Фесик Юлія – учениця 11 класу, цікавиться питаннями історії, правознавства, екології. Переможець районної олімпіади з німецької мови та правознавства. Захоплюється бісероплетінням, переможець обласного конкурсу декоративно-прикладного мистецтваб Іричук Альона – учениця 8 класу, захоплюється танцями, цікавиться питаннями краєзнавчого характеру.
Таке все тут миле, доступне і гідне,
Високі тополі і тихе село…
Таке сокровенне, насущне і рідне,
Воно в мою душу навіки вросло…
Культура
Мешканці села не залишалися осторонь культурного життя. Ще за австрійських часів, коли на політичні настрої жителів села намагалися впливати різні політичні сили, в першу чергу народовці і москвофіли, у 1870 році у Чернівцях було засновано товариство «Руська рада», яке активно виступало на захист політичних прав українців краю; одним із активних діячів цього товариства в 1903 — 1904 рр. у Борівцях був Михайло Пугач. Народовці свій вплив поширювали через читальню, яка в 1910 році була відкрита в Борівцях. А москвофілам у 1913 році вдалося в селі скликати і провести невеличке віче.
Перша хата-читальня товариства «Руська бесіда» була розміщена у єврейській хаті, де зараз проживає Купіна Марія Павлівна. Завідував цим культурним осередком Пелешатий Василь Іванович.
Друга хата-читальня і лекційний зал були на тому місці, де нині проживає Шиндишевська Світлана Миколаївна, завідуючим був Білоголовка Дмитро Андрійович. У читальнях проводились репетиції п’єс і концертів. Коли Дмитро Білоголовка прочитав твір І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», йому так сподобалось ім’я героїні твору Немидора, що він назвав одну із своїх дочок Немидорою.
В період румунського панування не дозволялося ставити українські п’єси, але молодь не боялася заборони. Так, постійно вистави ставилися в Олексовій стодолі на Ланцах. У репертуарі самодіяльного театру були п’єси «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», сценарії яких друкувалися у дитячому журналі «Ластівка». Активну участь у драматичному гуртку брали Чарська Олена, Скорейко Олександр, Скорейко Олександра, Федорович Василина, Пелешатий Василь, Гавдун Георгій, Кравчук Георгій, Черський Омелян, Жуківський Олександр, Скорейко Микола, Скорейко Магдалина, Карбашевська Марія, Жуківська Олександра, Гуцуляк Іван, Черський Володимир та інші. Особливо гарно співали і одночасно керували театром Гавдун Георгій і Пелешата Василина. При хаті-читальні був хор, в якому брали участь 25 дітей.
У післявоєнний період було відкрито клуб і бібліотеку. До 1969 року вони знаходились у хаті В. В. Карбашевського. В 1969 році було відкрито новий сільський Будинок культури на 350 місць. Завідуючими бібліотекою працювали Найденова Катерина, Гунчак Олена Василівна, Українець Ганна Іванівна, Литвин Василь Васильович, Одинак Магдалина Павлівна. Бібліотечні працівники проводили індивідуальну і масову роботу. Постійними стали огляди книг у виробничих підрозділах, читацькі конференції. Бібліотекарі організовували книжкові виставки і літературні композиції, брали участь у організації відзначення державних і релігійних свят. Бібліотечний фонд становить 11000 примірників книг. З 1963 року по сьогодні завідуючою бібліотекою працює Одинак Магдалина Павлівна. В 1966 році бібліотеці села Борівці присвоїли звання культурно-освітньої установи відмінної роботи. В 1977 році Одинак М. П. було занесено до обласної книги пошани, а в 1993 році вручено диплом «Кращому за професією» — кращий бібліотечний працівник області за 1982 рік.
При сільському клубі в перші післявоєнні роки почали працювати гуртки художньої самодіяльності. Пізніше було створено хор, хор-ланка, вокальні групи, драматичний театр. При Будинку культури працювали агіткультбригада, обрядова група. Завідуючими клубом, а потім Будинком культури працювали Хибовський О. М., Гельфман Л. П., Задорожна М. Г., Білоголовка А. Д., Бідулька Д. І., Цебрик П. О., Жуківська В. Д., Буняк Д. Ф., Дутчак В. М., Ткачук Ю. І., Палагнюк М. В., Палагнюк В. М., Біляр О. М., Бабчук Г. І., Бабчук Г. М., Біляр М. М.
