Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Над розділом працювали:
Сюрісь О.В., вчитель української мови та літератури,
Вакарюк С.С., вчитель української мови та літератури,
Вакарюк Анна, учениця 11 класу,
Тодорюк Ольга, учениця 11 класу
Весілля
Весілля – велика і визначна подія в житті моїх односельчан. Це і музику запальну найняти і кухарку майстерну ,і гостей знатних запросити.
Ходять просити на весілля молодий з дружбою і молода з дружкою. «Просили Вас мама й тато і я Вас прошу, щоб Ви прийшли до нас на весілля». Дівчаток запрошують у дружки до молодої, а до молодого – в світивки ; хлопчиків – у дружби.
За тиждень готуються до весілля; печуть кістечка і торти, медівники і завиванці,а найбільш відповідальна робота в кухарки : спекти батьківські калачі. Вони мають свою форму і розмір , і треба, щоб були вони високі, пухкі, рум’яні .
Всім сусідам робота найдеться перед весіллям.
У четвер зранку йде молода з дружкою в сад по барвінок для свого вінчального віночка. Рве , а свашки приспівують:
Вийшла молода тай до города,
Тай до зіллячка свого
Тай рве барвінок собі на вінок
І жалібненько плаче
Вийшов до неї її ненечко
Тай став її ся питати:
«Чого ти донечко плачеш?
Тай чи жаль тобі подвір’я цего
Чи мене старенького?»
«Ой не жаль мені подвір’я цего,
А ні Вас старенького,
Лишень жаль мені за русов косов
За дівоцков нашов.
Музика грає дівки гуляють,
Лише мене не пускають.
Ні до дівчаток, ні до жіночок,
Лише під золотий віночок.
Як вінок ми зачинали
Нам горівки з перцем дали.
Ой чи з перцем, чи не з перцем,
Тай коби з добрим серцем.
Шиє мамка ввечорі віночок донечці.
Ой вінку, вінку, тай зеленого барвінку,
Тай як добре тебе шити
Та як мало тя носити.
У неділю цілу днинку,
Понеділка половинку,
У вівторок на клиночку,
А в середу в подушечку.
Дошиває до кінця вінок матка вінчальна.
В суботу перед весіллям за традицією молодий приносить молодій капці вінчальні, турпан-покривало й обмінюються своїми подарунками:
Ой гу-гу на рогу
Шабля на клиночку.
А хто мене поцілує
Дам сорочку.
А хто мене поцілує
Тай в обидва лица
А я ще постараюсь
Тай дам портяниці.
Молодий з дружбами сідають за столи, а дружки молодої прикрашають приміщення, де буде весілля: килимами, квітками, вінками. Лунають жарти, пісні, сміх.
А ось і неділя: довгождана, весела і сумна – молода піде від своїх ненька і мамки в невістки, і заплаче мама за дочкою, що не буде помічниці в хаті, а свекруха зрадіє невістці, бо, як кажуть в народі: «Оженила мати сина, тай прибула в мами сила».
Але це потім, а зараз: веселий марш на подвір’ї запрошує гостей.
Молоді збираються до шлюбу. За батьківським калачами клонить віночок мама і тато молодим.
Залежав барвін
Барвінковий він
Не калинка ся ломи
Ненько калачі клони
Білими рученьками
З добрими гадочками.
Мама надягає донечці віночок вінчальний, молода дякує батькам, цілує їм руку:
«Дякую Вам, неньку, і Вам мамко, за ночі недоспані, за те, що до людей довели, виростили і викохали, не осоромлю вас ніде».
Мама з татом осипають молоду житом, цукром, свяченою водою на щастя, на добро. Свашки, дружки, дружби, гості виряджають молодих до шлюбу.
Ой зацвіла калиночка білий цвіт
Файна наша молоденька на весь світ.
Ой попе, попе, батьку наш
Тай звінчай же своїх діток з поміж нас.
Тай першу дитину Галину
А другу дитину Івана.
Урочисто і хвилюючи звучить клятва молодих на вірність в коханні,на добро,на повагу, на щирість.
