Освіта Брусниця

Освіта

Одним з найважливіших аспектів життя суспільства виступає освіта. Це основа духовного життя людини, тривалий проміжок її існування. Яким би не було суспільство, освіта є тим животворящим джерелом, що дає йому надію на майбутнє. В усі часи, за любої влади, при будь-якому типі держави освіта є вагомим чинником суспільного життя.

Так і в Брусниці, центром освіти, центром цивілізації завжди була школа.

   Перша школа в Барбівцях була побудована в 1878р. за часів Австро-Угорщини в центрі села на тому місці, де тепер знаходиться приміщення початкових класів Брусницького ЗНЗ І-ІІІ ступенів ім. Івана Миколайчука.

Зображення першого приміщення школи не збереглося. Але існують дані 1906 року про те, що перша Барбівська школа була чотирьохрічною. Там викладали п’ятеро вчителів. Діти навчалися в чотирьох класних кімнатах з одним паралельним класом. Учні навчалися релігії, читання, руської мови викладової, рахунків і науки про геометричні форми, історії і науки природописної, історії і землеопису, писання, рисунків, співу, гімнастики, німецької мови. Враховувався також зовнішній вигляд зошитів, за який виставлялася оцінка навіть у шкільний табель. Також учні оцінювалися за поведінку та «пильність» (увагу). До нашого часу в багатьох родинах зберігаються табелі початку ХХ століття, що засвідчені директором – «управителем школи» та класним керівником – «господинею кляси». Також збереглися підручники австрійської доби «Німецький учебник для шкіл народних», виданий у Відні 1905 року в друкарні Кароля Горішека. Часть І, уложений Іваном Глібовіцким. На ньому видрукувана ціна 60 гелєрів. На наступній сторінці є застереження, що продавати підручник дорожче вказаної ціни заборонено. Підручник складається з чотирьох «відділів». І – «Наука читаня і писаня», ІІ – «Вправа в читаню і в бесіді», ІІІ – «Читанє звязне», IV – «Запас слів для вправи в читаню і в бесіді». В розділі І розглядається німецькі друковані літери, писані, великі букви, правила читання різних звуків, правила вимови. В останньому розділі розглядаються частини мови. Підручник невеличкий за об’ємом, всього 90 сторінок.

Наступний підручник «Рахункова книжка для австрійських вселюдних шкіл народних». Видана в 3-х частинах 1908 року. Автори К. Кравс і М. Габерналь. Переклад Омеляна Поповича. Ціна підручника 90 гелєрів. Підручник складається з двох відділів, а також «Перегляду мір, ваг і монет». В першому відділі розглядаються вправи на повторення «рахунків цілими і десяточними числами», подільність чисел, прості дроби. В другому – «процентові рахунки, провізийні, рахунки спілки і змішки, помір поверхні, помір тіл, рахунки господарські і промислові», задачі з національної економії. В підручнику 137 сторінок. Підручники видані на якісному папері, в твердих палітурках, тому вони збереглися до нашого часу. Це свідчить про те, що в часи Австро-Угорської імперії ставлення до освіти і школи було шанобливе, держава дбала за якість освіти і за наближеність до життя сім’ї, держави. Знання, які отримували учні, навіть молодших класів, були дуже практичні.

Навчання велося державною мовою – німецькою. Так тривало до 1918 року.

   В 1918 році Буковина з розпадом Австро-Угорщини підпала під владу Румунії. В тому числі й Барбівці. Румунська влада закрила українські школи. Навчання в Барбівській школі було переведено на румунську мову. В школі працювало тільки 3 вчителів. Один з яких був директором, а двоє інших навчали краснопису, математики і граматики. Розмовляти на рідній мові учні не мали права, навіть поза уроками. Тільки один раз на тиждень учні відвідували урок з рідної мови, який проводив вчитель Аврам Онисим Іванович. Румунська влада в 1932 році збудувала нове приміщення школи, викупивши в селянина-сусіда 10 соток землі. Школа вже була семирічною і там працювало 7 вчителів.