Окремо слід відмітити схильність борівчан до малярства. Так, велику популярність наприкінці XIX ст. мав церковний сільський маляр Чайковський. Про нього згадує професор Є. Липецький, що коли він був ще малим хлопцем, то мама його замовляла в Чайковського ікони, й бачив його образи, хрести, хоругви та інше. В його робітні працювало кілька учнів, а він тільки викінчував намальовані образи й, мабуть, різьбив. Його образи були дуже барвисті.
Одним із всесвітньо відомих художників сучасності став Курилик Василь Дмитрович — канадський художник українського походження. Народився у 1927 році в провінції Альберта, Шандро, околиці Віллінгтона. Батьки його — емігранти з Бо-рівців. Дитинство майбутнього художника припало на «голодні тридцяті» роки затяжної економічної кризи. Поневіряння батькової родини (не багато, не мало — дев’ять душ) укарбувалося в дитячу пам’ять, щоб пізніше відродитися на полотні. Середню школу закінчив у Вінніпегу, далі вчився в Манітобському університеті і Онтарійському художньому коледжі. У 1949 році одержав ступінь бакалавра мистецтв. У 1950 році він їде до Мексики, де знайомиться з малярством Дієго Рівери, Хосе Ороско, Девіда Сікейроса. На подорож до Європи бакалавр заробляв в онта-рійських лісах поблизу Кокрейка, працюючи на лісоповалі. Через два роки молодий художник прибуває до Європи. Відвідує Бельгію і Голландію — його гостро цікавить творчість Пітера Брейгеля-Старшого. Та найдовше жив в Англії. Повернення до Канади відновило йому сили. Нарешті прийшло визнання. Василь Курилик не тільки малює, але й пише. Він автор та ілюстратор кільканадцяти книжок. Найбільш відомі з них «Зима хлопця з прерій», «О, Торонто», «Страсті Христові», «Поля», «Лісоруб», «Останні з Арктики», «Європейське життя в Канаді», «Куриликів край», «Куриликова Канада»… Він також ілюстрував твір канадського прозаїка В. Мітчела «Хто бачив вітер» і книгу «Лис Микита» Івана Франка в англійському перекладі. В 60-х роках Курилик знайомиться з сім’єю Ольги і Миколи Колянківських, які в 1970 році купили зібрання його творів і відкрили художню галерею у Ніагара Фаллс. У 1970 році Василь Курилик здійснює свою першу поїздку в Україну, об’їхав чимало українських міст, відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі, був у Криму і в Сурамі, де померла Леся Українка. Відвідав Київ, Харків, Одесу, Львів, Запоріжжя, Полтаву. Але найважливішою видалась йому мандрівка в Борівці на батьківщину його батька та дідів. Тут, у селі, він пробув лише чотири години… Але цього виявилося досить, щоби прикипіти серцем до зеленої Буковини. Свою картину «Дух Шевченка витає над Канадою» автор подарував Київському музеєві Т. Г. Шевченка. По поверненню до Канади він звертається в посольство СРСТ за дозволом на шеститижневу поїздку в Борівці та Русів — батьківщину Василя Стефаника, улюбленого письменника. Тільки в 1977 році художник одержує дозвіл на поїздку, коли він був уже смертельно хворий. На жаль, часу в нього лишалося дуже й дуже мало. І на єдине застереження дружини від поїздки він відповів: «Я поїду, Джін, навіть коли б мали нести мене на ношах».
До Борівців він прибув у вересні. Два тижні в селі були, мабуть, найпліднішими в його творчому житті: художник намалював 100 малюнків і 6 картин. 4 картини Василь Курилик подарував товариству «Україна», на запрошення якого здійснив цю подорож.
