Духовність Борівці

Фищук Олександр – учень 8 класу, займається спортом, цікавиться технічною творчістю, вивчає і досліджує історію Свято-Покровської церкви села Борівці. Рудейчук Юрій – учень 8 класу, любить грати у футбол, цікавиться технічною творчістю, фотолюбитель.

 

Якщо на вашій дорозі

Раптово випадуть сніги. –

Щиро, діти, моліться до Бога,

Він дасть терпіння і снаги…

 

ІСТОРІЯ СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ СЕЛА БОРІВЦІ

Свято-Покровська церква села Борівці побудована в 1851 році. Як свідчать архівні джерела, церква збудована стараннями місце­вої поміщиці Руксандри Зотти. Ті ж джерела свідчать, що церковне життя існувало набагато раніше. Початки християнства на наших землях виявляються з часів Київської Русі, коли землі Буковини були її частиною. На території Буковини є багато залишків давньорусь­ких поселень. Є вони і на території села Борівці. В 1957, 1985 та 1986 роках були проведені розкопки, котрі засвідчили існування давньоруського поселення на околицях нашого села. В урочищі Паращина Могила (інша назва — Церква) були виявлені і досліджені християнські поховання. В них знайдено багато уламків кераміки раннього давньоруського типу. Час цих поховань відповідав ран­ньому етапу впровадження християнства на східнослов’янських зе­млях. Давньоруські поховання Борівецького могильника відобра­жають життя і культуру тиверців, що заселяли в часи Київської Русі територію сучасної Буковини. Ці поховання відбивають християн­ський спосіб життя наших предків у період зростання могутності Київської Русі, складовою частиною якої була і Буковина.

Давні сільські перекази свідчать про те, що колись наше село під назвою Індик існувало в районі озера Болото. Та і в наш час розповідають про те, що, приклавши вухо до плит, котрі залиши­лися від церкви, можна почути звук церковних дзвонів. Відомі ви­падки, що така плита, привезена у господарство селянина, не при­носила йому добра, і він змушений був відвезти її назад. Як показу­ють археологічні дослідження В. М. Войнаровського, ці плити від­носились до давньоруських поховань, де ними перекривали моги­ли. Це свідчить про високий духовний рівень життя наших пред­ків. На одній з таких плит Б. О. Тимощук та І. О. Винокур знайшли написи, котрі складались з хрестоподібних значків, круглих ямок і окремих прямих ліній. Подібна плита на Буковині знайдена у Ва­силеві. Вона перекривала поховання знатної особи, як припускав Б. Тимощук, архітектора і будівничого Василівського білокам’я­ного храму, що був збудований в часи Київської Русі. Інші дослід­ники Василівського храму С. Пивоваров та І. Чеховський вказу­ють на можливість поховання тут іншої знатної особи, а саме сина теребовлянського князя Василька Ігоря-Івана. Археолог В. Войнаровський звертає увагу на курганоподібний земляний насип, кот­рий, можливо, є залишком давньоруського храму. Про це свідчить і давня назва цього урочища — Церква.

Після того, як наше село, за давніми переказами, опустилось у землю і на його місці утворилось озеро Болото, поселення пере­містилось на сучасну територію села. Церковне життя виникає й тут. З історичних джерел село Борівці відоме ще з XVI ст.

Відомостей про церковне життя в Борівцях за часів молдавського володарювання немає. Перші писемні згадки про церкву в Борів­цях, які вдалося знайти, відносяться вже до часів австрійського па­нування. За першим загальним упорядкуванням парафій, що було проведено в Австро-Угорській імперії в 1786 році, в селі Борівці вже існувала православна парафія. Документи Консисторії Митро­полії Буковини, що зберігаються в Чернівецькому обласному дер­жавному архіві, свідчать про те, що в 1789 році прихожани грома­ди села Борівці скаржилися православному владиці на духовних осіб з Галичини, що проводили уніатську пропаганду в селі. Лист, підписаний Танасієм Александровичем і священиком Ілієм Петро­вичем, свідчить про те, що православні борівчани не сприймали уніатської віри і противились її впливам. Оскільки в Австро-Угор­ській імперії в той час панівною була католицька віра, і держава всіляко її підтримувала та старалась всіма можливими засобами прищепити її усім своїм підданим, то православні борівчани шука­ли захисту у чернівецького владики, всією своєю душею тягнучись до віри своїх батьків і не бажаючи її забувати. Православна віра і українська мова єднали борівчан, як і всіх буковинців, з матір’ю Україною, і це щиро відчували наші предки.

1806 року Георгій Кулієвич був висвячений на священика для Борівецької парафії. Протопресвітер Дністровського округу, до якого входила і парафія села Борівці, пише в 1819 році до єпис­копської Консисторії в Чернівці, що священик Георгій Кулієвич ревно виконує свої пастирські обов’язки в Борівцях. За тодішніми церковними правилами затвердження священика парохом церков­ного приходу відбувалось після проходження ним конкурсу на за­йняття цієї посади. В 1819 році був оголошений єпископом Черні­вецьким і Буковинським Даниїлом Влаховичем конкурс на зайнят­тя посади пароха Свято-Покровської церкви. Адміністратором парохії призначається священик Симеон Романович. Він і стає па­рохом.

І вже в 1824 році священик Симеон Романович починає велику і святу справу по організації будівництва нової церкви. Стара церк­ва, як можна здогадуватися, очевидно вже стала замалою для по­треб села, що розросталось. Можна тільки припускати, що стара церква в Борівцях мала вигляд козацької церкви, які було дозволе­но будувати за часів турецького володарювання. Такі церкви збе­реглися в селі Іванківці та в Чернівцях. Оскільки в той час на Буко­вині більшість церковних маєтків і власності належали Буковинсь­кому Православному Релігійному Фонду, саме сюди і пише своє перше клопотання отець Симеон Романович. Потреба в новій, бі­льшій церкві була також підтверджена Дністровським протопрес­вітером Николаєм Тарновецьким, що був парохом у селі Киселів, та деканальним адміністратором отцем Симеоном Грибовським, парохом села Бабин. У 1830 році сільський поміщик Штефан Зотта, архімандрит Іоасаф з Чернівців, місцевий парох Симеон Рома­нович утворили комісію, яка на місці вирішувала питання про бу­дівництво нової церкви. Був складений Протокол, підписаний та­кож і Дністровським благочинним Николаєм Тарновецьким та жи­телем села Чайковським. Оскільки фундамент церковної дзвіниці свідчить про те, що на її місці раніше стояла набагато менша за розмірами дзвіниця, то очевидно, що стара церква стояла в ті часи десь поблизу сучасної, і тому поряд з нею і було визначено місце для побудови нової церкви. З цього приводу інженер Тормозер при­їздив із Заставни в Борівці для підготовки проекту на будівництво церкви. 1830 року стараннями отця Симеона Романовича і коштом братства церкви був виготовлений церковний Аналой-тетрапод з храмовою іконою. Він зберігся і понині. На ньому є напис: «Сей тетрапод сделанний тщанієм Господнього отця Симеона Романо­вича і іждівєнієм Братства храму Покрова Пресвятої Богородиці в 1830 р.». Цей тетрапод містить по трьох сторонах зображення трьох великих святителів і учителів Православної Церкви: Василія Вели­кого, Григорія Богослова і Іоана Золотоустого. Це свідчить про те, що на Буковині добре знали історію церкви і глибоко шанували цих великих захисників православної віри, котрі боронили Право­слав’я від єресей і неправдивих вчень. Вони утверджували право­славне вчення на Вселенських Соборах, і слава та шана до них на усьому православному Сході була дуже великою.

