Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Видатні постаті села
Усе на цьому світі випадкове,
Окрім кринички в затінку села,
Звідкіль мене в життя, історій повне,
Перехрестивши, мати повела.
Є скарби, заховані в землю, а є такі, що розташовані на поверхні і передаються з покоління в покоління, чаруючи людську душу. До таких скарбів належить пам’ять роду, його звичаї, традиції, прадідівська молитва любові і доброти, прощення і прагнення до кращого життя, що віками лине у зоряне небо предків і кожен раз повертається через небесні ворота до новонароджених душ-дітей. Життєва дорога моїх односельчан – це наша родослівна пам’ять, наші символи, наша історія, може погана й сумна, але в основі своїй велична і всестверджуюча. Не вивітрити з пам’яті, зберегти ці символи людського духу від забуття і байдужості – наше головне завдання.
Так, нам стало відомо, що в І пол. Х1Х ст. у Давидівцях православним україномовним священником служив Партеній Томащук, предки якого були родом із Снятина. Згодом він переїхав до Чернівців на посаду консисторського писаря. Вже у Чернівцях 13 березня 1840 року дружина-румунка народила йому сина Костянтина, якого назвали на честь діда. В 1875 році він став першим ректором щойно відкритого австрійським урядом Чернівецького університету.
З селом Давидівці пов’язана частина біографії онука кіцманського протоірея Михайла Воробкевича – Сидора, якого в 1861 році висвячено в священники і він упродовж чотирьох років служив парохом у Давидівській церкві.
З покоління в покоління переходить в родині Кав’юків легенда про Матея Кав’юка, який був учасником російсько-турецької війни 1787-1791 р., командував військовим загоном і героїчно бився з турками , перебуваючи у лавах тих, хто під командуванням О.В. Суворова штурмував Ізмаїл та попав у полон. Матей, як справжній християнин відмовився переходити у мусульманську віру , тому опинився на турецькій каторзі. Але ні непосильна праця, ні побої та знущання тюремників не зломили його.Маючи неабиякі організаторські здібності, він схилив групу полонених до втечі. Більше того, умовив кухарку – православну жінку, відчинити вночі ворота табору, де утримувалися полонені. Втеча вдалася, і разом із кухаркою Матей Кав’юк повернувся в Давидівці. Ця людина була прадідом ще одного нашого славного земляка – Руснака Миколи Степановича митрополита Харківського і Богодухівського Никодима.
Початковий шлях Миколи Степановича почався 5 квітня 1921 року. В Давидівцях він вперше побачив світ. І світ цей був краєм величавих букових лісів, кришталево чистого повітря, швидких рік і … великої скрути. І якби хто – небуть в ті далекі 20-і роки сказав би його батькам – селянам, що їх син об’їде весь білий світ, буде зустрічатися з видатними церковними і державними діячами, відомими представниками науки і культури, вони б тільки гірко посміхнулися.
Про Святу Землю вони не раз слухали в давидівській церкві. Але те, що їх син буде виконувати в Єрусалимі обов’язки Начальника Руської Духовної Місії, не могло їм уявитися навіть уві сні. Про існування Америки, куди тисячі українців їхали в пошуках кращої долі, вони чули від односельчан. Але про те, що що їх син поїде на американський континент не з жебрацькою торбою, а з архипастирським жезлом, як Екзарх Центральної і Південної Америки, вони навіть і не мріяли. В селі з давніх давен існував такий звичай, після першої купелі батьки клали поряд з немовлям різні предмети селянського вжитку, різні робочі інструменти. Вважалося, що з тим, до чого немовля доторкнеться ручкою, буде зв’язана вся його подальша доля. Доторкнеться до уздечки – буде конюхом, до рубанку – столяром, до колоска – землеробом. Батьки поклали перед ним найдорожче, що було в їх убогій хатині – Біблію, і він доторкнувся до неї.
І в підлеглості Христу, в залученні до Його святості і праведності, до Його царства і Його священства він побачив зміст свого життя.