Перше полотно має назву «Гуси гелгають на першу асфальтову дорогу в селі Борівцях». Тут зображено центр села: будинки, магазин, паркани. Чорна, мов смуга ріллі, асфальтова стрічка вперше пролягла селом. Це — подія. Гурт людей спостерігає, як каток гладенько вирівнює асфальт. Ґелґочуть гуси, обпікши дзьоби об гарячий «грунт». Той шлях став ознакою нового життя на селі, сторінкою його соціального розвитку.
«Контраст» — назва картини з глибоким соціальним змістом. На передньому плані широкий зелений лан. Ліворуч за конячиною йде селянин, і за плугом лишається вузька смужка ріллі, праворуч — потужний трактор дев’ятьма борознами оре спільне поле. Далеко в долині лежить село. Обіцяючи погожу днину, під високим синім небом світліє обрій…
Третю роботу автор назвав «Механічна «баба» місить тісто у пекарні в Борівцях». Ця пекарня годувала дев’ять навколишніх сіл. І тут вдало вияскравлено характерну ознаку сучасного буковинського села. Куриликова механічна діжа — мов робот з дистанційним керуванням. Технічний прогрес прийшов не лише у колективні господарства, а й вніс нові мотиви і в усталені сільські традиції…
За час свого короткого перебування на буковинській землі Василь Курилик встиг дуже багато. Весь час з мольбертом у полі, на вулицях, на сільській околиці. До нього звикли, як до місцевого хлібороба, що плекає майбутній урожай. Очевидці пригадують: якогось дня забігла до хати з поля дівчина і, збентежена, розповіла, що бачила художника, який лежав на ріллі. Всі подумали, що йому зле, й хутко подалися в поле. Василеві Курилику справді було зле. Він не міг розповісти наполоханим людям про все, що коїлося у його душі, які думки обпалювали його уяву. Він лише стиха мовив: «Все гаразд. Я тільки шукав свого коріння»…
Помер Василь Курилик 3 листопада 1977 року. Працював над малюнками буквально до останніх днів свого життя. Василь Курилик пішов із життя в розквіті свого таланту. Він уже був визнаним майстром, планувалися його виставки в Лондоні і Варшаві. Художник мріяв і про виставку в Україні, яку хотів збагатити новою серією малюнків, зроблених на Буковині. Василь (Вільям) Курилик був нагороджений Орденом Канади — найвищою нагородою, яку може отримати цивільна особа в цій країні.
ПРИСЛІВ’Я І ПРИКАЗКИ, ЗАПИСАНІ В БОРІВЦЯХ
В очі — як лисиця, а заочі — як змія.
Пробігли роки, як капуста несолена.
Поки бідніший, доти й рідніший .
Прийшов косити, коли сіли пити.
Учи лінивого не батогом, а голодом.
Плентаєшся, як Шльома до Заліщик
Такий розумний, як Мошків кінь – без одного Василя обійдеться весілля
Біда навчить кашу їсти
Сказав: ні пришити, ні прилатати
І білий хліб проїдається
Масти собі голову
Най тебе шлях трафить
Дивиться, як Гафіца з-під лави
З цієї муки кулеші не буде
Порожню торбу ніколи не наповниш
Щоб тебе качка копнула
Робить, як мерзле горить
Робиш, як у рукавицях
Рахувати і горобець навчиться
Хвальби на чотири столи, а покласти і на один нема що
Людей питай, а свою голову май
Як прийшло, так і пішло
Один розум добре, а два—краще
Не шукай коло мене гудка
Надувся як капшук
Не шукай добра, де порядку нема
Не лічи в чужій кишені гроші
Кому ведеться, тому й когут несеться
Добро довго запам’ятається, а зло ще довше
Надувся, як тісто в кориті .
Їсть, як іржа залізо
Вставай, чоловіче, вже третій когут кукуріче
За спання не купиш коня
Багачеві й дідько дитину колише
Не роби з тата вар’ята
Лисий, як макогін
Змерз, як пес
Тішився, як дідько цвиком
Щебече, як ластівка
Від Станіслава до Кракова — біда однакова.
Записали учні:
Наталія Савчук, Тетяна Снятинчук, Наталія П’ятківська