Над розділом «Видатні люди села Мамаївці» працювала творча група вчителів та учнів Мамаївських ЗНЗ І – ІІІ ст.: Пелепецька Світлана Денисівна– заступник директора з виховної роботи Мамаївського ЗНЗ І – ІІІ ст. №2, Петрюк Денис Захарович – вчитель історії Мамаївського ЗНЗ І – ІІІ ст. №1, Бординюк Оксана Ярославівна – вчитель історії Мамаївського ЗНЗ І – ІІІ ст. №2, Скрипник Тамара Іванівна – вчитель української мови та літератури Мамаївського ЗНЗ І – ІІІ ст. №2
Прокопець Христина 11 класу Мамаївського ЗНЗ І – ІІІ ст. №2
Панімарчук Оксана учениця 11 класу Мамаївського ЗНЗ І – ІІІ ст. №2
Лутчак Ірина учениця 11 класу Мамаївського ЗНЗ І – ІІІ ст. №2
Видатні особистості
ДІЯЧІ МИСТЕЦТВА
Дмитро ГНАТЮК
Народився 28 березня 1925 року в селі Мамаївці Кіцманського району Чернівецької області, в сім’ї простих селян Михайла Дмитровича та Марiї Iванiвни. Вперше Дмитрик заспiвав у церковному хорi, де старий регент оцiнив його дзвiнкий альт. Малий Дмитрик з дитинства полюбив народну пісню…
Це було до початку Великої Вітчизняної війни. Та справжня дорога до мистецтва вiдкрилася йому у повоєннi часи. У 1944 роцi закiнчує короткотермiновi курси у Чернiвцях, учителює в початковiй школi, органiзовує сiльську художню самодiяльнiсть. Згодом вiйськкомат мобiлiзує його у мартенiвський цех уральського заводу в Нижнiй Салдi.
По війні Дмитро поспiшає до милої Буковини, де обдарованого стрункого легеня-красеня приймають до Чернiвецького музично-драматичного театру iмені О. Кобилянської, де в той час працював вiдомий український режисер Василь Василько. Народний артист одразу ж звернув увагу на молодого артиста хору i незабаром почав доручати йому невеличкi сценiчнi ролi. А паралельно Дмитро Гнатюк шлiфував свої вокальнi здiбностi в обласному будинку народної творчостi пiд керiвництвом М. Iваницького, i на всю силу його голос зазвучав навеснi 1946 року. Вiн був почутий гостями з Києва, i восени Дмитро стає студентом Київської державної консерваторiї iм. П. Чайковського.
Доля звела Дмитра Гнатюка з народним артистом Iваном Паторжинським, який став його вчителем оперного мистецтва. Успiх Дмитру принесла партiя Миколи в оперi “Наталка Полтавка” М.Лисенка. Навеснi 1951 року вiн успiшно складає випускнi iспити, отримує право стати солiстом столичного оперного театру. У його складi Дмитро Гнатюк iз Москви виїхав на першi свої гастролi до Ленiнграда. А широке “офiцiйне” визнання на Українi прийшло до спiвака пiсля великого i заслуженого успiху знову ж таки у Москвi у травнi 1954 року. У Великому театрi вiн був неперевершеним у виставах “Богдан Хмельницький”, “Князь Iгор”, “Наталка Полтавка”.
Сьогоднi важко перелiчити оперний репертуар Дмитра Гнатюка, який виконав бiльше ніж пiвсотнi складних i великих ролей. Серед них Султан у “Запорожцi за Дунаєм”, Еней в “Енеїдi”, Остап в “Тарасові Бульбi”, Фiгаро у “Севiльському цирульнику”… Своїм голосом Дмитро Гнатюк чарував глядача у виставах “Богдан Хмельницький”, “Вiйна i мир”, “Загибель ескадри”, “Пiкова дама” та багато інших.
Всi виступи Дмитра Гнатюка завжди супроводжувалися і супроводжуються тривалими овацiями, глядачiв захоплювала і захоплює його органiчна єднiсть вокального i акторського втiлення образу, вмiння рiзними засобами оперної i сценiчної виразностi розкрити глибокi людськi характери, найпотаємнiшi вiдчуття серця i душi. Де тiльки не спiвав Дмитро Гнатюк українських народних пiсень, скрiзь його спiв мав великий успiх. Бо нiкого не могли залишити байдужими слова i мелодiї таких популярних пiсень, як “Гандзя”, Чом, чом, земле моя», “Чорнобривці”, «Пісня про рушник», які стали народними.
Постать Героя соціалістичної праці, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, народного артиста України Дмитра Гнатюка давно стала легендарною. Простий буковинський хлопець із селянської родини,став гордістю українського народу, його візитівкою далеко за межами нашої держави. Про життєвий і творчий шлях та найяскравіші епізоди артистичної кар’єри Дмитра Михайловича Гнатюка можна розповідати безконечно.
Народився 28 березня 1925 року в селі Мамаївці Кіцманського району Чернівецької області, в сім’ї простих селян Михайла Дмитровича та Марiї Iванiвни. Вперше Дмитрик заспiвав у церковному хорi, де старий регент оцiнив його дзвiнкий альт. Малий Дмитрик з дитинства полюбив народну пісню…
Це було до початку Великої Вітчизняної війни. Та справжня дорога до мистецтва вiдкрилася йому у повоєннi часи. У 1944 роцi закiнчує короткотермiновi курси у Чернiвцях, учителює в початковiй школi, органiзовує сiльську художню самодiяльнiсть. Згодом вiйськкомат мобiлiзує його у мартенiвський цех уральського заводу в Нижнiй Салдi.
По війні Дмитро поспiшає до милої Буковини, де обдарованого стрункого легеня-красеня приймають до Чернiвецького музично-драматичного театру iмені О. Кобилянської, де в той час працював вiдомий український режисер Василь Василько. Народний артист одразу ж звернув увагу на молодого артиста хору i незабаром почав доручати йому невеличкi сценiчнi ролi. А паралельно Дмитро Гнатюк шлiфував свої вокальнi здiбностi в обласному будинку народної творчостi пiд керiвництвом М. Iваницького, i на всю силу його голос зазвучав навеснi 1946 року. Вiн був почутий гостями з Києва, i восени Дмитро стає студентом Київської державної консерваторiї iм. П. Чайковського.
