Традиції Діброва

Весільна традиція

Українське весілля – одне з найбільш символічних урочистостей української культури. Традицій і звичаїв у весільному обряді безліч, тому й весілля в нас тривали цілий тиждень.

В даний час пік весільного сезону припадає на літо. Хоча насправді, колись ніхто влітку не виходив заміж: раніше не було коли святкувати, адже було багато роботи і в полі, і на городі. Сезон весіль традиційно припадав на осінь, коли роботи на полях завершувались.

В українських весільних обрядах довгий час переважали народні традиції. Деякі з них настільки давні, що і зараз їх важко пояснити.

Перед весіллям було сватання. Щоб не помилитися у виборі нареченої, це називалося “не дістати гарбуза”, хтось з рідні майбутнього нареченого заходив до батьків нареченої і дізнавався про шанси їх претендента на руку і серце.

Сватати майбутню наречену, молодий чоловік ішов з сватами – одруженими і шанованими чоловіками, зазвичай, батьком і найближчими родичами. За головного обирали дотепного й талановитого в розмові чоловіка, адже від його опису нареченого і виголошення традиційних промов часто залежало, чи відбудеться весілля взагалі.

Посвататися до хлопця могла і дівчина. Бувало це, коли хлопець її обдурив. Для дівчини ця традиція була порятунком, тому що “дати гарбуза” дівчині вважалося неприпустимим.

Також існував звичай крадіжки нареченої: так можна було дістати собі досить заможну дівчину. Головне – не менше доби приховувати свою здобич. Далі злодій був просто зобов’язаний одружитися на дівчині (якщо вона захоче, звичайно).

Після сватання, наречена з подружками влаштовували дівичник (вінки), на якому наряджали весільне деревце (“Хвойки”) стрічками, калиною та паперовими квітами. Українське весілля завжди починалася з обряду збирання квітів, плетіння вінків і весільних букетів окремо для нареченого і нареченої.

Неодмінним атрибутом весілля був коровай, який випікали неодмінно легкі на руку жінки, щасливі у своєму шлюбі. Коровай – це високий пшеничний корж, прикрашений виліпленими з тіста колосками, пташками, квіточками, зірками й місяцем. Вони були символами міцності майбутнього подружнього життя, добробуту, щастя і злагоди.

Весілля починалася в хаті кожного з молодят. Коли молодий вирушав за молодою, по дорозі його зупиняли (і не один раз!), вимагаючи викуп за наречену: приходилося відкуповуватися символічною сумою або частуванням горілкою. Торги проводились і у дворі молодої – відкуп вимагала ще й сім’я молодої.

Після святкового обіду нареченій розплітали косу. Це по черзі робили члени її сім’ї, хоча в окремих регіонах до справи бралися наречений або дружки.   Після цього відправлялися святкувати в дім нареченого. Молодят посипали перед від’їздом зерном (тепер додають ще й цукерки – щоб життя було солодким, і дрібні монети). Хтось з рідних молодої, частіше за все сестри, потайки везли нареченій сорочку, очіпок, тарілки, ложки – все, що раптово може знадобитися молодій дружині. Перед двором молодого весільний поїзд переливали водою або переводили через ритуальний вогонь – для очищення.

І з тих давніх часів багато чого змінилось, однак багато традицій, повір’їв і елементів обрядів наших предків є невід’ємними атрибутами нашого сучасного весілля.

За сформованою традицією, молодята наперед обходять запрошуваних, повідомляючи про майбутнє свято.

Проводжаючи молодят в ЗАГС, батьки обсипають їх зерном, пшоном, монетами чи цукерками для того, щоб майбутнє подружжя заможно жило.

За столом наречена сідає з боку від жениха, а батьки нареченого – нареченої праворуч від них. Потім сідають свідки, почесні гості, родичі та інші запрошені.

Із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями, і легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот.

Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка “нечиста” сила, а також пов’язані з нею чаклуни та відьми. 6 січня Святий вечір

Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родинна вечеря на різдвяний Святвечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків, що, за народними віруваннями, приходили на цю “тайну вечеру”. Прихід цих особливих адресатів пожертви досягався через їхнє закликання на трапезу. Перед початком трапези на Святий вечір глава родини, ґазда, кладе на стіл зайву ложку, і запрошував на вечерю “божих і грішних душ”, з тим щоби “вони на тім світі так вечерили, як ми тут”.

Різдвяне меню у Діброві складається з 12 страв. Обов’язково варять кутю, яку тут називають пшеничкою, її підсолоджують медом і додають ізюм, горіхи та перетертий мак, господині готують; голубців (або, як тут кажуть, галушки) – звісно пісних, борщ червоний, бурячок,бануш, варений біб, колочена фасоля, пічариці, смажена риба, оселедець, рибна юшка, пироги з капустою або картоплею, маківники,пампушки, сушені овочі вар. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно. Це символічне жертвоприношення закріпилося в різдвяній обрядовості у вигляді ряду характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх тощо. Поширеним є звичай зоставляти після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч – із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.

Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і “квокали”: “Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут”. Казали, що як так робити, то будуть ранні курчата. За це їм давали горіхи, цукорки, печиво. А ще дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: “А що хочете?” А дорослі відповідали приказкою про сорок курок і кугута й кидали винагороду – горіхи та солодощі. На Кіцманщині діти “квокали” під столом, щоби у новому році в господарстві були квочки. А після завершення трапези у буковинців і зараз, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів. І поки житиме ця гарна традиція в нашім народі, доти і стоятиме наш буковинська земля.