Друзі, близькі, знайомі вітають молодих з урочистою подією. Зичать їм всіх благ земних. Повінчані, одружені повертаються молоді додому до гостей, а матка з батьком частують цукерками та ласощами людей.
Вийди, нене, против мене
Вийди, нене, против мене
Запитайся, нене, в мене
Запитайся, нене, в мене
Чи далеко ми ходили
Тай чи добре ми гостили.
Всі гості з нетерпінням чекають заклику до заводу, і ось.
Дай же,Боже, в добрий час,
Як у людей, так і в нас.
В цю веселу годину
Розвесели родину.
Гай ну-ну, гай ну-ну
Розвесели родину.
Мама з татом частують гостей: «Дякуємо Вам дорогі гості, чесні, грешні, сільські, сторонські, що завитали Ви до нас, у нашу гостину, веселіться і вгощайтеся в добру годину».
А свашки заводять:
Пшеничка ланами
Жито облогами,
Просимо батька,
Просимо матку,
Просимо гостей,
просимо чесних,
Просимо грешних
Обідати з нами.
А ще пісня батькові і матці:
Ой виросла калиночка
Від стола до стелі
Пийте, батько, горівочку
Тай будьте веселі.
Ой виросла калиночка
Від стола до стелі
Пийте, матко, горівочку
Тай будьте веселі.
Пийте, батько, горивочку
Потрошки, потрошки,
А би Вам ся не робили
Попід очі зморшки.
А наш батько чорнобривий
А наш батько годний
Чому такий не гонорний
Господар ні одний.
Наша матка чорнобрива
Наша матка пишна
Наша матка така файна
Як булка пшенична.
Понад гору високою
Летіли вірмени
Напийтеся, пане батьку,
Горівки до мене.
Понад гору високою
Летіли вірмени
Напийтеся, пані матко,
Горівки до мене.
Батько добрий
Матка нє,
Бо горівки не дає.
Понад гору високою
Летіли вірмени
Лишіть,батьку, свою матку
Тай ходіть до мене.
Не будете, пане батьку,
Нічого робити,
Лише будете білі ручки
В кишенях носити
Тай будете, пене батьку
Голодні ходити.
У святковому приміщенні лунає музика, сміх. А далі свашки співають, щоб курку дали:
Бийте, коточки,
До запічної бабки,
Щоб си здогадала
Перед батька
Курку дала.
Печену курку гарно прибрану з тортом несуть помічниці кухарки:
Ой, курочка-рябушечка,
Тай ку-ку, тай ку-ку,
А учора сивушечка
Грабалось на току,
А сьогодні прилетіла
Перед батька
На стіл сіла.
Не гадайте, пане батьку,
Що це є Вам шутка
Витягайте п’ять соток,
Бо це сита курка.
Батько платить кухарці за курку, частує помічниць кухарки за їх роботу і роздає гостям курку від батька і матки.
Весілля продовжується. Гості танцюють, співають. Особливо веселиться молодь: танцюють косої, рускої, гори – мари і веселої верховинки. Але чути пісню з дороги:
Ой рихтуйси, молоденька, рихтуйся.
Тай від мамки, тай від ненька відсунься.
Тай до свого молодого присунься.
Ой у полі, в полі
Сніги, морози тай зима
Заморозимо пана молоденького
Тай коня.
Та як це вчула наша молода із-за стола
Винесла йому горівки-меду тай вина
Тай розморозила молоденького тай коня.
Свашки просять свата пустити їх в хату:
Ой , свату, свату,
Бійтиси Бога,
Не тримайте нас коло порога.
На дворі мороз,
Стояти не мож,
На дворі плитки
Студено в литки.
Молода з татом і з мамою виходять до гостей молодого, частують їх, запрошують на подвір’я. Молода перев’язує старостів рушниками, які сама вишивала.
Лунає марш, гості заходять на подвір’я з піснею:
Якби не ти, тай не я
Не було би весілля.
А то ти тай я
Відбудеться весілля.
Дай же, Боже, в добрий час,
Як у людей, тай у нас.
В цю веселу годину
Розвеселимо родину.