   В Брусниці ще багато сільчан пам’ятають роки навчання в румунській школі. Так, наприклад, дуже добре пам’ятає своє шкільне життя Петращук Іван Степанович 1925 року народження. Він пішов у перший клас румунської школи в 1932 році. Першим його вчителем був Перч, далі Стойка, Іонескул. Школа була там, де тепер приміщення початкових класів. Цікаво, що колишні учні не запам’ятали вчителів на ім’я і по-батькові, а лише на прізвище, бо тоді було прийнято говорити «пан вчитель» і звертатися «пане вчителю». До вчителів ставилися з великою повагою і острахом, бо в школі нормою були тілесні покарання. Всі вчителі були румунами. В 5,6,7 класах – всі діти ходили до одного класу і вчили одне і те саме. В молодших класах вчили математику, письмо, читання. Пізніше – географію, давню історію та історію держави, релігію. Навчалися на румунській мові. Було дуже важко щось зрозуміти. Тому, зазвичай, закінчивши 7-ий клас, діти знали лишень румунську мову. По-українськи навіть не могли розписатися, не те, щоб читати. Хоча українську мову вивчали в І і ІІ класах раз на тиждень. «В румунській школі панувала сувора дисципліна, – згадує Гриндей Марія Іллівна 1925 року народження – Діти мусіли сидіти тихо, уважно слухати, інакше були биті указкою або різкою. Був випадок, коли я раз тихенько заговорила на уроці, то так дістала різкою, що тиждень боліла рука». Жінка згадує, що учні не були вільні навіть у неділю. Вони класами збиралися біля школи і йшли разом з вчителем до церкви. Всі мали бути обов’язково. Відправа в церкві теж відбувалася на румунській мові. Церква і школа за румунської влади були дуже пов’язані. Румунська держава дуже дбала аби піддані знали державну мову. В школі навіть на перерві треба було розмовляти румунською. А як зустрінеш вчителя на вулиці, то вітатися треба було теж тільки румунською, інакше будеш покараний.

Діти вчителів не любили, але мусіли слухатись, бо вчитель бив по руках не тільки за провини, але й за те, що учень не міг правильно писати чи читати. Колишні учні румунської школи вважають, що дуже правильним було те, що дітей вчили релігії, водили до церкви. В церкві вчили як себе поводити,де ставати коли хреститися чи бити поклони. Перед початком уроків кожен день всі учні вставали і казали  «Отче наш».Писали в школі ручками з пером. Чорнило носили з дому. На партах були місця для чорнильниці і ручки. Ходили до школи в домотканому одязі, їсти носили з дому.

   Брусничанка Петращук Марія Захарівна народилася в 1929 році. Тому її шкільні роки припадають на дуже цікавий історичний період , коли румунська влада змінювалася радянською. Влада тоді мінялася часто. З точки зору історії – це дуже цікаво. Але людям , які жили в той час, було дуже складно , особливо дітям.

   Марія Захарівна Петращук точно не пам’ятає, в якому році пішла до першого класу, бо народилася в кінці року. Але в молодших класах вчилася ще за румунської влади. А далі прийшла радянська влада в 1940-му році. В 1941 році знову прийшли румуни. І так до 1945 року. Кожен раз, як приходила нова влада, то вертала дітей назад до того класу, де залишила. Тому діти ходили по декілька років до одного класу. Румунська влада тоді краще піклувалася про учнів: всі діти були забезпечені підручниками, зошитами, були навіть прописи. А за радянської влади, в перші роки, діти писали на газеті поміж друкованих рядків, бо держава була бідна.

     В 1945 році після звільнення села радянськими військами в Барбівській сільській школі навчався 281 учень, було 9 класів і працювало 10 вчителів. Майже всі вчителі були приїжджими. Тільки двоє були брусничанами. Це – Сироїжко Панас Юрійович (закінчив румунську гімназію, в школі викладав німецьку мову) і Хомік Микола Тодорович , який гнаний злиднями в 1929 році емігрував до Канади, а повернувшись, закінчив Чернівецьке педагогічне училище і довгий час працював вчителем початкових класів.