 

Різдвяні свята

На Різдво прийнято колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні колядки. Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходить на подвір’я біля хати, славлять господарів, бажають їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів – магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися. Колядування звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.

Колядки виконують колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки дещо спрощені – в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (калфу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки.

Єроди ходять на коляду три рази:

1-ий раз на Різдво Христове – 7 січня (колядується «Нова радість стала»).

2-ий раз на Василя – 14 січня (колядується «Ой чинчику Васильчику»).

3-ий раз на Водохреща – 19 січня (колядується «Ой на річці, на Йордані»).

Єроди проводять своє дійство з ранку до вечора.

“МАЛАНКА” (“Меланка”) – традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов’язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. Ще у недалекому минулому обряд “Маланка” був поширений на значній території України. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа – Маланки – грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата. Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов’ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б’є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо.

У селі виконували колективний танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ялинки, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу. Традиційні карнавальні образи “Маланки” включали маски Діда і Баби, Козак, Жандарм (Шандарь), Жид і Жидівка а також багатьох інших персонажів.

19 січня Водохреща – коляда Третім великим празником різдвяного циклу, чи Коляд, є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення. Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода. Приготування води з магічними властивостями приурочувалося і до деяких попередніх свят осінньо-зимового періоду, як-от Введення, Андрія тощо. Чільне місце у приготуванні такої води посідало її освячення.

Великодні свята

Вербна (Шуткова) неділя

Вхід Господній в Єрусалим святкують в останню неділю перед Великоднем. За євангельською оповіддю, коли Ісус Христос воскресив з мертвих Лазаря, люди, які бачили це, повірили, що він дійсно Син Божий. Коли Ісус в’їжджав на віслюкові до Єрусалима, то люди, вшановуючи його, встеляли дорогу своїм одягом, а також пальмовим гіллям. Відтоді на згадку про цю подію віруючі напередодні свята несуть до церкви зелені гілочки дерев.

У нас таким деревом стала верба (шутка), як відображення особливостей природи України. На цей час вона вкривається зеленим листям, тому в народі свято називають Вербною неділею. Святкують її за тиждень до Великодня, а весь тиждень називають вербним.

ВЕЛИКДЕНЬ (Паска) – найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця. За тиждень до Великодня, у вербну (лозову) неділю, з церкви приносять освячену вербу.

Від вербної неділі починають активну підготовку до Великодня: варять яйця і розписують писанки, фарбують крашанки, начиняють ковбаси, випікають обрядове печиво, включаючи обов’язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагаэться принести з церкви запалену свічку. Нею випалюють хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах у ніч із суботи на неділю, парубками.

У весняному циклі значне місце займають обряди, пов’язані з культом предків. Померлих родичів провідують, як правило, у першу неділю після Великодня (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. У цей день обов’язково годували старців і роздавали милостиню “за упокій душі”. Ця традиція побутує й сьогодні.

Паску, великодні яйця та інші основні обрядові страви обов’язково освячують у храмі, і для цього прилагоджують святковий кошик. Господар з господинею, складають його зазвичай у суботу, щоби в неділю вдосвіта, а то й ще раніше встигнути на службу до церкви. Кіцманчанки понад сто літ тому випікали по дві великі паски-дори та багато перепічок. Щоправда, страви вкладали тоді не до

кошика, а до дерев’яного корита: поряд із шматками розрізаної паски клали яйця, хрін, часник, полин, солонину, будз, сир, сіль тощо. Тепер за звичай купують.

Приблизно таким же залишився набір страв і в наші дні. Так, вкладають до кошика паску, свічку, писанки, галунки, варені яйця, сало, ковбасу, хрін, будзок, масло, сіль, мак, яблуко, зелену цибулю і чоснок та інші страви. Кошик накривають вишитим рушником.

Писанками та крашанками люди обмінювалися всі три дні, дарували їх рідним і близьким, примовляючи: “Христос Воскрес”, а у відповідь: “Воістину Воскрес”.

На Буковині, як і по всій Україні, Великдень, чи Пасха, традиційно є одним із найзначніших і найочікуваніших свят календарного року.

Після освячення пасок всі йдуть додому, до великоднього сніданку.

Другий день великодніх свят є веселішим. В уливаний понеділок чоловіки обливають жінок водою. Вранці це належало робити дітям, а по обіді – дорослим. До речі, поливання мало не з відра – це вже сучасне бешкетування. Традиційні звичаї вимагали робити це толерантно. Наприклад, у Кіцмані хлопці носять з собою глечик і жмуток сухого духмяного васильчика та друшпана перев’язаного червоною ниткою, щоби ненаврочити вливаючих дівчат.

ЗЕЛЕНІ СВЯТА – українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Троїцько-русальна обрядовість знаменувала за вершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю. Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася маївкою, обов’язково прикрашали подвір’я та господарські будівлі зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Забороненим деревом подекуди вважалася осика, на якій, за повір’ям, повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м’ятою, пижмою, ласкавцями, татарським зіллям. Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень.Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі. На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.