Всі сідають за столи. Мама з татом клонять колачі молодим.
Залежав барвін,
Барвінковий він,
Не калинка ся ломи
Мамка колачі клони.
Гості молодого сідають за святкові столи, вечеряють, гостюють у молодої. Після вечері починається частка:
Ой кувала зозуленька
Тай кує, тай кує.
Молоденька своїх гостей частує.
Тай ще буде частувати,
Бо гадає ґаздувати.
Молодий дає дари батькам молодої, батькам вінчальним. Молода перев’язує турпанами світилок, а брат молодої покриває її покривалом і після цього молодий викуповує у брата свою жінку.
На адресу молодих звучать багато добрих слів добра, радості, сонця. «Миску гороху і сина до року», – зичать гості молодим. Звучать жартівливі пісні свашок:
Дощик накрапає,
Жовнір марширує.
Подивіться, люди,
Що гості дарують.
Від імені молодих припрошають до частки:
Ой , роде, роде, багатий,
Даруй нам грошей багато.
Після частки молодий забирає молоду до себе додому.
Чи я тобі, моя мамко, не робила,
Що ти мене проти ночі спорядила.
Проти ночі, проти ночі темненької
До свекрухи, до свекрухи лихої.
Бо свекруха не мамочка, не збуде,
Але піде до сусіди
Тай посуди.
Ой спит моя невісточка, не встає,
Вона видий ґаздувати не гадає.
Ой сідай, сідай, серце закохане.
Най не стоя коні в возі
Плаканєчко не поможе,
Бо ти вже моя, бо ти вже моя.
Ой зараз, зараз буду я сідати
Я ще свому ненечкові не дзінькувала.
Ой дзінькую тобі, неньку,
Що тримав мене маленьку
Більш не будеш, не будеш.
Ой дзінькую тобі, мамко,
Що будила мене зранку,
Більш не будеш, не будеш.
Ой дзінкую тобі, брате,
Що ловив ня навкруг хати,
Більш не будеш, не будеш.
Ой дзінкую вам, пороги,
Що втирали хлопцям ноги
Тепер не будуть.
Дружки, сестри молодої, взявшись за руки, співають прощальну.
Молода перехрестившись на чотири сторони, ділить калач над головою, дякує всім: «Дякую Вам, неню і мамо за доброту вашу, вам, дівчата, за товариство і щирість, вам, хлопці, за гонор, вам, сусіди, за добре слово».
Дівчата беруть по скибочці калача від молодої аби цього року і їм заміж вийти.
Молода прощається з усіма, а свашки співають:
Ой гречані пироги,
молочная каша.
Прощавайте, свашки- любки
Вже молода наша.
Гості, батьки молодого чекають уже молодих і чують пісню:
Ой втвори ти, моя мамко, нову браму,
Веземо тя невісточку файно вбрану.
Ой втвори ти, моя мамко, ворота,
Веземо тя невісточку кращу злота.
Ой втвори ти, моя мамко , віконце,
Веземо тя невісточку, як сонце.
Ой втвори ти, моя мамко , кватирку,
Веземо тя невісточку багатирку.
Молодих запрошують на подвір’я. Звучить танець для молодих.
Увійшла молода у нові двори
І сплеснула в долоні.
Хусточку носи, ненечка проси
Чи його перепроси.
Хусточку гозмут
Мене не приймуть.
Тай бідна моя головка.
А тоді частують молодих гості молодого. Допізна ще лунає музика, пісні, жарти. Пізно ввечері, а той перед ранком розходяться гостя додому.
На другий день весілля молода прибирає в хаті, а їй смітять і співають:
Ой летів горобець попід стелю.
Не копоти, не пороши молодим вечерю.
Таки буду порошити,
Таки буду копотити.
Таки буду молоденьким
Назбитки робити.
А в цей час у молодої дома готуються з пирогами йти. Прийшли вже свашки, місять тісто, готують сир і ліплять вареники, й йдуть до батька й матки просити з пирогами в гості до фіни йти:
Ой з нами, батьку, з нами
На калинові сани,
На кедровії мости
До своїх фінів в гості.