В 1959 році з України стали присилати вчителів української мови, трьох прислали і в Брусницю: Безпалу Агнесію Іванівну, Аксентієву Ірину Тодорівну, Пастушенко-Леонченко Надію Лукашівну- майбутнього директора. Протягом 1949 – 1953 років у школі була велика плинність кадрів. Після декількох років директорування Цехановського Броніслава Темофійовича 1950 – 1951 рр. директором був Москалюк Василь Семенович. А в 1951-1952 рр. – Іванов Ігор Степанович. З 1953 по 1976 рр. довгий час на посаді директора перебувала Пастушенко-Леонченко Надія Лукашівна. Вона в 1960 році була нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора. Школа в Брусниці на той час вже була восьмирічною. В селі завдяки школі були повністю ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. Всіх дітей охоплено загальнообов’язковим восьмирічним навчанням. Кожного року по одному-двоє місцевих вчителів вливались в колектив школи. Після навчаннях в середніх школах, технікумах, вузах молодь здобуває різні спеціальності. Вихованці , які закінчили в 1950 – 1956 рр. Брусницьку школу, поступово замінюють вчителів, присланих з України. Одним з таких вчителів був Михайлюк Захарій Григорович – вчитель географії , історії, майбутній завуч, потім директор школи в Киселеві, заслужений працівник культури і засновник музею нашого села. В 1959 році почала працювати вчителем природознавства Харина Марія Дмитрівна, вчителі початкових класів Гриндей Ганна Андріївна і Ткачук Зінаїда Федорівна. В 1966 році Брусницька школа дістала статус середньої. А першими випускниками десятирічки стали учні, які закінчили школу в 1968 році. На перше січня 1968 року в Брусниці діють: початкова школа , середня загальноосвітня школа, вечірня середня школа сільської молоді, де загалом навчається 546 учнів. Знання в маси несуть понад 30 педагогів, 17 із них-уродженці Брусниці. Учителі в той час докладають багато зусиль не лише для успішного навчання дітей, а й беруть активну участь в громадському житті села: читають лекції, проводять бесіди, допомагають сільраді і партійній організації у здійсненні політичних і господарських кампаній. На 1968 рік понад 100 випускників школи здобули вищу та середню спеціальну освіту за спеціальностями вчителя, лікаря , інженера, агронома, зоотехніка, механізатора. П’ятнадцять брусничан закінчили Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут. Є.Г. Савчук став студентом Київської консерваторії, Д.М. Федоряк аспірантом у Києві.

   Взимку нового, 1969 року школа перейшла в нове просторе двоповерхове приміщення на 560 місць.

   В роки розквіту Радянської влади школа жила звичним для радянського суспільства життям. Нелегкі учительські і учнівські будні змінювались гучними радянськими святами. Але колектив школи завжди був у центрі громадського життя, у вирі подій села і держави. 1976 році шкільний колектив очолив, нині покійний, директор Гуран Володимир Миронович. А в 1968 році, через 10 років, йому на зміну прийшов Фраціян Дмитро Теофілович, який піклується шкільним життям і понині. Бувші учні, випускники радянського часу з теплотою і вдячністю згадують безтурботні, насичені і дуже цікаві шкільні роки. Наприклад, Катерина Миколаївна Флорескул згадує, що найяскравішим спогадом шкільного життя залишився перехід в нове приміщення школи. Це був 7-ий клас. З вдячністю згадує вчителів: Миколу Тодоровича Хоміка – вчителя англійської мови, Богдана Михайловича Цибуляка, Зіну Василівну Малярчук – вчителів математики, фізика Шевченка Григорія Аввакумовича та ін. Вона вважає, що школа є найважливішим етапом в житті людини. ЇЇ донька Даниляк Ганна Володимирівна, що належить до іншого покоління учнів, але теж радянської доби, відзначає, що дуже любила ходити до школи, була відмінницею. Досі зберігає фотокартку, яку зробила для дошки пошани. Мріяла стати бібліотекарем, тому багато часу проводила в шкільній бібліотеці, допомагаючи бібліотекарю Саветі Давидівні Винничук. А стала бухгалтером, для чого пригодилися міцні знання з математики, яку вчив Цибуляк Б.М. З шкільних спогадів жінці найбільше запам’яталися екскурсійні поїздки з класом до Москви, Ленінграда, Волгограда, Києва, Бреста та в інші куточки великої держави – Радянський Союз. Ще одним яскравим спогадом для тодішніх випускників є спогади про учнівські організації: жовтенятські, піонерські, комсомольські, прийом у жовтенята, піонерські збори, вогнища, піонерський табір. Вони відзначають, що шкільне життя тоді було більш насиченим, а учні активними і зацікавленими.