В 1831 році для зайняття звільненого місця пароха Свято-Покровської церкви Дністровським протопресвітером Николаєм Тарновецьким та деканальним адміністратором отцем Симеоном Грибовсь­ким було оголошено конкурс. У 1832 році великий землевласник навколишніх земель Штефан Зотта пише клопотання до Консисто­рії про прискорення призначення постійного священика в Борівці. Подібну просьбу до Чернівецького владики 15 липня 1832 року під­писали і жителі села: Данило Москалик, Дмитро Белей, Михайло Жуківський, Николай Скорейко, Василь Кривулич, Дмитро Гуцуляк, Григорій Скорейко, Семен Тимофійчук, Василь Волянський, Николай Бахур, Юрій Сігімко, Николай Присяжнюк, Николай Лисюк, Гаврило Сомик, Яків Воротило, Василь Сігімко, Іван Волянсь­кий, Николай Гуцуляк. Священиком у Борівці призначається Леон Воробкевич. 1835 року в Борівці приїздить інженер Марін для пого­дження з поміщиком Штефаном Зоттою питань, пов’язаних з будів­ництвом церкви. 1840 року ігумен Іоасаф знову відвідує Борівці з приводу будівництва. У 1842 році будівництвом церкви в Борівцях починає опікуватися поміщиця Руксандра Зотта. В 1846 році Леон Воробкевич пише в Консисторію листа з просьбою про прискорен­ня вирішення питання про дозвіл на будівництво нової церкви. В цьому листі говориться, що стара церква в Борівцях була Свято-Покровською, то й нова нехай буде збудована на честь Покрови Пресвятої Богородиці. В ньому також зазначається, що ще в 1842 році Консисторія, відкинувши попередній план будівництва, пода­ний громадою, запропонувала для будівництва в селі «Іdеаl Рlаn», але ще не затвердила його. 1845 року священик Георгій Гнідей при­значається адміністратором парохії в Борівцях. За даними церков­ного довідника Буковинської єпархії за 1893 рік Свято-Покровська церква в селі Борівці почала будуватися в 1846 році. Очевидно, що Чернівецька Консисторія дала дозвіл на будівництво церкви саме в 1846 році, і сільська громада почала збір коштів. Патроном цього будівництва була затверджена поміщиця Руксандра Зотта. Необхід­но зазначити, що в той час право патронату було дуже почесним. Патрон церкви також мав і державні привілеї, звільнявся від держа­вних податків. У 1848 році парафіяни села пишуть до Консисторії просьбу виділити кошти на будівництво церкви. В цьому ж 1848 році 30 грудня нововисвячений священик Василій Драчинський призна­чається адміністратором церкви в Борівцях. Однак о. Василій з неві­домих причин у село не прибув, і Консисторія оголошує конкурс на заміщення вакансії пароха. Нововисвячений священик Іоан Стінчан у 1850 році був призначений адміністратором парохії в Борівцях. Руксандра Зотта як патрон церкви пише листа до о. Іоана Стінчана з просьбою зайняти цю парафію. Однак пастирське служіння в Борівцях і далі виконує отець Георгій Гнідей. І під час саме його пастир­ського служіння й будується нова церква. Всі подальші церковні до­відники Буковинської єпископії подають дату побудови церкви в Бо-рівцях 1851 роком. Відомостей про сам хід будівництва немає. Тіль­ки сільські перекази зберігають відомості про те, що першопочатково церква мала будуватися з каменю, але потім прийняли рішення про будівництво її з дерева.

Церква хрестоподібна в плані, що є традиційним для правосла­в’я, містить вівтарну апсиду і галерею за вівтарем, як і передбачав план. Подібної вівтарної галереї немає в навколишніх церквах. Вона є лише в Свято-Духівському кафедральному соборі в Чернівцях, котрий збудований у 1864 році. Церква в Борівцях має три входи: Західний, Південний і службовий вхід у паламарку. На плані був позначений і Північний вхід, але на практиці він не був реалізова­ний. Церква має розміри 24 на 16 м. Висота її сягає 20 метрів. Оче­видно, що дзвіниця також була побудована на місці попередньої, бо вона має більші за неї розміри. За сільськими переказами, дзво­ни нашої церкви виливалися майстрами, що заклали в них чудо­дійне зілля, котре надало цим дзвонам властивість відганяти вели­кі грозові хмари, котрі часто пошкоджували урожай на полях. І дійсно, до сьогоднішнього дня вони мають цю властивість. Не раз бувало: коли на село насувались великі чорні хмари, церковний па­ламар задзвонить у дзвони, і ці хмари обминають наші поля й го­роди стороною, не завдаючи шкоди урожаю.

Можливо, що спочатку церква, побудована із дерев’яних колод, не була зовні обшита дошками. Це було зроблено пізніше. Чим була покрита церква зверху, також невідомо. Відомо лише, що десь у 1910 році церкву було перекрито бляхою, котра є і понині.

Питання про пароха парафії, тобто постійного священика, ви­рішувалося і після побудови церкви. Оскільки о. Георгій Гнідей, будучи священиком у двох селах, не міг повністю заопікуватися по­требами Свято-Покровської церкви, то ще в 1850 році був оголо­шений конкурс на Борівці. На допомогу о. Георгію адміністрато­ром парафії був призначений у 1851 році о. Василій Іозарковані, який був одночасно адміністратором у Кіцмані. В 1852 році адміні­стратором у Борівці призначається Петер Нікітович, що був парохом у Міхічені.

Руксандра Зотта як патрон церкви пише в 1852 році про цей стан справ до єпископської Консисторії. Тоді для вирішення цієї про­блеми Чернівецький владика, майбутній перший митрополит Бу­ковини Євген Гакман запрошує Руксандру Зотту до себе в Консис­торію. Владика Євген Гакман залишився у пам’яті борівчан як рев­ний захисник українців Буковини в часи австрійського панування. Про це свідчить запис імені митрополита Євгена в церковному Синодику як одного з перших ктиторів і фундаторів Свято-Покровського храму села Борівці.

