Видатні особистості Лашківка

Командир Буковинського куреня

Назарій Данилюк – “Перебийніс”.

“Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

• – Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
• – Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
• – Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
• – Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
• – Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу”

З такими словами на вустах і з любов’ю у серці  до рідної Землі вступали до лав Української Повстанської Армії молоді хлопці та сивочолі чоловіки…

Доля людини — непередбачувана і невідома, немов потойбічний світ. Ніколи наперед не знаєш, з якого боку подує вітер у твої вітрила і куди занесе твій човен у примхливому життєвому морі. Та все ж один якось уміє пристосовуватися до того попутного вітру, а інший, незважаючи на будь-які вітри, вперто іде обраним шляхом, не думаючи ні про своє благополуччя, ні про славу. Часто на тому шляху доводиться падати, а то й губити свою непокірну голову, але додає снаги віра в те, що коли й не вдасться дійти до мети, то продовжать твій шлях наступні покоління…

Такими роздумами не раз ділився зі своїми бойовими побратимами легендарний сотник Української Повстанської Армії Перебийніс.  Він був справжнім інтелігентом і мав твердий характер. Високий, стрункий, чорнявий сотенний запам’ятався стрільцям своєю цілеспрямованістю та бездоганною військовою виправкою. Присягнувши Україні, він був певен, що навіть як упаде в нерівному бою з окупантами рідної землі, вона, Україна, не забуде його, як і кожного з оцих молодих хлопців, які так само готові віддати життя за свободу отчого краю. Та не міг тоді навіть сподіватися, що протягом довгих десятиліть совіти будуть наполегливо витравлювати з людської свідомості кожен живий паросток нашої давньої і новітньої національної історії і, врешті-решт, про нього, повстанського сотника Назарія Данилюка, мало хто знатиме навіть у його рідному селі.

Назарій Данилюк народився 1910 року на території Старої Лашківки. Хлопець виростав у національно свідомій сім’ї. Батько Степан Захарович Данилюк був моцним господарем. Мав понад 30 фалеч поля, молотарку, кірат, тримав худобу, коней, багато всілякої птиці. Коло всього цього треба було добре працювати. Мати Євгенія (уродженка с. Шубранця) – добра, чуйна і привітна жінка. Сім’я була велика — восьмеро дітей. Крім Назарія та старшого Захарія, ще були молодші Савета, Степанія, Сільвестр, Оля, Корнель, Владко. Батько привчав дітей до праці, але силоміць не прив’язував їх до поля. Хто мав потяг і бажання до науки, тому були відкриті можливості. Тож після сільської школи Назарій навчався у Чернівецькій гімназії, а вищу освіту здобував аж у Бельгії. Став добрим юристом і повернувся до рідного краю, щоб захищати буковинських селян від румунської влади, яка тоді вже запанувала в краї.

У 30-ті роки минулого століття румуни запровадили справжній національний терор. Забороняли українську пісню, переслідували за рідне слово. Українців мали за нізащо, вони були зовсім безправними. Назарій Данилюк не міг усе це терпіти, він почав боротися за права українців, став членом Організації Українських Націоналістів, відстоював права українців у румунських судах, державних установах, писав статті про національне безправ’я буковинських українців і публікував їх за кордоном. Його однодумцем виявилася студентка медичного факультету Лучія Карличук. Невдовзі вони побралися.

Наприкінці червня 1940 року на Буковину прийшли совіти. І відразу запровадили червоний терор. Почалося масове виселення так званих “соціально небезпечних елементів”. До них на початку 1941-го був зарахований і витилівський ґазда Степан Данилюк, батько Назарія. Його засудили до багаторічного ув’язнення, але дорогою до Сибіру розстріляли десь поблизу Умані. Так ніхто й не знає, де його могила. Над Назарієм також нависла загроза арешту, але почалася радянсько-німецька війна.

