Home / Кіцманський район / Шишківці / Історія Шишківці

Історія Шишківці

Історія села Шишківці

Керівники: Вівчарук О.Д., Вівчарук І.І.

Творча група: Грінка Л.М., Гуменюк М.В.,

Літун Л.А., Вівчарук В.І.

Історична довідка

Археологічні розкопки на території Шишківців

       Село Шишківці розташоване у північно-східній частині Прут-Дністровського міжріччя на відстані 42 км від обласного   центру м. Чернівці та 18 км від районного центру м. Кіцмань.

Територія села була заселена з давніх-давен. На його території виявлено археологічні пам’ятки ІІ-І тисячоліть до н.е. На лівому березі потоку, який протікає на північній окраїні села в урочищі Южин виявлено поселення бронзового віку датованого II тис. до н.е.[1]

За 2 км від села в урочищі Москалів жолоб знайдено поселення раннього залізного віку X- VIII ст. до н.е. Недалеко від нього знайдено сліди давньоруського поселення ХІІ-ХШ ст. [2]

В 1959 – 1961 роках проводилися археологічні розкопки під керівництвом Винокура за Руткою в урочищі Мар’янка. Тут було виявлено поселення черняхівської культури ІІІ- ІV ст. н.е. Поселення займало ділянку довжиною 1200 м на 120 м. Воно знаходилося на березі потоку який зараз має назву Рутка (поле це має таку ж назву).

Це поселення знаходиться на північному заході від села Шишківці приблизно за 2,5 км.

В поселенні було розкопано чотири житла, різні за розміром (від 4 – 6 м шириною до 6-8 м довжиною). В житлах виявлено печі-кам’янки та залишки від вогнищ, викладених каменем-плитняком, а також залишки глиняного посуду. Цікавою виявилася знахідна в основі одної із печей. Це була ритуальна знахідка – горщик прикритий мискою, а всередині знаходилася коротка коса. Ця знахідка у наших предків означала достаток і добробут у домі і мала магічну силу.

Досить цікавим для археологів може бути урочище Городище, яке знаходиться поруч села. Місце урочища досить захищене природно і знаходиться на березі річки Совиці. Тепер там розкопані ставки. Старожили розповідали, що колись там видно було своєрідні вали та і назва Городище свідчить про те, що тут могло бути поселення часів Київської Русі. Цікавим є факт, що коли діти розкопували криничку, то вони знайшли залишки розбитого посуду. Вони цьому не надали значення, бо це були шестикласники, і залишки кераміки закопали в землю. В іншому кутку села, який має назву Тополі, Фалібога Василь під час копання шанців для фундаменту знайшов рештки кераміки. Ці рештки кераміки Сапожнік Любов Василівна, будучи студенткою істфаку Чернівецького державного університету, принесла в університет, де фахівці визначили, що це залишки кераміки часів Київської Русі. Зараз всі ці місця, за винятком Городища, знаходяться під полями та приватними городами, багато років розорюються. Всі ці факти свідчать про те, що на території мого села з давніх-давен проживали наші предки – носії різних археологічних культур.

Заснування села Шишківці

Вперше наше село згадується в документі від 5 червня 1521 року.

Спочатку село знаходилося на лівому березі річки Совиці, але, через часті набіги монголо-татар, люди переселилися на правий берег, вкритий прадавнім лісом.

   Тут вони поселилися понад потічком у глибокій долині з назвою Говди.

   Про назву нашого села є кілька легенд. Одна із легенд стверджує, що долиною, понад Совицею було багато кущів калини, які вкривалися восени червоними кетягами, а в селі їх називала шишками калини. Інша легенда доносить до нас відомості про те, що місцевий поміщик наказував своїм селянам чіпляти до своїх шапок шишки. Ще інша назва походить від того, що в ялиновому лісі було багато шишок.

Історики ж стверджують, що назва Шишківці походить від особового імені Шизко.

На протязі Х-ХІV ст. Буковина, а разом із нею і Шишківці, входили до складу Київської Русі, після її розпаду – до складу Галицько-Волинської держави.

Починаючи із 1240 року, Буковина зазнала монголо-татарського нашестя. Саме тоді, мабуть, жителі і переселилися на правий берег Совиці, який був вкритий лісом. Там вони знайшли природний захист від завойовників.

З 1340 по 1349 роки наше село входило до складу Шипинської землі.

Згодом Шишківці увійшли до складу Молдавського князівства, а після того, як Молдавське князівство стало васалом Османської імперії, воно зазнало гноблення від турків.

Вже на початку ХVІ ст. більшість селян втратили право власності на землю і перетворились у феодально-залежних людей. Зростаючі феодальні повинності були зафіксовані у «Золотому хризові» (указі) молдавського воєводи Григоре Гіки від  1 січня 1766 року. Панщина зросла до 46 днів, зросли й грошові податки.

Австрійський період

(1774 – 1918 рр.)

В 1774 році Буковина за Кючук-Кайнарджійським мирним договором між Росією і Туреччиною ввійшла до складу Австрійської імперії, а разом і з нею село Шишківці. Та покращення становища селян не відбулося. Селяни залишалися в кріпосній залежності і від старих і від нових гнобителів. Зміни у становищі селян відбулося аж під час революції 1848-1849 рр. у Австрійській імперії, яку називають «весною народів». Зважаючи на революційні події в Галичині та на Буковині, австрійський цісар змушений був спочатку скасувати кріпосне право в західноукраїнських землях. Місцева влада приховувала це від жителів села. Поміщик продовжував експлуатувати селян. Та все ж селяни дізналися про скасування панщини. А відбулося це так. Селяни жнивували на панському полі, яке межувало з полями села Стецева. В обідню пору зі сторони Стецеви до них підійшов чоловік, щоб напитися води ( ця криничка збереглася до наших днів). Поговорив із селянами, розпитав на чийому полі вони працюють, присів відпочити та й незамітно відійшов. Через деякий час чоловіки помітили під глечиком папір. Розгорнувши і прочитавши його, вони дізналися, що панщина уже давно скасована. Їхньому обуренню не було меж. Розгнівані селян стали вигукувати «Пали вози!» і підпалювати вози із збіжжям. За цим полем так і закріпилася назва Паливози.

Та і скасування кріпосного права істотно не покращило життя селян. Вони зубожіли і, щоб хоч якось покращити матеріальне становище своїх сімей, змушені були шукати заробітків за межами села. Ходили на заробітки до панів у сусідні села Малятинці, Борівці. Згодом ішли працювати на цукровий завод у Кострижівці. Але і це не рятувало селян від злиденного життя. Тому в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли почалася масова трудова еміграція за океан, жителі села подалися шукати кращої долі та заробітків у далеку Канаду.