В 1853 році священик сіл Лука і Кострижівка Гавриїл Калинчук переходить у Борівці і призначається парафіяльним адміністрато­ром. У 1854 році був оголошений конкурс на заміщення посади пароха Свято-Покровської церкви. На цю посаду подали заяви: о. Ігнатій Войнаровський, парох із Селятина, о. Іван Тарновецький, парох із Бросківців, о. Гавриїл Калинчук, парохіяльний адмі­ністратор, о. Іван Тарновецький, парохіяльний адміністратор з Іванківців, о. Георгій Гнідей, парохіяльний адміністратор з Киселева, о. Іван Аліман, парохіяльний адміністратор із Чорногузів. У ре­зультаті цього конкурсу о. Гавриїл Калинчук як богослов з вищою освітою отримав цю посаду. Отець Гавриїл Калинчук народився в 1825 році, висвячений на священика в 1852 році, мав добру освіту і довший час виконував обов’язки Дністровського протопресвітера. Він дослужився до звання ставрофорного архіпресвітера, що було найвищим досягненням для парафіяльного священика. За 1856 рік маємо відомості про церковних епітропів: Димитрій Кулієвич, Гавриїл Сомик, Штефан Качурек, Даниїл Менетіуци, Василь Волин­ський, Василь Хмельницький, Григорій Фарус, Дмитрій Белей, Іоан Белаглавка. В 1860 році церковним дяком був Штефан Войсенко з Дубівців, плата якому становила 40 флоринів. Після нього дяками були Григорій Максимчук і потім Димитрій Гедух (1888 р.).

У 1892 році сільський примар Александр і його дружина Веро­ніка подарували церкві ікони Пресвятої Тройці, Богородиці і Вос­кресіння Христового на суму 10 флоринів. Від імені Консисторії їм висловлено подяку від владики. В 1894 році був проведений ремонт парафіяльного будинку, але «не зробили мур довкола парафіяль­ного городу і чужі корови заходять в город». В 1894 році церкві подарували великий полікандр па 12 свічок. За цей дар о. Георгій висловив щиру подяку Івану Федоряку, Дмитру Микитюку, Анд­рію Галіцькому і Дмитру Карбашевському. В 1895 році церкві по­дарували церковний тетрапод парафіяни: Іван Федоряк, Дмитро Карбашевський, Дмитро Микитюк, Варвара і Теофіл Карбашевські, Настасія Кравчук і її чоловік Штефан. Консисторія і Церковна Рада Буковини висловили їм щиру подяку, яку священик прочитав у церкві. За перевіркою Дністровського протопресвітерства в 1895 році церковні книги Свято-Покровської церкви знаходяться в доб­рому стані. Необхідно було ще тільки придбати Мінеї, які друкува­лись у Відні, бо так вимагала Австрійська держава, котра не терпі­ла ніяких зносин з Російською монархією. Цього ж року Олена і Микола Гецики подарували церкві процесію з іконою Богородиці, Іван Морозевич — процесію, Штефан Кравчук подарував малий срібний хрест, Варвара і Теофіл Карбашевські — процесію з іко­ною Трьох Серафимів та ікону Святого Григорія.

В 1897 році дяком у Борівцях стає Михаїл Тарновецький, 1866 р. н., дяком був з 1890 р., який багато потрудився на цій посаді аж до своєї кончини в 1941 році і був похований на цвинтарі в Борів­цях. Він чудово грав на скрипці і професійно займався церковним хором. Ще й досі пам’ятають церковні співаки його заняття по це­рковному співу. В тому ж 1897 році помирає отець Георгій Калинчук. Його поховали в церковній огорожі поруч зі своєю добродійкою Емілією, котра померла в 1896 році. Отець Гавриїл заслужив за час свого пастирського служіння щиру любов своїх парафіян, великий авторитет серед духовенства, був відзначений високими церковними нагородами.

В 1897 році кооператором парохії в Борівцях призначили о. Тіта Фліута. Протокол про прийняття парафії о. Тітом підписали: архіпресвітер Іоан Прокопович, сільський голова Александр Скорейко, церковні епітропи Тодор Скорейко, Григорій Савчук, Іван Федоряк та парафіяни Іван Федоряк, Дмитро Карбашевський, Іван Кремко, Аксентій Одинак. Церковним дяком у цей час був Іоан Перетц. Однак о. Тіт Фліут довго в селі не пробув, і в 1898 році для зайняття вільного місця пароха в Борівцях Консисторія оголошує конкурс. Згідно з умовами цього конкурсу священик повинен по­дати до Консисторії такі дані:

Вік, знання мов, успіхи в богословських науках, достоїнство і звання духовне.

Відмінні заслуги в службі Церкві, а особливо ревносне пропо­відування і повчання християнської віри, діяльна участь у конферен­ціях посторальних і добрі складання щорічних проповідей та тео­логічних задач.

У конкурсі брали участь священики: Василь Яворовський, Ва­силь Даскалюк, Дмитрій Бирак (парох з Южинця), Георгій Мандрич (парох із П’ядиківців), Штефан Іванович з Малятинців, Дмит­рій Дробот із Замостя, Еміліан Грибовський (парох з Кучурміна), Корнель Томович (парох із Звенячки), Георгій Мунтян з Вербівців, Николай Філієвич з Луки і Кострижівки, Ігнатій Караге з Погорилівки, Константан Тарнавський (адміністратор з Юрківців), Іван Мінтієць (кооператор з Драчинців). За підсумками конкурсу священиком Свято-Покровської церкви став отець Георгій Мандрич. Отець Георгій Мандрич народився 1845 року у Берегометі в родині благочестивих батьків Штефана і Анни. В 1875 році закін­чив семінарію. В 1876, 1878, 1879 роках працював учителем у школі с. Мамаївці. 21 грудня стає адміністратором парафії в Борівцях. Тіт Фліут передає парафіяльні справи отцю Георгію в присутності священика з Киселева Еміліана Бажана. Протокол підписали та­кож парафіяни Александр Скорейко, Георгій Скорейко, Гавриїл Савчук, Іван Семко, Дмитро Жуківський.

У 1899 році Михаїл Пугач, «бойний» господар, з матір’ю своєю Василісою пожертвували слов’янське Євангеліє вартістю 31 флорин. З цієї нагоди Констисторія уповноважує парохіяльного свя­щеника висловити «вишеупомянутим благочестивим Нашу признательность і Наше архієрейське благословіння і будем Бога молити, щоб воно почивало на цілій їх родині. (6) 18 березня 1899 р.».

Того ж 1899 року Матвій Скорейко, Василь Гуцуляк, Василь Ско­рейко (Григорович), Варвара Карбашевська, Параска Гордей, Ште­фан Кравчук подарували церкві богослужбові книги, надруковані в Росії, і пароху Консисторія суворо наказала «закреслити в цих книгах імена чужостороннього імператора». В 1899 році парох Борівецької парафії о. Георгій Мандрич подарував церкві книги: Ве­ликий Часослов, вартістю 40 корон, Псалтир за 25 корон, Служеб­ник за 35 корон, Акафістник за 15 корон. Парафіянин Матвій Ско­рейко подарував ікону Трьох Святих, Василь Гуцуляк подарував ікону Різдва Пресвятої Богородиці за 24 корони, Варвара Карба­шевська подарувала дві гарні хоругви з Києва вартістю 50 корон та ікону Святого Михаїла, Параска Гордей — ікону святої Параскеви та ікону Ісуса Христа, Штефан Кравчук подарував ікони Ісуса і Божої Матері.