До Чернівців повернулися румуни, вигнані рік тому радянськими “визволителями”. Вони знову продовжили переслідування українців. Тільки тепер національний терор був ще жорстокішим. Восени 1941-го румунська служба безпеки ходила за Назарієм слід-у-слід. Щоб не бути заарештованим, він через приятеля у німецькому консульстві в Чернівцях одержує дозвіл на виїзд за кордон. В жовтні 1941 року приїжджає до Львова. Лучія також покидає рідне місто, дім, батьків, родину і їде за коханим чоловіком. Тут вона закінчує медичний інститут, а Назарій викладає право у вищій військовій школі.

Але й тут українцям живеться не солодко. Німці, що кілька місяців перед тим розігнали проголошену Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком Українську Незалежну державу, тепер уже не ставилися до націоналістів так поступливо, як раніше, коли давали їм можливість отримати військовий вишкіл та на всі голоси виспівувати українських пісень.

Назарій не міг терпіти національну зневагу. 1942 року він дізнався про діючі загони УПА і пішов туди, щоб воювати зі зброєю в руках. Йому дали у підпорядкування бойову чоту і вже невдовзі окупанти почали вимовляти його псевдо “Підкова” з острахом. Поруч з Назарієм в Українській Повстанській Армії працювала лікарем і його найдорожча у світі Лучія. Окрім медичних обов’язків, вона часто відвідувала села, збирала розвідувальну інформацію, виконувала доручення зв’язкової.

В січні 1944-го наказом Центрального Проводу ОУН-УПА Назарію Данилюку надано чин сотника. Йому присвоїли псевдо “Перебийніс” та цифровий код “Л-54”. А навесні направили на Буковину для формування куреня. Назарій прибув у рідні краї і натхненно узявся за доручену справу.  Але тут сталася найтрагічніша подія у його житті.

Разом із чоловіком на Буковину повернулася і його дружина Лучія
Данилюк – “Люся”, “Галина”. Організаційною мережею на Буковині керував тоді “Тур” (Володимир Тодорюк). Він приязно зустрів сотника Перебийноса, одразу звернувши увагу на його чарівну дружину. Невдовзі він почав відкрито упадати за Лучією, але вона рішуче відкидала усі його домагання. Якось “Тур” запропонував жінці кинути все і втекти разом з ним за кордон, де вони житимуть у спокої і достатку. Лучія зрозуміла: це — зрада. Про це вона й сказала “Турові”,і тому нічого не залишалося робити, як здати її в руки чекістів… Одного разу, Холодної березневої ночі, Лучія, яка мала псевдо “Галина”, із завдання не повернулася. Підставний “Дик” разом з “Туром”, скориставшись відсутністю “Перебийноса”, який був у рейді на Буковині, вимагали, щоб Лучія Данилюк пішла з ними, бо у селі є хворі повстанці. Жінка відповіла, що не може піти з ними, бо хвора. Тоді вони силоміць посадили її на воза, вкривши ліжниками. Від’їхавши далеко в ліс, жорстокий садист “Дик” (агент Народного Комісаріату Внутрішніх Справ) разом з “Туром” по-звірячому знущались над нею, зґвалтували, а потім застрелили.

На другий день люди знайшли у снігу догола роздягнене тіло лікарки “Люсі”, прикрите хвоєю. “Краще мене вбийте, але не збиткуйтеся над моєю честю, не оскверняйте душі…”- так просилося не одне дівча, над яким глумилися лише за те, що це дівча щиро любило Україну …”.  Її, як і тисячі інших мордували за любов до свого краю, за те, що говорила, співала й молилась українською, що України вільної хотіла.

Коли повернувся “Перебийніс”, тіло загиблої Лучії сільські жінки одягли у національний стрій. Коли її хоронили, “Перебийніс” дуже плакав, а потім вистрілив три рази з пістолета і поклявся знайти ґвалтівників та помститися за її смерть.

Тур також не уник покарання. Того самого дня, “Перебийніс”, взявши з собою двох стрільців, подався шукати кривдників. Клятву, дану на могилі коханої дружини, він виконав. Через декілька днів вони наздогнали “Дика” з “Туром” на вході у “Чорний ліс”. За підлу зраду Служба Безпеки ОУН-УПА засудила їх до розстрілу. Вирок був виконаний негайно.