Згідно церковної книги записів актів громадянського стану шишківської церкви першими громадянами Шишківців, які переселилися до Канади були: Фалібога Василь Михайлович, який поїхав у Канаду в 1889 році, Сербин Дмитро Степанович – 1890 р., Григірчик Василь – 1891 р., Руснак Григорій – 1891 р., Шупеня Василь Степанович – 1894 р., а з 1900 по 1914 роки в Канаду виїхало 45 жителів нашого села. Деяким там в чужині пощастило, вони заробили грошей, повернулися в село і купили по 4 -5 га поля, почали господарювати. Це такі жителі як Шупеня Василь Олексійович, Рихло Михайло Степанович та ін. Більшість із тих, хто виїхав в Канаду, там і залишились жити назавжди. Через це розпадалися сім’ї. Так Грушинський Григорій залишив в селі дружину і двох дочок і більше не повертався в село. Діти так і не побачили свого батька. Ще й зараз в селі пам’ятають пісні, які складали й співали шукаючи кращої долі на далекій чужині.

   В Канаді в провінції Альбота недалеко від міста Едмонтона наші односельці організували свою шишківську громаду, звели церкву і назвали її Шишківською.

    Там і тепер живуть внуки і правнуки перших поселенців із нашого краю, зберігаючи і продовжуючи традиції своєї батьківщини.

В середині ХІХ ст. в Шишківцях була збудована перша школа. Вона була відкрита у 1854 році. Побудована школа була біля церкви. Там знаходився центр села і проходив шлях із Снятина до Заліщик. Тепер там знаходиться сільське кладовище. Єдиним свідком старої церкви, яка згоріла, залишився великий кам’яний хрест, що знаходиться на місці її вівтаря.

Організатором, першим вчителем і директором цієї школи був Іван Мандачевський. Школа була чотирьохкласною і розміщувалась в маленькій двокімнатній хаті. Для директора громада села побудувала будинок, а для ведення господарства наділила йому 40 моргів поля. Згодом, на кошти парафіян, була збудована нова церква (1886 р.), яка працює і донині.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

А у 1903 році, біля церкви, постало і нове приміщення школи, на яку кошти збирало все село. Приміщення школи, збудоване 1903 року на кошти жителів села

Вчителі займалися просвітницькою діяльністю. На початку ХХ ст. на Буковині почали створювати товариства «Сокіл» та «Січ». В 1908 році вчителями школи Пилипом Андрюком та Іваном Тотоєскулом був створений осередок товариства «Січ». Активними учасниками цього осередку були Рихло Іван Степанович, Рихло Михайло Семенович, Гулей Василь Григорович, Гулей Іван Павлович, Рихло Василь Олексійович та багато інших. Члени товариства вивчали протипожежну справу, займалися гімнастичними вправами, організовували танці, спортивні змагання.

 

Перша світова війна

1 серпня 1914 року розпочалася Перша світова війна. Січовики разом із односельцями, були демобілізовані у австрійську армію. Австрійське командування боялося озброєних українців, тому їх було перекинуто на італійський фронт. Дуже багато шишківських солдат загинули на фронтах Першої світової війни, захищаючи інтереси чужої країни.

Про події Першої світової війни вів записи в церковній книзі священик Георгій де Тевтул. Ось витяги із церковного літопису:

1914 рік

«15/28 червня убиває сербський студент у Сараєві престолонаслідника Франца Фердинанда з Его Вел. Женою і сей учинок спонукав Австрію виповісти Сербії війну, в яку вмішуються одна держава за другою. Так виникла світова війна. Ще сего самого року 30/8 (12/9) надходять в село москалі».

1915 рік

«Перед Великоднем уступають московські війська перед австріяками, однак не на довго, бо вже на Вознесеніє загощують наново до села і остають тут точно один місяць»

1916 рік

«Зелені свята – знов у селі москалі. Умирає австрійський цісар Франц Йосип І і на престол вступає Карл І».

1917 рік

«29/7 (11/8) уступають москалі перед німецько-австрійськими вій­ськами, завдають населенню при своїм відході немало страху. Летять шрапнелі понад селом і деякі розриваються понад хатами, спричиня­ючи шкоди. Триває перестрілка у селі. Перед вечером подаються австріяки назад та за пару годин надходять до села знову. Ніч тиха, село освічується ракетами. Люди в тривозі, без сну. Другий день чути гур­кіт гармат за Ставчанами. Зареквізовані церковні дзвони австрійсь­кими військами».

1918 рік

«На Шуткову неділю погорів шишківський двір і 15 селянських хат. Поява іспанської ґріпи в селі. Розпадається Австрійська держа­ва. Наступає короткотривала українська влада. Непевність особи і маєтку. Прихід румунів».[3]

Георгій де Тевтул (протоієрей)

З цих записів ми довідуємося, що в часи Першої світової війни багато шишківчан постраждало. Зі спогадів Фалібоги Домни Іванівни, 1908 р.н., відомо, що москалі, перебуваючи в селі, знущалися над дівчатами та жін­ками, які мусили ховатися на горищах та в ямах. Особливо боялися люди, коли в село заходили черкеси, так називали російських воїнів кавказької національності. Багато наших односельчан загинули у тій війні, інші залишились ін­валідами. Село зазнало руйнувань. Багато воїнів потрапили в полон до москалів. До теперішніх часів у селі збереглися пісні, що їх скла­дали дівчата, які втратили на війні своїх наречених, вдови, які втратили своїх чоловіків, матері, діти, які втратили своїх найдорожчих людей. У тій війні не одна стара мати позбулася сина. Ці та інші пісні спі­вають учасниці фольклорно-етнографічного колективу «Світлиця», організованого вчителькою-пенсіонеркою Магдалиною Василівною Гулей.

З цієї війни не повернулось в село 38 чоловіків. Їхні імена викарбувані на кам’яному хресті на цвинтарі. Щороку в неділю, на Трійцю, біля цього хреста збираються жителі села і вшановують пам’ять загиблих на війнах односельчан, а також і тих, хто помер в наші дні. Цікаво, що цей хрест встановлено на місці поховання загиблих австрійських солдатів, яких австрійська держава перепоховала в 30-х роках на меморіальному кладовищі у селі Звеняче Заставнівського району. Цей хрест у селі називають хрестом героїв. Щороку у вербну неділю до нього несуть освячену вербу (шутку), а у великодню суботу біля нього запалюють свічки. Так жителі села вшановують пам’ять про загиблих. Встановили цей хрест матері і вдови села.

                Ось що написано в книзі Магдалини Гулей про цю подію: «Ще в далекі п’ятдесяті роки минулого століття матері і вдови села збирали по копійчині на те, щоб увічнити пам’ять про полеглих у боях героїв. Задумали цей хрест дві жіночки Катерина Рихло (Михайлиха Горашева) і Параска Шупеня (Стасиха). Вони втратили на вій­ні своїх синів. Разом з іншими матерями і вдовами села вирішили, щоб покласти цей хрест на цвинтарі, бо в ті часи ніхто би не дозволив покласти хрест серед села. Ті дві жіночки ходили пішки аж до Васловівців, знайшли такого чоловіка, що зробив той хрест вагою в одну тонну і 700 кг, але привезти було тяжко, бо ніхто не давав транспор­ту. Бригадир був комуністом і боявся догани, але сказав: «Я вас посилаю, щоби ви привезли з Горбасівки соломи на ферму, а ви як знаєте, так і робіть, щоб вас ніхто не бачив». Їздові мусили десь в долинах перечекати до вечора. Коли стемніло, вони завезли той хрест на цвинтар. Про це роз­повідав колишній їздо­вий Олексій Кривенчик.