8 липня 1900 року отець Георгій помирає, його наступником і адміністратором парафії стає Ілля Вербовський, священик з Ленківців. Був оголошений конкурс, на який подали свої прохання: свя­щеник Еліас Мачущак, Еміліан Грибовський (парох з Кучурмаре), Еміліан Нікорович (адміністратор з Неполоківців), Тихон Гакман (кооператор з Веренчанки), Николай Джурумія (парох з Прилипчого), Корнел Томович (парох із Звенячина), Ігнатій Караге з Погорилівки, Дмитрій Масікевич з Волоки і Черемуша, Дмитрій Дро­бот із Замостя, Еміліан Маковійчук з Підзахаричів. Священиком у Борівці комісія призначила отця Николая Джурумію, уродженця села Орошани.

Ще в 1886 році на подвір’ї резиденції почали копати криницю. Через нестачу коштів її не докопали до кінця. Цією роботою і кло­потанням перед Консисторією й займається отець Николай. Він пише прохання про необхідність проведення капітального ремон­ту парафіяльного будинку, заміни його даху і вікон. Отець Нико­лай пише просьбу і про виділення коштів для заміни зогнилої під­логи в церкві, про що пише і сільська громада ще в 1892 році. В 1900 році Борівецька парафія звертається до Консисторії з прохан­ням про новий дах для церкви. За 1903 рік є відомості, що для цер­кви необхідно придбати нові церковні священничі одіяння, бо старі п’ять одеж у поганому стані, і ще не закуплено всіх Міней. Цього ж року Штефан Кравчук дарує до церкви напрестольне Євангеліє вартістю 300 корон, а Михаїл Пугач — ікону Ісуса Христа за 60 корон.

За цей час значно погіршав стан парафіяльного будинку. Він потребував значного ремонту. В 1909 році голова комісії о. Мона­стирський був у Борівцях і визнав необхідність великого ремонту резиденції. В 1909 році наша Свято-Покровська церква отримує чу­дову прикрасу: велику люстру — церковне Панікадило, що висить і до сьогоднішнього дня посеред церкви. її подарував селянин Ону­фрій Жуківський. Вартість її на той час складала 400 корон. Це дуже велика і гарна пожертва, вона вже більше 90 років прикрашає нашу церкву і є свідченням любові наших батьків до православної віри, а також великою нагородою для нас, живущих сьогодні. Грамота вдячності в свій час для Онуфрія Жуківського та його благочести­вої родини була вислана від Чернівецької Консисторії. Того ж року Єпископська Консисторія розіслала по всіх парафіях розпоряджен­ня, щоб хоронити «бідних як багатих, котрі мають звідки заплати­ти». Отримала це розпорядження і парафія в Борівцях.

З початком військових дій Першої світової війни молоді свяще­ники та церковні дяки забираються з парафій для капеланських по­треб австрійської армії, в якій служили і православні буковинці. Борівці залишились без дяка. В 1914 році до Консисторії в Чернів­ці надійшов лист із Борівців, в якому зазначалось: «Нижче підпи­сана громада просить ласкаво їх Екселенцію Архієпископа і Мит­рополита щоби подали до Борівської церкви даскала, позаяк в це­ркві в Борівцях нема даскала. Просьбу свою попирая печаткою вла­сного уряду. Борівці 24/8 1914 р. Александр Пугач громадський на­чальник».

У грудні 1920 року священиком у Борівцях стає Іван Жорж, який організовує збір коштів на церковні дзвони. Грошей було зібрано 7200 крон. Церква мала також ще цінні папери і розраховувала ще й з них отримати додаткові кошти для цих потреб. Церковними епітропами в 1920 році були: Іван Баланко, Онуфрій Гунчак. Гео­ргій Присяжнюк, Іван Тодорович Савчук, Сандо Скорейко (Василь, Григорій), Іван Григорович Савчук, Даниїл Білий, Петро Гордей, Дьордій Скорейко, Іван Микитюк, Дьордій Гунчак (контролер), Дмитро Карбашевський. У 1925 році членами парохіяльної ради були: Гунчак Георгій, Луник Петро, Пугач Іван, Гунчак Онуфрій, Фищук Петро, Морозевич Дмитро, Жуківський Олександр, Ско­рейко Михаїл, Ватаманюк Теодор, Скорейко Николай, Гунчак Ва­силь, Одинак Михаїл, Гордей Ілля, Одинак Миколай, Микитюк Петро, Присяжнюк Георгій, Гуцуляк Георгій, Фарус Штефан, Кузик Георгій, Федоряк Штефан, Сливка Іван, Скорейко Олександр (Василь, Григорій), Скорейко Олександр (Василь, Іван), Савчук Іван Тодорович, Федоряк Николай Теодосійович. У 1925 році почина­ється ремонт церковної резиденції. Оскільки тодішня державна вла­да прийняла рішення, що утримання всіх православних культових будівель і майна переходить на рахунок парафій, то починається збирання необхідних коштів для ремонту парафіяльного будинку.

Інженер із Заставни Віктор Зетер приїздив у Борівці, щоб оці­нити потреби в ремонті резиденції. На цю експертизу витрачено 900 леїв. Примар села Георгій Скорейко і секретар Іван Карбашев­ський пишуть до Чернівецької префектури просьбу на дозвіл вклю­чити в бюджет комуни певну суму для церковних потреб, оскільки всі ремонти нже лягають на плечі села. Весь ремонт парафіяльного будинку оцінений в 400 000 лей. Парохія просила Консисторію і митрополії 11 допомогти коштами, бо село мало лише 326 хат пра­вославних і 362 глави сімей. Це православне населення села давало на церкву єдиний податок в розмірі 58 000 леїв.

Велику частину території земель комуни займали греко-католи­ки, що жили в Польщі (в Городенці), і вони не платили цих подат­ків. Згідно з державним Указом розпались і патрони церкви. Село ж зазнало значних збитків під час Першої світової війни. Були по­шкоджені будинки жителів села, а деякі були спалені. Ні церква, ні село не мали якогось виробництва, щоб отримувати доходи. Село відремонтувало своїми силами школу і давало гроші на ремонт це­ркви та парафіяльного будинку. І тепер знову всі витрати падають на плечі села, котре повинне до того ж ремонтувати дороги, мости і жертвувати прохачам. Люди платять досить багато — у 8 раз бі­льше податків, але не піддаються впливам інших вір і залишаються православними. Питання про ремонт резиденції йде на розгляд Ди­рекції культів і префектури Заставни. В 1925 році призначається комісія в складі примаря села Александра Скорейка і патрона цер­кви в Борівцях Маркуса Фішера, що володів землями села. Але Фішер не приїздив у село для вирішення цих питань. Маркус Фішер мав 71 га, а його брат Александр Фішер — 21 га. Юридичний казус полягав у тому, що ремонт будівлі почався ще до виходу державного Указу Дирекції культів, тому й вийшло різночитання: хто і скільки має дати коштів на цей ремонт.

