Традиції Драчинці

 ВЕЛИКДЕНЬ

Великдень, Пасха, Христове Воскресіння. Так називають свято, що відображає звершення найзаповітнішої мрії людства — подолання смерті. У словосполученні «Великий День» лунає відгомін міфів та вірувань давніх індусів, єгиптян, греків, римлян, слов’ян та інших народів, що втілювали ідею вічного життя в образах Вішну, Озіріса, Фенікса, бога Сонця…
Вибраний Богом єврейський народ, з-поміж якого мав прийти Спаситель, найбільшим, встановленим пророком Мойсеєм, святом вважали Пасху.

Великодня сповідь парафіян

Вона знаменувала перехід обраного людського племені з рабства у вільне життя на дарованій Всевишнім землі. Назва свята дійшла й до нас, однак наповнилась новим змістом. Ісус Христос через добровільну смерть і воскресіння звершив перехід для всього людства і кожної людини зокрема з рабства смерті до вічного життя. Тому Пасха стала святом найбільшої буттєвої радості — відчуття єдності з усім світом і з Живим Богом.
Людство відзначає цей день уже тисячі років. Тож дібрало чимало способів вшанування Воскреслого Христа, що сформувалися у традиції та звичаї. Багаті на них і Драчинці.
Основна ознака драчинського  Великодня — писанка. Готуючись до Великодніх свят, жителі Драчинець два тижні писали писанки, вишивали рушники і серветки, якими згодом покривали великодні кошики. У наш час уже менше людей пишуть писанки, але звичай існує.
Страстного тижня у четвер господині печуть паску — на згадку про Христові слова: «Я є Хліб життя». Ці паски є найбільшою окрасою і основною поживою великоднього столу. У четвер також треба помитися усім членам родини, бо вода в цей день є лікувальною, цілющою.
А в Страстну п’ятницю — у день страдницької смерті розп’ятого Христа старі й малі ідуть до церкви, щоб вклонитися Святій Плащаниці. Саме час посидіти біля неї, як біля померлої людини, міркуючи про своє життя та слухаючи читання «Дій святих апостолів». Багато людей, особливо молодь, у храмі проводять нічні чатування, що розпочинаються з «Хресної дороги». Жодної справи не повинна торкнутися рука в цей день скорботи, жодне зайве слово чи жарт не мають зірватися з язика.
А Великодня субота — це останній день підготовки до свята і остання нагода висповідатися й прийняти Святі Тайни Тіла і Крові Христа.
Без цього не досягнути повноти свята. Не гідно сідати до великоднього столу з неочищеним серцем і устами. Великдень є символом щорічної можливості почати нове життя. Увечері потрібно скласти великодній кошик. Жителі Драчинець у нього ставлять в першу чергу паску та писанку, а також хрестик, бабку, ковбасу, шматок сала, масло, сир, часник, сіль, цукор,  цукерки, печиво. Свячений хрестик зберігають до Юрія (6 травня). В цей день віддають його худобі.
У Пасхальну ніч храм буває переповнений молільниками. На цей час сюди приїздять і ті, хто живе у найвіддаленіших куточках і не завжди може бувати на богослужіннях. Адже йдеться про момент особливого духовного пережиття величного Воскресіння.
«Христос воскрес!» — лунає на світанку. Під передзвін церковних дзвонів та спів пасхальних пісень освячуються паски, писанки та все принесене в прикрашених кошиках. Якщо у родині хтось помер минулого року, обов’язково потрібно дати свячений кошик за поману, щоби і на тому світі попробували свяченого.     Після освячення люди поспішають додому — до сім’ї, родини, особливо якщо вдома з нетерпінням чекають свяченого старенькі й хворі, найменші… І ось всі умиваються чистою джерельною водою, в яку опущено галунку, а лише тоді до святкового сніданку, щоб пригоститися яйцем і паскою.
На Великдень всі мають веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Спати також не можна, бо сіно буде гнити. Жителі Драчинець зранку йдуть на цвинтар засвітити свічку померлим рідним, знайомим, потім відвідують рідню, друзів, кумів.
Великодній понеділок зветься Вливаним. За традицією хлопці вливають дівчат водою. Ті ж можуть віддячити їм тим самим у вівторок.
Великодній тиждень — Світлий тиждень. А закінчується він Поминальною суботою. Це день відвідин померлих. Мало не всі родичі тих, хто відійшов у вічність, збираються на цвинтарі, щоб згадати рідних і сповістити радість воскресіння: «…Христос воскресе із мертвих і смертію смерть поправ!».

