Духовність Лужани

Головна визначна пам’ятка Лужан – найстаріша на Буковині архаїчна Вознесенська церква, офіційно датується 1453 – 1455 роками, тобто часом, коли Лужани перейшли у власність Федора Вітольда.

Свято-Вознесенський храм з унікальним настінним розписом у селищі Лужани Кіцманського району Буковини не можна побачити з шосе, яке сполучає Чернівці з Коломиєю. Для того, щоб його відвідати, треба спеціально перетнути залізничне полотно біля заводу і завернути за ріг. Та все ж затінок старих дерев, який приховує церкву від цікавого ока подорожніх, аніскільки не заважає славі Свято-Вознесенської церкви, як найдавнішої церкви краю Черемоша й Прута – святиня є дуже популярною серед віруючих та туристів. Крім цього, чи не щотижня церкву відвідують високоповажні делегації з різних країн, зокрема Австрії, Німеччини та Румунії. Церква Вознесіння є найпростішим видом мурованого тридольного безкупольного храму хатнього типу, типового для Буковини та Молдавії часів середньовіччя. Складається з побудованого пізніше бабинця, прямокутної нави, яка має однакову ширину з бабинцем, та гранчастої апсиди. Завдяки своїм мініатюрним розмірам та простоті очевидним є її схожість з дерев’яними храмами-хатами, що були раніше розповсюджені у Буковині. У часи Враничів та Вітольдів церква була дводільною, без жодних дерев’яних прибудов і навіть даху з декоративними куполами. Фактично вона виглядала мурованим кубом і виконувала роль невеликої фортеці. Навіть зараз про її релігійну сутність нагадують лише маленькі маківки з хрестами.

Протягом свого існування церква зазнала декілька перебудов. У 1816 році до бабинця було добудовано дерев’яну прибудову на кам’яному фундаменті. У ХІХ столітті у південно-західній частині церковного подвір’я була побудована дерев’яна двоярусна каркасна дзвіниця. У 1884 році церкву оздобили цеглою, а церковні мури підперли чотирма кам’яними контрфорсами. А на початку минулого століття дах перекрили бляхою.

Історія давньої пам’ятки архітектури таїть безліч загадок. Одна з них – про точну дату побудови храму. Ще кілька років тому всі історики вважали, що Вознесенську церкву було засновано приблизно в 1453-55 роках, оскільки в обласному архіві зберігається купча грамота тих років. З того часу й вели свою історію і Лужани, і цей храм з відомими на всю Україну фресками. Але позаминулого року держава виділила півмільйона гривень на реставрацію храму і майстри Львівського інституту “Укрзахідпроектреставрація” проводили відновні роботи. І поряд зі знайденими раніше фресками ХV століття під час робіт відпав тиньк і відкрилася невелика ніша, а в ній – намальована на стіні ікона. Фреска на вигляд була зовсім іншою, ніж раніше знайдені мальовані образи. Відрізнявся і фон, і використані фарби…

У серця художників закрався сміливий здогад – усе свідчило про те, що знайдена фреска є значно старішою за інші! Цей випадок піддав сумніву 1453 рік, як рік будівництва Свято-Вознесенської церкви. Відтак припущення підтвердилися: у Вознесенському храмі справді є два види фресок – старші і молодші, ХV і… ХІII століття! Про це свідчать і результати експертизи фарб, які проводились у Києві та Німеччині. Усі знайдені у Вознесенському храмі фрески є самодостатніми, бо вони надзвичайно добре збережені. І хоча про точний рік будівництва старовинної церкви зараз говорити передчасно, проте радіовуглецевий аналіз деревини з балок храму (з можливою похибкою плюс-мінус 50 років) показав, що храм було збудовано в кінці XIII – на початку XIV століття”. Отже, храм у Лужанах десь на 150 років давніший, ніж вважалося досі! Для підтвердження цього факту 2009 року були проведені археологічні розкопки. Їх проводила кафедра археології на чолі з професором Пивоваровим. У ході розкопок було відкрито трьохшарове кладовище, віднайдені різні монети, розкопана давня кам’яна піч, яку використовували для випалювання горщиків. Та найцікавішою знахідкою археологів стали рештки помешкання і застібка верхнього одягу, виконана античними ювелірами і датована І І ст.. н.е. Ці знахідки відразу зробили історію Лужан древнішою на тисячу років