14 травня 1927 року отець Іван Фрунзей приймає парафію від Івана Жоржа. Отець Іван Фрунзей (1886 р. н., з с. Чорногузи) в 1911 році закінчив богословський факультет Чернівецького університе­ту і того ж року був висвячений на священика.

Справа з ремонтом резиденції стараннями молодого й енергій­ного священика помалу починає зрушуватися з місця. Отець Іван пише в Консисторію Чернівецького владики про необхідність скла­дання нових розрахунків на ремонт, бо все вже подорожчало з часу складання попередніх. Та й сам ремонт потрібний набагато більший, бо одна стіна будинку впала. Вирішено ремонтувати парохіяльний будинок, сарай, надвірні прибудови. В 1928 році в Консисторії було затверджено витрати в розмірі 450 000 леїв. Сільська комуна на ці потреби давала 100 000 леїв, Єпископська Рада — 40 000 леїв, 230 000 леїв люди мали відпрацювати безплатно. Необхідно було ще 80 000 леїв. У 1928 році було почато цей ремонт. Нова покрівля бу­динку і сараю бляхою обійшлась у 105 602 леїв. Ремонт рухався далі. Парафія попросила Консисторію виділити обіцяні нею 40 000 леїв. 20 травня 1928 року були проведені Генеральні збори села, на яких було висловлено прохання, щоб ремонт робили свої сільські майст­ри: «Свій зробить краще, ніж чужий». Генеральні збори доручили провести ці роботи майстрам: Михайлу Скорейку, Александру Скорейку, Николаю Одинаку, Дьордію Гунчаку. Майстри зобов’язались виконати всі роботи згідно з кошторисами. Було отримано і 40 000 леїв з Консисторії на ці цілі. За роботу по покриттю бляхою витрачено 10 132 леїв. За хомути заплачено 1 085 леїв, за дерево — З 000 леїв, за пісок, вапно і гравій — 15 000 леїв. Залізоскоб’яні виро­би (замки, завіси) коштували 10 673 леїв. Матеріали для будівництва доставляли власники борівецьких крамниць: Маєр Делфінер, Нухім Менцель, Леон Шпінгель (3 м дров), Месман Мендель (цеглу), Мо-зес Бреєр (пісок). Всього бляхи на покрівлю парафіяльного будинку і господарських будівель витрачено 2 100 кг. Отець Іван Фрунзей виявився здібним організатором і мудрим керівником парафії. Ра­зом з людьми йому вдалося привести церковний дім у хороший стан, так що ця резиденція достояла й до сьогоднішнього дня і буде ще далі служити церкві і людям.

У 1935 році отець Іван Фрунзей починає благородну справу оно­влення і ремонту церкви. Для цієї роботи запросили церковного художника Еміліана Савчука з Боянчука, який мав оцінити вар­тість ремонту зсередини і зовні. Обсяг робіт був визначений таким:

• Оновити іконостас і стіни у вівтарі.
• Виготовити два нових вікна.
• Іконостас повністю розмалювати.
• Зробити ремонт стіни в галереї за вівтарем і дверей.
• В притворі зробити підлогу і художньо оформити його.
• Фундамент поновити і покрити дранкою.
• Спорудити казальницю.
• Підремонтувати хрест над вівтарем.
• Почистити Полікандр.

Ця робота оцінена в 40 000 леїв. Усі епітропи погодились з цією сумою. Роботи необхідно було почати після Паски і закінчити до дня Петра і Павла. Якщо майстер не зможе виконати ці роботи в строк і не дотримає слова, то церква заплатить тільки половину суми. Збори дали завдаток майстрові в 5 000 леїв. Суму в 30 000 леїв дадуть потім, а 10 000 леїв після закінчення робіт. Угоду, під­писану о. Іваном Фрунзеєм і майстром, засвідчили також і церков­ні епітропи: Василь Гунчак, Георгій Гунчак, Іван Сливка, Николай Одинак, Дмитро Савчук, Василь Гунчак Танасієвич, Василь Федоряк, Александр Скорейко, Георгій Федоряк, Дмитро Жуківський, Штефан Фарус, Петро Микитюк, Александр Жуківський. Почався збір коштів. Церква мала 17 000 леїв. 24 500 леїв на відновлення іконостасу пожертвував Іван Микитюк. Ці гроші отримані від про­дажу 2 жугурь землі, котрі і заповів Іван Микитюк на оновлення іконостасу. Отець Іван Фрунзей просить грошей в протоієрействі і в Єпископської Ради для проведення цих робіт.

25 березня 1935 року о. Іван пише в Консисторію і повідомляє, що ремонт закінчено добре і в строк і що парафія чекає дозволу на освячення церкви. В цьому листі відмічено і парафіян, що зробили великий внесок у ремонт церкви: Василь Дмитрович Гунчак, Гео­ргій Дмитрович Гунчак, Дмитро Гаврилович Савчук, Николай Тимофійович Скорейко — примар, Еміліан Савчук — художник з Бо­янчука. Настоятель просить Єпископську Консисторію нагороди­ти цих людей. У звіті про ремонт церкви о. Іван повідомляє Конси­сторію, що ремонт коштував 65 000 леїв. Було відремонтовано не тільки церкву, а й дзвіницю (поновлено дерев’яний верх). На ремо­нті дзвіниці допомагав майстер Леон Чайковський з Киселева.

Освячення відремо­нтованої церкви відбу­лось у жовтні 1935 року. Церкву освячували свя­щеники з усіх навколи­шніх сіл: о. Георгій Калинюк з Веренчанки,
о. Штефан Іванович з Киселева, о. Іван Фрунзей та о. Георгій Гулей з Борівців, о. Григорій Кристанович з Прилипчого, о. Іван Данилюк з Луки, о. Олексій Січанюк із Звенячина, о. Еміліан Горгіца з Хрещатика, о. Мисаїл Коча з Шишківців, о. Михаїл Козарійчук із Ставчаи, о. Іван Геба з Малятинців, о. Ігнатій Тотоєску з Юженця. На святі були присутні близько двох тисяч лю­дей. Після святкового богослужіння, котре проводилося з особливою урочистістю, були вручені Подячні Грамоти жертводавцям і майст­рам, а також попередньому пароху о. Івану Жоржу. Отець Іван Фрунзей отримав церковну нагороду — право носити червоний пояс. В кінці проповіді отець-настоятель виголосив прохання до парафіян використовувати в церкві тільки свічки з чистого воску, щоб не зако­пчувати стіни церкви після їх пофарбування. На святі були також при­сутні почесні гості з Чернівців: префект Винту, сенатор Марку, депу­тат Стусяк. Церковні торжества закінчились о 13 год 30 хв. Обід для почесних гостей цього великого торжества був даний у церковній ре­зиденції парохом о. Іваном Фрунзеєм.

