Історія Борівці

Над розділом працювали:

Bчитель історії – Чернятинська Галина Василівна, Рудейчук Тетяна – учениця 8 класу, член гуртка ТЮЕБ, захоплюється танцями,  декоративно-прикладним мистецтвом, любить співати, активний учасник загальношкільних та районних масових заходів, Хаврищук Богдана – учениця 10 класу, цікавиться питаннями історії, учасник та переможець багатьох районних олімпіад та конкурсів.

 

Багатовікова історія народу – це насамперед літопис народу, доля якого була досить лиха. Історія народу – бездонна, невичерпна криниця духу мудрості, перемог і страждань. Кожен народ має власну історію – глибоку і прозору, або замулену й прикидану…

 

Археологічні джерела

Звертаючись до давньої чи середньовічної історії України, ми звично нарікаємо на незначну кількість стародавніх писемних дже­рел, які б цю історію описували. Тому у вивченні власного далеко­го минулого нам часто доводиться покладатись лише на дані архе­ології та свідчення небагатослівних писемних джерел чи легенд.

Село Борівці має давню історію. Ще в 1930 році при оранці поля тут виявили місце, де колись стояла кузня. На незначній відстані від цього місця й досі можна бачити декілька великих обтесаних червоного кольору кам’яних плит, які за переказами старожилів є залишками фундаменту сільської церкви. В цій місцевості жителі села постійно знаходять уламки сільськогосподарських знарядь пра­ці, побутових речей, фрагменти кераміки.

Ще в 20 — 30-х роках XIX ст. за двірника Савчука Івана, як роз­повідають старожили, борівчани намагались спустити воду з озе­ра Болото і таким чином довідатись про існування затопленого міста. Але це не вдалося зробити через велику глибину озера. Сьогодні про це нагадує лише глибокий рів, по якому вода витікає з водойми. Достовірність народного переказу про існування в цих місцях міста Індик допомогли встановити археологи. Археологічні розкопки, які були проведені на території села та землях місцевого колгоспу, свідчать, що ця місцевість почала заселятися дуже давно.

Так, у 1957 — 1958 роках під час проведення розвідувальних розкопок експедиція Чернівецького державного університету виявила тут ранньослов’янські житла черняхівської культури (II — V ст. н. е.).

Поселення черняхівців розташоване за два кілометри на північ села на південному схилі, яке характерне для всіх поселень без укріплень. Тут археологи виявили залишки двох прямокутних наземних житлових будинків, розмірами 6,6 х 4,5 м, з глинобитними печами, які були побудовані на землі. Середні розміри цих печей складали 1,15 х 0,8 м і мали грушоподібну форму.

Стіни зводилися на дерев’яному каркасі з лози або плах, ззовні обмазувалися шаром глини. Долівки були земляні, іноді підмазу­валися глиною і вкривалися, очевидно, соломою або очеретом.

На поверхні грунту було виявлено велику кількість ліпної керамі­ки та виготовленої на крузі, точильні бруски з пісковику, глиняні біконічні пряслиця, кістки тварин і предмети, звичні для пам’яток черняхівської культури. І нині на цій місцевості між урочищем Провал і озером Болото можна знайти велику кількість залишків кераміки і частини виробів, які пошкоджені щорічним переорюванням поля.

Cхеми  археологічних розкопок підплитового могильникa в урочищі Болото.

(1985-1986 рр.)

Основним заняттям черняхівців було орне землеробство. Вони використовували для обробітку грунту сохи і дерев’яні плуги із за­лізними наральниками та плуги із залізним лемешем і череслом, що перегортав орний шар грунту й розпушував його.

Вирощували анти пшеницю, ячмінь, жито, овес, просо, городні культури. На високому рівні розвитку знаходилися ремесла та про­мисли. Особливо помітних успіхів досягли гончарство, чорна та кольорова металургія, каменерізна і косторізна справа.

На поселенні була знайдена кам’яна овально-продовгувата плита із загадковими знаками. Вона була виготовлена із дністровського пісковику, на ній були нанесені хрестоподібні позначки, круглі ямки і окремі прямі лінії. Такі знахідки виявлені і в інших місцевостях краю (датуються XI — XII ст.).

Завдяки порівняно недавнім археологічним дослідженням були отримані нові матеріали, які дають змогу поглиблено вивчати ду­ховне життя того часу. Це стосується, в першу чергу могильника з підплитовими похованнями в Борівцях, які вивчав завідуючий сек­тором археології відділу охорони пам’яток історії та культури при Чернівецькому краєзнавчому музеї В. М. Войнаровський. Це до­слідження проводилось у 1985 — 1986 роках в урочищі Болото, де знаходилось давньоруське селище. Ця місцевість має й іншу назву — «Церква», «Колопнище», «Паращина (Федорчина) могила». Могильник є особливий для нашого краю. Тут було досліджено 6 по­ховань, які групувалися в трьох могилах. А всього на цьому неве­личкому кладовищі було близько десяти підплитових поховань. Для них характерне те, що покійників хоронили в кільцях-кромлехах, викладених з каменю, які перекривалися плитами рожевого і сіро­го пісковику. Такі, подібні цим, плита і сьогодні можна побачити на подвір’ї багатьох господарів села.

Ця знахідка дає можливість вивчити питання про проникнення і поширення християнства серед місцевого населення. Матеріали могильників, які були відкриті на території краю, в тому числі в Борівцях, датуються XI — XII ст. і свідчать про початковий етап християнізації населення, яке тут проживало.

Орієнтація знайдених кістяків людей того часу відповідає кано­нам релігійного культу «захід». Умогилах були знайдені бронзове есоконічне і два срібних спіралеподібних скроневих кільця, вушна сережка із тонкого срібного дроту, бронзовий перстень, малень­кий ґудзик із кістяною голівкою та залізною дротяною ніжкою. Крім цього, було знайдено крем’яний відщеп і фрагменти кружальної темно-сірої і червонуватого кольору кераміки. Це ще раз підтвер­джує високий рівень розвитку господарства і ремесел у давньору­ського населення та про початки раннього проникнення християн­ства серед них. Дані могильника є важливою складовою духовної культури племен тиверців, які проживали на території краю.

Більше чотирьох сторіч борівецькі землі входили до давньоруської держави: в X — XII століттях були форпостом Київської Русі на її південно-західному кордоні, до середини XIV сторіччя належали Галицькому, а пізніше Галицько-Волинському князівствам.

Поступово, у середині XIV ст. Галицько-Волинське князівство занепадало, а його землі потрапили під владу сусідніх феодальних держав. Буковину захопила Угорщина, тут з 1352 року намісника­ми угорських королів були, головним чином, волоські феодали з Марамурешу.

ДАВНЯ ІСТОРІЯ БОРІВЦІВ

БОРІВЦІ У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА (XIV — XVIII ст.)

У XIV — XV століттях у молдавських і польських джерелах згадується адміністративна одиниця під назвою Шипинська земля. На неї претендувала Польська держава. Коли в 1359 році молдавські феодали виступили проти угорського короля і домагалися визнання Молдавії як окремого князівства, Польща зробила спробу загарбати землі Північної Буковини. Проте польське військо зазнало поразки, і територія Північної Буковини відійшла до Молдавської держави, яка виникла в 1359 році. Про це розповідає польський літописець Длугош, який вперше назвав територію Північної Буковини Шипинською землею.