Куда наш батько йшов
Туда васильчик зійшов.
Куда наша матка йшла
Туда рутонька зійшла.
Васильчик зелененький,
а наш батько молоденький.
Рутонька зелененька,
а матка молоденька.
Передає і мама рідній донечці своє добре слово:
Ой настала годиночка. Настала, настала,
Що мамочка до донечки з обідом післала.
Та й післала штири воли,
а шостого фірманчика,
щоби обід відвіз.
Тай казала мама зятю:
Шануй ми дитину,
Тай пускай її щонеділі
до мене в гостину.
Тай минула друга.
а донечка у мамочки
в гостині не була.
Дружби молодого почули, що йдуть з пирогами, сховали молоду й поки її не знайдуть, не пустять на подвір’я гостей.
Ой ходила молоденька понад воду,
Визирала молоденька свого роду.
Ой до мене мій родочку, до мене
Не меш мати сором очку за мене.
Ой свату, свату, бодай вас
Залетіло наше гусє межи вас.
А наше гусє значене,
На голівці наше гусє змочене.
Дружби виводять молоду, вперезану в горбочку, завиту в турпан, гарненьку молодичку. Гості заходять на подвір’я і співають:
Ой , свату, свату,
Бійтиси Бога,
Не тримайте нас коло порога.
Ой , свату, свату,
Розширяй хату – нас є сто штири,
щоб си вмістили.
Молодій дають обід, сідають за столи, пригощаються всі пирогами з сиром. Але довго в гостях не велено сидіти.
Всі схоплюються й з співом виходять на подвір’я:
А в нашого свата, свата
Мальовані лавки,
Ми як сіли, прикипіли,
Додому ні гадки.
Молода прощається зі своїми гостями, дякує їм за обід. Гості вирушають в дорогу:
Ой ледом, ледом тай ожередом.
Ми пили в сватів горівку з медом.
Ой свату, свату, що ви робили.
Чим ви горівку засолодили.
Ми в лісі були
Бідняка вбили
Сім відер горівки
Засолодили.
Другий день такий же святковий і веселий. Лунають музики, пісні.
А третій день батьки вінчальні ділять батьківські калачі. Два чоловіки (з рідні молодих) на рушниках несуть калачі, підходять до батька й просять викупити в них ці калачі. Їм дають дорогий викуп, ще й рушники від калачів. Батько з маткою ділять на всіх гостей.
Колачини закінчуються пізно ввечері. Вже гості дякують господарям за святкові веселі дні, зичать їм здоров’я, рідні доброї, сватів щирих, всіх благ земних.
Майстрині нашого села
Людині треба, щоб її робота залишалась після неї жити.
Юрій Яновський
Українці – це нація, яка славиться своїми талантами, українська культура має багатовікове коріння. З давніх-давен у нас на Україні з покоління в покоління народні майстри передають своє ремесло, яке і донині ще існує і радує людей своєю чарівною принадою. Недарма мистецтво нашого народу визначене одним із найбагатших у світі. Вишивальниці і ткалі, гончарі та різьбярі, килимарі та бондарі, що жили і працювали, виробляли різноманітні речі побуту. Різними ремаслами.doc займалися люди сіл Берегомет, Реваківці та Клокічка. Та найбільше – це вишивка, ткацтво, писанкарство. Вироби, зроблені руками народних умільців, творили святковість, затишок і красу, приносили насолоду дорослим і дітям.
Українська народна вишивка — один і найпоширеніших видів народної творчості. Вона сягає своїм корінням у сиву давнину. Наш народ здавна любив прикрашати свій одяг та інші речі домашнього вжитку вишитими узорами. Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Символи української народної вишивки.ppt, тобто численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві.
Українська народна вишивка − унікальне явище духовно-матеріальної культури нашого народу. Впродовж сторіч-тисячоліть в народній вишивці знаходили і, на щастя, знаходять відображення думки і настрої людини, що її творила, краса природи, полохливий світ думок майстринь, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених візерунком голки з ниткою.