У 1940 році, 8 квітня, борівецький господар Георгій Штефанович Федоряк і його дружина Олена подарували церкві підсвічник за 6 000 леїв і богослужбові одежі вартістю 8 000 леїв. Як свідчить Подячна Грамота, це були люди з «великою душею і чесним ім’ям». Парох зобов’язався служити в цих одежах у день Воскресіння Гос­поднього і поминати це подружжя за здоров’я на літургії без плати, коли він буде в них служити. А після їх смерті поминати на єк­тенії за померлих.

1943 року було проведено повну інвентаризацію всіх церковних маєтностей і володінь. Згідно з «Рlаn de Situatіе» № 885 від 29.01.1944 року, складеного Іnsресtоrus Саdаstrul Висоvіnа в Чернівцях, земе­льні володіння церкви складалися з 18 земельних ділянок загальною площею 20 гектарів, якими користувалися священик, дяк і паламар.

З настанням радянської влади для церкви почались нелегкі часи. Всі орні землі церкви відійшли у власність держави і були передані колгоспу. Священику залишили тільки город біля церкви та за ре­зиденції ю, однак і це поступово було відібрано. Разом з тим, почи­наються спроби відібрати церковний будинок-резиденцію, в яко­му з 1927 року жив отець Іван Фрунзей із сім’єю. Відбулось і судове слухання по цій справі. Однак судова колегія з цивільних справ Чернівецького обласного суду своєю ухвалою від 30.10.1950 року не задовільнила скаргу отця Івана Фрунзея і залишила в силі позов сільської ради про виселення сім’ї Фрунзея з резиденції. «Спірний будинок з трьох кімнат з оцинкованим дахом» — так було названо резиденцію спочатку. В наступному документі атеїстичної влади резиденція називається вже «покинутим будинком, де проживає гр. ФрунзеЙ І. Л.». За 1951 рік зберігся чорновик листа панотця: «До­ношу Вам ще до відома, що колгосп 1951 року забрав цілий город (лишив настоятелеві яко служителеві культу тільки 0,15 га з будин­ком), а мур, що був навкруг города — камінь — забрав на будову конюшень». Однак справа з відбиранням будинку не пройшла так швидко, як хотілось владі. З землею було простіше, бо вся земля була націоналізована. З будинком було складніше: не було ніяких підстав виселяти сім’ю священика з дітьми. Помер отець Іван Фрунзей, який багато натерпівся від радянської влади 1953 року (йому навіть доводилось переховуватись у сусідніх селах від пересліду­вань за його зв’язки з УПА). Похований він біля церкви.

У 1953 році священиком у Борівці призначається отець Андрій Кебало. Він був фронтовиком, мав бойові нагороди. Через це йому вдалось покращити парафіяльне життя і зберегти парафіяльний будинок. Був настоятелем одночасно і в Киселеві.

1957 року священиком Свято-Покровської церкви призначається отець Сафроній Полянко, котрий переїздить сюди із села Козиряни Кельменецького району. В цей час держава починає свої подальші спроби по відбиранню резиденції. Згідно з роз’ясненням Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР усі «при­тчові будинки підлягають націоналізації». І коли місцева влада ви­знала резиденцію вже не «покинутим будинком», а «громадським будинком, що був побудований до Вітчизняної війни для квартир духовенства»,— його було відібрано. Згідно з рішенням виконкому Кіцманської районної ради № 362 від 19 грудня 1957 року цей буди­нок було передано сільській раді. Так поступово було відібрано від церкви всі її маєтки. Пізніше було розібрано для потреб колгоспу сарай і конюшню, що були на подвір’ї церковної резиденції. Відно­шення до церкви з боку держави ставало все суворішим. У Церков­ному архіві зберігається розпорядження Борівецької сільської ради від 5 квітня 1961 року, яке повністю відображає ставлення держави до церкви, а не ставлення сільської громади та голови, від імені яких воно написано: «Священику Полянку. Борівецька сільська рада по­переджає вас, що 8 до 12.04.1961 року заборонити в церкві дзвонити ночами, щоб не було чути дзвонів. Правління служби кінчати до 8 години ранку. В разі порушення цього попередження ви будете при­тягнуті до відповідальності особисто».

Радянська держава щороку на свято Пасхи влаштовувала робо­чий день, щоб відвернути людей від церкви. Це розуміли всі, але народ і з цього становища знахо­див вихід. Все одно в кожному домі був кошик з освяченою паскою. Кожна сільська родина таємно хре­стила своїх дітей, так що отцем Сафронієм були хрещені і діти всіх сільських комуністів. У 1979 році з благословення єпископа Черніве­цького і Буковинського Варлаама почалася ціла низка робіт з ремон­ту і оновлення церкви. Було пофа­рбовано підлогу, оновлено худож­ній розпис стін, намальовано вели­кі настінні ікони. В 1982 році було проведено роботи по позолоті іко­ностасу і церковних бань. Це — ве­лика заслуга усіх парафіян. Боріве-цькі позолочені бані видно з дале­ких околиць, їх сяйво і блиск є свідченням любові наших батьків до Бога і до храму. Необхідно від­мітити велику заслугу церковного старости Василя Івановича Карбашевського, який багато років присвятив служінню нашій церкві.

В цей же час починаються роботи по упорядкуванню території навколо церкви: посаджені ялини, берези, декоративні кущі, туї, які обрамляють вхід до церкви. Попрацювало тут багато людей, роблячи свій посильний внесок. Необхідно також відмітити вели­ку працю в підтриманні належного порядку в церкві і навколо неї церковного паламаря Миколи Миколайовича Федоряка.

1990 року настоятелем Свято-Покровської церкви села Борівці стає отець Олег Полянко. Цього ж року починаються клопо­тання перед владою про повернення церкві резиденції. І 21 груд­ня 1991 року сільська рада села під головуванням Івана Григоро­вича Галіцького приймає рішення «Про передачу церкві примі­щення резиденції і землі, раніше їй приналежній». Даним рішен­ням фельдшерсько-акушерський пункт, що розташовувався в ре­зиденції, переходив в інше приміщення. Справа переїзду ФАП прискорилась переселенням голови правління колгоспу Т. С. Фаруса з будинку спеціаліста, і таким чином з’явилося приміщення, яке віддали під ФАП.