У 1514 році Молдавія (а в її складі і Буковина) потрапляє під турецький гніт, який тривав 260 років. З молдавського періоду до нас дійшли і писемні джерела про село Борівці. Перша писемна зга­дка про село датується 1588 роком. В джерелах зустрічаються різні варіанти назв. Це Боровці, Бурівці (у творах Стефаника), Воигосе (в Боплана), Борэуци — 1649 і 1652 рр., Вогоиг — 1780 р., Боръуци — 1785 р. Українською народною назвою весь час залишалася форма Борівці. Місцеве населення виводить назву села від «бір» — «ліс».

Подвійне підпорядкування території колишньої Шипинської землі призвело до того, що селяни змушені були терпіти подвійний гніт: крім турків, їх продовжували гнобити молдавські господарі, що лишилися володарями своїх маєтків. У 1649 році село Борівці і прилеглі землі належали лагофету Гаврилашу Матіяшу, який був сином сільського священика з Го­рішніх Шерівців. Йому належали 79 сіл або їх частини, у тому чис­лі 38 — у Чернівецькій і 16 — у Хотинській волостях, і майже всі ці володіння були куплені ним за гроші. Після смерті лагофета згідно з актом про розподіл майна між спадкоємцями від 4 березня 1652 року половина села Борівці перейшла у власність його дочки Але­ксандре. Друга частина села Борівці належала до 1658 року Іонашку, а потім пагарнику Іордакі. Пізніше Борівці стали власністю бо­ярина Георге Урсаке, якому належало на Буковині більше ста сіл.

Села переходили шляхом купівлі-продажу від одного феодала до іншого. Основна частина селян була кріпаками, що змушені були виконувати важку панщину. Одночасно між дідичами нерідко роз­горталися майнові суперечки, що переростали в затяжні судові процеси. Все це надзвичайно погіршувало і без того важке становище н, остаточно їх розорювало.

В 1741 році боярин Георг Урсакі передав свої володіння, в тому числі село Борівці, молдавському господарю Григорію Гіка Воде. Хоча згідно з грамотою від 2 квітня 1741 року Григорія Гіки село віддано Георгом Урсакі в дар Барновському монастирю. Потім воно перейшло у власність до зятя Григорія Гіки Зотти. Згідно з грамотою від 12 червня 1767 року село Борівці належить монасти­рю Формос (Фрумос).

СЕЛО В РОКИ АВСТРІЙСЬКОГО ПАНУВАННЯ ТА ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1774—1918)

Восени 1768 року розпочалася російсько-турецька війна. Вна­слідок успішних дій у 1769 році російські війська вступили на Бу­ковину, де перебували до середини 1774 року. На початок австрійського панування наш край був у занедба­ному стані. Землеробство і скотарство перебували на низькому рі­вні. Ремісництво і торгівля, які знаходились у руках вірменів і євре­їв, були розвинені слабо. Будинки, як правило, будувалися з глини і соломи.

Австрійський уряд сприяв колонізації краю. Багато українців пе­реселялося з Галичини. Цьому сприяло також тимчасове звільнення їх від військової повинності. Особливо великий приплив колоністів припадає на кінець XVIII століття. Серед них слід відзначити нім­ців, словаків, поляків. Німці розселилися по всій території краю. Вони розселялися, як правило, на державних або секуляризованих землях. У господарствах колоністів почали вирощувати пшеницю, жито, овес, аз 1812 року введено вирощування картоплі. Ця культура на­була широкого розповсюдження в 30-х роках XIX століття у зв’язку з виготовленням з неї на ґуральнях горілки та відгодівлею худоби. Як уже говорилось вище, мальовничу Просянку якраз і викопали два пруссаки, котрі прибули на проживання в село.

У 1787 році Буковину приєднано до Галичини. У керівництві краю панівне становище зайняли молдавське боярство разом з поль­ською шляхтою.

Змінювалися і власники великих маєтків у Борівцях. В цей пері­од монастир Фрумос здавав село в оренду. Так, у 1799 році село Борівці було віддане в оренду Петре фон Влахович і Александру Жеян за 390 золотих і 12 кг цукру. Але ця оренда повинна була відбутися після закінчення оренди села на 1798 — 1803 рр. Томом Голубом і Керсте Айвасом. У 1800 році Петре Влахович і Александру Жеян віддали оренду Богдану Задуровичу.

у 1784 році були введені обов’язкові «панщинні» дні, в які селянин мав працювати на пана — 12 днів на рік. У 1786 році створено Православний Релігійний Фонд Буковини, який кожній церковній парафії виділяв 44 йохи землі, і парафіяни мусили відробити на ній по 2 дні панщини в рік.

Непосильні податки часто приводили до соціальних конфлік­тів. Так, у 1815 році з села втекли 24 кріпацькі сім’ї через тяжку панщину, великі податки і неврожайність протягом 3 років. Май­же сім років властями розглядалася справа про причини еміграції селян сіл Борівці, Бабин та інших. Але ніяких змін так і не відбуло­ся. Таке становище існувало аж до скасування панщини в 1848 році.

Буковинське селянство взяло активну участь у революційних по­діях 1848 — 1849 рр., що охопили всю Австрійську імперію, дома­гаючись скасування панщини та інших феодальних повинностей без викупу, національної рівноправності. Як свідчать місцеві пере­кази, борівецькі селяни відмовлялися виконувати панщину. 17 кві­тня 1848 року цісар мусив видати указ про скасування панщини в Галичині, до складу якої входила і Буковина. А 9 серпня 1848 року подібний указ було видано окремо для Буковини. На відзначення цієї події жителі села поставили кам’яний хрест у центрі Борівців біля церкви, під яким «закопали» панщину.

Внаслідок революції 1848 — 1849 рр. і відповідних реформ на Буковині було скасовано панщину, десятину, пропінацію та інші феодальні повинності і привілеї. Важливі реорганізації органів влади в Австрії відбулися у 50 — 60-х роках XIX ст. Саме тоді створено систему політичних та адміні­стративних установ, видано низку законодавчих актів. Село Борівці входило до складу Кіцманського пові­ту. В 1905 році було виділено з Кіцманського Заставнівський повіт, і село Борівці відійшло до нього.

У пореформений період громади обирали громадський виділ і громадську старшину. З числа членів виділу обиралася громадська старшина, яка скла­далася з голови і двох присяжних. Якщо на території громади зна­ходився великий земельний маєток, то його власник ставав членом виділу без виборів.

Члени виділу і старшина обиралися на 3 роки. Обрані не мали права відмовлятись від обрання.  Першими особами на селі були священик («панотець»), голова громади («двірник», «ворник», «війт»), поміщик — просто «пан». Дещо осторонь від голови стояв як консультант громадський секретар («пан секретар»), до якого селяни зверталися за порадою, зокрема, з податкових і правових питань. Від імені селян він готу­вав усі письмові заяви. З 1858 по 1867 рік ворниками в селі були Дмитро Жуківський, Георгій Одинак, Дмитро Сливка, Петро Лип­ка, Іван Пугач, Александр Скорейко. До цього часу відноситься зображення печатки-герба громади Борівців, на якій зображено сніп пшениці і перехрещені коса        та граблі, а також напис: «GEMEINDE BOROUTZ» (община Борівці).

