне підвищення перед іконостасом. Напроти Царських врат воно трошки виступає вперед і заокруглюється. Там священик читає Євангеліє, виголошує проповідь. Цей заокруглений виступ солеї зветься Амвон. Крилосом називається місця для співаків і читців. Хоругвами називаються ікони, прикріплені до держаків, як прапори, щоб зручно було їх носити під час процесії. Аналоєм зветься високий малий стіл з легко нахиленим верхом. Він використовується для читання на ньому Євангелія. Аналой, на якому лежить храмова ікона , називається тетраподом. Найменшою частиною нашого храму є притвор. Притвором зветься західна частина, котра призначена для людей нехрещених. З свого зовнішнього вигляду храми бувають різні. Іноді вони мають вигляд корабля, іноді надають їм форму круга, а переважно вони мають форму хреста. Наша церква має вигляд корабля.Це символізує те , що віруючі жителі нашого села з допомогою церкви перепливають бурхливе море земного життя. Православний храм, як правило, завжди прикрашається одним або кількома трираменними Хрестами, уміщеними на її даху, відповідно до того зробленому. Таке закінчення даху, де вміщується Хрест, подібно до маківки і зветься куполом або банею. На нашому храмі є один великий і два малі куполи. Великий купол завершує дзвіницю, котра знаходиться в західній частині нашого храму. Наступні дві розміщені, відповідно, над середньою частиною храму і вівтарем. На закінчення хочеться сказати, що кожної неділі та святкового дня, коли я чую церковний дзвін, який закликає односельчан до молитви, мені приходить на згадку вислів: «Хто не пам’ятає свого минулого, у того немає майбутнього». Адже будівництва нашого храму – це найяскравіша сторінка історії нашого села, про котру варто пам’ятати і розповідати прийдешнім поколінням. Зрештою, з тією ціллю і проводилась дослідницька робота.

Розділ “Духовність” підготували:

Ткачук Ф.П. (Вчитель українознавства)

Грушко Володимир (9 клас)

Габібова Назиля (9 клас)

Федорюк Наталія (8 клас)