Роботи по впорядкуванню церковної території і церковної ого­рожі продовжувались і далі. А церковна огорожа була свідком багатьох історичних подій, що відбувались тут. Вона знає вікові­чні мрії борівчан про незалежну державу українського народу. На цій церковній огорожі вперше, ще в румунські часи, замайорів си­мвол свободи українського народу — синьо-жовтий український прапор. Пам’ятає про це і церковний староста. Збереглась розпо­відь Василя Івановича Карбашевського про те, як він, будучи зо­всім юним хлопчиною, бачив у далекі 30-ті роки бойовий вишкіл сільських хлопців, котрі займались ним таємно від румунської вла­ди, і команди подавались українською мовою. З великим трепе­том згадував він і про українські прапори під час приїзду в ті далекі роки до Борівців Чернівецького владики. Поки сільська влада видивлялась приїзду владики машиною із Звенячки і вітала його з наближенням до церкви, в цей час поміж сільськими пару­бками пройшла звістка про те, що необхідно поміняти прапори на українські, і в один момент це було зроблено. Потім довго жа­ндарми шукали, хто це зробив, але так і не дізнались. Про цю по­дію згадується і в книзі «Історія Буковини» А. Жуковського. Можливо, саме тому в пам’ять про всіх борівчан, що прагнули дер­жавної незалежності українського народу, в 1992 році православ­на громада села Борівці заявила про свій вихід із Російської Цер­кви і стала громадою Української Православної Церкви Київсь­кого Патріархату.

Цього ж року до села завітали гості з Канади: виходець села Валява Євген Кусий з дружиною Надією та пані Анастасія, за по­ходженням з села Бабин. Вони подарували церкві від імені гро­мади Святого Івана Хрестителя міста Норд-Баттелфорд провін­ції Саскачеван гарні богослужбові одежі. Гості розповідали, як на далекій канадській землі українці побожно ставляться до збе­реження української мови, звичаїв та традицій і рідної право­славної віри.

Наступного року біля церкви було поставлено Великий Хрест на честь Незалежності України із написом «Синам і дочкам України, які віддали своє життя за її волю». В 1995 — 1997 роках проведено роботи по ремонту і оновленню церкви, було зроблено, практич­но, новий і набагато міцніший фундамент. За це необхідно завдя­чити голові правління колгоспу «Буковина» Т. С. Фарусу, який надав матеріальну допомогу, і колгоспну будівельну бригаду, котра й провела усі ці роботи. Тепер наша церква стоїть повністю на новому бетонному фундаменті. 1997 року було поштукатуре­но дзвіницю зсередини. Цього ж 1997 року на храмове свято По­крови Пресвятої Богородиці до нашої церкви вперше завітав укра­їнський владика — митрополит Чернівецький і Буковинський Данило. 1998 року було виготовлено нові церковні двері і прове­дено великий зовнішній ремонт. Значний внесок у цю благород­ну справу зробили наші односельчани: В. В. Романко — голова Киселівського ССТ і В. П. Скорейко — голова Ставчанської агроспілки «Зоря», котрі пожертвували на церкву синю фарбу для фарбування стін ззовні.

Перед святом Покрови в 1998 році церковний староста Василь Іванович Карбашевський захворів і невдовзі помер, залишивши в спадщину нам гарно відремонтовану та оздоблену церкву. Новим старостою було обрано Юрія Андрійовича Федоряка, а його за­ступником Георгія Васильовича Фищука. 1999 року виготовлено нові вікна до церкви. В цей час наша церква прикрашається бага­тьма новими дарами: килимами, доріжками, іконами і вишитими процесіями. Це були дарунки: Лідії Фарус, Марії Калинюк, Настасії Карбашевської, Параски Гордей, Василини Федоряк, Оле­ни Шпак, Магдалини Баб’як, Василини Чайковської та її сина Талія з дружиною Василиною, Василя Федоряка, Марії та Николая Скорейків, Марії Жуківської, Олени Гунчак, Олени Георгіїв­ни Гунчак. Сергій Чернятинський виготовив для церкви нові ви­носні підсвічники (поставники) та подарував напрестольний хрест. Василина Гордей з родиною подарувала церкві богослужбові оде­жі жовтого кольору і церковне кадило.

Влітку 1999 року почались роботи по газифікації церкви. В них активну участь узяв сільський голова Іван Михайлович Гунчак та голова селянської спілки «Буковина» Самуїл Миколайович Біляр. Парафіяни зібрали кошти на ці роботи в розмірі 1532 грн.

В 2000 році в нашій церкві пройшли великі торжества на честь 2000-річчя Різдва Христового. Богослужіння на Різдво Христове пройшло особливо урочисто зі співами колядок хором, яким ке­рує Одарка Марківна Жуківська, та читанням Різдвяного Послан­ня Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, а також читанням Різдвяного Послання Митрополита Чернівецького і Бу­ковинського Данила. Торжества в єпархії проходили цілий рік, а в селі продовжувались і на саме храмове свято. В ньому взяли участь Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило та свя­щеники: о. Микола Король зі Ставчан, о. Сафроній Полянко з Киселева, о. Борис Жаровський з Юженця, о. Борис Бойко з Іванківців та уродженець села о. Василь Курилик з Білої. При зустрі­чі владики в церкві отець-настоятель виголосив вітальне слово: «Ваше Високопреосвященство, Високопреосвященнійший Митро­полит Чернівецький і Буковинський Данило! З великою радістю зустрічаємо Вас сьогодні ми в Свято-Покровській церкві в селі Борівці. Ваш святительський візит в день Покрови Пресвятої Бо­городиці наповнює наші серця радістю і глибокими духовними переживаннями. Блаженний Андрій і учень його Єпифаній у Вла-хернському храмі Константинополя побачили Матір Божу, що тримала в руках розпростертий Омофор і молилась за народ. За­ступництво і молитва Божої Матері дали можливість і нашому українському народові просвітитись світлом Христової віри. Тру­дами Святої рівноапостольної княгині Ольги і Святого рівноапо­стольного князя Володимира і на наших землях постали церкви на честь Покрови Божої Матері. Сьогодні Діва стоїть у храмі й з ликами святих невидимо за нас молиться Богу, всі сили небесні вклоняються, апостоли з пророками радуються, бо за нас благає Богородиця Надвічного Бога. Це величне свято здавна любиме нашим українським народом. Заступництво і молитва Божої Ма­тері потрібні нам особливо сьогодні, коли наш народ, збудував­ши свою незалежну державу, йде до утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Ваша невтомна архіпастирсь­ка праця, Високопреосвященнійший Митрополите Данило, на цьому нелегкому шляху з любов’ю сприймається побожним бу­ковинським народом. Тож просимо Вас, Ваше Високопреосвящен­ство, увійдіть у наш храм і помоліться за нас, і благословіть нас своїм святительським благословінням».

У 2001 році уродженка села Борівці Ярослава Миколаївна Качковська привезла з Єрусалима і подарувала Свято-Покровській церкві лампадку з благодатним вогнем, котрий був запалений на Гробі Господньому у Страсну П’ятницю Патріархом Ієрусалимським.

Список священиків, що служили в Свято-Покровській церкві села Борівці

Отець Ілія Петрович, 1789 р.

Отець Георгій Кулієвич, 1806 — 1819 рр.

Отець Симеон Романович, 1819 — 1831 рр.