Доля звела Дмитра Гнатюка з народним артистом Iваном Паторжинським, який став його вчителем оперного мистецтва. Успiх Дмитру принесла партiя Миколи в оперi “Наталка Полтавка” М.Лисенка. Навеснi 1951 року вiн успiшно складає випускнi iспити, отримує право стати солiстом столичного оперного театру. У його складi Дмитро Гнатюк iз Москви виїхав на першi свої гастролi до Ленiнграда. А широке “офiцiйне” визнання на Українi прийшло до спiвака пiсля великого i заслуженого успiху знову ж таки у Москвi у травнi 1954 року. У Великому театрi вiн був неперевершеним у виставах “Богдан Хмельницький”, “Князь Iгор”, “Наталка Полтавка”.
Сьогоднi важко перелiчити оперний репертуар Дмитра Гнатюка, який виконав бiльше ніж пiвсотнi складних i великих ролей. Серед них Султан у “Запорожцi за Дунаєм”, Еней в “Енеїдi”, Остап в “Тарасові Бульбi”, Фiгаро у “Севiльському цирульнику”… Своїм голосом Дмитро Гнатюк чарував глядача у виставах “Богдан Хмельницький”, “Вiйна i мир”, “Загибель ескадри”, “Пiкова дама” та багато інших.
Всi виступи Дмитра Гнатюка завжди супроводжувалися і супроводжуються тривалими овацiями, глядачiв захоплювала і захоплює його органiчна єднiсть вокального i акторського втiлення образу, вмiння рiзними засобами оперної i сценiчної виразностi розкрити глибокi людськi характери, найпотаємнiшi вiдчуття серця i душi. Де тiльки не спiвав Дмитро Гнатюк українських народних пiсень, скрiзь його спiв мав великий успiх. Бо нiкого не могли залишити байдужими слова i мелодiї таких популярних пiсень, як “Гандзя”, Чом, чом, земле моя», “Чорнобривці”, «Пісня про рушник», які стали народними.
Постать Героя соціалістичної праці, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, народного артиста України Дмитра Гнатюка давно стала легендарною. Простий буковинський хлопець із селянської родини,став гордістю українського народу, його візитівкою далеко за межами нашої держави. Про життєвий і творчий шлях та найяскравіші епізоди артистичної кар’єри Дмитра Михайловича Гнатюка можна розповідати безконечно.
Євгенія Угринчук
I.“Дощі у грудні” – тиха пісня любові до Бога та життя
Перша збірка Євгенії Угринчук “Дощі у грудні” – наскрізь просякнута любов’ю до Бога, життя та всього земного. У дуже тихому, мінорному тоні поетка прославляє життєствердну філософію світу. Її око не оминає жодної стеблинки, жодного деревця, жодного співу пташки чи шепоту вітру. Наприклад:
Розцвірінчалась, розсипалась щебетом
Радість пташина дзвінка.
Ранок леліє. Вмиваються лебеді.
В брижі іскристім ріка [2., 32].
Лірична героїня надзвичайно віруюча людина, тому в збірці ми часто зустрічаємо образи Бога, Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, Марії-Магдалини. Найчастіше повторюється образ Бога, що для поетеси є батьком та порадником. Навіть його кару, свою хворобу, вона сприймає з цілковитою покорою. Письменниця віру у Всевишнього кладе на найвищий щабель любові, але її віра не сліпа, а осмислена усім життєвим досвідом. У вірші “Молитва” лірична героїня звертається до Бога з “воланням”, щоб він “збудив її серце, прийшов у розум…, був її життям” [2., 26]. Повнота життя тут для Євгенії Угринчук полягає не в “красі, що не з неба”, а в абсолютній вірі та любові. Але навіть такої сильної віри людина боїться спокус та марнот земних:
Ти вище добірного, мудрого слова
і пісні, й хвали.
Ти вище мовчання. Вогонь той Христовий
В душі запали [2., 26].
Світ поетеса сприймає, як небесну вічну музику, де все відбувається за законами мистецтва Божого, вмінням творити, де осінь гармонійно переходить у зиму, зима – у весну, а весна – в літо й далі за світовою спіраллю круговерті; де світ оновлюється, ніби “жар-птиця”, пташка фенікс, яка перероджується з попелу. Лірична героїня є частинкою світового ладу, його молекулою, яка також оновлюватиметься з кожним переродженням життя:
Крилом жар-птиці в тиху ніченьку зайти.
Й сходить зірницею в усіх віках пройдешніх.
В щасливій круговерті дум і мрій оскреслих,
У вічній музиці, де – Бог і я, і ти,
І кущик м’яти при дорозі чорнобривий… [2., 7].
Поетичний світ Євгенії Угринчук настільки цікавий, що поєднує в собі неймовірну релігійність і тонке чуттєве язичництво як спосіб одухотворення природи. Наприклад, сонце, вона порівнює з “Божим оком”, що можна трактувати і як бога сонця у древніх слов’ян – Ярила, хоча, ця думка лише показує можливість такого образу, який, напевно, був несвідомим у поетеси.
Дуже часто авторка звертається до образів та символів дерев та квітів, наділяє їх меланхолійністю, часом, навіть одухотворює їх, що також можна пов’язати з язичницьким сприйняттям поетесою природи та її сил, точніше, із творчим змішанням та накладанням релігії та язичництва. Так, ніби, розумом у віршах лірична героїня в релігії, а своїм дитинним сприйняттям природи в – язичництві, в періоді гармонійної цілісності людини й природи:
Могутній ясен наш старий не спить,
Він чорні руки простягнув із жалем
В зимове небо і скрипить, скрипить –
Мені ночами спати заважає.
Вслухаюся у пісню вікову.
Вона мене проймає сивим болем.
І простягаю душу я до Бога,
Щоб воскресіння дав весну живу[2., 53].
Як ми вже зазначали – весь поетичний простір авторки у першій збірці пройнятий любов’ю до всього оточуючого. Євгенія Угринчук – поетеса, яка молиться до кожної травинки й комашки, пташечки, переймається за їхню долю, наділяє їх вмінням мислити й страждати, чи радіти. Буквально кожен вірш збірки має в собі слово “любов”, що прочитується як всепоглинаюча сила Божого закону та ласки, тому що, Бог є любов. Письменниця в різних образних варіантах дякує Богові за життя й, свідома свого швидкого відходу, весь час говорить, що життя – прекрасний дар неба:
Любов’ю за любов!