Тут принагідно згадати про доброчинні справи двірника Александра Скорейка, на кошти якого була побудована сільська школа і який допомагав та керував будівництвом церкви в Борівцях. Відомий буковинський художник Євзебій Липецький на початку XX ст. намалював портрет примаря, який довгий час зберігався у родині Скорейків, а потім був переданий у Свято-Покровську церкву. Нещодавно, влітку 2001 року, родина Скорейків подарувала цей
портрет Чернівецькому художньому музею.

На Кінець XIX століття частина борівецьких земель стала власністю поміщика Смценера, який жив у Відні, а землю здавав у оренду. Управляли маєтком Клявбер, а потім Гольдер. У 1900 році Калман Гольдер продав свій маєток у Борівцях Йозефу Блюму, який у 1906 році добився «повернення» йому 3 парцел гро­мадської землі! У 1901 році Зотта весь свій маєток продав Калману Шлезінгеру.

В 1890 році площа общинних земель складала 1423 га, а помі­щицьких — 696 га.

У селі близько 80% селянських господарств були безземельними чи малоземельними. Багато людей володіли мізерними клаптиками землі, і щоб не вмерти з голоду, мусили працювати в економіях і на промислових  підприємствах. Поряд з цим у селі після реформи поступово виділя­ється невелика, але економічно сильна група «газдів», які володіли де­сятками гектарів землі. Це Скорейки, Одинаки, Федоряки.

Маючи великий резерв робочої сили, поміщики і заможні селя­ни платили найнятим робітникам по 10 — 40 крейцерів за робочий день.

Важке життя переважної більшості селян Борівців змушувало їх кидати насиджені місця і шукати порятунку в інших країнах. Так, у Канаду емігрувало в 1899 р. 110 чол., у 1990 р. — 39 чол., а станом на 15 вересня 1913 р. — 297 чол.

Говорячи про гірку долю буковинських селян і причини масо­вої еміграції, український письменник Василь Стефаник у одному зі своїх творів, говорячи словами Бариляка з Борівців, намалював жахливу картину злиднів, безправ’я: «Кожне хоче жити і ґаздува­ти, а то ані поля, ані города, ані хати. А друге, що дуже стягають на всякі оплатки. Не можна оплатитися і не можна дочекатися, аби плати тоті трохи змаліли. А поле пісне не родить, а худоби нема, аби погноїти його. Не бійтесь, пес не тікає від колача, але від бича!».

Крім українців, у селі проживали представники інших націона­льностей. Так, згідно з переписом 1880 року в селі Борівці прожи­вало 1810 українців, 7 румунів, 5 поляків, 72 євреї. В 1900 році — 1638 українців, 113 євреїв. У 1910 році — 1746 українців, 5 румунів, 4 німці, 174 євреї. За віросповіданням серед борівчан було 1684 пра­вославних, 18 римо-католиків, 53 греко-католики. За переписом 1910 року в селі було 11 ремісників та 15 торгівців, у тому числі власники магазинів, бакалій, складів і т. п.

Перед Першою світовою війною більшість борівецьких земель перейшла до капіталіста-мільйонера Маркуса Фішера. Він володів маєтком у 425 га, жив у Чернівцях (мав ще маєтки у Хрещатику, Ки­селеві та Прилипчому). З початком війни він у 1914 році поки­нув маєток. У цей час у його власності залишилось 342 га землі.

В 1914 — 1918 роках відбулась Перша світова війна між країна­ми австро-німецького блоку і Антанти. На се­лян накладалися великі податки. Десятки жителів села постійно за­лучалися на важкі окопні, дорожні, ремонтні, транспортні та інші примусові роботи на термін від кількох днів до 2 — 3 місяців, зі своїм транспортом, тягловою силою, фуражем, харчами.

Борівчани стали свідками боїв між австро-угорськими і російськими військами. Жителі згадують, що через село проходив фронт, кругом стояли гармати. Люди ховалися під час боїв у пив­ницях (підвалах). До Борівців у примусовому порядку були виселе­ні люди з села Лукавці, де проходили великі бої. Після проходжен­ня фронту в селі залишилося декілька солдатів у сільській поліції, які дзвонили в дзвони, скликаючи населення на роботи по збору зброї, риття бліндажів. Зброю складали біля школи. Особливо бо­ялися борівчани росіян-козаків.

Із спогадів очевидців відомо, що на борівецькому кладовищі було похоронено 44 російських і 6 австрійських воїнів. Росіян по­ховали разом, а австрійців кожного окремо. Тут було встановлено пам’ятник із написом.

Ще одна могила знаходиться за 4 км від села, в урочищі Штефанівка. Ліворуч дороги розташована братська могила 56-го загону гірського зв’язку угорської королівської армії. На насипаному ку­ргані висотою 2 м і діаметром 5,5 м стояв пам’ятник, який був зни­щений у радянські часи і відновлений у 1996 році.

Особливо жорстокі бої відбулися з 18 по 28 березня 1915 року в районі сіл Кострижівка — Прилипче — Звенячин — Хрещатик за переходи через р. Дністер під Заліщиками, які отримали назву «Ве­ликодня битва».

В 1937 році біля села Звенячин було завершено добудову інтер­національного солдатського цвинтаря, де спочивають 11830 воя­ків німецької, австро-угорської та російської армій, які полягли в цих місцях.

Тут викарбувано назви 48 населених пунктів, де під час боїв за­гинули воїни і були перепоховані на цей цвинтар. Серед них є на­зва села Борівці.

БОРІВЦІ В ПЕРІОД ВХОДЖЕННЯ БУКОВИНИ ДО СКЛАДУ РУМУНІЇ (1918 — 1940)

1 листопада 1918 року у Львові українські збройні формування захопили владу у свої руки і проголосили Західноукраїнську дер­жаву самостійною.

З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське народне віче. Воно вирішило приєднати українську частину Буковини до Західноукраїнської держави. У перехідний період влада тут, як у складовій частині майбутньої УНР, мала здійснюватися Крайовим Комітетом.

Однак королівська Румунія 11 листопада 1918 року окупувала край по річці Прут, чим порушила його суверенітет і права людини, висловлені у рішенні Буковинського народного віча. 12 листопада румунські війська перейшли Прут. Тут вони зустріли збройний опір українських частин. Найбільші бої точилися біля Лужан, Кіцманя та Заставни. Бої тривали два тижні і завершились відходом українських частин у Галичину.

В 1925 році прийнято новий «Закон про адміністративну уніфі­кацію», який поділяв Буковину на п’ять повітів: Чернівецький, Сторожинецький, Радовецький, Кимполунзький, Сучавський. Цей но­вий адміністративний поділ мав на меті створити такі адміністра­тивні одиниці, в яких поруч із українським населенням знаходили­ся б і румунські громади. Внаслідок цього перестали існувати такі суто українські повіти, як Заставнівський, Кіцманський, Вашкове-цький, Вижницький. Село Борівці відійшло до Чернівецького по­віту. У повітах представниками уряду були префекти, їм підпоряд­ковувались претори у волостях та двірники в громадах.

У селі було організовано комуну, до якої входило і село Бабин. Владою на селі була примарія (сільська управа), якою керував при­мар. 1 квітня 1931 року комуна Борівці була реорганізована у зв’я­зку з відокремленням від неї села Бабин. Площа комуни в 1932 році складала 2122 га з населенням 1751 чоловік.