З церкви усі люди йдуть на цвинтар, чоло­віки несуть процесію, і всі з церковними піснями рушають до того свя­щенного місця, де висту­паючі поминають одно­сельчан, що спочивають на цвинтарі. Церковний хор, жінки з фольклор­но-етнографічного анса­мблю «Світлиця» співа­ють тужливі пісні про тих людей, тіла яких спочивають у високих братських могилах Єв­ропи. У церкві знахо­дяться списки полеглих у світових війнах, свяще­ники у своїх молитвах згадують імена тих воя­ків. За розпорядженням Чернівецької консисторії, від 30 березня 1922 року, священики кожної Святої неділі мали би згадувати у службі полеглих шишківчан у війні 1914 – 1918 років».[4]

 Фото “Хреста героїв”

Наше село в роки першої румунської окупації

(1918 – 1940 рр.)

В результаті поразки у Першій світовій війні, в жовтні 1918 року Австро-Угорщина розпалася. На її теренах утворилися незалежні держави. Західні українці також забажали бути вільними і створити свою державу.

3 листопада 1918р. в Чернівцях на віче зібралося понад 10 тисяч його учасників з усієї Буковини. Буковинське віче рішуче висловилось за “вилучення австрійської частини української землі до України”. Але, уже 8-11 листопада 1918р. Північна Буковина була повністю окупована румунськими військами. Розпочалась румунська окупація краю. Спочатку в буковинських містах і селах окупанти розклеювали листівки і плакати, в яких проголошувалося, що вони принесли сюди благоденство і мир. А насправді вони встановили тут жорстокий окупаційний режим.

  В центрі села, на тому місці, де живе тепер сім’я В.П.Сапожніка була організована канцелярія села. Керували селом нотар Гаврило і секретар Євген. Тут же був створене жандармське відділення, де жило 10 жандармів, які суворо слідкували за порядками в селі.

На окраїні села, біля дороги, що веде на Стецеву, в хаті єврея Хайма була створена прикордонна застава, в якій було 20 солдат, що охороняли кордон з Польщею на лінії від Хлівищ до Борівців.

З перших же днів румуни стали чинити розправу над сільськими активістами, грабували населення, знущалися з нього, за найменшу провину жорстоко карали.

Про те, як поводилися румунські прикордонники, або як їх називали граничери, і жандарми в селі свідчить такий запис в церковній книзі-ліпопису за 1925р. – ”12/ІІ с.р. застрілив один з граничерів місцеву 72 – річну жительку Параску Барбарюк”.[5]

У надзвичайно тяжкому становищі перебувало селянство. Земля, з якої в основному жили селяни, опинилася в руках поміщиків та колоністів. Так, у пана Кобеля Жеміля (Шміла) Абрамовича було більше 120 га землі, 15 корів, 2 пари коней. Були заможні ґазди і серед жителів села. Так, у Літуна Юрія Васильовича було 15 га землі, Кривенчика Василя Яковича – 15 га, Германа Миколи Івановича – 13 га, Рихла Миколи Дументійовича – 10 га. Селяни середняки мали по 2-5 га землі. А поряд з цим в селі було багато селян, які зовсім не мали землі, або мали невеличкі наділи. Це такі жителі села, як Кияшко Степан Миколайович, Урсуляк Катерина Дмитрівна, Руснак Василь та його брати і сестра ( Микола,Євген,Мафта), Рудейчук Михайло Іванович, Федик Іван та багато інших. А мати Урсуляк Катерини Дмитрівни не мала навіть такого клаптика землі, де б могла побудувати хату.[6]

Початок будівництва хати Фалібоги Івана Дументійовича

(1936 р.)

Надзвичайно низьким був рівень життя. Селяни жили в маленьких хатах-мазанках, вкритих переважно соломою. Тільки 50 із 450 хат були вкриті бляхою або черепицею.

Через це дуже часто виникали пожежі. Про це є запис в церковній книзі: «1918 року на Шуткову неділю погорів Шишковецький двір і 15 селянських хат в його поблизості».[7]

Нові порядки стосувалися і шкільного навчання. Внаслідок так званої шкільної реформи, навчання в школі проводилося виключно румунською мовою. Навіть розмовляти не можна було українською. Хто порушував цю заборону того карали.  Нещадно били за будь-які провини, виганяли на громадські роботи, особливо взимку, коли дороги замітало снігом.

В церковній книзі, з цієї нагоди, священик Коча в 1924 році зробив такий запис: «Урядом Румунії заборонена українська мова в школі. Це дуже вплинуло на народ. Діти не мають з науки ніякої користі. Більше часу витрачали на вивчення румунської мови». В 1927 році священик Коча пише: «Нового приніс 1927 рік ще тим, що розпорядженням єпархіальної ради в Чернівцях заказано, аби панотці вчили релігію по школах виключно на румунській мові по всіх селах ( навіть селах з українською народністю». [8]

Не було в селі і медичного обслуговування. Дуже часто під час пологів помирали жінки, діти віком до 1 року. Дуже багато людей помирало від інфекційних хвороб.

Про це також є записи в церковній книзі: « 1920 року вибухнув в селі плямистий тиф, занесений із-за границі приїжджими гендлярами і жертвою цієї хвороби паде багато парафіян». «1922 рік приніс нам дитячу слабість – скарлатину, яка дуже розширилась у нас… Від цвітня 1922 року майже через день умирали діти, бувало і по 2 мерці денне».[9]

Процвітав в селі і туберкульоз (його тоді називали сухоти).

Незважаючи на заборони румунської окупаційної влади, жителі села прагнули зберегти традиції, культуру, фольклор. Так, у 1925 році, у селі був створений драматичний та хоровий колективи. Організаторами та його активними учасниками були Ілик Іван Петрович, Фалібога Іван Дументійович.

Церковний хор організував даскал Володимир Винницький. Зі слів Фалібоги Домни Іванівни відомо, що сільські аматори ставили вистави (у селі їх називали представлення). Оскільки клубу тоді не було, то вистави грали в звичайних сільських стодолах. Дуже часто вистави проходили у стодолі Фалібоги Івана Дументійовича, яку з такої нагоди прикрашували тканими коверцями (килимами). На вистави приходили глядачі із сусідніх сіл. Вистави були платними, тому що збиралися кошти на хату-читальню. За дозволом грати виставу Фалібозі Івану Дументійовичу доводилося їздити до Чернівців, а то і до Сучави.

Фалібога Іван Дументійович – активний учасник і організатор вистав у Шишківцях

 

Учасники вистави

(30-ті роки ХХ ст.)

В 1932 році на кошти жителів села була споруджена хата-читальня, яка стала культурним і духовним осередком на селі.

Хата-читальня

( 1932 р.)