Я з вірою святою
Несу тремтливий серця дивоквіт;
Живий, оплаканий розкаяння сльозою –
За цей щасливий, неповторний світ! [2.,5].
Дуже часто спостерігаємо астрологічні зміни у віршах поетки – в неї, то світить яскраво сонце, то йде дощ, чи гримить гроза. Таким чином, можна визначити, що у ліричної героїні надзвичайно тонка натура, яка помічає будь-які зміни в природі, бо надто споріднена й зріднена з нею. Вірші такого типу – шедевральні пейзажні малюнки, сповнені тонкого психологізму та вишуканого ліризму:
Вечір сколихнув моє вікно
Ніжно-фіолетовою тюллю.
Дощик срібний голкою гаптує
Й бісером на ній тонке панно [2., 71].
Поезія, першим рядком якої є слова: “Дощі у грудні. Верби жовті, голі…”, що й дали назву збірці, сповнена силою пронизливого болю втрати рідної людини. Душевні переживання підсилюються незвичним природним явищем для зими – дощем. Навіть сама природа плаче й розділяє смуток ліричної героїні, яка себе навіть картає, що не змогла зупинити, не в силі була не дати піти на той світ дорогій для неї людині:
Могила чорна і зелена хвоя.
А усміх твій – як та весна жива…
І віхолою пахнуть сніговою
Дві хризантеми, як твої слова:
Прощай, іду.
Прости – не зупинила [2., 83].
Загалом, збірка Євгенії Угринчук “Дощі у грудні” – поетичне високомистецьке плетиво болю й любові, сили й немочі людини, духом міцної, як криця. Її віршові образи на диво свіжі та неординарні, сповнені індивідуальної філософії життя та його осмислення. У центрі збірки знаходяться Бог та любов, які в багатьох віршах стають тотожні.
II. “Подих вічності” як передчуття відходу в небуття
Друга й остання збірка Євгенії Угринчук – “Подих вічності”, хоч й змістово споріднена з попередньою, але її мінорно-песимістична налаштованість відштовхує нас у дещо інше русло образів та асоціацій. Поетична книга дуже важка психологічна, бо в ній присутні постійні згадки про смерть та швидкий відхід поетеси. Часто спостерігаємо “вірші-некрологи”, що відображають тугу втрати рідних людей та друзів, письменниця, ніби готує себе до приєднання до них. У вірші “Я стою, як осіннє дерево…” бачимо такі настрої, що мають дуже високий образний рівень:
Я стою, як осіннє дерево,
З котрого вітри листопаду
Зривають життя моїх друзів [3., 81].
Частими гостями у віршах цієї збірки є образи янголів, які з’являються то там, то там, наводячи нас на думку майбутнього вічного райського життя поетеси. Поезія “Моє вікно у білий, білий рай…” має образ янгола-охоронця, який іде за ліричною героїнею слідом, даруючи їй свою опору. У вірші зображено, як лірична героїня йде сніговою дорогою (натяк на зиму життя) і ця дорога є своєрідним переходом у потойбічний світ, поетеса у своїх ліричних передчуваннях вже на півшляху до Бога:
Немов до неба йду. О, Боже, Боже мій!
Даруй мені прощення й благодать:
В такій безхмарній чистоті надій,
В натхненні і безлюдності вмирать [3., 10].
Спостерігаємо образи осінньої чи зимової смерті природи, які підсилюють невтішні передчуття ліричної героїні. Але поетка свідома того, що природа неодмінно оживе, бо її цикл вічний, а людина вже не побачить її оновлення після свого відходу. Схожі настрої бачимо в прекрасному, але дуже сумному вірші – “Колискова для матері”, який, по суті, є посмертною колисковою. Лірична героїня звертається до матері, яка вже покоїться в землі. Мати дуже хотіла дожити до тюльпанів, тобто, до весни, але, на жаль, тюльпани зацвітуть без неї:
Ти так хотіла дожить до тюльпанів.
Довга, о, довга зима!
Сонце в тумані. Спи, моя мамо, –
Ти в тім раю не сама [3., 34].
З’являються образи хвороби, лікарні. Психологічно тяжкою є лише, навіть, одна назва віршу – “У клінічному саду”, яка передвіщає смерть.
Поетеса свідома того, що йде, але любов до всього земного з неї вирує з неменшою силою. Вона певна, що в кожній квіточці, в кожній стеблинці та деревці залишиться її часточка, а іншу частку вона забере із собою на згадку про це складне, але таке любе їй життя:
Узяти б лиш із сего раю
Зелені роси споришу,
Солодкі пахощі розмаю
Й щасливу музику дощу [3., 14].
Збірка поезій Євгенії Угринчук “Подих вічності” – прощальна молитва залюбленої в життя, змореної хворобами, жінки, жінки, яка своєю поезією залишила слід у багатьох душах.
I.“Дощі у грудні” – тиха пісня любові до Бога та життя
Перша збірка Євгенії Угринчук “Дощі у грудні” – наскрізь просякнута любов’ю до Бога, життя та всього земного. У дуже тихому, мінорному тоні поетка прославляє життєствердну філософію світу. Її око не оминає жодної стеблинки, жодного деревця, жодного співу пташки чи шепоту вітру. Наприклад:
Розцвірінчалась, розсипалась щебетом
Радість пташина дзвінка.
Ранок леліє. Вмиваються лебеді.
В брижі іскристім ріка [2., 32].
Лірична героїня надзвичайно віруюча людина, тому в збірці ми часто зустрічаємо образи Бога, Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, Марії-Магдалини. Найчастіше повторюється образ Бога, що для поетеси є батьком та порадником. Навіть його кару, свою хворобу, вона сприймає з цілковитою покорою. Письменниця віру у Всевишнього кладе на найвищий щабель любові, але її віра не сліпа, а осмислена усім життєвим досвідом. У вірші “Молитва” лірична героїня звертається до Бога з “воланням”, щоб він “збудив її серце, прийшов у розум…, був її життям” [2., 26]. Повнота життя тут для Євгенії Угринчук полягає не в “красі, що не з неба”, а в абсолютній вірі та любові. Але навіть такої сильної віри людина боїться спокус та марнот земних:
Ти вище добірного, мудрого слова
і пісні, й хвали.
