Історія Давидівці

Історія виникнення.

Багато таємниць і загадкових речей зберігає в собі давидівська земля.

На північний схід від села археологи виявили в урочищі Кадібець поселення площею 5,4 га датоване XI-VIII ст. до н.е. та І-ІІ ст. н.е. На околицях села було знайдено ранньослов’янські поселення черняхівської культури ІІ-V ст. н.е., розташовані в урочищі Костева долина. Балки і Чуркач. Поселення в урочищі Чуркач розташоване в 1 км на схід від села по обох берегах струмка. В 1 км на північний схід від села, біля ставу, розташоване урочище Костева долина -поселення ІІІ-ІV ст. н.е. Його розміри 330х90+150х120.

Урочище Костева долина

Поселення ХІІ-ХІІІ ст. площею 4,7 га розташовується на південній окраїні села, в урочищі Мала Гора та Під Хащею. На південний захід від окраїни села, на мису – поселення VШ-ІХ с. загальною площею 1,5 га.

 Основним матеріалом для археологів були уламки глиняного посуду, кераміка, вироби із заліза та бронзи.

Проводячи розкопки, археологи виявили давньоруське поселення ХІІ-ХІІІ ст. на східній околиці села в урочищі Чуркач. Слов’янське поселення користувалося посудом, який виготовляли на гончарному крузі з глини, до якої домішували незначну кількість піску.

Урочище Чуркач

Одержані археологами матеріали засвідчують єдність матеріальної культури перших поселенців села і Буковини напередодні утворення Давньоруської держави – Київської Русі. З утворенням Київської держави буковинський край став складовою її частиною. УХ-ХІІ ст. Буковина входила до складу Київсьої Русі, з ІІ-пол. XI ст. – до Теребовлянського князівства, з середини XII ст. – до Галицького князівства, а з 1199 р. до середини XIV ст. – до Галицько – Волинського князівства.

 Саме в цей час вигідне положення для майбутнього села помітив селянин Давид. Він і збудував у затишній долині першу оселю. Сюди почали сходитись люди. В честь першого засновника село одержало назву – Давидівці.

 Перша писемна згадка про появу села датується 6 липням 1413 року у грамоті молдавського господаря Олександра Довгого. Отже, село виникло не пізніше XIV ст.

 У грамоті від 26 серпня 1503 року в Сучаві Штефан Великий закріпив за радівецьким єпископом с.Радівці ,, з млином і село Великий Кіцмань, зі всіма хуторам: Гаврилівцями,  Хлівищами,  Давидівцями,  Кліводином, Суховерховом, Валевою”. Отже, з цього часу Давидівці належали Радівецькому єпископству.,

 Внаслідок розпаду Галицькo – Волинської держави територія сучасної Чернівецької області була загарбана Угорським королівством. У 1359 р. в Молдавському воєводстві владу захопив трансільванський можновладець Богдан, котрий, збунтувавши місцевий народ проти угорського  короля,   почав  правити  Молдавією  як самостійний князь. За таких обставин розпочався 400-літній період перебування краю у складі Молдавського князівства, що вплинуло на історичну долю давидівчан, їх соціальне, економічне та політичне становище. В 1538 р. Молдавію захопила Османська імперія, яка включила її до складу своїх володінь, зберігши за князівством внутрішню автономію. Внаслідок цього населення Давидівців, перебуваючи під пануванням молдавських господарів і бояр, потрапило під гніт Туреччини.

 Члени Давидівської громади користувалися спільно орними  землями,  пасовищами,  сіножатями,  лісами, полянами, струмками. Вони активно освоювали віковий лісовий масив, який поступово вирубувався. Звільнені від лісу ділянки використовували спочатку як пасовища, відтак як поля. Державна влада заохочувала такі вирубки, про що свідчить дозвіл господаря Штефана IV в 1517 р. “буковину колико могут oтворити й очистити”. Саме в цей час в селі з’явилися перші ковалі. Так як в даний період давидівська земля була церковним володінням, то мешканці села були звільнені від виконання державних повинностей.

 До 1-ї третини XVI ст. давидівчани були особисто вільними. Вони могли переселитися з однієї громади в іншу й навіть за межі князівства. В результаті польсько -молдавської угоди від 1540 р. почалося різке посилення податкового гніту на селян. На волость був покладений обов’язок не допускати самовільних переселень чи втеч селян. Феодалам і сільським громадам було заборонено приймати втікачів. У селі була запроваджена кругова порука, згідно якої виконання повинностей за селянина -втікача покладалося на його сусідів або на всю громаду. Кріпосне право в Молдавському князівстві було законодавче оформлене в “Уложенні” господаря Василя Лупула 1646 р. І все ж кріпацтво не набуло в Буковині таких потворних форм, як у всіх володіннях Польщі чи в Московській державі. У 1-й пол. XVII ст. держава ввела 29 повинностей для селян, левову частку серед них становили грошові платежі. Зросла питома вага повинностей пов’язаних з обслуговуванням турецьких військ і фортець. В умовах постійних польсько -турецько – татарських конфліктів постійним явищем стали голод, епідемії, пошесті. Тому у селі спостерігався економічний занепад.

 Значно вплинули на Молдавське князівство та Буковину події пов’язані з визвольною війною українського народу під проводом Б.Хмельницького. Давидівська земля не раз ставала ареною просування по ній то козацького, то польського, то татарське – турецького війська.

 Після окупації Буковини австрійськими військами у вересні 1774 р. і офіційного приєднання краю у травні 1775 р. до Габсбурзької імперії на Буковині встановилося правління військової адміністрації, яке тривало до 1786 р.. З 1786 р. по 1849 р. Буковина у складі Австро – Угорщини була приєднана до Галичини. З 1861 р. по 1918 р. стала окремим краєм Австрії. Перехід Буковини з-під володіння Османської імперії у склад Австрії мав певні позитивні наслідки для Давидівців, бо за своїм економічним розвитком Австрія стояла вище від Туреччини.

 Поряд із сільськогосподарським виробництвом значна частина  давидівчан   була  пов’язана  з  домашніми промислами. Селяни прагнули забезпечити себе усім необхідним – від зерна і молока до житла, одягу і взуття. Цьому сприяли сількі домашні промисли, якими було зайняте як жіноче , так і чоловіче населення. Найбільш поширеним було ткацтво. Пряжу ткали з льняного і конопляного волокна, а також з овечої вовни і козячої шерсті. З виготовлених ниток при допомозі дітей ткали у хатах із глибокої осені до ранньої весни на простих кроснах. З овечої і козячої пряжі, пофарбованої рослинними барвниками, виготовляли національний одяг і хатні речі: сардаки, горботки, катрінци, хустки, шкарпетки, рукавиці, окрайки, тайстри, килими. Поширеним у той час стало вишивання селянками на полотні шовковими нитками.

 У XVIII ст. село не раз переходило від одного феодала до іншого. Становище кріпаків залишалося тяжким.

 Десь приблизно у цей період жителі села вирішили перенести на Попову гору церкву, яка стояла далеко в урочищі під лісом. Спільними зусиллями церкву було перенесено, перероблено покрівлю. Дерев’яна церква простояла там до 1993 р. 

Свято – Михайлівський дерев’яний храм с.Давидівці

При церкві було відкрито школу -“дяківку”, у якій грамоті вчив місцевий священик – дяк. Та більша маса селян була неписьменною.