 Встановлення радянської влади у селі

У ХХ ст. нашому краю довелося побувати у складі ще однієї імперії – Радянського Союзу. 1939 року сусідню з Буковиною Галичину приєднав до себе СРСР. Оскільки село знаходилося біля польсько-румунського кордону, то шишківчани дуже швидко узнали, що таке радянська влада. Не дивлячись на те, що Шишківці і Стецеву розділяв кордон, місцеві мешканці жваво спілкувалися, торгували між собою. Правда робили вони це таємно, порушуючи вночі кордон, йшли заболоченим урочищем Вертіб у Стецеву за тими товарами, яких не було у селі. З боку Стецеви через гучномовці лунала радянська пропаганда. узнали, що таке радянська влада.узнали, що таке радянська влада. Не дивлячись на те, що Шишківці і Стецеву розділяв кордон, місцеві мешканці жваво спілкувалися, торгували між собою. Правда робили вони це таємно, порушуючи вночі кордон, йшли заболоченим урочищем Вертіб у Стецеву за тими товарами, яких не було у селі. З боку Стецеви через гучномовці лунала радянська пропаганда. узнали, що таке радянська влада. Не дивлячись на те, що Шишківці і Стецеву розділяв кордон, місцеві мешканці жваво спілкувалися, торгували між собою. Правда робили вони це таємно, порушуючи вночі кордон, йшли заболоченим урочищем Вертіб у Стецеву за тими товарами, яких не було у селі. З боку Стецеви через гучномовці лунала радянська пропаганда. Багато жителів повірили цій пропаганді і вирішили податися до Радянського Союзу, бо там краще жити. Перейшло кордон більше 90 чоловік. Та всіх їх, як порушників кордону було заарештовано і відправлено на заслання в сибірські табори. Так радянська влада віддячила своїм прихильникам.

Список жителів села, які в 1939 році перейшли радянсько-румунський кордон

(так звані втікачі)

з/п

Прізвище,ім’я по   батькові Рік народження        Наслідки
1 Антонюк Іван Томашович 1920 Не повернувся додому
2 Бричка   Іван   Миколайович 1911 Не повернувся додому
3 Бугай Василь     Іванович 1920 Не повернувся додому
4 Бугай Ілля   Васильович 1920 Не повернувся додому
5 Грінка Дмитро   Танасійович 1921  Повернувся додому
6 Григірчик Василь   Степанович 1914 Повернувся додому
7 Григірчик Микола Степанович 1926 Повернувся додому
8 Герман Іван Васильович 1913 Повернувся додому
9 Герман Василь   Миколайович 1912 Пропав   безвісти на фронті в липні 1944р
10 Герман Іван Степанович 1919  Повернувся додому
11 Гавдун Василь Миколайович 1914 Повернувся додому
12 Гавдун Микола   Олексійович 1926 Не повернувся додому
13 Гулей Іван   Миколайович 1925 Не повернувся додому
14 Гунчак Георгій   Андрійович 1921 Не повернувся додому
15 Душинський Іван   Дмитрович 1899 Повернувся додому
16 Душинський Микола   Тодорович 1910 Повернувся додому
17 Дерпак Георгій   Петрович 1921 Не повернувся додому
18 Ілик Іван     Васильович 1913 Не повернувся додому
19 Ілик   Іван  Васильович 1914 Не повернувся додому
20 Ілик Юрій   Іванович 1919 Не повернувся додому
21 Корженівський Євген Євгенович 1921  Повернувся   додому
22 Корженівський Ілля   Євгенович 1910 Повернувся   додому
23 Кривенчик Іван   Степанович 1912 Повернувся   додому
24 Кривенчик Яків   Іванович 1906 Не повернувся додому
25 Кривенчик Танасій   Якович 1899 Не повернувся додому
26 Кушка Василь   Васильович 1910 Не повернувся додому
27 Літун Олексій   Григорович 1917 Повернувся додому
28 Літун Георгій   Миколайович 1912 Повернувся додому
29 Літун   Василь Олексійович 1922 Не повернувся додому
30 Літун Василь Григорович 1912 Не повернувся додому
31 Липовик Степан Миколайович 1918 Повернувся додому
32 Липовик Юрій   Онуфрійович 1909 Повернувся додому
33 Липка Василь   Олексійович 1906 Не повернувся додому
34 Липка Іван Миколайович 1919 Не повернувся додому
35 Мулик Іван Дмитрович 1905 Повернувся
36 Мироник Андрій 1920 Не повернувся додому
37 Маліновський Іван   Михайлович 1912 Не повернувся додому
38 Маліновський Василь   Михайлович 1907 Не повернувся додому
39 Мишковський Василь   Купріянович 1903 Не повернувся додому
40 Рихло Ілля Михайлович 1914 Не повернувся додому
41 Рихло Андрій Васильович 1914 Не повернувся додому
42 Рихло Олексій Іванович 1921 Не повернувся додому
43 Рихло Тодор Степанович 1908 Пропав безвісти на   фронті в 1941 році
44 Рихло Іван Миколайович 1914 Не повернувся додому
45 Рихло Мафта Іванівна 1914 Не повернувся додому
46 Семенюк Георгій   Лук”янович 1920 Не повернувся додому
47 Стефанчук Микола   Георгійович 1920 Не повернувся додому
48 Стефанчук Семен   Георгійович 1916 Не повернувся додому
49 Сербин Василь Миколайович 1913 Не повернувся додому
50 Шупеня Петро Георгійович 1906 Не повернувся додому
51 Шупеня Марія Михайлівна 1913 Повернулася
52 Шупеня Юрій Петрович 1935 Не повернувся додому
53 Шупеня Семен Васильович 1912 Повернувся
54 Шупеня Василь Тодорович 1914 Повернувся
55 Шупеня Ілля Іванович 1905 Пропав на фронті   безвісти в липні 1941
56 Шупеня Василь Іванович 1926 Не повернувся додому
57 Танасійчук Іван   Васильович 1912 Не повернувся додому
58 Танасійчук Степан Іванович 1920 Не повернувся додому
59 Танасійчук Василь   Миколайович 1913 Не повернувся додому
60 Урсуляк Василь Степанович 1913 Не повернувся додому
61 Урсуляк Іван Мафтейович 1920 Не повернувся додому
62 Урсуляк Василь   Мафтейович 1918 Не повернувся додому
63 Урсуляк Констянтин   Васильович 1911 Не повернувся додому
64 Фалібога Іван   Васильович 1926 Повернувся
65 Фалібога Дументій   Васильович 1920 Не повернувся додому
66 Янчук   Іван   Васильович 1914 Повернувся
67 Сербин Василь Іванович 1919 Проп.безв.на фр.1944р
68 Рихло Семен Васимльович 1928 Повернувся в 1940
69 Дерпак Ілля Васильович 1918 Повернувся в 1940р
70 Гуменюк Іван Тодорович 1909 Повернувся в 1940р
71 Мулик Василь Дмитрович 1925 Повернувся в 1940р
72 Ілик Онуфрій Васильович 1909 Повернувся в 1940р
73 Семенюк Олексій   Васильович 1929 Повернувся в 1940р
74 Бугай Ілля   Ілліч 1929 Повернувся в 1940р

 

Дані Шишківської сільської ради

Зустріч «радянських визволителів» жителями села.