Ти вище мовчання. Вогонь той Христовий
В душі запали [2., 26].
Світ поетеса сприймає, як небесну вічну музику, де все відбувається за законами мистецтва Божого, вмінням творити, де осінь гармонійно переходить у зиму, зима – у весну, а весна – в літо й далі за світовою спіраллю круговерті; де світ оновлюється, ніби “жар-птиця”, пташка фенікс, яка перероджується з попелу. Лірична героїня є частинкою світового ладу, його молекулою, яка також оновлюватиметься з кожним переродженням життя:
Крилом жар-птиці в тиху ніченьку зайти.
Й сходить зірницею в усіх віках пройдешніх.
В щасливій круговерті дум і мрій оскреслих,
У вічній музиці, де – Бог і я, і ти,
І кущик м’яти при дорозі чорнобривий… [2., 7].
Поетичний світ Євгенії Угринчук настільки цікавий, що поєднує в собі неймовірну релігійність і тонке чуттєве язичництво як спосіб одухотворення природи. Наприклад, сонце, вона порівнює з “Божим оком”, що можна трактувати і як бога сонця у древніх слов’ян – Ярила, хоча, ця думка лише показує можливість такого образу, який, напевно, був несвідомим у поетеси.
Дуже часто авторка звертається до образів та символів дерев та квітів, наділяє їх меланхолійністю, часом, навіть одухотворює їх, що також можна пов’язати з язичницьким сприйняттям поетесою природи та її сил, точніше, із творчим змішанням та накладанням релігії та язичництва. Так, ніби, розумом у віршах лірична героїня в релігії, а своїм дитинним сприйняттям природи в – язичництві, в періоді гармонійної цілісності людини й природи:
Могутній ясен наш старий не спить,
Він чорні руки простягнув із жалем
В зимове небо і скрипить, скрипить –
Мені ночами спати заважає.
Вслухаюся у пісню вікову.
Вона мене проймає сивим болем.
І простягаю душу я до Бога,
Щоб воскресіння дав весну живу[2., 53].
Як ми вже зазначали – весь поетичний простір авторки у першій збірці пройнятий любов’ю до всього оточуючого. Євгенія Угринчук – поетеса, яка молиться до кожної травинки й комашки, пташечки, переймається за їхню долю, наділяє їх вмінням мислити й страждати, чи радіти. Буквально кожен вірш збірки має в собі слово “любов”, що прочитується як всепоглинаюча сила Божого закону та ласки, тому що, Бог є любов. Письменниця в різних образних варіантах дякує Богові за життя й, свідома свого швидкого відходу, весь час говорить, що життя – прекрасний дар неба:
Любов’ю за любов!
Я з вірою святою
Несу тремтливий серця дивоквіт;
Живий, оплаканий розкаяння сльозою –
За цей щасливий, неповторний світ! [2.,5].
Дуже часто спостерігаємо астрологічні зміни у віршах поетки – в неї, то світить яскраво сонце, то йде дощ, чи гримить гроза. Таким чином, можна визначити, що у ліричної героїні надзвичайно тонка натура, яка помічає будь-які зміни в природі, бо надто споріднена й зріднена з нею. Вірші такого типу – шедевральні пейзажні малюнки, сповнені тонкого психологізму та вишуканого ліризму:
Вечір сколихнув моє вікно
Ніжно-фіолетовою тюллю.
Дощик срібний голкою гаптує
Й бісером на ній тонке панно [2., 71].
Поезія, першим рядком якої є слова: “Дощі у грудні. Верби жовті, голі…”, що й дали назву збірці, сповнена силою пронизливого болю втрати рідної людини. Душевні переживання підсилюються незвичним природним явищем для зими – дощем. Навіть сама природа плаче й розділяє смуток ліричної героїні, яка себе навіть картає, що не змогла зупинити, не в силі була не дати піти на той світ дорогій для неї людині:
Могила чорна і зелена хвоя.
А усміх твій – як та весна жива…
І віхолою пахнуть сніговою
Дві хризантеми, як твої слова:
Прощай, іду.
Прости – не зупинила [2., 83].
Загалом, збірка Євгенії Угринчук “Дощі у грудні” – поетичне високомистецьке плетиво болю й любові, сили й немочі людини, духом міцної, як криця. Її віршові образи на диво свіжі та неординарні, сповнені індивідуальної філософії життя та його осмислення. У центрі збірки знаходяться Бог та любов, які в багатьох віршах стають тотожні.
ІI. “Подих вічності” як передчуття відходу в небуття
Друга й остання збірка Євгенії Угринчук – “Подих вічності”, хоч й змістово споріднена з попередньою, але її мінорно-песимістична налаштованість відштовхує нас у дещо інше русло образів та асоціацій. Поетична книга дуже важка психологічна, бо в ній присутні постійні згадки про смерть та швидкий відхід поетеси. Часто спостерігаємо “вірші-некрологи”, що відображають тугу втрати рідних людей та друзів, письменниця, ніби готує себе до приєднання до них. У вірші “Я стою, як осіннє дерево…” бачимо такі настрої, що мають дуже високий образний рівень:
Я стою, як осіннє дерево,
З котрого вітри листопаду
Зривають життя моїх друзів [3., 81].
Частими гостями у віршах цієї збірки є образи янголів, які з’являються то там, то там, наводячи нас на думку майбутнього вічного райського життя поетеси. Поезія “Моє вікно у білий, білий рай…” має образ янгола-охоронця, який іде за ліричною героїнею слідом, даруючи їй свою опору. У вірші зображено, як лірична героїня йде сніговою дорогою (натяк на зиму життя) і ця дорога є своєрідним переходом у потойбічний світ, поетеса у своїх ліричних передчуваннях вже на півшляху до Бога:
Немов до неба йду. О, Боже, Боже мій!
Даруй мені прощення й благодать:
В такій безхмарній чистоті надій,
В натхненні і безлюдності вмирать [3., 10].
