Home / Кіцманський район / Стрілецький Кут / Традиції Стрілецький Кут

Традиції Стрілецький Кут

Ой на Івана, ой на Купала

     Купальське свято за давніми українськими віруваннями належить до найважливіших свят календарного циклу, оскільки символізує весілля Бога літнього сонцестояння з Богинею води Даною. За народною традицією та прадавнім звичаєм у цей день наші предки брали шлюб. З поширенням християнства на українській землі до цього свята було прилучено християнське свято Різдва святого пророка Предтечі та Хреститиля Господнього Івана. Припадає це свято на 24 червня за старим стилем або 7-го липня за новим.

Як народне свято, день Івана Купала відзначається з багатими обрядодіями, піснями, хороводами. У давніх писаних джерелах Купало характеризується як народний Бог (язичницький) зелених плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі.

В основі купальських обрядів лежить культ вогню, води і рослинності. Вогонь виступає символом сонячного світла, яке в ніч на Івана Купала досягає своєї зрілості та набуває найбільшої життєвої сили. Давній звичай, що раніше побутував на терені всієї України, добування вогню для купальського вогнища тертям – за змістом споріднював дерево із сонцем, як з джерелом вогню. На Буковині дерево купальське уособлює Прадерево або дерево життя.

Сонце в купальських іграх переноситься на землю у вигляді колеса, яке обвивають соломою і спалюють. При цьому запалене таке колесо пускаютьз горба у воду. Це опускання колеса символізує перехід від літнього сонцестояння до зменшення його життєвої сили.

Місце для розпалювання вогнища вибирали на околицях села у лісі чи біля річки. У нашому селі це святкування відбувається біля річки Прут. Як правило, для обрядовості вибирали високий пагорб. Священний вогонь мав розпалювати найстарший в роді, громаді. Паливо для вогнища заготовляли заздадлегідь, збирали для цього також всяки непотрібний мотлох.

Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудодійну силу. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли. Чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінок з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей чи тварин наували настоєм зілля з тих вінків.

Найважливішим  моментом купальського свята було стрибання через вогонь, що нібито очищувало від хвороб і гріхів. Інколи багаття розкладали так, аби перестрибнувши через нього, відразу потрапляти у воду, тобто здійснювався ритуал подвійного очищення. Вогонь і вода як би зв’язували шлюбні пари, благословляли їх, передбачали здоров’я і багатодітність.

Надзвичайно цінним атрибутом лікувальної та шкідливої магії був попіл купальського вогню. Тому вогнище охоронялося всю ніч, щоб якісь злі сили не запозичили собі з вогнища попелу.

Вранці на Купала дівчата збирали квіти, плели вінки. У цей час хлопці готували вербову гілку (Купайлицю). Дівчата вбирали це дерево квітами, вінками, встановлювали на високому місці. Коли Купайло був заквітчаний, кожна дівчина запалювала одну з двох принесених із собою свічок і закріплювала їх на дереві. Дерево спалахувало десятками вогників, створювалося неповторне видовище. Далі починалися хороводи, ігри під час яких дівчата та хлопці парувалися. Хороводи водили допізна, також зі свічками. Потім розламували дерево-Купайло і спалюали його, співаючи при цьому пісень. Коли вогнище вщухало дівчата та хлопці попарно стрибали через вогонь. Коли вже вогонь догорав, дівчата пускали вінки на воду, співаючи пісень. На Буковині існує повір’я, що хлопець, який знайде вінок дівчини буде її нареченим.

 

Традиція Різдвяних свят

Із приходом  пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями, небилицями та легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот. Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перемінюється у вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою. Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка “нечиста” сила, а також пов’язані з нею чаклуни та відьми.

Святий вечір Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважається колективна родинна вечеря на різдвяний Святвечір. Вона присвячується душам померлих родичів і предків, що, за народними віруваннями, приходять на цю “тайну вечерю”. Прихід цих особливих адресатів пожертви досягався через їхнє закликання на трапезу.