«Аз єсмь Феодор, зовими Вітолта, раб Христу Богу і Пречистей Богоматери і хтитор святому храму сему» – такі слова читаємо з фрески на південній стіні храму. Цей напис – своєрідна візитівка поміщика Феодора Вітольда і достовірним доказом про те, що він й справді був ктитором, жертводавцем храму в Лужанах. Поруч на фресці зображений і сам боярин – він постає перед нами, як литовський лицар в обладунках, зі списом і верхи на білому коні. Дивним чином фреска з лицарем і через чотири з половиною сотні років розповіла фахівцям правду про вік храму. Радіовуглецевий аналіз виявив, що тиньк з фрески поміщика Вітольда має інший склад і є значно молодшою за тиньк в інших місцях храму. Себто, припущення, що Вознесенський храм давніший за боярина Вітольда, й справді підтверджується. Вочевидь, литовець не збудував, а просто зорганізував капітальний ремонт храму, відновив його. До речі, під фрескою виявлена вмурована у стіну гробова ніша, у якій і сьогодні покояться останки Феодора Вітольда. Також біля фрески Вітольда є зображення з двома загадковими жінками у середньовічних хустинах на голові. Над їхніми головами немає німбів, виходить, вони не святі. Тому постає питання: хто ці жінки? А чи це часом не дружина і донька литовця? На фресці з жінками є напис, проте зараз його неможливо прочитати, тому й це питання щодо намальованих на стіні жінок наразі залишається утаємниченим від людського розуміння. Ще один цікавий факт: Феодор Вітольд був ще й власником села Репужинці Заставнівського району області, однак там жодних згадок про поміщика не збереглося. Можливо, литовець просто більше полюбив Лужани? Бо й храму допомагав, і на фрески в ньому втрапив, і похований був тут, а не в Репужинцях.

Всюди на стінах Вознесенського храму можна побачити безліч написів фарбою, особливо дат – 1546, 1624… І кожна дата має щось означати, але що саме – достеменно не відомо. Крім цього, на стінах із чудово збереженими фресками є чимало слідів від гострих лез. Це знаки того, що войовничі турки під час своїх вторгнень до селища й храму навіть на стінах не могли терпіти такі ненависні для мусульманства православні святі зображення і жорстоко сікли їх своїми мечами.

Іконостас теж гідний такого славного храму – старовинний і унікальний, відреставрований він в 2010 році. Він виконаний у стилі українського бароко, а на царських воротах – раритетна старовинна різьба, на якій зображено сон пророка Ісаї. Спочатку іконостас був покритий сріблом, але метал окислився, відтак зверху його вже кілька разів перезолочували. А образи іконостасу щонайменше 4 рази перемальовували зі старих ікон. Декілька десятків років тому, після чергової реставрації, у старовинний іконостас вмістили лик святого Миколая, що є прикладом так званого буковинського народного примітиву – зображення, в якому мало фаховості, з використанням недорогих художніх матеріалів. Проте ця ікона у порівнянні з іншими зразками народного примітиву нашого краю виглядає досить якісною. Престол у вівтарній частині теж особливий – стільниця і ніжки дерев’яні, однак під ними розміщений великий обтесаний вручну камінь. Є у вівтарі і кілька рідкісних ікон. З обох боків у вівтарній частині є невеличкі півкруглі ніші – одна слугує паламаркою, а інша – жертовником, на якій перед Службою Божою священик готує дари для Причастя.

На жодній намальованій на висоті людського зросту іконі… немає очей! На кожній фресці фарба на місці зіниць святих особистостей виколупана аж до штукатурки! Це перегукується з переказами сивої давнини, часами виникнення іконоборчої єресі (VIII ст. н.е.) – саме тоді християни, роблячи з мальованих ікон занадто великий культ, навіть причащалися виколупаними з них фарбами. А в лужанській церкві все відбувалося схоже: існувало повір’я, буцімто якщо сліпий з’їсть фарбу, якою були намальовані очі на образі, то прозріє. От і “лікувалися” буковинські незрячі таким чином, аж доки не з’їли усі очі з фресок. Також вищезгадане є свідченням того, що у той час в краї жило багато людей з поганим зором – надзвичайно поширеною була катаракта ока.

Подейкують, що колись на території храму був монастир. А в невеликій ніші під склепінням храму намальований Георгій (Юрій) Побідоносець, тож цілком можливо, що раніше старовинний Свято-Вознесенський храм в Лужанах був Юріївським. Загалом, про неабияку давність храму свідчать і віконні отвори – можна помітити, що спочатку вони були маленькими і лише згодом їх розширили. Особливим є вікно у вівтарній частині церкви – воно розміщене не у центрі округлої стіни вівтаря, а зі значним зміщенням вліво. Це робилося з певною метою – заради видовищного оптичного ефекту. Бо зранку під час Служби Божої сонячне проміння падало акурат на престол – це додавало таїнству перетворення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа, яке відбувається під час Літургії, ноток видимого чуда. А ікона Юрія Побідоносця розміщена якраз паралельно до віконця у святая святих, тобто, скоріш за все, є головною, престольною. Це і є ще одним доказом на користь того, що у Лужанах колись храмове свято було на Юрія.