Спостерігаємо образи осінньої чи зимової смерті природи, які підсилюють невтішні передчуття ліричної героїні. Але поетка свідома того, що природа неодмінно оживе, бо її цикл вічний, а людина вже не побачить її оновлення після свого відходу. Схожі настрої бачимо в прекрасному, але дуже сумному вірші – “Колискова для матері”, який, по суті, є посмертною колисковою. Лірична героїня звертається до матері, яка вже покоїться в землі. Мати дуже хотіла дожити до тюльпанів, тобто, до весни, але, на жаль, тюльпани зацвітуть без неї:
Ти так хотіла дожить до тюльпанів.
Довга, о, довга зима!
Сонце в тумані. Спи, моя мамо, –
Ти в тім раю не сама [3., 34].
З’являються образи хвороби, лікарні. Психологічно тяжкою є лише, навіть, одна назва віршу – “У клінічному саду”, яка передвіщає смерть.
Поетеса свідома того, що йде, але любов до всього земного з неї вирує з неменшою силою. Вона певна, що в кожній квіточці, в кожній стеблинці та деревці залишиться її часточка, а іншу частку вона забере із собою на згадку про це складне, але таке любе їй життя:
Узяти б лиш із сего раю
Зелені роси споришу,
Солодкі пахощі розмаю
Й щасливу музику дощу [3., 14].
Збірка поезій Євгенії Угринчук “Подих вічності” – прощальна молитва залюбленої в життя, змореної хворобами, жінки, жінки, яка своєю поезією залишила слід у багатьох душах.
Завадюк Аделя Захарівна
Заслужений учитель, майстер народної творчості України. У 1972 році їй було присвоєно звання «Заслужений вчитель України». Як вишивальниця є членом Спілки майстрів народної творчості України. В грудні 2006 року указом президента України В.Ющенка присвоєно звання «Майстер народної творчості України».
Народилась майстриня 1924 року в селі Нові Мамаївці. Освіту здобула в Чернівецькому педагогічному училищі та на географічному факультеті ЧНУ. Понад 40 років працювала в обох місцевих школах.
Улюблена справа вчительки, якій вона присвячує весь свій вільний час – вишивання. Нею створено більше 300 вишивок. Це рушники, серветки, подушки, килими, портрети Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Кобилянської, Ю. Федьковича, В. Івасюка тощо.
Майстриня нитки й голки Аделя Захарівна неодноразово експонувала свої роботи на різних виставках – у Києві, Івано-Франківську, Кіцмані, Вижниці тощо. Свої вишивки вона ніколи не продає, а щиро дарує, бо їй подобається дарувати людям красу.
Зірка Мензатюк
Кільканадцять років тому на полицях книжкових крамниць з явилася збірка авторських казок. Їх видала уже киянка, член Національної Спілки письменників України з 1995 року Зірка Мензатюк.
Вона народилася 21 жовтня 1954 року в Мамаївцях. Училася в школі рідного села. Потім студіювала у Львівському університеті ім.. І. Франка на факультеті журналістики. Працювала в редакціях київських газет. Тепер на творчій роботі.
Ще навчаючись у середній школі, захоплювалася художньою літературою, усною народною творчістю. На цей час припадають її перші літературні спроби.
У розвитку творчих здібностей школярки важливу роль відіграла вчителька місцевої школи Любов Косован.
«Учителька,- як згадувала пізніше З. Мезантюк,- першою помітила в мене неясний, ще не усвідомлений потяг до літературної творчості й підтримала його, заохотила. Відтоді я старанно носила Любі Петрівні свої творіння, а їх було немало: я писала вірші, поеми, казки (у віршах і прозою). Вона все відмічала, що краще вдалося, а потім, повертаючи мені зошити, тактовно аналізувала поправляла, радила. Отож учителька добровільно взяла на себе обов язок навчати техніці віршування, причому навчати одного-єдиного учня – мене. Так ті перші спроби у мене і збереглися з уважними помітками дорогої вчительки». Ще будучи школяркою, З. Мензатюк друкувала свої вірші у районній та обласній газетах. Згодом почала пробувати свої сили у прозі. Тепер вона відома як автор дитячих казок та оповідань.
З. Мензатюк- авторка збірок казок «Тисяча парасольок» (1990), «Арінка» (1993), « Мільйон маленьких сестричок» (1999) та ін..
В останні роки письменниця дослідує архітектуру церков України, які мають велику історичну й художню цінність. Нещодавно опублікувала цікаву книжку «Наші церкви : історія, дива, легенди».
Наша талановита землячка має більше ста публікацій у журналах «Барвінок», «Малятко», «Соняшник», «Дніпро», а також «Веселка» (США).
Кобилянський Омелян Миколайович
Самодіяльний художник і поет. Відмінник народної освіти України, лауреат районної педагогічної премії імені С.Шпойноровського. разом з відомим у краї краєзнавцем Р.Дубом видав книгу «Двадцять митців у долі одного села» (2003), а також книгу «Художниця Анна Равлюк», а 2007 року видав збірку віршів «З доріг життя».
Народився цей багатогранний митець 1932 року в Мамаївцях, в сім̓ї канцеляриста. Закінчив місцеву школу заочно навчався в Народному університеті мистецтв у Москві на відділі образотворчого мистецтва. А в 1977 році завершив навчання в Одеському педагогічному інституті на художньо-графічному факультеті.
Майже сорок років автор працював педагогом в обох мамаївських школах, одночасно керуючи Мамаївським філіалом Кіцманської дитячої художньої школи. Автор виступав у різних малярських жанрах, та найбільших успіхів домігся у написанні портретів і зображені при прутських пейзажів. Створив портрети Дмитра Гнатюка, Івана Миколайчука, Василя Курилика та інших.
З юних літ Омелян Миколайович захоплювався й словом – залишив нам зразки прекрасної поезії та сповнені проникливості й тонкої сатири гуморески й байки.
Відійшов у вічність Омелян Кобилянський
Кокоячук Володимир Олексійович
Художник. Він працював у різних жанрах. Значне місце в його художньому доробку займають пейзажі «Над Прутом», «Новосілка», а також портрети, жанрові картини. Особливу увагу митець приділяв мозаїчному розпису. Його монументальні мозаїчні роботи можна побачити у Львові, Тернополі, Кишиневі, на Волині й Буковині.