На початку 30-х років на теренах села поширюється діяльність українських націоналістів. У своїй роботі ця організація керувалася іде­єю соборності України. Нелегальна форма діяльності зумовила обмеження у доборі членів організації, глибоку конспірацію, член­ство виключно і тільки молоді. Великий вплив на діяльність борівецької групи мали націоналісти з Серафинців. Очолював групу в селі Карбашевський Степан. Діяльність націоналістів носила про­пагандистський характер: поширення листівок, розповсюдження друкованих органів, проведення віч. За свідченнями очевидців, на початку 30-х років у селі побував крайовий провідник ОУН і кра­йовий комендант УВО Степан Бандера, який з 1934 року очолив крайові УВО й ОУН як військово-бойову референтуру ОУН. Він бував в оселях Скорейка Миколи, Скорейка Онуфрія, Карбашевського Степана.

Під час освячення церкви владикою в 1936 році були замінені румунські прапори на українські. Про це згадує румунський про­фесор, депутат парламенту Н. Йорга. Іще він підтверджує, що укра­їнські священики обох віросповідань були вороже налаштовані до Румунії. За цю акцію до 4 місяців тюрми були засужені Кравчук Георгій, Пелашатий Василь, Чарський Володимир, Гавзун Георгій. До суду їх били, підвішували за ноги в стодолі, вимагали потріб­них зізнань.

Незважаючи на штрафи і різні залякування, сільські дівчата в неділю і на свята одягали горботки з синьо-жовтою стрічкою, хло­пці прикріплювали до капелюхів живі сині й жовті квіти.

Для сільського господарства Борівців характерним був дещо ни­жчий рівень розвитку, ніж при Австрії. У 1921 — 1926 рр. проводи­лась аграрна реформа. В ході її реалізації у поміщиків вилучалась частина землі. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, різну птицю. За роки війни значно скоротилося поголів’я коней, великої рогатої худоби. Темпи його відновлення були невисокими. Станом на 1927 рік поголів’я худоби не досягло довоєнного рівня.

Поширеними заняттями серед селян були ткацтво, вишивання,в’язання. Ними займались у кожній селянській хаті. Ткали рушники, полотно, скорци, верені, налавники. Вишивали сорочки для дітей і дорослих, рушники та інше. Працювали в селі ковалі, теслярі, шевці, бондарі, пошивачі хат, столяри.

У 1937 році територія комуни складала 2260 га землі, центр села ватра) — 120 га з населенням 2016 чоловік. З них 1944 українці, 62 євреї, 10 румунів. У 1937 — 1938 роках в Notariatul Boráuti входило і село Киселів.

Багато борівчан емігрувало до Канади. Михайло Микитюк, який емігрував у 18-річному віці у 1928 році і написав спогади, згадує: «Щоб потрапити до Канади, потрібно було мати письмову гарантію і гроші на поїздку. Так, за поїздку він повинен був відробити в родичів 25 тис. доларів, які одержав від них на виїзд. Крім цього, коли він прибув до Франції, повинен був відповісти на запитання канадського офіцера скільки буде 3 х 4, а потім 4 х 3, і багато емігрантів з тих, хто не відповів правильно, поверталися назад». Він працював на різних роботах: збирав сіно, пас овець, працював кухарем на лісопильні, осушував землю. М. Микитюк згадує, що коли приїхав до Канади, то його дуже вразило те, що на батьківщині 50 людей не мали стільки землі, скільки тут мала одна людина.

У кінці 30-х рр. Румунія посилено готувалася до війни. Хлопці, яким виповнилось 19 — 20 років, повинні були пройти муштру. Чо­ловіків, які відслужили в армії, мобілізовували на перепідготовку. У селі точилися розмови, що буде війна.

Коли почалася Друга світова війна, то щоб уникнути мобіліза­ції до румунської армії, молоді люди тікали з села до Галичини через кордон між Румунією і СРСР, який проходив саме біля села. На Радянську Україну з Борівців перейшло 27 осіб. Усі вони були засуджені за перехід кордону. А після війни повернулись лише 6 чоловік. Усі інші загинули в таборах. Один з тих, що повернули­ся, Скорейко Михайло Дмитрович, згадує, що коли він у 1939 році перейшов кордон, їх спіймали в Ясенові і зачинили в сараї, потім засудили в Кам’янці-Подільському на 3 роки. Він згадує, що не­має такої тюрми в Україні, де б цих молодих хлопців не трима­ли,— у Чорткові, Тернополі, Хмельницькому, Вінниці, пізніше в Самарі та інших містах. Коли переїжджали у Воркуту, то зазнава­ли нелюдських знущань — 40 днів не дозволяли виходити з ва­гона, годували капустою і баландою. Люди мерли як мухи. Хоро­нили їх не зовсім по-християнському: вирили велику яму і кидали туди померлих аж до тих пір, поки вона заповнювалася, а тоді загортали. Ні хреста, ні знака не ставили. Повернувся Михайло Дмитрович додому у листопаді 1946 року. Замість 3 років відбув цілих сім.

1940 рік знаменував кінець ненависної окупації і породжував у багатьох надії на здійснення їх сподівань на національне визволення, краще життя разом з усім українським народом в єдиній Українській державі.

БОРІВЦІ в 1940 —1941рр.

Прилучення Північної Буковини до України 28 червня 1940 року жителі села зустріли з радістю і світлими надіями. В липні було ство­рено сільську раду згідно з постановою Чернівецького повітового виконавчого комітету від 5 липня 1940 року. Першим головою став Микола Підгурський.

Безземельним селянам наділили землі, а через деякий час поча­лась агітація за створення колгоспу, якого так і не створили до по­чатку війни.

Та невдовзі ця радість була затьмарена репресивними заходами нової влади, які вона застосувала до заможної частини населення, інакомислячих, арештовувала їх і вивозила у віддалені регіони Со­юзу PCP.

В 1940 — 1941 pp. практикувалось розкуркулювання заможних селян. До нього приступили буквально з перших днів встановлен­ня радянської влади. «Куркульську землю» роздавали малоземель­ним і безземельним. Це теж був неприхований державний грабіж селян, які своїм потом і мозолями надбали ці грунти. Він супрово­джувався широкою агітацією селянства за вступ до колгоспів. Од­нак селяни не поспішали розлучатись із власним полем, худобою, господарством, бо не хотіли втрачати самостійності, економічної незалежності і політичної свободи.

Особливо гіркими і жорстокими стали для багатьох борівчан дні 10—13 червня 1941 року, коли в селі, та й по всій області, було проведено арешти так званих неблагонадійних та ворожих елемен­тів. Під цю репресивну машину потрапили Карбашевський Степан Григорович, 1909 р. н., Кравчук Григорій Васильович, 1909 р. н., Савчук Михайло Дмитрович, 1918 р. н.

Були вивезені в Омську область Карбашевська Марія Григорів­на, 1904 р. н., і п’ятеро її дітей, Кравчук Магдалина Дмитрівна, 1921 р. н., з сином, Бахур Тодор Григорович, 1904 р. н., і Бахур Марія Іванівна, 1910 р. н., з дітьми.

Дуже тяжка доля спіткала сім’ю Кравчук Магдалини Дмитрів­ни. Чоловіка засудили, а 20-річну матір з малою дитиною на руках забрали в Сибір. Забрали 13 червня, а були в Омську 29 червня 1941 року. Згадує, що коли їх везли, то не було чим годувати дитину, а воду гріли свічкою. На засланні вона працювала причіплювачем тракториста, дояркою. На харчування давали 400 грамів хліба і 200 грамів на дитину. Через нестачу харчів і авітаміноз син не міг хо­дити три роки. Звільнили її в листопаді 1958 року, в січні 1959-го повернулась у село. Але й тут жінка не мала спокою. Шість місяців її не приписували, переконували виїхати на проживання в Галичи­ну. Одного разу сина заарештували на 15 діб за те, що не мав при­писки.