Різдвяне меню зазвичай складається з 12 страв. Обов’язково варять кутю, яку в нас називають пшеничкою; її підсолоджують медом і додають горіхи та перетертий мак. Також наші господині готують ще такі страви як галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Страви накладають на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляють сіно. Поширеним є звичай зоставляти після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч – із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків. Хоча наші села знаходяться біля Чернівців, наші жителя намагаються дотримуватись старожитньої традиції. Під скатертину, скраю столу, кладеться жмут сіна. Основною стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а також меленим горіхом і маком. Обов’язковими є гриби та узвар із сухофруктів. До традиційних страв також належать колочена фасоля, варений біб, вареники з капустою та з картоплею, смажена риба, оселедець. Не обходиться різдвяна вечеря, як і жодне народне свято, без голубців (або, як тут кажуть, голобців) – звісно, пісних. Ще на стіл накладають салат із бурячка з грибами, а хороші господині можуть почастувати свою родину пампушками з вишневою начинкою. Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучаються і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносить обрядова гра з імітуванням квочки, що у наших селах збереглася до сьогодні. Діти  залазять під стіл, де вже настелено сіно, і “квокають”: “Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут”. Кажуть, що як так робити, то будуть ранні курчата.

На Різдво прийнято колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні (колядки) і речитативні формули (віншівки). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходить на подвір’я кожної хати, славить господарів, бажає їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримує певну винагороду. В основі цих обходів – магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мають здійснитися.

Колядування Колядування  звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці,  громадського і сімейного побуту та ін. Колядки виконують колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Гуртуються колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирають серед себе старшого.

Вертеп Перша згадка про вертеп в Україні датується 1533 роком, коли він став одним із засобів внутріцерковної боротьби. Його розповсюджували в Україні викладачі братських православних шкіл, семінаристи, бурсаки. Спершу популяризація вертепу підтримувалась, але з посиленням антидержавних, антиклерикальних настроїв, вертепне мистецтво почали забороняти. Вертеп зазнав гоніння, із пласта офіційної культури він повільно перейшов в пласт культури неофіційної, народної, пройшовши стадію професійної літературної обробки. Поряд здавна існував вертеп не просто як веселе видовище або ілюстрація до біблійного сюжету, але як енциклопедія народного життя. Мабуть, в цьому загадка його буття. В ХІХ ст. на зміну лялькарям-семінаристам і бурсакам прийшли селяни, міщани, солдати, торговий люд. Вертепні спектаклі показували не стільки в садибах, заможних селянських хатах, скільки в балаганах, на торгових площах. А на початку ХХ ст. різноманітних вертепних хатинок в Україні було багато. Вони кочували в межах повітів або ж губерній. Таким чином вертеп можна назвати прообразом театрів ляльок. Вода як магічний засіб слугувала основним дублером вогню і в обрядах символічного знешкодження відьом та інших персонажів демонології. Це відбувалося через потоплення у водоймі (здебільшого протічній) ритуальних об’єктів або звичайних ужиткових предметів, які символізували чи асоціювалися з чаклунством та нечистою силою. Паралельне використання або і взаємозаміна води та вогню у захисній календарній магії безпосередньо перегукується з історичною практикою проведення громадою самочинних дізнань стосовно осіб, запідозрених у відьомстві та чаклунстві, яких випробовували як вогнем і димом, так і водою.
Водохреща – Маланка Третім великим празником різдвяного циклу, чи Коляд, є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення. Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода. Приготування води з магічними властивостями приурочувалося і до деяких попередніх свят осінньо-зимового періоду, як-от Введення, Андрія тощо. Чільне місце у приготуванні такої води посідало її освячення. Таку спрямованість мав ряд календарних звичаїв, які полягали у вкиненні у воду, затопленні ритуального об’єкта, який символізував чи асоціювався з відьмами та іншою нечистою силою. Яскравим зразком такого дійства є звичай купання-потоплення перебраних – учасників переберії після завершення ритуального обходу, що є обрядовою паралеллю згадуваного звичаю спалення масок. На території нашої сільської ради, такий обряд-ритуал традиційно проходить щороку на Василя, під вечір, і є своєрідною кульмінацією дводенного свята. Купіль перебраних відбувається у річці Прут. Наші жителі вірять, що завдяки цьому ритуалу учасники переберії – “діди”, “баби”, інші маски й серед них обов’язково Маланка – очищаються від усілякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями. Перебрані на чолі з Маланкою заходять на середину плеса, де, власне, й відбувається основне дійство: вони обливають одне одного водою, тягнуть у воду тих, хто ще вагається, і бризкають на глядачів, які численним натовпом збираються на березі.