                                                    РІЗДВО ХРИСТОВЕ
Із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями  та легендами про неймовірні чудеса та надприродні істоти.
В Драчинцях святкування Різдва починається на Святий вечір – 6 січня. За звичаєм з самого ранку  господиня ретельно прибирає в хаті, застеляє нові або чисто випрані скатерки й рушники. Обов`язково до свят намагається справити обновку (новий одяг) для всіх членів родини. Всі члени родини ввечері  повинні бути вдома. Боронь, Боже, і сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою.
Під скатертину, скраю столу, кладеться жмут сіна, часник, жменька пшениці та дрібні гроші, зверху на скатерть два калачі і свічку, які мають бути на столі на протязі усіх свят.
Свічка… Горіння свічки – це свідчення віри, приналежності людини до Божественного світла. Свічка супроводжує віруючу людину від Хрещення до смерті. Це – символ готовності людини до зустрічі із Богом, незалежно від часу і місця, коли Він схоче її покликати до себе.
Часник… Його кладуть, щоб відігнати від родини і хати злих духів. Це символ очищення від гріха, який отруює людське життя, символ родючості і здоров’я.
Калачі – символ добробуту.
Гроші – щоби в хаті завжди був достаток.
Вечірня трапеза напередодні Різдва супроводжується багатьма традиціями й обрядами. Напередодні Різдва церква пропонує суворий піст – цілий передріздвяний день віруючим не можна їсти й пити. Вечеря на Святий вечір – перша трапеза цього дня – нею і закінчувався 40-денний передріздвяний піст. Перед тим, як сідати за стіл, носять вечерю до своїх знайомих чи родичів. Це має бути тарілка з пшеничкою, ложка, рушничок. Вечерю розкладають на стіл, запалюють свічку та згадують своїх близьких померлих родичів.
За стіл можна сідати з появою на небі першої зірки. Головними стравами у Драчинцях на Святвечір є пшеничка з горіхами, маком і родзинками та варений біб (обов’язково, щоби члени сім´ї були здорові та тверді, як біб), компот із сухофруктів. Усього на столі в Святий вечір має бути 12 пісних страв, серед яких з старих часів готують рибні страви, колочену квасолю, вареники з капустою та з картоплею, оселедець, пісні голубці з рисом, гриби, пиріжки. На вечерю збираються усі члени родини, запалюють свічку, голова сім´ї вголос каже молитву «Отче наш». Під час вечері виходити з-за столу не годиться, розмовляти багато — теж не добре. Перша страва, яку всі куштують – це пшеничка, далі потрібно спробувати кожної страви. Можна пити вино. До наших часів зберігся звичай за яким діти лізуть під стіл і квокчуть – щоб квочки на яйцях сиділи.
Після вечері чекають колядників. У Драчинцях вірять, що дуже добре, якщо першим заколядує хлопчик – цілий рік буде прожитий в злагоді та добрі, якщо ж дівчинка – вас чекають негаразди.
Дорослі хлопці увечері 6 та 7 січня збираються у бурси і ходять колядувати до дівчат. Колядують зазвичай такі коляди: «У Вифлеємі новина», «Нова радість стала», «Бог предвічний», коли заходять до хати колядують «Добрий вечір тобі», а як виходять, то прощаються колядою «На добраніч тобі».  До хати заходить першим той хлопець, який привів бурсу до дівчини колядувати. Хлопців запрошують за стіл, пригощають.     Бурса ходить колядувати цілу ніч. 7 січня – в свято Різдва Христового у Драчинцях
по кутах збираються колядники, ходять один до одного привітати зі святами.
Колядують у Драчинцях аж до Йордана (Водохреща).
                                               

ВОДОХРЕЩА. ЙОРДАН

Третім великим празником різдвяного циклу є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення. Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода.
Водохреща включає три основні обрядові дії: Свят-вечір, святкову богослужбу і освячення води. На другий Свят-вечір також готують пшеничку та пісні страви. Калачі зі свічкою залишаються на столі, але сіно потрібно забрати і віддати худобі.
Центральною дією Водохрещі є освячення води.