28 червня 1940 року в село прийшла радянська влада і дуже швидко селяни, відчули на собі «справедливу і добру» владу.

Радо зустрічали червоноармійців і жителі нашого села. Оскільки наше село межувало із Галичиною і за селом проходив спочатку румунсько-польський, а з 17 вересня – румунсько-радянський кордон, то уже зранку 28 червня 1940 року, жителі на краю села зустрічали «визволителів» хлібом-сіллю на вишитому рушнику, накривши стіл новенькою скатертиною. Хліб-сіль вручали сільські ґазди Шупеня Василь і Федик Прокіп. Тут же селяни частували радянських солдат. Вони прийшли зі сторони села Стецева (зараз Івано-Франківська область). Потім «визволителі» зайшли в село і влаштували біля школи мітинг, на якому виступив радянський офіцер і розповів про те, що буде відкрита школа з українською мовою навчання, буде клуб, бібліотека, а земля буде передана селянам. При цьому він сказав такі слова, зміст яких селяни збагнули пізніше: «Земля ваша, а хліб наш…». І почалося нове життя у селі.

Зі слів Фалібоги Марії Іванівни: «У людей забрали спочатку хліб. Потім забрали землю, коней, вози, плуги, млинки і почали запроваджувати колгосп. Було кілька сімей у колгоспі. Побули один рік. Сорокового року прийшли, сорок першого пішли. Тоді люди забрали своє з колгоспу додому. Колгосп був організований у маєтку пана Носієвича і мав назву імені Сталіна».[10]   Одним із ініціаторів його створення був по Фалібога І.Д.

Серед ініціаторів створення колгоспу були Душинський Степан Степанович, Антонюк Степан Миколайович, Ілик Іван Петрович, Ілик Петро Іванович, Ілик Онуфрій Васильович. В колгосп об’єдналося 35 сімей: Душинський Степан Степанович, Дудка Микола Тимофійович, Фалібога Іван Дументійович, Антонюк Степан Миколайович, Ілик Іван Петрович, Ілик Петро Іванович, Ілик Онуфрій Васильович, Липовик Гаврило Миколайович, Рихло Іван Назарійович, Дудка Іван Тимофійович, Федик Юрій Миколайович, Фалібога Василь Миколайович, Гуменюк Іван Тодорович, Сербин Олександра Павлівна, Долинка Іван Миколайович, Поливанюк Ганна Юріївна, Бугай Василь Юрійович, Дерпак Ілля Васильович, Купчак Степан, Урсуляк Катерина Дмитрівна, Антонюк Іван Миколайович, Липовик Гаврило Васильович, Нацюк Параска Іванівна, Гуменюк Зіновія Юріївна, Гуменюк Георгій Васильович, Гулей Степан Іванович, Гулей Ілля Іванович, Рихло Георгій Ілашів, Рихло Степан Васильович, Струк Сафта Михайлівна, Рихло Василь Васильович, Рихло Ілля Тодорович, Линко Марія Василівна.

Головою колгоспу ім. Сталіна було обрано сільського активіста Фалібогу Івана Дументійовича. Його заступником – Антонюка Степана Миколайовича. Членами правління стали: Фалібога Іван Дументійович, Антонюк Степан Миколайович, Душинський Степан Степанович, Ілик Петро Іванович, Липовик Зіновія Юріївна, бухгалтером затверджено Бугая Василя Юрійовича, Бригадиром – Антонюка Івана Миколайовича, ланковими – Липовик Зіновію Юріївну, Нацюк Параску Іванівну, Урсуляк К. Д.

Колгосп мав тоді 150 га землі, 6 пар коней, 2 корови, 2 пари волів, кури, гуси. Центральною садибою колгоспу став маєток пана Носієвича.

В цьому будинку знаходилася контора колгоспу ім. Сталіна

«Москалі заставляли сіяти часом зовсім не те що треба : якусь чумизу, фенхель, біб.

За короткий час існування радянська влада привчала жителів села святкувати радянські свята. Так 1 травня 1941 року в селі відбулося святкування Першотравня. Для цього в село пригнали трактора, до нього прив’язали дві підводи, колгоспників посадовили на вози, почіпляли їм червоні стрічки і возили по селу. Такою була першотравнева демонстрація – колгоспники їхали на возах, а не колгоспники ходили за ними пішки».[11]

В селі відновлено роботу школи. Замість румунських вчителів почали працювати Мандрик Володимир Миколайович (директор), Олійник Паша, Зубрицька Катерина, Лупашко В.С.

Відновлено роботу сільського клубу. Вчителька Олійник Паша організувала в селі першу комсомольську організацію, в яку першими вступили Дерпак Ілля Васильович та Гуменюк Іван Степанович.

 

Друга румунська окупація.

” Тиждень безвладдя, або самосуд по-шишківськи”

Та господарювати так довелося недовго, бо почалася Друга світова війна.

Німецько-румунські війська досить швидко оволоділи Буковиною. 5 липня 1941 року радянські частини відійшли за Дністер. Після відступу радянських військ встановилось безвладдя. Такий тиждень безвладдя проявився дуже жорстоко в Шишківцях. Частина чоловіків: Рихло Василь, Шупеня Микола, Мишковський Ілля, Іван Петра Гулея зібралися в конторі колгоспу і почала радитись кому із колгоспників бити вікна. Вчорашні сусіди, родичі, знайомі оскаженілі ганялися по селу, знущалися над колгоспниками, били їм вікна, своїм збіднілим односельцям. Перед цим побиттям в конторі колгоспу відбулася рада. Ось що вирішили на цій «раді»: до голови колгоспу не йти бити вікна, бо пошкодували його дружину Домну, яка була дуже доброю жінкою та її дітей; до Івана Гулея не йти, бо його дружина Параска служила у пана Носієвича і була з ним у добрих стосунках. Побили вікна у Ілика І., у Антонюків, у Кифи, в Зоні Гуменюкової. В погромах брали участь також Шупеня Іван Миколайович, Герман Василь Васильович, Гулей Іван Петрович, Рихло Василь Михайлович, Кушка Олексій Васильович, Мишковський Ілля Купріянович, Липовик Михайло Васильович.[12]

Ці ж жителі села, що робили погроми, наступного дня організували церковну процесію зустрічі румунських жандармів. Зустрічали румунів на межі сіл Шишківці і Южинець. Вийшло подивитися багато людей, серед них і колишні колгоспники. Повертаючись в село, організатори зустрічі схоплювали колгоспників, щоб вислужитись перед новою владою, і тут же, під образами (іконами) їх жорстоко били. Так до нестями побили Рихла Миколу та Івана Назарійових, Дудку Івана Тимофійовича. Біля церкви схопили ні в чому не винного Липовика Гаврила Миколайовича, заставляли його бити поклони, молитися і при цьому жорстоко били, так що у того сталась психічна травма. Потім ця ватага, на чолі з румунським жандармом, направилась на колгоспний двір і зробила там страшний погром.