Магдалина Дмитрівна — проста сільська жінка, але щира пат­ріотка своєї землі; орючи вічну мерзлоту, складала про свою не­долю вірші. Через десятки літ вона читала їх перед односельця­ми. Ніхто не міг стримати сліз від почутого, бо так близьке кож­ному її пережите горе.

День 22 червня 1941 року знаменував початок німецько-радян­ської війни. В Червону Армію було мобілізовано декілька борів-чан. Боїв на території Борівців не було. Через село тільки проходи­ли радянські війська, які відступали зі сторони Карпат по так зва­ній «цісарській дорозі» і прямували до переправи через р. Дністер. На залишених радянськими військами територіях почалися спро­би відновлення української влади. В селі встановилося безвладдя.

В ніч з 29 на ЗО червня 1941 року в селі сталась трагедія: були вбиті радянські активісти: Підгурський Микола Онуфрійович — голова сільської ради, Кричак Дмитро Михайлович — фінагент, член виконкому, Сливка Олександр Іванович — секретар сільської ради, Мельничук Іван Никифорович — директор місцевої школи. Потім почалася розправа над єврейським населенням.

До 1940 року дуже багато єврейських родин проживало по різ­них селах Буковини, в тому числі і в Борівцях. Вони займалися то­ргівлею, комерцією, скуповуванням різних товарів від населення, сільським господарством. У селі євреї жили на головних вулицях (Погорилівці, Осередку, Ланцах, Вуланці), і в них місцеві жителі могли придбати різні товари, випити вина і пива, добре попоїсти і насолодитись життям у їх корчмах. У Садгорі були великі склади та бази, звідки сільські торгівці (Шихнер Шулим, Простак Абрум, Простак Хаїм, Енгель Леон) брали товар для торгівлі в селі.

30 червня 1941 року було вбито і потоплено в озері Бульбона 48 чоловік єврейської національності із села Борівці та 50 — із села Киселів. Ця подія стала однією із жорстоких сторінок трагічної іс­торії великої війни.

В ті грізні, непевні роки була ненависть і кров, але була й праця, боротьба, допомога українців євреям. Переважна більшість жителів села прихильно ставились до євреїв. Так, сім’я Горецьких переховувала Енгеля Леона, також була надана допомога Шихнерам Зейді і Менделю.

На місці останнього спочинку безневинно вбитих євреїв 12 сер­пня 2001 року встановлено пам’ятний знак із написом на ньому укра­їнською, англійською мовами та на івриті слів, які засвідчують нашу незгасну пам’ять про загиблих. Про цю подію згадує також і публі­кація в газеті «Вільне життя» (18 серпня 2001 року).

В ті дні через село по так званій «цісарській дорозі» проходили бійці Червоної Армії в напрямку із Вуланки на Заліщики. До них звернулась дружина Підгурського по допомогу, і командир хотів спалити все село. Але завдяки втручанню рядових бійців, які пере­конали його не спалювати село, він відповів: «Що ж, ви самі роз­бирайтеся між собою».

БОРІВЦІ ПІД ЧАС РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941 —1944)

З липня 1941 по березень 1944 року в селі знову встановилася влада румунів. Почався другий окупаційний румунський період. Першим заходом фашистських окупантів був наказ усі підручни­ки, журнали, газети, бібліотечні книги спалити: «У кого знайдемо літературу, будуть розстріляні. Все військове майно і зброю здати нам, за нездачу буде розстріл».

Другий захід окупантів — це арешт борівчан, які знищували радянських активістів і євреїв. Вони були піддані катуванню і засу­джені.

Було створено примарію — місцевий орган влади; вона знахо­дилась біля церкви, де був клуб і хата-читальня. В 1941 році ство­рено жандармський пост, який розмістився в хаті Карбашевського.

В 1942 — 1943, лютому-березні 1944 років проведено мобіліза­цію чоловіків 1919 — 1923 років народження в румунську армію. Декого направили в діючу армію, а переважну більшість було мо­білізовано в румунські робочі батальйони, де вони, голодні, в до­машньому одязі, за безцінь виконували важку роботу по ремонту залізниць, мостів та шосейних доріг.

Місцеве населення займалося сільським господарством. В ос­новному це були жінки, люди похилого віку, підлітки і діти.

БОРІВЦІ В СКЛАДІ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (1944 —1991)

25 березня 1944 року село Борівці було визволене радянськими військами, 64-тою гвардійською танковою бригадою під команду­ванням І. Бойка.

В результаті воєнних дій наш край зазнав великих спустошень.

Першими кроками більшовицької влади стало поновлення дія­льності місцевих органів влади. В березні 1944 року відновлено ді­яльність Борівецької сільської ради. Головою було призначено Фищука Петра. Головним завданням сільської ради була організація допомоги Радянській Армії. Для потреб фронту селяни здавали зе­рно, м’ясо, шкіру та іншу сільськогосподарську продукцію, яку не встигли забрати румуни.

10 травня 1944 року проведено мобілізацію чоловіків 1896— 1926 років народження до радянського війська. З Борівців було мобілі­зовано 388 осіб. Новобранців направляли в запасні полки, які зна­ходились за межами України. Немало з них проявили в боях хоробрість, мужність і відвагу, за що були удостоєні бойових наго­род. Найбільше борівчан полягло в Польщі — 54, Східній Пруссії — 36, Прибалтиці —10, 14 односельців пропали безвісти. Всього не повернулися з війни 122 особи. На їх честь споруджено пам’ят­ник у центрі села. На ньому викарбувано імена полеглих героїв. Багато односельчан отримали поранення, прийшли з фронту з підір­ваним здоров’ям.

Солдати до своїх домівок поверталися по-різному: хто з орде­нами і медалями, хто на милицях, а хто похоронками та рядками прізвищ на гранітних обелісках.

Перепочинку фронтовики не знали. Треба було зразу включа­тись у відбудову народного господарства.

Перший післявоєнний рік не приніс поліпшення життя. Воно в селі ускладнювалось і тим, що тут проходила боротьба між загона­ми УПА і органами НКВС. У 1944 році на теренах села діяв відділ УПА з Галичини «Сірі вовки» командира Бистрого, проходили че­рез село і вступали в невеликі сутички інші загони оунівців. Так, у 1945 році був убитий боєць винищувального загону Погурський Олександр, у 1947 — Савка Василь, а в 1949 — голова сільської ради Бабчук Іван.

Активну участь брали в загонах УПА і жителі села. Так, Тодор Скорейко був старшим провідником округи УПА, загинув на Ясенівському полі. Його син Орест Скорейко, який вчився у Снятині разом з Миколою Плав’юком (майбутнім президентом України в екзилі), був бійцем УПА і загинув у селі Топорівці Івано-Франків­ської області, де в 1991 році споруджено і відкрито пам’ятник. Оче­видці пам’ятають, що біля озера Болото був схрон, де перебували бійці УПА, серед них Федоряк Георгій, який загинув у селі Мамаївці. Сюди органи НКВС викликали його маму Штефаниху Федорячку для впізнання. І жінка, щоб уберегти всю сім’ю від репресій, змушена була сказати: «Ні, не мій це син, мого тут немає».