В роки розквіту радянської влади школа жила звичним для радянського суспільства життям. Нелегкі вчительські та учнівські будні змінювались гучними радянськими святами. Але колектив школи завжди був у вирі суспільного життя.

   У 1988 році Постановою Ради Міністрів УРСР №350 від 15 листопада 1988 року «Про присвоєння імен учбовим закладам» було прийнято пропозицію Чернівецького облвиконкому і присвоєно школі ім’я лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка І.В. Миколайчука. А 7 грудня 1988 року вийшов наказ Міністерства освіти УРСР №46 «Про присвоєння імен учбовим закладам», за яким відповідно до постанови Брусницьку середню школу Кіцманського району Чернівецької області надалі іменувати – Брусницька середня школа ім.. І.В.Миколайчука.

   Найбільш чисельним колектив школи був у 1996 – 1997 роках – 499 учнів, яких навчали 45 учителів. Всього, відколи школа отримала статус середньої, її закінчили 1727 випускників. З них 52 за високі досягнення у навчанні нагороджені золотими та срібними медалями.

За роки незалежності повну середню освіту в Брусниці отримали 814 випускників.

На сьогоднішній день учнівський колектив школи складається з 311 учнів, їх навчають 36 учителів. З них 8 – спеціалістів, 4 – спеціалісти ІІ категорії, 13 – спеціалістів І категорії, 11 – спеціалістів вищої категорії; вчителів – методистів – 4, «старших вчителів» – 1.

Щоденно шкільним життям піклуються: директор Дмитро Теофілович Фраціян, заступники директора Ольга Кузьмівна Гуля та Тетяна Танасівна Євстафієвич, педагог – організатор Галина Іванівна Якимчук.

Учні румунської школи

Випуск 1948 р.

Учні 1954 р.

Першокласники 1964 р.

Випускники і педколектив 1967 р.

Педколектив Брусницької семирічки 1940-х рр..

Педколектив Брусницької семирічки 1950-х рр..

Вчительський колектив 60-х рр..

Вчительський колектив 70-х-80-х рр..

Педколектив 90-х рр.

Педколектив на рубежі тисячоліть

Присвоєння школі імені І.В.Миколайчука

Іван Миколайчук серед однокласників

(третій зліва в другому ряду)

Перші випускники Брусницької середньої школи

Нове приміщення Брусницької середньої школи (січень 1969р.)

Перші випускники нової школи

В перший клас – в нову школу

Перший вечірній клас Брусницької школи

Звіт директору (директор – Надія Лукашівна Леонченко 1953-1976 рр)

Гуран Володимир Миронович (в центрі) Директор школи 1977-1985 рр.

Фраціян Дмиро Теофілович – директор школи з 1986 р.

Учительський хор 50-х рр..

Учительський хор 60-х рр..

Вокальна група вчителів і учнів 1973 р.

Учительське весілля 1976 р.

На відстані половини століття. Випуск 1955 р.

Такими вони були…

  Такими вони стали…