Особа митрополита Никодима Харківського і Богодухівського в миру Руснака Миколи Степановича відома кожному жителю села Давидівці. І коли в школі створювалася кімната народознавства, то учні школи написали листа знаменитому земляку з проханням надіслати матеріали пов’язані славним світлим іменем митрополита. Відповідь була дуже теплою:
“Дякую вам за листа, якого я отримав від вас і з хвилюванням прочитав його. Земля Буковинська для мене священна, як я в одному своєму вірші писав: Буковино моя рідна,зелені Карпати, мило в твоїх садах жити, мило і вмирати”, відповідав нам владика. Так, з лютого 2000 року зав’язалася з нашим славним земляком переписка. Владика Никодим надіслав нам багатий матеріал по історії нашого села,його родоводу.
Завдяки фінансовій підтримці Владики у школі з’явився сучасний комп’ютер. Напередодні світлого свята Воскресіння Христового ми – учні і вчителі школи надіслали знятий нами відеофільм “Нехай святиться ім’я твоє, людино”. У ньому розповідається про життєвий шлях, пастирське й архіпастирське служіння Никодима, його богословські та літературні праці. У листі -відповіді ми почитали:
-З глибоким, щиросердним хвилюванням я вслухувався в слова, що лунали на початку фільму: «Блакитне небо, золоті поля пшениці — це наша земля, наша Україна. Мій край — це батьківська хата і материнська пісня, це бабусина казка і дідусева сопілка. Мій край — це калина, що задивилася в криничну воду, це верба біля річки. Це — неповторні запахи смерекових і букових лісів». Я вдивлявся в екран, упізнавав вулиці й околиці рідного села, де з’явився на світ, де моїми босими дитячими ноженятами топтана кожна стежинка, де в лісі мені були відомі заповідні грибні та ягідні місця. Там я пас овець, орав землю на волах, уперше переступив шкільний поріг. Там залишилися могили моїх предків, там, на рідній землі, продовжують трудитися діти, онуки і правнуки моїх однолітків. Там звучить барвиста буковинська мова, там на свята люди наряджаються в такі вишиванки, яких не знайти в усьому білому світі, там завзято грають музики, а красуні-дівчата співають таких щемливих пісень, що сльози навертаються на очі.
В результаті переписки із нашим земляком ми дізналися про його життєвий і пастирський шлях , а також побували на зустрічі у Харкові з нашим славним земляком.
Народжений на давидівській землі впевненою ходою торував нелегкий шлях науки та професійних висот у щоденній клопіткій праці кандидат медичних наук, доцент кафедри оперативної хірургії Лютик Михайло Дмитрович. До сьогоднішого часу він навчає студентів медичної академії своєї майстерності.
Частим гостем у школі є ще один наш земляк – буковинський вчений, доцент кафедри анатомії людини Буковинської державної медичної академії Михайло Дмитрович Лютик. Саме зустрічі з цією людиною надихнули нас на написання даного дослідження. Робота проводилася не один рік. Нам довелося опитати родичів, друзів, сусідів Михайла Дмитровича, неодноразово зустрітися з самим героєм, щоб описати родовід Михайла Дмитровича. Велику роботу в цьому плані проробив племінник Михайла Дмитровича – вже наш випускник Денисович Юрій.
Життя Михайла Дмитровича в дитячі та юнацькі року було схожим до життя всіх жителів бідного буковинського села. Але стати на ноги, здобути звання доцента Лютику допомогло велике прагнення до знань та науки
В 1938 році народився Михайло Дмитрович Лютик, якого назвали на честь діда Михайла Григоровича. Восени 1945 року Михайло Дмитрович пішов до першого класу Давидівської семирічної школи.
У Михайла Дмитровича, як і в більшості сільських дітей, на той час, не було навіть мрії про вищий навчальний заклад, на це дивились, як на щось недосяжне. Але час ішов, ситуація і погляди змінювалися. Михайло Дмитрович і до тепер з великою вдячністю згадує своїх батьків і вважає, що основна заслуга у продовженні навчання належить саме їм.
У шостому класі під час літніх канікулів Михайло кожен день пішком ходив до Кіцманя, де в райзаготконторі збивав дерев’яні ящики для яблук і так заробляв щоденно 8-10 карбованців. Цих заробітків вистачило, щоб придбати гарний байковий спортивний костюм, у якому і прийшов до сьомого класу.