За найменшу підозру в симпатіях до ОУН людей переслідували. Всі перебували у постійному страхові. В цей період продовжували­ся репресії, розпочаті ще до війни. До Сибіру, Казахстану, Серед­ньої Азії виселялися сім’ї. Вже в 1944 році були засуджені Скорейко Василь Іванович, Ско­рейко Дмитро Михайлович, Пугач Георгій, Духневич Катерина Михайлівна до різних термінів ув’язнення, а Одинак Василь Сте­панович до вищої міри покарання — розстрілу. Так, в обласному архіві є повідомлення голові сільської ради Фищуку від 1 лютого 1945 року про те, що Скорейко Василь Іванович засуджений війсь­ковим трибуналом на 15 років каторжних робіт та 5 років позбав­лення права виборів. Підписано — голова райвиконкому Гульчак, секретар — Зеленський.

У 1945 році було засуджено Скорейка Юрка Михайловича, Палагнюк Настасію Григорівну, Бужак Віру Василівну, Шпак Олену Онуфріївну. Бужак Віра Василівна згадує, що її, неграмотну жінку, судили за «бандери». Арештувало КДБ в грудні 1945 року, судив військовий суд у березні 1946 року в Чернівцях. Засудили до 5 років позбавлення волі без конфіскації майна, але все майно за вказі­вкою голови сільради забрали (січкарню, дошки, млинок, дерево на стодолу та інше). Вона відбувала покарання на Печорі в таборі. Найглибше врізалися в пам’ять голод, холод, знущання.

В 1947 році до судової відповідальності були притягнуті Баб’як Олександра Василівна, Пугач Василина Миколаївна, Скорейко Олександр Іванович, Скорейко Іван Григорович, Скорейко Васи­лина Григорівна.

Скорейко Олександр Іванович згадує, що його батька Івана Гри­горовича заарештували, а маму і брата забрали в Киселів у Гордеєву хату, тримали там дві доби у підвалі і дуже били. Батько помер від побоїв. Сестра забрала його і похоронила, але про побої ніхто не знав, бо за розголошення їх чекала тюрма. Сам Олександр Іва­нович у березні 1947 року був засуджений військовим трибуналом до 7 років позбавлення волі і 2 років позбавлення прав. Покарання відбував у Казахстані. Умови були дуже важкі: з 1500 в’язнів живих залишилось лише 35.

За батьків, синів і дочок, які були засуджені, вивозили на Урал, у Сибір, Казахстан їхніх родичів. Так були вивезені Гривул Олек­сандра Дмитрівна, Гордей Варвара Олександрівна, Кравчук Іван Васильович, Кравчук Василь Степанович, Кравчук Марія Іванів­на, Скорейко Марія Олександрівна і п’ятеро її дітей, Пелешата Настя Іванівна, Гордей Катерина Петрівна і четверо її дітей та інші.

Сільська рада займалася організацією заготівлі сільськогоспо­дарської продукції, розповсюдженням внутрішньої позики та ін­шими роботами. Так, у 1945 році до села Борівці доводиться такий план хлібоздачі: обов’язкова поставка — 1035 ц, фонд Радянської Армії — 1770 ц, безгосподарчі посіви — 28 ц, неоподатковані гос­подарства — 360 ц.

Колгоспникам видавалось зерно на зароблений трудодень. І це у той час, коли в одноосібників вилуча­вся навіть насіннєвий фонд. У такий спосіб доводилася явна «пере­вага» колгоспної форми виробництва над одноосібною.

До початку літа 1947 року селяни з’їли всі запаси хліба, вирізали всю худобу і птицю. Посівну 1947 року проводили впроголодь, а коли почалась просапка картоплі, кукурудзи, буряку, то обходи­лись юшкою з лободи (натини), до якої додавали кілька ложок кру­пів або квасолі. Млини на той час не працювали. Кожен, хто мав зерно, жорнував удома або в сусідів. Урожай 1947 року був гар­ним, люди надіялись на краще життя.

Штучний голодомор був суттєвим, але не єдиним фактором, який примушував селян об’єднуватися в колгоспи. З цього часу більш-менш заможні селяни (а в Борівцях їх було біля 40 сімей) були обкладені надзвичайно висо­кими податками з короткими термінами їх виконання, в які нікому не вдавалося вкластися.

Так, у 1947 році за невиконання повторних державних хлібопо­ставок були засуджені: Одинак Михайло Степанович, Савчук Дми­тро Гаврилович, Федоряк Тодир Григорович, Федоряк Микола Григорович, Скорейко Олекса Михайлович, Скорейко Онуфрій Георгійович, Гордей Михайло Миколайович, Савчук Василь Іва­нович, Скорейко Михайло Степанович, Скорейко Микола Мафте-йович, Курилюк Іван Дмитрович, Карбашевська Марія Олексіїв­на, Карбашевська Марія Андріївна.

Всі вони одержали строк до 10 років позбавлення волі, багато з них загинули трагічно. їхні сім’ї виселяли на Урал і в Сибір. Так, Одинака Михайла Степановича, який мав найбільше землі в селі, засудили на 9 років позбавлення волі. Одинак Марію Георгіївну і дітей Степанію та Василя вивезли в селище Октябристський Чунського району Іркутської області на спецпоселення. Конфіскували  все.

Ці репресивні методи дали змогу владі розпочати в 1947 році колективізацію в Борівцях. У серпні 1947 року в селі створено кол­госп «800-річчя Москви», який об’єднав найбідніші селянські гос­подарства. Першим головою колгоспу обрано Качура Василя Іва­новича. Тракторну бригаду розмістили на подвір’ї Скорейко Олени Іва­нівни, її саму і 4 дітей вигнали з хати. Чотири тяжких роки випали на її долю. Вони повинні були поневірятись по чужих людях. Але сім’я витримала, і до сьогодні тяжко згадують вони про пережите.

В 1949 році головами колгоспу були Качур Василь Іванович, Кривулич Дмитро Іванович, Волянський Іван Миколайович, Гунчак Андрій Андрійович.

Суцільна колективізація одноосібних господарств, яка була про­ведена в селі, погіршила матеріальне становище колгоспного се­лянства. Його доходи на початку 50-х років були у декілька разів нижчими від доходів робітників і службовців.

З 50-х років господарство очолюють немісцеві вихідці. Приво­дом для цього стало рішення виконкому Чернівецької обласної ради депутатів трудящих від 27 січня 1950 року «Про стан організацій­но-господарської роботи в колгоспах «800-річчя Москви» та ім. Ча­паева Кіцманського району». Тут було відмічено величезні недолі­ки в роботі голови колгоспу Гунчака А. А. і голови сільської ради Ковальчука В. І. Роботу було визнано незадовільною. Хто самочинно залишав колгосп, то приймалось рішення пере­дати його в суд за дезертирство з колгоспу. Таке рішення є від 19 жовтня 1950 року про Скорейка В. М., Шевчика М. Г., Гордея Г. Т.

З січня 1950 по 1954 рік колгосп очолював Кривий Іван Васи­льович. В квітні 1951 року відкриваються дитячі ясла (завідуюча Гунчак Г. П.).

Продовжувався прийом до колгоспу. Праця в колгоспі майже не оплачувалась позики.

З січня 1954 року головою колгоспу був Дралюк Федір Остапо­вич, а з лютого 1956 по 1959 рік Креховецький Василь Михайло­вич. Було збудовано кузню-майстерню, зерносклад.