Українською вишивкою оздоблювали столову білизну ( головним чином рушники, серветки, скатертини), предмети одягу, портрети, картини, ікони, сувеніри, гарнітури для декоративного оформлення житла. На вишивці не було жодного зайвого елемента. За народними віруваннями вишиті на одязі та предметах побуту символи оберігали людину від поганого ока, злих духів. Існує легенда.doc про вишиванки.
Вишиванням споконвіку займались жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку.
У скрині у кожної ґаздині зберігалися вишиті сорочки. Це жіночі та чоловічі. Вони відрізняються одна від одної. У чоловічої – вишиті тільки груди, комір, низ рукавів, а жіноча довга, вишита в основному на рукавах, трішки вишитий низ. Сорочки були на свято і на будень. Святкова сорочка з тонкого полотна, а буденна – з грубого лляного. Найбільше та найкраще вишиття на сорочках мали дівчата, молодиці вже скромніше вишивали свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольнялися скромною однокольоровою, здебільшого чорною або синьою вишивкою, пазуху та комір не вишиті. „Рукава, як писанка, а личко, як маків цвіт”. Готуючи дзестро (посаг), кожна дівчина вишивала по 50, 80 сорочок: для буденної роботи, свята, весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя.
Неперевершеною майстринею вишивки бісером в мальовничому буковинському селі Берегомет вважали Марію Григорівну Купчанко.
Вишивка Марії Григорівни виражається неповторністю орнаментів багатогранністю візерунків. Всіх зачаровують витвори мистецтва бісером, які створювала майстриня. Її називали на селі майстром своєї справи.
Вишивки, мережки … Скільки невичерпної краси! Але краще, що бачила, відчувала, виливалось у витворах на полотні. І це помітили на фабриці імені Юрія Федьковича, де пропрацювала Марія Григорівна більше 20 років. Там вишивала і накладала дорогі кофти, чоловічі сорочки, плаття, скатертини, доріжки, серветки, рушники. Багато її робіт було відправлено до Києва та Канади. Особливо славилась сорочка «Калинка». А ще багато виконувалось замовлень для народних ансамблів. Це були і чоловічі, і жіночі сорочки.
Всі роботи виконувалися нитками “муліне”. Використовувалися вишивки “стебельком”, “гладдю”, “качалка”. Поряд з вишивкою займалася ще одним ремеслом – ткацтвом. Ткала коверці: “скісні”, “загальні”, “дідухи”, а також “заберені” горботки та байорки. Крім цього, ткала полотно, для того, щоб мати на чому накладати та вишивати.
Марія Григорівна мала свої секрети чарівної мозаїки.
Для того, щоб була гарна сорочка, важливу роль в цьому відіграють не тільки підбір цяток і їх кольорів, але й полотно, на якому накладають та нитки.
Полотно повинно бути домотканим, бомбакове. Важливо було, щоб основа і нитки для ткання були бомбакові. Важливу роль в ткацтві полотна відігравало бердо. Бердо у верстаті повинно бути виготовлене ідеально, щоб відстань між зубцями була однаковою. Не менш важну роль при витиканні полотна відігравала і сама майстриня. У неї повинні бути вироблені уміння і навички однакового удару бердом, щоб полотно було густим, “квадратним”.
Для точної передачі кольорів в узорі велику роль також відігравали підбір ниток. По-перше нитки повинні бути міцні, бо цятки важкі і можуть їх пересікти. По-друге – кожна ниточка повинна відповідати кольору цятки, а якщо хтось бажає “чорнобривої” сорочки, то тоді нитки беруться темніші за цятки.
Цятки для накладання були також різні, більшість завозили із-за кордону. У 40-70-х роках найбільш вдалими були “румунські”, а вже їм на заміну зараз прийшли “чехословацькі”.