Зразу ж почалися арешти. Заарештовано було насамперед актив колгоспу: Душинського Степана Івановича, Фалібогу Івана Дументійовича, Антонюка Степана Миколайовича, Ілика Петра Івановича, Ілика Івана Петровича, Липовик Зіновію Юріївну, Липовика Никифора Васильовича, Рихла Миколу Назарійовича, Липовика Гаврила Миколайовича. Всіх їх спочатку тримали в підвалі колишньої сільради, били, знущалися над ними, а потім відправили в м. Чернівці, де їх судили. Всі були засуджені до тюремного ув’язнення, позбавлені громадських прав і свобод і відбували покарання в тюрмі в Садгорі. Про одного із покараних навіть написано було   в офіційному віснику Румунії «Мониторул офичиал» № 248 від 23 жовтня 1942 року (стор. 92-98). В ньому опубліковано рішення Міністерства юстиції № 147817 від 21 жовтня 1942 року, в якому вказано, що на основі рапорту судді Кіцманського змішаного суду, встановлено, що Ілик Петро Іванович із комуни Шишківці Чернівецького уїзду в період радянської влади на Буковині в 1940-1941 рр. розгорнув активну діяльність проти румунської держави. Приймаючи до уваги показання свідків, встановлено, що вищевказаний проводив посилену комуністичну пропаганду, примушуючи населення записуватись у колгосп. На основі ст.3 закону №793, опублікованого в « Мониторул офичиал» 4 вересня 1941 року про залишення громадянських прав за діяльність направлену проти інтересів румунської держави, рішили: лишити прав громадянства Ілика Івана Петровича із села Шишківці.

Зустріч пана Носієвича.

Дуже цікаво, як повернувся в село пан Носієвич, а він, був розважливою, толерантною людиною. Із розповіді Фалібоги Марії Іванівни: « Разом з румунами повернувся і пан Носієвич, щоб подивитися на своє господарство. Заїхавши в село, спочатку повернув до вчителя Лупашки. Тоді до Лупашки зібралося багато чоловіків, бо Носієвич був розумним паном, з ним дуже часто радилися селяни по різних господарських справах, його поважали».

Так наше село вдруге опинилося в складі Румунії.

Під час окупації німецько – румунські загарбники заподіяли селу великих збитків. Був зруйнований колгосп. В багатьох селян румуни відібрали землю, заставили сплачувати непосильні податки, здирали численні штрафи, постійно грабували населення. Всього селу було нанесено збитків на суму 376 тис.крб. Було заборонено українську мову, навчання тільки на румунській мові. Було закрито і пограбовано хату–читальню, заборонено ставити концерти і вистави українською мовою. Знову з’явилися написи: «Говоріть тільки румунською мовою». Селяни саботували різні заходи окупантів, в тому числі і здачу хліба.

На початку війни у нашому селі сталася велика трагедія. 17 липня 1941 року в урочищі Вертіб розстріляно ні в чому невинних євреїв.

Шишківський «бабин яр»

До початку Другої світової війни в нашому селі проживала досить чисельна єврейська громада. Достеменно, звідкіля і коли ці люди з’явилися у Шишківцях ніхто не пам’ятає. Фалібога Марія Іванівна, якій уже виповнився 81 рік добре пам’ятає їхні прізвища, місця, де вони проживали, а також чим займалися. Ось що вона розповіла: «Жидів у нашому селі жило багато, займалися вони різними справами. Були серед них і багаті, а також і такі, що жили бідно. Майже всі вони жили на теперішній центральній вулиці, від Кондушівки і до магазину, що знаходиться в центрі села. На Кондушівці, де пізніше були збудовані контора колгоспу, гараж, тракторна бригада, колгоспна заправка був двір Шміла. Він був великим багачем, мав багато дітей, поля, худоби, наймитів. На ґрунті, де зараз знаходиться будинок Гулея Івана Васильовича, проживали Мортко і Юдка, які тримали багато худоби. Недалеко від мого будинку жила бідна вдова Шафарька. На місці сучасного медпункту знаходилася господарка Хайма, якив жив із своєю мамою Моччихою і тримав молочарню та магазин. Збереглася хата Шміла сліпого. Донині тут живе Василка Дерпачишина. У нього було багато поля. Трохи далі, біля автобусної зупинки, жив сільський багач Мендель. Пізніше там жив Мишковський Степан, а тепер, в новому збудованому на тому місці будинку, живе моя однокласниця Марина Рябикіна. Недалеко від ставу жила Сальця Моччишина. Біля магазину, в центрі села, де тепер живе Штефа Дамчуччина, жили бідні євреї – Коняр з Коняркою. Цією Коняркою лякали малих дітей. Казала моя мама, що як не буду слухатися, то відішле мене до Конярки гуси пасти. Дитячий садок збудований на місці садиби сільського багача Файбиша, який мав багато поля. Пізніше в його будинку була колгоспна контора, а потім дитячий садок. Де колись жила Мойсичка, жив Йойна, який мав свій магазин.

Біля церкви жив Лейба. Потім там побудувався Грицько Бугай. На території нашої школи знаходилася садиба Мафтули, який також мав багато поля. Біля теперішньої сільської ради жив Товба, зараз обійстя Туні Федиччиної. Мортчиха жила там, де зараз живе Домановська. У хаті Вольвихи пізніше жила Євдокія. Вольвиха мала свій магазин. Поруч із Вольвихою жив Зейда, який мав магазин, торгував горілкою. На ґрунті, де пізніше жила Зоя Гунчакова, також жили євреї та прізвище їх бабуся забула. На куті Гора жив великий сільський багач Хайм. У нього була велика хата, в якій навіть жили граничери (прикордонники). Жили всі у згоді, кожний займався своєю справою і ніщо не віщувало про велику трагедію, яка прийшла у село разом із початком Другої світової війни.”[13]

Захопивши край, фашисти встановили жорстокий режим. Створені каральні органи – сигуранца, жандармерія, спеціальні команди. З перших днів війни почалися масові розстріли. 153 чол. Єврейської національності із сіл: Шишківці, Малятинці, Южинець, Ставчани, Веренчанки розстріляно в урочищі Вертіб у Шишківцях.

17 липня 1941 року румунські окупанти зігнали євреїв, жителів Шишківців, Южинця, Ставчан, Малятинців, Веренчанки, щоб вчинити над ними страшний суд. Всього зібрали 153 людей. Ось що розповіла Фалібога Марія: « У неділю, пополудню, шандарі згонили чоловіків із села з розкалями (лопатами) і заставили у Вертебі копати дуже довгі і вузькі ями. Надвечір загнали жидів до Файбишевої стодоли, а коли стемніло, то солдати повели їх на розстріл до Вертеба. Ці люди віщували зле, йшли тихо, покірно. Коли вони ( жандарми) їх вели, то жиди сказали людям такі слова: нами розчинюють, а вами будуть місити. Навесні забрали хлопців вісімнадцятирічних, чоловіків на війну і сповнилися слова жидів, бо слабо хто вернувся з війни. Вернулися одні каліки.