Назарій гірко оплакував смерть дружини, адже він, водночас, втратив своє найбільше в житті кохання… Він став мовчазним, замкнутим у собі. Тепер єдиним сенсом його життя стала боротьба. В його курінь, який так і звався — курінь Перебийноса, входили сотні Боєвіра, Криги, Борисенка і Боярина. Вони найчастіше давали про себе знати там, де радянська влада особливо знущалася з селян.

Крім участі у бойових операціях, Назарій Данилюк писав статті для підпільного видавництва “Сурмачі”. Маючи власний фотоапарат, робив фотознімки з життя повстанців, які передавав до партизанського архіву. Деякі з них дійшли до наших днів і сьогодні є безцінними історичними документами.

За жертовну самовіддану патріотичну роботу Центральний Провід Організації Українських Націоналістів – Української Повстанської Армії нагородив сотника Перебийноса срібним хрестом “За заслуги”. Але після смерті дружини його вже мало що радувало в цьому житті. Його курінь здійснював пропагандистські рейди Буковиною, Карпатами. Добре знаючи румунську мову, Назарій з цією ж метою у районі села Селятин, що на Путильщині, часто переходив румунський кордон. Там через довірених осіб передавав різноманітні матеріали, щоби світ дізнався правду про визвольну боротьбу на Західній Україні. Під час одного з таких переходів у збройній сутичці з прикордонниками він загинув. Це сталося 31 жовтня 1951 року. Де поховане його тіло і чи поховане взагалі — досі не відомо.

Такою сумною є доля молодого подружжя Данилюків з Буковини. Мріючи про кращу долю українського народу, свідомі свого патріотичного обов’язку перед Україною, вони боролися до останніх хвилин свого життя.

Тривалий час ім’я цього героя визвольної боротьби за незалежність України не можна було навіть згадувати. Але чесні борці за волю свого народу не можуть зникнути безслідно. Рано чи пізно, всі вони повернуться у нашу національну пам’ять і будуть мати вічну шану і любов нащадків.

Повертається до нас і легендарний сотник Перебийніс — витилівський патріот Назарій Данилюк, яким можуть пишатися молоді нащадки. Його справу продовжує Витилівська сотня козаків Лужанського куреня Буковинського коша Українського козацтва. “Ми взяли прапор боротьби від наших славних попередників для здобуття Української перемоги”

За дев’ятнадцять років Незалежності відомому підпільному командиру, поету, пропагандисту, на Буковині невдячними нащадками не встановлено жодного пам’ятника, не видано жодної поетичної збірки. І лише 28 серпня 2011 року Чернівецька обласна організація Конгресу взяла участь у відкритті меморіального знаку на честь Курінного Буковинського куреня Української Повстанської Армії Назарія Данилюка (сотника «Перебийноса».) Пам’ятний знак у рідному селі Назарія Данилюка було урочисто відкрито й освячено з нагоди сторіччя від дня народження легендарного командира.

24 червня 1999 р. у с. Яворів Косівського району  Івано-Франківської області були знайдені чорно-білі негативи, з яких були зроблені фотографії (Яворівський архів Української Повстанської Армії). Серед 216 світлин архіву, а також на світлинах зі сховку Володимира Яким’юка-“Аскольда”, на декількох із них зображений наш славний земляк.

Унікальна історія про ведмедя у лавах УПА, яка засвідчує, що бездержавна армія УПА, навіть у нелюдських умовах тотальної блокади жила повноцінним життям, радіючи прекрасному, і її вояки зберегли найкращі людські риси.