Вишивка протягом багатьох років розвивалась і вдосконалювалась. Якщо порівняти сорочку 40-х років і вже XXI ст. – то, звичайно, вдосконалилось мистецтво вишивки бісером. На початку 40-50-х років була сорочка «Загальна». Накладалась вона на рукавах однаковими ромбиками, в середині яких була квіточка. В 50-60-х роках популярною була «скісна» сорочка, яка вишивалась маленькими квіточками з листочками або ще називали її «волочена», ніби в’ються віночки квітів. На заміну «скісній» у творчості майстринь нашої місцевості з’явилась сорочка, яка називалась «Три квітки». На ній було викладені уже великі «ружі» трьох кольорів.
Ці всі сорочки накладались румунськими цятками.
В 70-х роках з’являються більш розмаїтіші і яскравіші сорочки, які називались «5 квіток» і «Дідуха». «Дідуха» називається так тому, що узор був взятий з килима, який називався «Дідуха». На «дідусі» було накладено всього 18 квітів — по 5 на рукавах і 8 на грудях.
Ці сорочки уже накладались «чехословацькими» цятками.
Марія Григорівна накладала сорочки, які складалися з 24 квітів по 7 на рукавах і 10 на стані.
Сучасна сорочка є в нашій місцевості неперевершеним мистецтвом рук людських. Адже розмаїття барв, яке зображене на ній, милує око кожного, хто хоч раз побачить сорочку вишиту бісером. Здається, що то не витвори людських рук, а божественне диво.
Вражають своєю неповторністю квіти, які вишивала майстриня не тільки за готовими зразками, але й створює свої узори. Наприклад сорочка “Жара, 10 квіток”, тому що на стані вишито 10 квітів, а на рукавах по 7 квітів.
На “передку” викладено цятками 7 великих квіток:
одна – темно-червона “ружа”,
дві – червоні “ружі”,
дві — “розові георгіни”,
дві – “оранжеві георгіни”,
чотири — сині волошки.
Для накладання цих чарівних квітів вибираються цятки однакової величини, які мають різну назву.
Темно-червону квітку накладають:
– скляними темно-червоними цятками;
– скляними чорними звичайними;
– кам’янними червоними – “малинка”;
Рожеві” квіти накладають:
– шовковими рожевими;
– шовковими блідо-рожевими;
– скляними темно-червоними.
Оранжеві квіти накладають:
– скляними чорними;
– скляними темно-червоними цятками;
– скляними ясно-червоними цятками;
– камінними жарими;
– шовково-морковними;
– камінними жовтими.
Червону квітку накладають:
– скляними чорними звичайними;
– скляними темно-червоними;
– скляними ясно-червоними цятками;
– червоними ясними камінними.
Маленькі сині волошки вишивають:
– синіми шовковими;
– голубими скляними;
– синьковими шовковими;
– світло-синіми шовковими цятками.
Свої знання і вміння народна майстриня передала своїй дочці та двом онучкам.
Народне вишивання — це живе мистецтво, яке постійно розвивається нині. Вишивки змінюються за своєю технікою виконання і гамою кольорів. Хоч сучасні вишивки в дечому відрізняються від старовини, та вони, як і тоді, є окрасою житла і одягу. Вони захоплюють нас своєю досконалістю.
Однією з найпоширеніших в українських народних вишивках є техніка вишивання хрестиком, яка ґрунтується на лічбі. Вишивають хрестиком по рахунку ниток на тканинах полотняного переплетіння, по канві або контурах, позначених крапками. Можна приготувати канву з висмикнутих вздовж і впоперек ниток тканини, які утворюють квадрати. Вишиваючи хрестиком, треба слідкувати за рахунком ниток тканини. З історії вишивки відомо ,, що шов “хрестик” поширився в Україні дуже давно, більше 100 років тому. Вишивкою хрестиком прикрашали і зараз прикрашають блузи, сукні, серветки, рушники, фартушки, сумки, картини та багато інших необхідних у побуті речей.