Народився автор 1922 року в с. Мамаївці в селянській сім҆ї. навчався в місцевій школі. У 1947 році закінчив Чернівецький фінансовий технікум. Тоді ж вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва, яке закінчив з відзнакою. З 1950 року В. Кокоячук навчався у Львівському інституті прикладного мистецтва.
Митець є автором великого мозаїчного панно із смальти на фронтоні адміністративного будинку села Мамаївці.
Помер Володимир Олексійович 1997 року.
Логозар Анатолій Миколайович .
Архітектор. Народився митець 1961 року в Мамаївцях. Навчався у місцевій середній школі. Захоплювався образотворчим мистецтвом. 1978 року вступив на архітектурний факультет Львівського сільськогосподарського інституту, закінчивши який, працював архітектором у Кіцманському районі.
За його проектом побудована церква в старих Мамаївцях, капличка біля церкви в Нових Мамаївцях, церква на «Анниній горі» та багато оригінальних, ошатних індивідуальних будинків.
На жаль, 1997 року життя Анатолій Логозаря раптово обірвалося. А він б міг ще так багато створити.
Равлюк Анна Корніївна
Художниця. Народилася Анна Равлюк 1960 року в Мамаївцях. Закінчила місцеву середню школу. Ще коли дівчинка була в четвертому класі, батько привів її до місцевого художника Омеляна Кобилянського, який охоче став її вчителем і наставником. За рекомендацією свого вчителя митець вступила до художнього училища в Кишиневі.
У травні 1998 року художниця влаштувала свою першу малярську виставку, яка засвідчила високий професійний рівень нашої талановитої землячки.
Техніку її творів відносять до станкового живопису, а за змістом – це різні композиції квітів, це царство квіткової феї, чарами якої є колір, палітра й візуалізація душі істинної жінки.
Зараз художниця живе в Румунії.
Тащук Іван Степанович
Самодіяльний художник. Народився в Стрілецькому Куті в 1947 році. Рано втратив батька, тому у повоєнні важкі роки жив у татового брата в Шипинцях. Змалку мав потяг до творчості. З семи років захоплювався ліпленням.
З 1966 року художник проживав у Мамаївцях і займався творчою діяльністю.
Працював у різних образотворчих жанрах. Його ранні полотна «Курячий дощ», «Село», «Гірський пейзаж» привернули увагу любителів мистецтва. З 1976 року художник бере участь в обласних художніх виставках.
Також, Іван Тащук відомий як талановитий ілюстратор творів Ю. Федьковича, Лесі Українки, Зиновії Тулуб, Ольги Кобилянської. Михайла Івасюка та інших майстрів слова.
Помер митець 23 червня 2000 року в Мамаївцях, де і похований.
Кокоячук Володимир Олексійович
Художник. Він працював у різних жанрах. Значне місце в його художньому доробку займають пейзажі «Над Прутом», «Новосілка», а також портрети, жанрові картини. Особливу увагу митець приділяв мозаїчному розпису. Його монументальні мозаїчні роботи можна побачити у Львові, Тернополі, Кишиневі, на Волині й Буковині.
Народився автор 1922 року в с. Мамаївці в селянській сім҆ї. навчався в місцевій школі. У 1947 році закінчив Чернівецький фінансовий технікум. Тоді ж вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва, яке закінчив з відзнакою. З 1950 року В. Кокоячук навчався у Львівському інституті прикладного мистецтва.
Митець є автором великого мозаїчного панно із смальти на фронтоні адміністративного будинку села Мамаївці.
Помер Володимир Олексійович 1997 року.
НАУКОВЦІ
Бойчук Василь Васильович
Кандидат фізико-математичних наук. Народився 1955 року в Мамаївцях. Закінчив місцеву школу, а в 1977 році – фізичний факультет ЧНУ. Після закінчення аспірантури в 1987 році захистив кандидатську дисертацію.
Працював науковим співробітником Чернівецького відділення Інституту проблем матеріалознавства НАН України, керівником сектору вищої школи і науки управління освіти обласної державної адміністрації, директором Чернівецького регіонального центру підвищення кваліфікації державних службовців.
У 1990-1994 роках обирався депутатом Чернівецької міської та районної рад. Був делегатом Ι з’їзду Народного руху України в Києві.
Глібка Олександр Захарович
Кандидат медичних наук, викладач Буковинського державного медичного університету. Народився1932 року в селі Мамаївці. Навчався в Мамаївській семирічній та Лужанській середній школах.
Закінчив Чернівецький медичний інститут з відзнакою. В 1966 році захистив кандидатську дисертацію й почав працювати на кафедрі терапії. Має багато медичних досліджень. Викладацьку діяльність поєднує з практичною роботою лікаря.
Проживає в місті Чернівці.
Григоращук Іван Манолійович
Кандидат фізико-математичних наук, доцент, заступник декана інженерно-оптичного факультету ЧНУ ім. Ю.Федьковича. Народився 1942 року в селі Мамаївці. Навчався в місцевій та Лужанській середній школах.
Вищу освіту здобув на фізичному факультеті ЧНУ, який закінчив з відзнакою.
Захистив дисертацію на звання кандидата фізико-математичних наук.
Ковалюк Захар Дмитрович
Професор, доктор фізико-математичних наук, академік Інженерної Академії України, керівник Чернівецького відділення Інституту проблем матеріалознавства НАНУ. Народився 1940 року в Мамаївцях. Навчався в місцевій, а потім в ряді чернівецьких шкіл.
Після закінчення фізичного факультету ЧНУ деякий час працював інженером на одному із заводів у місті Запоріжжі. Потім, після закінчення аспірантури, деякий час викладає фізику в Буковинському медичному інституті.
На початку 70-х років переходить працювати в Чернівецький відділ матеріалознавства НАНУ. Захищає докторську дисертацію. Захар дмитрович автор понад 350 наукових праць, заявок, патентів. Під його керівництвом захищено понад 10 кандидатських дисертацій.