На початку літа 1945 року загін Народного Комісаріату Внутрішніх Справ рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і краївки. В одній з лісових гущавин вони зустріли ведмедицю з малям, якому було від сили кілька днів. Коротка кулеметна черга – і вже смакували ведмежатиною, нашвидкоруч спеченою на вогні (гуцули, до речі, ведмежого м’яса в їжу не вживали через одвічне табу). Перелякане ведмежатко втекло від напасників, але його ніхто й не переслідував – м’яса ж на ньому нема!…

За кілька днів голодне й знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало свою матір, знайшла у лісі повстанська боївка Хмари. Молодший брат командира боївки кулеметник Сибіряк, взяв маля на руки. Воно трусилося від холоду та страху і тулилося до повстанців, ніби до матері. Знаючи, що без допомоги людей звірятко загине, повстанці взяли його з собою.

На постої, де боївка розташувалася перекусити, Сибіряк вийняв із наплечника пляшку молока, яку принесла харчова разом з хлібом та солониною і спробував напоїти неочікуваного гостя. Ведмежа спочатку пручалося, але як тільки відчуло смак молока, присмокталося і спорожнило пляшку, після чого заснуло блаженним сном.

“Ну що, брате, – пожартував командир, – маємо поповнення, проводи вишкіл!”. “Поповнення було явно недоречним, але кинути на вірну смерть кумедне звірятко Сибіряк не міг – не дозволяла совість. Харчові отримали строге розпорядження – щоденно постачати боївку свіжим молоком. Думали, мабуть, що хтось захворів і воно потрібне для швидкого одужання. Тому молоко приносили регулярно. Ведмедик оклигав і навіть загравав з людьми. Йшов за повстанцями немов пес, а що природний інстинкт не створював проблем у пересуванні по гористому терену, то й проблем у вояків з ним не виникало. Окрім, звичайно з харчуванням.

Сибіряк, а з ним і всі інші думали, що набравшись трохи сил і підрісши, за місяць-другий ведмедик сам відстане від людей, заживе своїми ведмежими законами. За природних обставин ведмежа ходить за матір’ю деколи понад рік, відлучаючись неохоче, навіть часом та змушена застосовувати силу, чи просто втікати від вже дорослого нащадка. Отож, Сибіряків вихованець не збирався покидати тих, хто замінив йому ведмедицю і наполегливо супроводжував повстанську боївку, не розуміючи, на яку небезпеку наражається сам та наражає повстанців.

Надходила зима і треба було споруджувати краївку. Ведмеді будують собі на зиму барліг, але їх вчать це робити матері. Крім того, інстинкт будівництва барлоги зумовлений виснаженням харчових резервів (до речі, відмеді харчуються переважно рослинною їжею), а ведмедика-повстанця годували всім, чим могли. Звір звик до хліба, кулеші, солодкого і кислого молока, а що таке м’ясо – не знав. Справедливо вважаючи, що скуштувавши раз м’ясного, ведмідь може стати агресивним до людей, його виховували вегетаріанцем. Та правду кажучи і у самих повстанців м’ясо на обід бувало доволі рідко.

До краївки ведмідь зайшов, як до своєї квартири – барлоги, але в сплячку не впадав, хоча інстинкт є інстинктом – став повільний в рухах, їв набагато менше.

Це було доречно – харчів на зиму не настачиш! Бувало, що з краївки виходили у якихось справах і здійснювали короткі марші. Ведмідь йшов слідом, і щоб не залишати зрадливих слідів, звіра доводилось нести. “Добре, що наш Сибіряк має здоров’я, а то би дістав кили” (грижу) – жартували партизани, немало потішаючись, як вайлуватий і кремезний Сибіряк несе на плечах ведмедя, а на грудях – більш як півпудовий кулемет Дегтярьова.

Невідомо, що ж сталося після зимівлі з ведмедем-повстанцем. Найімовірніше, що його полишили в якихось хащах, і він таки повернувся до дикого життя. Самі повстанці вбити звіра не могли – як вже сказано, у їжу гуцули ведмежатини не вживають, а шкіру треба було б вичинити, що в підпіллі зробити практично не можливо.

Отож, бездержавна армія УПА, навіть у нелюдських умовах тотальної блокади жила повноцінним життям, радіючи прекрасному, і її вояки зберегли найкращі людські риси.