1956 рік для жителів села, які безпідставно були засуджені позасудовими органами («трійками» та особливими нарадами), народ­ними судами та військовими трибуналами і мучилися у сталінсь­ких концтаборах та на засланні, приніс довгождане звільнення, а також дозвіл повернутися додому. Однак амністія ще не означала реабілітацію.

Повернувшись додому, репресовані відчували з боку односель­ців недовір’я, підозру, а інколи й прямі докори у бандитизмі, якого насправді не скоювали. їх називали «бандерами». Тому багато із амністованих замкнулися в собі і не розповідали відкрито про той трагічний час, який вони пережили у сталінських концтаборах, тим більше, що з боку властей не схвалювалися подібні розповіді.

З початку 60-х років почала обмежуватися присадибна діяль­ність селян, за рахунок якої вони і виживали. Для колгоспників було встановлено норму присадибної ділянки в 10 — 15 арів землі. А до одноосібників сільська рада прийняла рішення взагалі позбавити їх городів. Був узятий курс на обмеження подвірного виробництва м’яса, молока та іншої продукції шляхом регламентації кількості штук худоби на двір. Цим самим органи влади намагалися змуси­ти селян більше часу працювати в колгоспі.

З середини 60-х років здійснено чимало заходів з метою оздоро­влення сільського господарства. Регламентацію на худобу було знято, селянам було гарантовано збереження їх присадибних діля­нок, відмінено оплату праці за трудоднями і здійснено перехід до гарантованої щомісячної оплати, її грошова частка у порівнянні з натуральною значно зросла. Колгоспники почали отримувати пе­нсії і відпустки. У колгоспі було створено профспілкову організа­цію, яку очолив Рихальський Георгій. Селяни отримали також па­спорти, які дозволили їм, нарешті, вільний виїзд із села.

З лютого 1959 по липень 1963 року господарство очолював Гузій Василь Іванович. У цей час там працювало 1150 колгоспників. Орна земля становила 1466,64 га, пасовищ — 73,03 га, сіножатей — 47,62 га, насаджень — 45,79 га, 147 га — саду.

На колгоспних полях і фермах початку 60-х років почала інтен­сивно використовуватись сільськогосподарська техніка.

Завдяки досить високому рівню механізації, досягнень агробіологіч­ної науки, а також сумлінній праці колгоспників артіль добилася висо­ких врожаїв сільськогосподарських культур та високої продуктивності тваринництва.

В 1963 році завершено електрифікацію села.

З липня 1963 по 1969 рік господарство очолював Андрійчук Де­нис Іванович. У цей період колгосп нарощує виробництво сільсь­когосподарської продукції.

У 1965 році було збудовано гараж на 15 автомашин. На кошти колгоспу для тракторної бригади збудовано майстерню, навіс для сільськогосподарської техніки, гараж на 4 зернових комбайни.

За цей же період у селі побудовано в 1964 році дитячі ясла, у 1967 — адмінбудинок, у 1968 — будинок культури на 350 місць і 4-квартирний будинок для спеціалістів, у 1966 — Борівецьку хлібо­пекарню, яка забезпечувала своєю продукцією частину району. Директором було призначено Скорейка Георгія Онуфрійовича.

За успіхи в праці сімох передовиків колгоспу було нагороджено орденами і медалями СРСР, 23 медалями ВДНГ СРСР. Орденом Леніна була нагороджена Ватаманюк Марія Григорівна, орденом Трудового Червоного Прапора П’ятковський Василь Іванович, Горецька Олена Іванівна, медаллю «За Трудову Доблесть» Фарус Сте­пан Степанович, Скорейко Параска Георгіївна та інші. Колгосп 6 разів був учасником ВДНГ СРСР.

У березні 1969 року затверджено проект планування села Борівці. Біля кожного будинку повинно було бути 0,12 га землі. Але план залишився лише планом.

У зв’язку з тим, що голова колгоспу вибув в Ошихліби, звідки був родом, і там обраний головою, з вересня 1969 по 1974 рік голо­вою колгоспу обирається Луговий Петро Іванович.

У ці роки колгосп «800-річчя Москви» нарощує показники по врожайності культур та виробництві тваринницької продукції.

Було побудовано кормоцех, картоплесховище, склад мінераль­них добрив, склад отрутохімікатів, свинарник-маточник, табір для свиней, майстерню, вівчарник, добудовано зерносклад.

У грудні 1974 року господарство очолив Банул Георгій Степа­нович. 18 лютого 1975 року колгосл «800-річчя Москви» ввійшов до складу колгоспу імені Чапаєва (с. Киселів), головою об’єднано­го колгоспу «30-річчя Перемоги» обрано Банула Г. С, який очо­лював господарство до вересня 1987 року. За ці роки продовжуєть­ся ріст показників у рослинництві та тваринництві.

У 1978 році в колгоспі відкривається філіал підприємства легкої промисловості від об’єднання «Ткацька фабрика ім. 50-річчя Жовтня». В селі його називали «шпульки».

16 вересня 1967 року прийнято рішення райвиконкому про утво­рення колгоспу «Радянська Буковина» в селі Борівці. Вперше після 1950 року головою колгоспу обрано уродженця Борівців Фаруса Тодира Степановича.

У 1988 — 1990 роках було побудовано склад пально-мастиль­них матеріалів, мийка для миття сільськогосподарської техніки, кри­тий піднавіс для току, пилораму, загороди для худоби, склад буді­вельної бригади, побудовано криниці в полі. Керівництво госпо­дарства почало дбати про соціальний розвиток села. Було побудо­вано лазню, автобусну зупинку, водопровід, спортзал і кухню в школі, заасфальтовано подвір’я школи, розпочато будівництво но­вого сільського стадіону.

Ідеологічне керівництво на селі здійснювала партійна організа­ція. В колгоспі «800-річчя Москви» парторганізація була створена в 1953 році. Першим комуністом став Купіна В. Резервом партійної організації був комсомол. Першим комсо­мольцем у селі був Рихальський Г. М. Секретарями осередку ком­сомолу певний час були Г. Українець, І. Кица, Д. Статний, М. Палагнюк, І. Гордей, В. П’ятковський.

У 60-х роках в колгоспі була створена профспілкова організа­ція, яка займалась організацією соціалістичного змагання і відпо­чинком колгоспників.

З 1951 по 1977 рік сільську раду в Борівцях очолювали А. А. Гунчак, В. Д. Купіна, М. Ю. Андрощук, Д. Ф. Водіянчук, І. Г. Гор­дей, В. Г. Гордей, Д. І. Кривулич, Д. І. Руснак, М. М. Гордей, В. І. Бальон, В. П. Григірчик, В. І. Одинська.

18 липня 1988 року було створено окрему Борівецьку сільську раду. її очолювали Г. М. Гордей, І. Г. Галіцький, І. М. Гунчак.

У період радянської влади розширилася мережа торгівлі. Спо­чатку було організовано Борівецьке сільпо, яке очолював В. М. Андрієць. Торгові точки розміщувались в пристосованих примі­щеннях. Потім Борівці було включене в Ставчанське сільське спо­живче товариство. В селі були відкриті продтоварні і промислові магазини. Так, у 1965 році було побудовано культмаг і магазин про­мислових товарів, в 1966 році — магазин і кафе, а в 1968 році — магазин на Ланцах.