«Вишивати хрестиком зовсім не важко, потрібно лише бути уважним, акуратним та точним. Усі стіжки обов’язково повинні лягати в одному напрямку. Тому відразу потрібно звикнути до того, що стіжки виконуються спочатку справа зверху вліво вниз», – каже народна майстриня Наталія Романівна Боднар, жителька села Берегомет. Вона вишиває хрестиком з дитинства. Любов до вишивання їй привила мама, яка багато років працювала Чернівцях на фабриці художніх виробів ім.Ю.Федьковича. Вміє вишивати все, та найбільше любить – картини, особливо пейзажі. Наталія Романівна брала участь у виставці «Вишиваний дивотвір» у 2009, 2010 та 2011 роках, яка проходила у місті Чернівці. У 2009 році була відзначена грамотою та грошовою винагородою за серію «Картини світу», у якій налічується 19 картин.
Збереження традицій, вивчення зразків, передання досвіду української народної вишивки. Все це поступово повертає собі колишні позиції і стає певним оберегом родини, використовується в інтер’єрі, дизайні одягу. Все більше наших односельчан вважають за потрібне мати вишитого рушника, хоча б одну вишивану сорочку. Серед них Турченяк Людмила Захарівна, яка вміло продовжує традиції своєї родини, вишиває чоловічі сорочки, сучасні жіночі плаття, кофти. Володіє такими техніками як хрестик, рахункова гладь.doc, солов’їні вічка, курячий брід, зерновий вивід, вирізування, цирка, мережка настилом через чисницю з прутиком, мережка настилом через чисницю без прутиком, шабак, хардангер.
У кожного народу існують свої неповторні коди, які не судилося зрозуміти представникам інших націй, — слова, які не піддаються перекладу, жарти, які ніхто більше не розуміє, традиційні вироби мистецтва, які у чужих руках ніколи не досягнуть досконалості. Як би це не було банально, але Україна таки — країна пісень і вишивок.
Ткацтво є одним з найбільш важливих народних ремесел в Україні. Це ремесло було поширене і на території наших сіл. Основним матеріалом для ткацтва служив льон, коноплі та шерсть.
На початку ХХ століття ткацтвом займалися в кожному українському селі, так як продукція користувалася попитом. Технічний прогрес вніс свої корективи у виробництво тканин. З’явилися цехи з сучасним обладнанням, і праця сільських майстрів поступово стала втрачати свого споживача.
Сьогодні ручне ткацтво розвивається, в основному, як вид народного мистецтва, яке активно відроджується.
Мажар Єлізавета Василівна,яка народилася 25 січня 1928 року у селі Берегомет, займається ткацтвом з 1958 року. Ця робота передалася Єлизаветі Василівні від матусі. Відома майстриня тче горботки, запаски на волочці всім людям в окрузі, і не тільки . Майстриня із золотими руками.
З давніх-давен прийшла до нас традиція писати писанки. Ця традиція зародилася ще в ті часи, коли стиль життя людини був неподільно пов’язаний із природою. Люди сприймали оточуючий світ живим, здатним до спілкування. Прагнучи вижити в світі, що оточував людей могутніми стихіями, наші пращури виховували в собі чисті немов гірські води серця, міцні немов дубове гілля руки, та намагалися навчитися дивовижній мові Всесвіту.
Писати писанку хоч і просто, але треба мати великий хист, бо малювати на опуклій поверхні яйця значно важче, ніж на рівному папері. Саме таким хистом володіє жителька села Реваківці Марчук Світлана Євгенівна. Вміння писати писанки.ppt передала їй мама – відома майстриня писанкарства. Світлана Євгенівна розмальовує дуже гарні писанки, такі гарні, що красивих дівчат з ними порівнюють, кажуть:„Гарна, як писанка”.
Українська писанка була тісно пов’язана із слов’янськими віруваннями, вона зібрала в собі велику кількість образно-символічного змісту, втіливши ряд магічних дій. Їх дарували на знак поваги, любові, з побажанням добра, здоров’я, краси, сили, врожаю, на знак примирення, їх носили на могили рідних. Писанки ніби оберігали житла від грому і вогню, а людей і тварин – від лихого ока, захворювань. Писанка – це сире пташине яйце, на поверхні якого за допомогою розігрітого воску, спеціального інструменту і барвників наносили певний орнамент. Кожна писанка має свої особливості розпису, але є спільна, найголовніша риса : писанка – український народний витвір мистецтва – гордість України.