Привівши людей у Вертіб, солдати по-звірячому їх розстріляли. Багато було таких, що живими від страху падали у страшну яму. Розстрілювали вечором. Мій неньо розказував, що коли прикидали могилу землею, то люди ще кивалися (ворушилися)».[14] Янчук Тодор Олексійович розказував, що 17 липня 1941 року румунські солдати взяли мирних жителів нашого села: Шторнер Ханну, яка мала двох дітей віком 12 і 14 років, Шифер Нафтолія з дочкою і чотирма малолітніми дітьми. Штерліб Клара, будучи вагітною на сьомому місяці, від знущань і катувань народила дитину прямо над могилою, куди скидали трупи, і разом із новонародженою дитиною була розстріляна. Кажуть, що євреїв, які ще не були мертвими на час закопування деякі шишківські чоловіки добивали лопатами. Та про цих чоловіків не дуже хочуть розповідати. Тому, коли влітку дуже довго не має дощу, старші жінки ходять до жидівської могили світити свічки та молитися, щоб пішов дощ. А це означає, що дехто із шишківчан завинив перед ними, став співучасником злочину. Деякі чоловіки навіть поприносили додому одяг із розстріляних. Про те, що євреїв роздягли перед розправою свідчить факт ексгумації могили, проведеної після війни.

Розстріл євреїв в урочищі “Вертіб”

 

Повоєнне розслідування розстрілу у Вертебі.

Після завершення війни органами радянської влади розслідувалася справа про злочин вчинений румунськими окупантами в Шишківцях.

Про розслідування цього злочину ми дізнаємося із акту №1 від 11 липня 1945 року, складеного комісією в складі голови Кіцманського виконкому районної ради народних депутатів гр. Гульчака Бориса Миколайовича, членів комісії : другого секретаря Кіцманського райкому КП(б)У Комісаренко Федора Яковича, районного лікаря Шора Веніаміна Володимировича, жителя м. Кіцмань, землевпорядника Кантеміра Степана Дмитровича, слідчого Кіцманської районної прокуратури Королькової Ганни Семенівни і депутата Верховної Ради УССР – голови міськради м. Кіцмань Гешко Домни Миколаївни та фотографії. Навіть тепер важко читати цей документ. Факти, які вказані в ньому свідчать про кривавий злочин фашистів не тільки в селі Шишківці, але і в Лужанській долині Між Лужанами і Лашківкою.

Ексгумація могили розстріляних євреїв у “Вертебі” після війни

 

Ексгумація могили

На жаль, після ексгумації могили не вдалося ідентифікувати всі тіла загиблих.

Багато євреїв загинуло в таборах Трансністрії.

Ось список євреїв села Шишківці, які пропали в таборах Трансністрії.

Ауфлегер Ханна, діти Ієшая та Іцхак.

Айзенкрафт Тайне.

Блікштайн Йона та його дружина Еті, дочка Малш.

Кобел Шрага – Файбиш, дружина Фрума, син Шерл.

Кальман Зеєв, син Аба, дружина Таубе, діти Авраам та Гицел.

Соболь Естер, син Аба, дружина Шнейде і троє онуків.

Соболь Давид, дружина Етел і Єгуда.

Трейсер Малка і син Хайм.

Федер Брайне, син Мендел і дружина Перл.

Шифер Акя Рахел

Шифер Нафталі і дружина Фрима.

Шифер Шмуел – Іцхак (син Хайма), дружина Баптя-Рахел(донька Давида.

Шторпер Давид-Лйб (син Іцваха і сестра Шйендел.

Шил Йегуда (син Абрама), дружина Ривка, діти хая, Міксель, цви.

Штернгиб Мордехай, дружина Хая, діти Фані, Еті.

Енглер Еліяга, дружина Мирям, син Шмуель.[15]

Сьогодні всі жителі села знають і пам’ятають про цей жахливий злочин, старожили розповідають своїм онукам, батьки – дітям, з покоління в покоління передаються спогади про цю трагедію. А в 1991 році на місці загибелі ні в чому не винних людей встановлено пам’ятний знак – семисвічник. Встановили пам’ятний знак на пагорбі над долиною суду над синами Ізраїля. В ясну погоду семисвічник видно дуже далеко, навіть у сусідньому селі Стецева Івано-Франківської області.

У сільському фольклорі є багато віршів про події далекого 1941-го року.

За Шишківцями, у Вертебі, є глибока долина,

В тій долині забута єврейська могила,

Там розпачливі крики вчуваються:

Люди! Ми нічого не винні,

За які провини закатували ви нас у цій долині?

Всього зігнано для розправи у Шишківці 153 євреїв, ще 54 пропало в таборах Трансністрії. Відповідальними особами за здійснення злочинів були: шеф румунських жандармів Дога Дмитро, уродженець Дорогоєвського уїзду, заступник шефа жандармів Леон Грумизо, нотар Барсулеску, жандарми, поліція та прикордонники (прізвища встановити не вдалося), а також майор Гаврилеску, під командою якого проводився розстріл. Для керування розправою майор Гаврилеску спеціально прибув з м. Чернівці напередодні.

Всі факти підтверджені свідками трагедії.

 

Визволення Шишківців

26 березня 1944 року 40-ва гвардійська танкова бригада звільнила села Ставчани, Шишківці та Малятинці. В село вступили червоноармійці. Їх розмістили жити по сільських хатах. Вони допомагали жителям села і готувалися до нового наступу в Карпатах, де майже всі і поклали свої голови на вівтар перемоги.16]

Після визволення Буковини в березні 1944 р. розпочалося відновлення радянської влади. Відбулися перетворення і у нашому селі. В Шишківцях була відновлена діяльність сільської Ради на чолі з Душинським Степаном Степановичом. Його заступником було обрано Антонюка Степана Миколайовича, який з грудня 1944 р. по 1947 рік був головою сільської Ради. Секретарем сільської Ради тоді було обрано Липовика Никифора Васильовича.

Зразу ж після визволення 306 жителів нашого села були призвані до лав Червоної армії.  Всі вони мужньо боролись на різних фронтах Великої Вітчизняної війни. Багато з них визволяло Прибалтику, Польщу, Чехословаччину, воювали і на Ленінградському фронті, а деякі дійшли з боями до Берліна. Багато їх склали голови на фронтах Другої світової війни.

За бойові подвиги багато шишківчан були нагороджені орденами і медалями Рядянського Союзу. Антонюк Василь Іванович нагороджений орденом “Красная звезда”, Каралаш Михайло Степанович орденом “Слави” III ступеня, Бугай Олексій Іванович – орденом “Слави” III ступеня. Багато нагороджених медаллю “За відвагу”, “За бойові аслуги”, “За взяття Кенігсберга”, “За визволення Варшави”, “За взяття Берліна”, “За перемогу”.