Матеріал підготували:

Керівники групи:

вчитель географії

Боднарюк Лариса Василівна,

вчитель українознавства

Тарахкотелик Орися Григорівна

 

Учні:

Панчук Марія

Боднарюк Мар’яна

Рачинська Ірина

Похивка Анна

 

Легенди про гору Цецино

Легеда перша

       На шпилі гори і понині надибаємо на сліди старовинного замку. А в тім замку, як оповідали люди, жив колись пан на ім’я Цецин. Він не одне лихо скоїв, не одну людину на той світ спровадив.

Одного разу вельможа дуже розлютився на легеня Івана і наказав своїм вірним слугам:

– Стратити цього хлопця!

Дуже просився Іван, нічого не допомагало. Цецин подумав трохи звелів:

– Залізай у підземний хід, що під замком.

Леґінь знав, що ніхто звідти живим не вертається. Набравшись відваги, леґінь попрощався з родиною.

–  Повертайся братику, – просили родичі. Зійшовши до глибокої ями, він вирушив у напрямку сонця. І йшов поки, не погас ліхтар. Враз Іванко спіткнувся і упав у прірву. Довго лежав непритомний, а коли пробудився, побачив себе у гарній світлиці, освітленій дорогим камінням, що лежало брилами коло стіни. Через деякий час прийшли до нього бородаті карлики. Вони вели з собою великого грізного царя:

– Що привело тебе, бідняче, в мої володіння? – запитав цар.

– Не по своїй волі я прийшов сюди, – сміливо відповів хлопець і розповів, як багач наказав дізнатися про багатство яке є тут.

– Зухвалий! – вимовив грізно цар.

– Дарую тобі, парубче, цей перстень.

Легень взяв у руку перстень, в ту ж мить погасли відблиски дорогоцінних каменів, його обняв сон, а коли пробудився – побачив себе зверх землі. Довго не міг пізнати, де він аж поки не побачив на своїй руці перстень.

Прийшов Іван до пана, а той з далека кричить:

– Де те, що взяв під землею?

– Беріть, – протягнувши персня. Сказав Іван. Коли побачив вельможа перстень, аж збліднів від страху, бо був той перстень його батька. Вмираючи старий пан сказав:

–   Тобі, щоб перестав народ губити…

Та сталося лихо, замок захитався і розпався. Важкі камені розчавили пана з його багатством. А люди з горю назвали ту гору горою Цецина.

 

Легенда друга

      Давним-давно на місці гори Цецино було дуже глибоке озеро з чистою як срібло водою. Те озеро не замерзало і в найлютіші морози. Поряд стояла невеличка кузня, в якій працював старий коваль із синами Василем і Аврелієм. Кінську збрую майстрували, різне хатнє начиння. А ще розмаїті прикраси з міді та срібла. Слава про ковалів облетіла всю Буковину. Всі їх любили і шанували. Лиш багачка Цецина ненавиділа. Загадала якось старому ковалеві, аби той прикрасив її палац такою річчю, яка б усе панство здивувала. «А не зробиш, голодранцю, – попередила, – закую вас усіх у залізо і в жовніри відправлю. Три дні і три ночі чекаю!» та й глянула, що аж моторошно стало.

І зробили вони таріль, та таку чудесну, що очей не відірвати. На міді й золоті вирізьбили мисливців із хортами, золоторогих оленів і прудконогих косуль, карпатського кота в чагарнику.

Цецина не заплатила бідним ковалям ані гроша, а ще більш розлютилася: «Як до ранку для моїх гостей на озері не плаватиме залізний човен зі срібними веслами, не зносити вам голови!»

Тяжко зажурився коваль, не помітив, як незнайомий чоловік переступив поріг його хати.

– Добрий вечір, добрі люди, – вклонився незнайомець. – Чого такі смутні? Розповів старий гостеві про біду, а в очах сльози. Не себе жалів – за синів журився.

– Чував я про Цецину – мовив гість – пів року тому за її наказом на смерть забили батогами старого скрипаля Уласа, який грав у корчмі. Але не журіться. Перед світом вийдіть із кузні й дивіться туди, де сходить сонце. Хоч би що сталося з місця не рушайте!