Лев Богдан Іванович
Народився 26 серпня 1952 року в місті Вуглеуральск Пермської області (Росія) в сім’ї репресованих. З дитинства у нього були великі здібності про навчання по всіх предметах. Закінчивши у 1967 році 8 класів відмінно його перевели у старосільківську Мамаївську школу де продовжуючи навчання Богдан Іванович закінчив 10 класів.
У 1974 році – закінчив з відзнакою Чернівецький державний університет і поступив в аспірантуру до відділу теоретичної фізики Інституту фізики НАН України, де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до головного наукового співробітника. Кандидатську дисертацію захистив в 1981 році а докторську в 1991. З 2007 року обраний по конкурсу на вакантну посаду завідувача відділу синергетики Інституту теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова НАН України. Автор біля 140 наукових публікацій, в тому числі двох оглядів та однієї монографії. Одружений. Має двох синів.
У 2007 році завідуючим відділом по конкурсу був обраний член-кореспондент Національної академії наук України, професор Б. І. Лев. Разом з ним відділ поповнився молодими перспективними науковими співробітниками.
Основні наукові напрямками відділу – теоретичні дослідження умов формування просторово неоднорідного розподілу частинок в системах з різним характером взаємодії, а також формування структур як в рівноважних так і в нерівноважних системах. Область досліджень охоплює конденсовані середовища, біотехнологічні системи, нейронну, кровоносну і імунну системи організму а також квантові властивості світла та квантову криптографію.
На даний час у відділі працюють 2 доктори фіз.-мат. наук: Б. І. Лев, О. К. Відибіда; 7 кандидатів фіз.-мат. наук: В. Й. Грицай, А. О. Семенов, С. Б. Чернишук, М. П. Черняк, В. К. Усенко, К. В. Григоришин, Д. Ю. Васильєв та 2 інженери: К. Г. Кравчук і С. В. Єрмакова.Лев Богдан Іванович
Народився 26 серпня 1952 року в місті Вуглеуральск Пермської області (Росія) в сім’ї репресованих. З дитинства у нього були великі здібності про навчання по всіх предметах. Закінчивши у 1967 році 8 класів відмінно його перевели у старосільківську Мамаївську школу де продовжуючи навчання Богдан Іванович закінчив 10 класів.
У 1974 році – закінчив з відзнакою Чернівецький державний університет і поступив в аспірантуру до відділу теоретичної фізики Інституту фізики НАН України, де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до головного наукового співробітника. Кандидатську дисертацію захистив в 1981 році а докторську в 1991. З 2007 року обраний по конкурсу на вакантну посаду завідувача відділу синергетики Інституту теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова НАН України. Автор біля 140 наукових публікацій, в тому числі двох оглядів та однієї монографії. Одружений. Має двох синів.
У 2007 році завідуючим відділом по конкурсу був обраний член-кореспондент Національної академії наук України, професор Б. І. Лев. Разом з ним відділ поповнився молодими перспективними науковими співробітниками.
Основні наукові напрямками відділу – теоретичні дослідження умов формування просторово неоднорідного розподілу частинок в системах з різним характером взаємодії, а також формування структур як в рівноважних так і в нерівноважних системах. Область досліджень охоплює конденсовані середовища, біотехнологічні системи, нейронну, кровоносну і імунну системи організму а також квантові властивості світла та квантову криптографію.
На даний час у відділі працюють 2 доктори фіз.-мат. наук: Б. І. Лев, О. К. Відибіда; 7 кандидатів фіз.-мат. наук: В. Й. Грицай, А. О. Семенов, С. Б. Чернишук, М. П. Черняк, В. К. Усенко, К. В. Григоришин, Д. Ю. Васильєв та 2 інженери: К. Г. Кравчук і С. В. Єрмакова
Микулинський Іван Миколайович
Полковник Української армії. Народився в 1951 році в селі Мамаївці. Закінчив місцеву середню школу, Сумське військове артилерійське училище та Ленінградську артилерійську академію. Служив у багатьох військових гарнізонах Збройних сил колишнього СРСР.
Був уповноваженим у справах військовослужбовців при кабінеті Міністрів України по Чернівецькій області та головою обласної організації Спілки офіцерів України.
Згідно протоколу №5 7-го з’їзду від 16.07.2005 року та рішення 8-го з’їзду Міжнародної організації «Лицарський Орден Архистратига Михаїла» від 09.09.2006 року на посаді Великого Магістра є Великий князь Іван Микулинський.Микулинський Іван Миколайович
Полковник Української армії. Народився в 1951 році в селі Мамаївці. Закінчив місцеву середню школу, Сумське військове артилерійське училище та Ленінградську артилерійську академію. Служив у багатьох військових гарнізонах Збройних сил колишнього СРСР.
Був уповноваженим у справах військовослужбовців при кабінеті Міністрів України по Чернівецькій області та головою обласної організації Спілки офіцерів України.
Згідно протоколу №5 7-го з’їзду від 16.07.2005 року та рішення 8-го з’їзду Міжнародної організації «Лицарський Орден Архистратига Михаїла» від 09.09.2006 року на посаді Великого Магістра є Великий князь Іван Микулинський.
Бойчук Василь Васильович
Кандидат фізико-математичних наук. Народився 1955 року в Мамаївцях. Закінчив місцеву школу, а в 1977 році – фізичний факультет ЧНУ. Після закінчення аспірантури в 1987 році захистив кандидатську дисертацію.
Працював науковим співробітником Чернівецького відділення Інституту проблем матеріалознавства НАН України, керівником сектору вищої школи і науки управління освіти обласної державної адміністрації, директором Чернівецького регіонального центру підвищення кваліфікації державних службовців.
У 1990-1994 роках обирався депутатом Чернівецької міської та районної рад. Був делегатом Ι з’їзду Народного руху України в Києві.
Місевич Сергій Васильович
Кандидат юридичних наук, в.о. доцента.
Народився 19 квітня 1975 року в с. Мамаївці Кіцманського району Чернівецької області.
У 1997 році закінчив юридичний факультет Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича за спеціальністю “Правознавство” та присвоєно кваліфікацію спеціаліста юриста.