132 жителі села не повернулись з полів битв, загинули смертю хоробрих. Їх могили є по всій Східній Європі, в Прибалтиці, Східній Прусії, Польші, Чехословаччині, Німеччині. З деяких родин нашого села загинули і по двоє чоловіків. Так Гуменюк Юрій відправив на фронт двох синів Василя і Миколу, обидва загинули.

В Пам’ять про загиблих односельчанах в Шишківцях на цвинтарі в 1956 році поставлено «Хрест героїв», на якому витесані прізвища та імена загиблих на двох війнах, а на Кондушівці, на тому місці, де рідні востаннє прощались з тими, хто ішов на фронт, в 1967 р. було поставлено обеліск, а потім в 1985 році – прекрасний пам’ятник, на якому навічно викарбовано імена загиблих воїнів на фронтах Великої Вітчизняної війни. Щороку 9 травня на день Перемоги тут збираються односельчани на мітинг і вшановують пам’ять про загиблих. 34 жителі села повернулись з цієї війни інвалідами. Так Рихло Григорій Григорович залишився без обох ніг, Липка Микола Якович – без ноги, Антонюк Іван Іванович і Рудейчук Микола Іванович – без однієї руки.

Обеліск пам’яті загиблих односельчан на фронтах Другої світової війни,

відкритий у 1967 році

Пам’ятник, відкритий у 1985 році

Відбудувати зразу після визволення розорене війною господарство було дуже тяжко. Не вистачало коней, возів, плугів, борін. Відчувалася нестача робочих рук, так як чоловіки віком від 18 до 50 років пішли на фронт. Їх замінили жінки, чоловіки похилого віку та підлітки. Іноді жінки впрягалися в борони і так волочили землю.

В 1944 році для організації радянської влади господарського та культурного будівництва в селі були залишені Душинський Степан Степанович, Антонюк Степан Миколайович, Фалібога Іван Дументійович і інші. Велику допомогу в цьому також надавала Мельникова Євдокія Прокопівна, яка була призначена в село директором школи. Певну роботу проводили вчителі: Міщенко Галина Сергіївна і Данько Галина Петрівна, які приїхали в с.Шишківці з Чернігівської обл.

Вчителі, медпрацівники, агрономи, та інші спеціалісти прибули із східних областей України. Зразу ж після відновлення радянської влади в селі було організовано роботу школи та клубу. Діти знову почали вчитися українською мовою.

Було відкрито фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок. В   грудні   1944   року вчителька-комсомолка   Міщенко   Галина   Сергіївна організувала в селі комсомольську організацію. Вона стала першим секретарем цієї комсомольської організації. А з 1945 року по 1948 рік секретарем комсомольської організації була одна з перших сільських комсомолок Дерпак Параска Юріївна.

Закінчилась війна. В село повернулись фронтовики. Почалось будівництво «нового життя». В село час від часу навідувались бандерівці. 6 жовтня 1946 року у своєму будинку на очах дружини та дітей був розстріляний колишній голова колгоспу ім.Сталіна Фалібога Івана Дументійовича.

Відкриття пам’ятного знаку на могилі Фалібоги Івана Дументійовича

 

Бандерівці також спалили приміщення сільської ради саме тоді, коли в клубі йшла вистава. Люди розбіглись з клубу. Голова сільської ради Антонюк Степан Миколайович тоді чудом врятувався, вискочивши з будинку сільради через заднє вікно.

Антонюк Степан Миколайович – голова сільської ради

На окраїні Шишківців цього ж року бандерівці задушили старшого ястребка із села Киселів Савку Василя. Активними учасниками бандерівських боївок із жителів с.Шишківців були Шупеня Іван Миколайович і Липовик Михайло Васильович.

Для боротьби з бандерівцями і охорони села був організований загін яструбків.

Важким було повоєнне життя. Страшна засуха в 1946 році, неврожай, та непомірна заготівля хліба привели жителів села до страшного голоду. В першій половині 1947 року люди пухли з голоду, були і випадки голодної смерті. Легше пережити голод було тим сім’ям, у яких були корови.

Зазнали шишківчани і сталінських репресій. З 1944 по 1949 рік було репресовано 30 чоловік, в тому числі повністю три сім’ї – Літуна Василя Миколайовича, Рихло Мафти Іванівни і Фалібоги Михайла Васильовича.[17] Причини репресій були придумані владою різні: за зв’язок з бендерами, за ухилення від здачі державі хліба і інші. Всі репресовані на початку 50-х років були реабілітовані і більшість повернулись додому. А Літун Мафта Василівна, Літун Ганна Василівна і Рихло Мафта Іванівна повернулися додому ще в 1947 році. Шестеро шишківчан померли на засланні. Це такі: Літун Марія Василівна, Рихло Олексій Васильович, Рихло Зіновія Олексіївна, Рихло Василь Степанович, Рихло Іван Васильович і Фалібога Михайло Васильович .

Список

репресованих громадян села Шишківці

з/п

Прізвище, ім’я, по батькові Рік народження Дата

арешту

Де відбував

покарання

Дата

реабілітації

Живий, помер на засланні
1 Липка Мафта Михайлівна 1924 07.01.1946 Комі

АССР, м. Печора

1954 Померла вдома
2 Липка Іван Якович 1922 1945 М.Норильськ 1951 Помер 2000 р.
3 Липовик Никифор Васильович 1899 1946 Комі

АССР, м. Печора

1954 Помер 1972 р.
4 Липовик Марія Дмитрівна 1906 1945 м. Кожва Померла вдома
5 Липка Костянтин Миколайович 1914 1945 Якутська обл.. 1950 Помер 2003 р.
6 Линко Микола Онуфрійович 1898 1949 Комі

АССР

1954 1978 р.
7 Линко Зіновія Миколаївна 1929 1949 Комі

АССР

Померла
8 Літун Василь Миколайович 1907 1944 1954 1972
9 Літкн Марія Василівна 1913 1945 Комі

АССР, станція Ухта

Померла на засланні в 1945 р.
10 Літун Мафта Василівна 1940 1945 1947 Жива
11 Літун Ганна Василівна 1932 1945 1947 Померла вдома
12 Літун Юрій Васильович 1893 Помер вдома
13 Рихло Олексій Васильвич 1905 1944 Розстріляний
14 Рихло Мафта Іванівна 1911 1945 Комі

АССР, станція Ухта

1947 померла
15 Рихло Зіновія Олексіївна 1931 1945 Померла в тюрмі
16 Рихло Олексій Олексійович 1945 1945
17 Рихло Василь Степанович 1886 Помер в тюрмі
18 Рихло Варвара Михайлівна 1902 Померла
19 Рихло Іван Васильович Помер
20 Рихло Микола Дументійович 1879 Помер вдома
21 Рихло Катерина Померла вдома
22 Танасійчук Магдалина Степанівна 1915 1949 м.Воркута 1955 Померла вдома
23 Феди Іван Юрійович 1904 1949 Комі

АССР

1954 Помер 12.05.1968
24 Фалібога Михайло Васильович 1899 Розстріляний
25 Фалібога Дмитро Михайлович 1924 Помер вдома
26 Фалібога Марія Михайлівна 1927