Навчаючись у 7-му класі, Михайло Дмитрович захворів хворобою Боткіна і знаходився на стаціонарному лікуванні у Ставчанській дільничній лікарні. Довге, наполегливе лікування, доброзичливе ставлення медичного персоналу до хворих, лікарняна обстановка відповідно вплинули на хворого, що посприяло деякою мірою вибору майбутньої професії. Сьомий клас закінчив на «відмінно». Продовжив навчання в Ставчанській середній школі.
В 60-х роках Михайло Дмитрович подав документи в медичний інститут, куди і поступив згодом.
Інститут закінчив у 1966 році. Комісія з розподілу молодих спеціалістів направила його до Миколаївської області на посаду лікаря-хірурга, він працював у Лисогірській районній лікарні. У1967 році в Київському журналі «Клінічна хірургія» надрукував першу наукову працю. Загорівся ідеєю стати науковцем. На шестимісячних курсах підвищення кваліфікації в Запорізькому інституті удосконалення лікарів у 1968 році після посиленої підготовки здав на «відмінно» екзамени кандидатського мінімуму з філософі та іноземної мови та підготував до друку наукову роботу, присвячену перитоніту. Але обставини склалися так, що у 1970 році на запрошення Камчатського облздороввідділу виїхав на роботу на Камчатку, де його призначили головним лікарем Кіровської міської лікарні. Працював водночас і хірургом. Через два місяці після прибуття на нове місце роботи прийшло запрошення до клінічної ординатури Запорізького інституту удосконалення лікарів, але за фінансовою скрутою повернутися на материк не зміг і залишився працювати на Камчатці.
Багато оперував. Жив і працював в екстремальних умовах крайньої Півночі. Йому довелося навіть допомогти японському моряку. Санавіацією його доставили на японський корабель, щоб зупинити складну шлункову кровотечу 35-ти річному японцю і йому вдалося це зробити.
В 1973 році випадково зустрів на станції Ларга свого колишнього викладача, який запропонував йому подати на конкурс на викладацьку роботу до Чернівецького медичного інституту. Так став асистентом кафедри оперативної хірургії і топографічної анатомії.
У 1979 році Михайло Дмитрович на спеціалізованій ученій раді при Київському медичному інституті ім.О.О.Богомольця успішно захистив кандидатську дисертацію. З кінця 1979 р. М.Д.Лютик – кандидат медичних наук. Постійно і своєчасно виконує планові наукові роботи. Бере активну участь у навчально-методичній, науковій та громадській роботі. Його перу належить біля 100 наукових праць. Він розробив і впровадив у практику кілька нових способів оперативного лікування, які захищені патентами і авторськими свідоцтвами. Михайло Дмитрович упродовж багатьох років займав керівні посади у студентських будівельних загонах, з якими об’їздив половину Радянського Союзу. За часів Радянського Союзу право займатись великою наукою з практичним її наслідком, одержанням наукового ступеня, вченого звання, право на підготовку кандидатської чи докторської дисертації давали парткоми або інші «компетентні» органи. Михайло Дмитрович ніколи не був членом КПРС.
У 1980 році Міністерство охорони здоров’я СРСР запропонувало пройти мовні курси з перспективою можливого направлення за кордон для роботи в країнах Азії, Африки чи Латинської Америки. Для непартійного спеціаліста це було несподіванкою. Після вивчення французької мови упродовж 4-х місяців і успішної здачі екзамена його направили у довготермінове відрядження до республіки Алжир, що на півночі Африканського континенту. В Алжирі отримав призначення хірурга до регіонального шпиталю, що в м.Скікда. Працював до нестями. Прооперував більше як 800 хворих. Надрукував кілька наукових праць у міжнародниж фахових виданнях. Нагороджений Почесною грамотою Генерального Консульства.
Після повернення із закордонного відрядження до Чернівців його обрали спочатку на посаду старшого викладача кафедри оперативної хірургії, а згодом – доцента цієї ж кафедри.
Михайло Дмитрович віддає своїм рідним і близьким людям, співробітникам, студентам усе – мудрість, досвід, знання, щирість серця та тепло душі, нічого не потребуючи взамін. Це людина щедрої душі, багатогранного обдарування, великий життєлюб, справжній інтелігент. Його вистачає на все. Про таких спеціалістів, як Михайло Дмитрович Лютик, у народі кажуть: він лікар від Бога.