БОРІВЦІ В ПЕРІОД НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради Українсь­кої PCP прийняла Акт проголошення незалежності України. 1 гру­дня 1991 року жителі села одноголосно проголосували за підтвер­дження Акту про незалежність України від 24 серпня 1991 року. Активність борівчан склала 96 відсотків.

В цей період починається реформування колгоспу. У 1995 рот згідно з Указом Президента України «Про порядок паювання зе­мель, переданих у колективну власність сільськогосподарським під­приємствам та організаціям» розпочалось паювання земель у кол­госпі «Буковина». 20 жовтня 1995 року було видано Державний акт на право колективної власності на землю. Паювання було прове­дено з порушеннями, ряд громадян не було включено у списки на одержання земельних сертифікатів і потрібно було це вирішувати через суди. Багато борівчан володіли землею ще до колективізації і сподівались на повернення їх землі. Все це викликало нарікання багатьох громадян на несправедливе вирішення аграрної рефор­ми. В результаті паювання 716 громадян одержали сертифікати.

Незважаючи на економічну скруту, на кошти колгоспу було збу­довано фельдшерсько-акушерський пункт, торговий центр, авто­бусну зупинку, стадіон. В 1991 — 1993 роках прокладено 13 кіломе­трів газопроводу Городенка — Борівці. На сьогодні газифіковано 490 будинків. У 1999 році газифіковано котельню середньої шко­ли.

В 1995 році в селі організовуються фермерські господарства.

У 1991 році організовано Киселівське сільське споживче товариство, очолив його виходець із села Борівці Романко Василь Васи­льович. Товариство обслуговує, крім села Борівці, ще Киселів і Шишківці.

У селі відкриваються приватні магазини, де є широкий вибір то­варів першої необхідності.

Серйозною проблемою для багатьох громадян села є безробіт­тя, рятуючись від якого, частина жителів іде торгувати на ринок або емігрує у пошуках роботи в Польщу, Чехію, Німеччину, Іта­лію, Грецію, Росію, Канаду.

Економічна криза в Україні позначилась на життєвому рівні жителів села. Крім цього,(внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС наша місцевість отримала радіаційне забруднення. По обстежен­ню на наявність радіонуклеїдів, яке проводилось в 1996 році, виявлено, що показники наявності цезію-137 коливались від 350 мкр/год до 50-40 мкр/год. При обстеженні, яке проводив Іва­но-Франківський інститут лісового господарства, відділ радіоло­гії, виявлено, що рівень цезію-137 зменшився від 200 мкр/год (окре­мі місця) до 50-30 мкр/год. Виявлено стронцій-90. Дози стронцію-90 перевищують допустимі рівні і в грунті, городині, сіні. Відпові­дно, по питомій активності допустима норма в сіні 200 БК/кг, а в сіні, що зібране в Борівцях, 247 БК/кг. Ці обстеження проводи­лись у вересні 1999 року. Може, саме внесення пестицидів по зни­щенню колорадського жука, забруднення радіонуклеїдами, що є на території села, та інші джерела екологічного забруднення дали такі наслідки. Зросла смертність і знизилась народжуваність лю­дей.

Отже, за останні 10 років населення у Борівцях зменшується, тоб­то, позитивний природний приріст спостерігався тільки 3 роки, двічі показники народжуваності і смертності однакові. За п’ять років природний приріст від’ємний, смертність перевищує народження,  йде процес депопуляції.

Демографічна ситуація с.Борівці

за 1990-2010 р.р.

Роки	Народилось	Померло	Приріст	Кількість населення
1990	31	18	+	2010
1991	18	18	+	2015
1992	20	25	–	1993
1993	24	26	–	1985
1994	27	25	+	1810
1995	25	19	+	1700
1996	22	22	=	1670
1997	16	24	–	1650
1998	13	16	–	1640
1999	10	24	–	1622
2000	10	14	–	1590
2001	17	21	–	1601
2002	6	29	–	1603
2003	10	23	–	1601
2004	5	33	–	1580
2005	10	24	–	1544
2006	17	25	–	1445
2007	15	26	–	1430
2008	11	27	–	1447
2009	15	26	–	1491
2010	9	24	–	1470
2011	18	17	+	1482

На території села продовжують функціонувати середня шко­ла, Будинок культури і бібліотека, в квітні 2001 року відчинив двері дитячий садок. Згідно з рішенням сільської ради від 14 лютого 2001 року на баланс сільської ради передано соціально-культурні споруди — Будинок культури, дитяча установа, пам’ятник, лаз­ня.

Державні установи, організації та заклади

Назва	Керівник	Контактна інформація
Бібілотека	Рудейчук Тетяна Іванівна, завідуюча	с. Борівці
Борівецький ДНЗ	Гунчак Людмила Іванівна , завідуюча	с. Борівці
Борівецький ЗНЗ І-ІІІ тел.	Чернятинська Галина Василівна , директор	с. Борівці тел. 2-87-56
Відділення зв’язку	Присяжнюк Ольга Василівна , начальник	с. Борівці тел. 2-87-23
Лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини	Хоботюк Михайло Орестович , головний лікар	с. Борівці тел. 2-87-17
Сільський будинок культури	Біляр Вадим Маркович, директор	с. Борівці
Фермерське господарство «Фортуна – Р»	Волянський Василь Іванович , голова	с. Борівці тел. 28-9-26
Приватне сільськогосподарське підприємство	Гунчак Іван Георгійович,  директор	с. Борівці тел. 28-0-14
Фермерське господарство «Горан»	Гордей Любов Тодорівна , голова	с. Борівці тел. 28-7-74
Фермерське господарство «Фарус»	Фарус Тодор Степанович , голова	с. Борівці тел. 28-7-99
«Еколінія»	Демчак Іван Володимирович, голова	с. Борівці тел. 28-7-43 факс. 28-7-43
Фермерське господарство Фищука Володимира Георгійовича	Фищук Володимир Георгійович	с. Борівці тел. 28-7-47
Фермерське господарство Скорейка Михайла Петрович	Скорейко Михайло Петрович	с. Борівці тел. 28-6-6
Фермерське господарство Гунчак Марії Іванівни	Гунчак Марія Іванівна	с. Борівці
Товариство з обмеженою відповідальністю «Коран»	Настасічук Руслан Вікторович, директор	с. Борівці
Товариство з обмеженою відповідальністю «Киселівське»	Фурман Юрій Миколайович, директор	с. Борівці
Приватний підприємець	Курчак Петро Філімонович	с. Борівці
Приватний підприємець	Фесик Юрій Дмитрович	с. Борівці
Приватний підприємець	Скорейко Марія Миколаївна	с. Борівці
Приватний підприємець	Фесик Любов Миколаївна	с. Борівці
Приватний підприємець	Яруш Володимир Васильович	с. Борівці
Приватний підприємець	Фесик Василь Дмитрович	с. Борівці
Приватний підприємець	Филипчук Руслан Олександрович	с. Борівці
Приватний підприємець	Филипчук Оксана Олександрівна	с. Борівці
Приватний підприємець	Онисько Ганна Георгіївна	с. Борівці
Приватний підприємець	Руснак Надія Георгіївна	с. Борівці
Киселівське ССТ	Романко Василь Васильович, директор	с. Борівці

Село моє із кетягом калини,

І на узбіччі хата дорога.

Для мене тут коріння батьківщини,

І з нього сила і моя снага.