Малиново-червоним стало небо над головою. Загриміла земля. На тім місці, де стояв палац багачки Цецино, виросла велика кам’яна гора, а вода з озера втекла в Прут. Залишилась лише ковалева хатинка і кузня.

 

Легенди про вічне кохання

      Буковина завжди гостинна і привітна. Вона щедро обдаровує людей дивосвітом лісу і гір, неповтор­ністю своїх краєвидів. Кра­са краю оспівана в народ­них піснях, переказах, бала­дах, легендах. Саме леген­ди, як на мою думку, є найцікавішими перли­нами буковинського фольклору. Під час здій­снення туристсько-краєзнавчих походів по Буковинських Карпатах, членами археолого-краєзнавчого гуртка, який працює при Стрілецькокутському ЗНЗ, було записано одну з таких легенд. Їх нам розказали старожили села Дихтинець Путильського району. Ле­генда розповідає про кохання Прута та Го­верли.

… В одному із гірських селищ жив легінь Прут. За що його так прозвали, не пам’ята­ють. Він дуже любив ходити рідними лісами та горами. Одного разу забарився у своїх мандрах і вирішив не повертатися додому, а заночувати в лісі.

Стара смерека гостинно простелила ков­дру із зеленого моху і вкрила його своїм паху­чим вбранням. Хлопець швидко заснув. Йому приснився дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина, вся в зеленому. Очі зелені і довга коса теж зелена… Вона дивиться на нього, гладить його волосся і щось наспівує.

Коли Прут прокинувся, то скрізь було тихо-тихо, тільки зорі виблискують у нічному небі.

І раптом щось повисло на смерековій гілці й світиться дивним і теплим вогником. Піді­йшов Прут, узяв те диво у руки. А воно далі світиться…

І раптом усе ожило: піднялося сонце, за­співали пташки, заблищали роси на травах. А в руках у хлопця залишилася зелена стріч­ка від дівочої коси.

Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Він вирішив будь-що знайти красу­ню, якій належить та дивовижна стрічка.

І ось настав вечір, прокидалися зірки на небі. Раптом ніби із-під землі з’явилася дівчи­на. Тихенько підійшла до старої смереки, при­сіла біля неї і почала співати. Її пісню підхопили всі птиці, навіть де­рева почали шуміти гіл­лям, ніби підспівуючи. Юнак нишком підкрався до дівчини, схопив її та й обняв. А як подививсь у її очі, то побачив усю красу зелених гір! Дівчина тремтіла, немов стеблина на вітру.

–          Хто ти? – запитав Прут.

Вона посміхнулась і відповіла:

–          Говерла…

З того часу Прут уже майже не приходив додому. Цілими днями і ночами блукав зеле­ними просторами разом з Говерлою. Вони кохали один одного. Але у Прута вдома жила старенька мати. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.

Коли старий володар гір почув, що його донька кохає легіня десь із підгір’я, з долини, він прокляв її за цей вчинок. Гірко заплакала нещасна Говерла:

–          Нема мені долі, не пустять мене гори до людей… А без Прута я загину…

І ступила за край глибокої прірви.

А на ранок на місці прірви виросла висока гора. Вона сягала аж до сонця. Люди дивува­лися горі.

Тільки в Прута щеміло біля серця. Він вибіг на самісіньку вершину і закричав у розпачі:

–          Говерло, де ти? Говерло, де ти?

–          Це я, любий, – відповіла гора, – це я…

Не повернувся більше Прут до людей, за­лишився біля гори, а згодом побігла межи гір річка. Бігла швидко, вічнозеленими просто­рами.

І прозвали люди ту річку Прутом, а висо­ченну гору, біля ніг якої в’ється Прут, – Го­верлою…

Ось таку романтичну історію розповіли нам старі гуцули. Вона глибоко зворушила юні серця гуртківців. Тому ми й надалі буде­мо проводити дослідницько-пошукову ро­боту, щоб не загубилася жодна краплина з цілющої криниці буковинського фольк­лору.

 

Іван БУЛЬБУК,

керівник археолого-краєзнавчого гуртка,

заслужений учитель України.