Отець Леон Воробкевич, 1831 — 1845 рр.

Отець Георгій Гнідей, 1845 — 1853 рр.

Отець Гавриїл Калинчук, 1853 — 1897 рр.

Отець Тіт Фліут, 1897 — 1898 рр.

Отець Георгій Мандрич, 1898 — 1900 рр.

Отець Ілля Вербовський, 1900 р.

Отець Николай Джурумія, 1900 — 1920 рр.

Отець Іван Жорж, 1920 — 1927 рр.

Отець Іван Фрунзей, 1927 — 1953 рр.

Отець Андрій Кебало, 1953 — 1957 рр.

Отець Сафроній Полянко, 1957 — 1990 рр.

Отець Олег Полянко, з 1990 р. – 2001 р.

Отець Василь Бойко, з 2001 р. –

 

КАПЛИЦІ ТА ПАМ’ЯТНІ ХРЕСТИ

Майже на кожній вулиці нашого села є каплиці. Сьогодні їх нараховується 12. Це — каплиця біля ставу на куті Ланци, капли­ця Погач Ганни на верхній вулиці кута Ланци, каплиця Жуківського Василя на центральній вулиці кута Ланци, каплиці Боднара Олександра, Гордея Георгія, Романка Василя на куті Вуланка, каплиця Карбашевської Марії на куті Бондарівка, каплиці Хме­льницького Михайла, Гунчака Степана, Кузика Дмитра, Жуківської Василини на куті Осередок, каплиця Гунчака Миколи на куті Погорилівка.

Дві каплички ще в часи радянської влади люди змушені були перенести на цвинтар. Це капличка Одинака Михайла, що була біля школи, і капличка Скорейка Михайла з Гостинця. На місці розібраної каплиці ґазди Федоряка Георгія Степановича, котро­го з сім’єю вивезли в Сибір, побудовано магазин. Цікавими є істо­рії цих каплиць, цих маленьких осередків духовності, адже вони споруджувалися в селі з давніх-давен. Старші люди села розпові­дають про те, що найдавнішою каплицею в селі є каплиця, що сто­їть біля ставу. Їй уже біля 150 років. Побудував її ґазда Погач Ми­хайло. Існує переказ, що це був заможний чоловік, якому багатс­тво саме йшло в руки. Та не щастило йому з дітьми — помирали. Дуже зажурився він цим, і поїхав у Сучавський монастир помоли­тися. У Сучаві на брамі біля церкви Михайло, як і всі люди, що туди приїздили, витягнув папірець, на якому було написано: «Як приїдеш додому, то підтягни вище криничку, що знаходиться в кінці твого городу, і все буде гаразд». Повернувшись додому, Ми­хайло так і зробив. А коли його дружина народила одне за одним п’ятеро дітей, він на радощах вимурував за здоров’я своїх дітей цю каплицю.

На верхній вулиці кута Ланци знаходиться каплиця Погач Ганни. Її син Іван розповідає, що мати побудувала її в 1944 році. На ній є імена чотирьох близьких їй людей. Серед них Курилик Дмитро Іванович, який помер у 9 років. Ця каплиця стоїть на родинній землі Куриликів, з якої вийшов видатний український художник Василь Курилик, який народився, жив і творив у Ка­наді.

На центральній вулиці кута Ланци Жуківський Василь в 1938 році збудував каплицю за здоров’я своєї дочки-інваліда Олександри. І до сьогодні дочка доглядає за каплицею. Каплиця Карбашевської Марії, що знаходиться на куті Бондарівка, побудована її батьком, дуже побожною людиною Кравчуком Миколою. Його син був монахом, відвідав Ієрусалим, і тільки в старечі літа побу­вав в отчому домі. Батько із туги за сином побудував за його здо­ров’я цю каплицю.

В селянина Одинака Михайла дуже хворіла жінка, і він за її здоров’я поклав каплицю та й прожив з дружиною ще довгі роки. Так, кожна з сільських капличок має свою історію і посвяту. Романко Василь поставив каплицю в пам’ять про свого померлого батька. Освячення каплиці пройшло з великою урочистістю, за участю церковного хору та жителів села. На обійсті син за померлого батька влашту­вав для односельчан поману. Це не остання збудована каплиця в нашому селі.

На центральній вулиці кута Ланци була капличка Скорейка Онуфрія Георгійовича, розібрана на початку шістдесятих на ви­могу влади.

Крім капличок, у нашому селі, найчастіше на своєму полі, наші предки любили класти пам’ятні хрести. Багато років біля дороги, що веде на Штефанівку, стояв великий Антощуків хрест. Сільсь­кий переказ говорить про те, що в давнину, йдучи додому до Ба­бина, Антощук заблудився на цьому полі. Він блукав цілу ніч і мало не замерз. Коли, втомлений, він присів відпочити, то саме на цьому місці він спам’ятався, де він є. Саме тут і стоїть хрест, який люди назвали Антощуків.

Жуківська Олена Олександрівна поклала хрест у пам’ять про свого чоловіка, котрий помер у Канаді, куди він подався на заро­бітки. Зароблені гроші він надсилав молодій дружині й трьом ді­тям. Жінка за ці гроші купувала для дітей поле та вірно чекала чоловіка. Чоловік раптово помер на чужині, а дружина на купле­ному полі поклала в пам’ять про нього хрест.

За садом на власному полі вдова Кісочка поклала хрест у па­м’ять єдиного сина, який помер дуже молодим.

Біля Кругляка був Олексів хрест на його ж полі. Вздовж гостин­ця знаходилися три хрести першого ґазди в селі Федоряка Георгія Степановича. Перший — на місці збудованої контори, де було його поле, другий — навпроти тракторної бригади, третій — навпроти поля Мар’янка. Попри гостинець стояли ще хрести Скорейка Ми­хайла — двірника і Попович Василини. В границі під штрикою сто­яв хрест Гунчака-Лухсецкого. Проте, майже всі ці хрести були зруй­новані радянською владою. У Дубках на могилах ще з часів авст­рійської війни зберігся Фарусів хрест. Фарус Степан Тодорович ба­чив, як поховали там загиблого солдата, і поклав на цьому місці дерев’яний хрест. У центрі села, біля церкви, стоїть високий хрест. Він поставлений у пам’ять про відміну панщини в Австро-Угорській імперії, указ про що вийшов у 1848 році. Поруч стоїть новий хрест, присвячений усім репресованим односельчанам. Саме до цього хреста приходять борівчани 24 серпня, щоб відсвяткувати День Незалежності нашої Соборної України та пом’янути тих, хто віддав своє життя за її волю.

На Яківчиковій долині стоїть найстаріший хрест у селі, вже на­половину зруйнований, поставлений у 1812 році Скорейком Гео­ргієм на знак придбання ним нових земель.

Запис від Фаруса Степана Тодоровича

Моліться щомиті, щоднини,

І дякуйте Богу за все, –

Тоді в останні хвилини

Богородиця всіх спасе.