У ХІХ столітті настоятелем Вознесенської церкви був високоосвічений і мудрий священик Георгій Дан. Він зробив повний опис храму і цей документ й досі зберігається в архіві і свідчить про те, що дуже багато фресок були просто замальовані. Притвор церкви добудували у ХІХ столітті, та й крівля церкви теж сучасна. Серед антикварних раритетів є і дві старовинні плащаниці. Цікавий переказ пов’язаний з однією зі старовинних ікон Христа Спасителя (вона розміщена біля входу, на лівій стіні Вознесенської церкви). Ця вражаюча за художнім виконанням ікона, розмірами приблизно метр на півтора – пожертва храму від однієї лужанської кріпачки. Спитаєте, звідки у бідної селянки у той час могла бути чудова і дорога мальована ікона таких великих розмірів? Та все просто: образ Спасителя був весільним подарунком молодій селянці від її роботодавця-пана. Але коли молодята принесли ікону у свою маленьку бідняцьку халупу, то… вона зайняла пів стіни, а цвях, на який молоде подружжя її почепило, був забитий аж під стелею! До того ж, частина образа ховалася за столом, дістаючи ледь не до підлоги. Тому молода жінка й віддала цю чудову ікону в старовинну церкву. Там вона милує око парафіян і туристів й досі.

Ще у селищі ходить легенда, що на території церковного подвір’я є криниця, у якій в ХІХ столітті були закопані давні дзвони і обрядовий посуд (чаша, дискос тощо) Та де саме знаходиться – не знає ніхто.

У 2009 році на території Свято-Вознесенського храму були проведені масштабні археологічні розкопки, де було знайдено залишки печі часів трипільської культури, а також поховання різних часів. Цікавим є той факт, що останки похованих були розміщені одні поверх інших, а також багато серед них було молодих людей, жінок і навіть дітей. Також археологи на чолі із професором кафедри археології М. Пивоваровим знайшли чимало монет, старовинних знарядь праці та посуду. Планується також продовження археологічних досліджень не тільки на території церкви, але й у самому храмі.

Бували в церкві і сановиті гості – вже доведено, що гетьман Петро Сагайдачний під час військового походу на турків у Хотин молився в ній за успіх у битві. Також була тут і велична місцева святиня – мощі покровителя Буковини святого Іоанна Нового Сучавського. Нетлінні останки святого перевозили на батьківщину (у румунську Сучаву) і цілу ніч рака з мироточивими кістками Іоанна Сучавського, зібравши багато вірних, перебувала у Вознесенській церкві.

Наразі церква діюча, належить до УПЦ Київського патріархату. Настоятель – о. Роман Палійчук. У 2000 році стараннями настоятеля була відкрита недільна школа, яка дала гарне християнське виховання багатьом лужанським школярам. Вони стали кращими студентами вузів, зразково облаштували своє сімейне життя. Кожна недільна проповідь о. Романа звернена до дорослих і дітей. З проповідей священика вони черпають глибоку науку християнських чеснот. У храмі на богослужіннях майстерно співає хор, зорганізований 2002 році. Репетиції проходять два рази на тиждень. Хор бере участь у всіх культурно масових заходах селища, виступає регулярно в обласному центрі та селах району.

У 1997 році на зборах громади Свято-Вознесенського храму було прийнято рішення про будівництво нової святині. Чотирнадцять років громада з Божою допомогою зводить новий храм. Не стоїть осторонь цієї справи і молодь. На даний момент завершено розпис вівтаря і центрального купола. Будівництво храму стало гуртуючим чинником для громади.

У Лужанах населення наразі складає біля 5-ти тисяч і незважаючи на те, що у селищі є декілька церков, більшість жителів у неділю і свята відвідує саме старовинну Вознесенську церкву. Людей привертає дух давнини і надзвичайна намоленість святині.

У Лужанах є діючий Римо-католицький костел Святого Яна з Дуклі, який збудований у неоготичному стилі. Він був побудований на місці дерев’яного костелу, який діяв з 1847 року, але згорів. На кошти римо-католицької громади, яка на той час нараховувала 200 чоловік, костел відновлено у 1914 році. Поруч з ним встановлено скульптуру Яна з Дуклі.