У 1998 році закінчив Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича і отримав повну вищу освіту за спеціальністю“Релігієзнавство” та здобув кваліфікацію релігієзнавця.У 1999 році закінчив навчання на богословському факультеті Київської духовної академії при Чернівецькому державному університеті ім. Ю.Федьковича і отримав вищу духовну освіту. 19 березня 2005 року у Одеській національній юридичній академії захистив кандидатську дисертацію на тему “Джерела канонічного права (теоретико-правовий аспект)” за спеціальністю 12.00.01 – філософія права та присуджено науковий ступінь кандидата юридичних наук.
Області наукових інтересів: канонічне та релігійне право, історія вчень про державу і право, логіка, філософія права.
Подільчук Юрій Михайлович
Професор, доктор фізико-математичних наук, завідуючий науковим відділом Інституту механіки НАНУ. Народився 1936 року в Мамаївцях. Навчався в Мамаївській семирічній та Лужанській середній школах. Після закінчення школи вступив на фізичний факультет ЧНУ. В 1971 році захистив кандидатську дисертацію.
За період своєї наукової діяльності опублікував 160 наукових праць і 5 монографій. Наукову роботу поєднує з викладацькою.
Професор кафедри механіки Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Зараз дослідник проживає в місті Києві.
ПРАЦІВНИКИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Григоращук Рахіля Юрівна
Народилася 1922 року в мальовничому буковинському селі Мамаївці Кіцманського району. У 1948 році вступила до місцевого колгоспу. А з 1949 року працювала ланковою. Спочатку в ланці було сім жінок, які обробляли 5-7 га. Поля. Одні залишали ланку інші приходили, але основне ядро на чолі з ланковою було стабільним. За час, що минув від створення трудового колективу ланка зросла до 30 чоловік, які обробляли 80-90 га. поля, праця стала змістовнішою і щедрішою на здобутки.
По праці, як кажуть, і віддача. Ланка Рахілі Григоращук щороку збирала високі урожаї буряків – по 460 центнерів з гектара. Ланкова напрацьовувала свої підходи в роботі і скрупульозно вивчала передовий досвід. Не раз і не два їздила вчитися на Тернопільщину до знаменитої Євгенії Долинюк, була на Закарпатті – у рокошинському колгоспі, а також бувала з друзями по змаганню з Рязанщини. Багато разів на Виставках досягнень народного господарства СРСР та УРСР, у Москві та Києві.
Радісним і незабутнім для ланки став 1971 рік. Тоді трудівниці добилися рекордної урожайності – 577 центнерів з гектара цукрових буряків і 75 цнт – кукурудзи в зерні.
За цей трудовий подвиг Рахілі Юріївні Григоращук присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот».
Лагодин Піонія Дмитрівна
Є різні рівні професійної майстерності. Фахівців екстра-класу ще називають асами. Такою була Півонія Дмитрівна Лагодин. Свою працю вона ніяк нехотіла визнавати героїчною, нелюбила, щоб її трудову славу порівнювали з бойовою.
Ніби й мала рацію. Але і… немала. Героїзм у смертельній сутичці з ворогом – це яскравий і миттєвий спалах з граничною мобілізацією всіх внутрішніх ресурсів людини, котрий у майбутньому неможе повторитися. А героїзм у роботі – це повсякденне, навіть в якісь мірі монотонне виконання покладених на тебе обов’язків, але з максимальним використанням наявних сил і резервів для досягнення максимально-можливого результату. Досвід праці в неї був чи маленький, здорове професійне самолюбство – також. Усі сукупні фактори теж сприяли успіхам.
Отож народилася вона 11 квітня 1933 року, згодом 1942 році пішла до Мамаївської школи, а з 17 років працювала на фермі, і Піонія Дмитрівна першою на Буковині подолала спочатку шести, а згодом і семитисячний рубіж з річних надоїв молока від корови і це незважаючи на відчутну травму руки, якої зазнала на роботі. Основам своєї професійної майстерності вона старанно навчала попервах своїх подруг, з яких невдовзі чимало стали 5 і 6-тисячницями. Потім до неї почали їздити доярки з колгоспів і радгоспів Кіцманщини, а згодом і всієї Буковини «школа Піонії Дмитрівни» зважаючи на стаж 38 років діяла ефективно. Слава про неї лунала на всю Україну. І закономірним стало нагородження знатної тваринниці Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці, у 1986 році, а у 1985 орденом Жовтневої Революції та золотою медаллю ВДНГ СРСР. А також орденом Леніна у 1984 році. Отож в наслідок великої трудової діяльності у 1988 році Піонія Дмитрівна заслужено пішла на пенсію.
Швед Ярослав Антонович
Гарячі жнива. Людей у полі як мурашок. Комбайни – рядами, дивитися любо. Це в Мамаївцях, де живе і працює Заслужений працівник сільського господарства України, кавалер орденів «За заслуги» III ступеня, «Знак Пошани», Святого рівноапостольного князя Володимира Великого I ступеня Швед Ярослав Антонович – керівник приватного сільськогосподарського підприємства «Мамаївське».
Народився 20 серпя 1949 року в селі Рожанівці Заліщицького району Тернопільської області. У 1976 році закінчив Кіцманський сільськогосподарський технікум, де здобув фах ветеринарного фельдшера, а у 1977 році Львівський сільськогосподарський інститут.
Трудовий шлях позначений вагомими економічними і соціальними здобутками очолюваного ним на Буковині ПСП «Мамаївське». Тут успішно функціонують спеціалізовані майстерні та ангари для ремонту та зберігання техніки, впроваджуютья інтенсивні технології виробництва сільськогосподарської продукції, спрямовані наи мінімізацію витрат. Чимало докладено зусиль для поліпшення умов навчання молоді. За кошти господарства споруджено середню школу на 820 учнівських місць.
Нині в обробітку-2400 гектарів землі, на 700 га. Більше, ніж було раніше. Це стало можливим завдяки оренді земельних паїв селян.
В передень річниці незалежності нашої держави Ярославу Антоновичу присвоєно високе звання Героя України.
Швед Ярослав Антонович гідний продовжувач славних героїчних традицій відомого українського села Мамаївці і виробничих, і родинних. Виробничих – бо він став героєм праці, як і його попередники Василь Петрович Григоращук та Денис Іванович Стасюк, сімейних – бо мати дружини – Півонія Дмитрівна Лагодин – також Герой Соціалістичної Праці.