Освячення води біля храму с. Драчинці

Після святкової богослужби люди йдуть до ставка або річки (а іноді й до криниці), де заздалегідь видовбувалася ополонка у вигляді хреста. Священнослужитель занурює у неї хреста, після чого вода вважається освяченою. Після освячення води колядують «Йордан-вода», «На Йорданській річці».
Люди набирають її в посудини, п´ють три рази, дають усім членам родини і зберігають цілий рік. Нічого не можна їсти на Йордана аж поки не покуштував свяченої води. Вода вважається помічною від усього лихого (використовують під час похоронного обряду, коли хворіє худоба, чи хтось з родини, коли хтось наврочив). Разом з водою добре освятити губку (нарост з верби), у Драчинцях вірять, що вона є помічною для худоби.
Водохреща є завершальним празником різдвяного циклу. У Драчинцях кажуть: «Йордана, Івана, Домки і кінчаються сятки…»
                                                   

ХРАМОВИЙ ДАНЕЦ

    Традиційно на свято архистратига Михаїла, що відзначається 21 листопада, у Драчинцях справляють храм. В цей день у церкві правиться святкова служба, присутні багато гостей з інших сіл.

Храмове свято Свято-Михайлівської церкви. 2008 рік.

Після служби кожна господиня поспішає додому, щоб накрити святковий стіл і чекає гостей – храмових.
Напередодні Михайла калфи (хлопці, що організовують храмовий данець) замовляють музикантів і там, де має проходити данець ставлять намет для них. У Драчинцях данец проходив або в центрі села, або на куті Мокирець – де була рівна площадка для танців. Існувала традиція – калфи повинні були скласти список найгонорових дівчат села,  які разом з ними мали розводити данець. Увечері цей список оголошувався. Дівчата виходили наперед під марш, який виконували музиканти, і ставали у рядок, після чого парубки запрошували їх до танцю. Зазвичай першим був танець «Гора». Після цього розвідного танцю могли танцювати всі. До обов’язків калфів входило зібрати гроші, щоби заплатити музикантам, та слідкувати за порядком. Гроші збирали від хлопців та дівчат з свого села, ті, хто розводив данец, платили більше. З гостей грошей не брали. Ставалося так, що хлопець «заказував дівчині данец» – це означало, що він намовляв парубків не запрошувати дівчину до танцю за якусь провину цілий вечір і вона мала простояти і не танцювати жодного разу.

    Якщо дівчина відмовила хлопцеві і не пішла з ним до танцю, він міг замовити для неї марш, тоді вона мусила йти додому. Данец проходив вдень і кожна порядна дівчина мала прийти додому, коли сонце ще «на пражину», тобто до вечора ще далеко і сонце ще високо.
До нашого часу збереглися не всі традиції храмового данцю, але і до нині калфи організовують данец, а на храму грають музики.
                                                 

ДРАЧИНСЬКА МАЛАНКА

    Увечерi перед Старим Новим роком молодi хлопцi перебираються в найдивовижнiшi костюми: Чортiв, Воякiв, Мiлiцiонерiв, Дiвки, Парубка, Дiда, Баби, Смертi, Коваля.    Є там Гуцули, Турки, Жиди, Цигани та інші мешканці планети Земля, котрi влаштовують такий гармидер, що порядній людині страшно на вулицю вийти. Проте не все так страшно, як може здатися на перший погляд. Уся ця компанiя з музиками на хвості тиняється вiд хати до хати, де розігрує комедії перед господарями, не завдаючи нікому жодної шкоди. Не без того, звичайно, щоб наробити дрібних збитків, але це все
жартома.
   Маланкою зазвичай перебирають парубка веселого, гарного i такого, що по слово за пазуху не полiзе. У нього єдине завдання — пародiювати господиню, її сусiдку чи якусь вiдому в селi особу. Маланка робить те, що має робити жiнка, але зовсiм навпаки. Усе перевертає, розливає на долiвку воду, смiття пiдмiтає вiд порога до середини хати, мокрою ганчiркою протирає пiч, а глиною натомiсть обмазує меблi й начиння.
Iз давнiх-давен драчинські парубки готуються до Маланки заздалегiдь. Розучують коляди, розподiляють ролi, майструють костюми, плетуть батоги i лагодять iнший потрiбний реманент. Багато речей виготовляються «на смiх», наприклад, намиста для Циганки можуть бути з картоплi, квасолi та бобiв, у нiс Цигановi вкладають «кулко» (кiльце), а всередину Дiдьчого хвоста — колючий дрiт, щоб, коли хтось зi стороннiх захотiв його пiймати, то поколов би собi руки.
Усi цi творiння передаються вiд поколiння до поколiння, дбайливо зберiгаються i вдосконалюються.

Костюми та маски мають добре змiнювати зовнiшнiсть. Голос теж треба викривляти, щоб не впiзнавали. Бо коли вгадають когось, вiн мусить негайно припинити забаву та зняти маску.
Iз часом маски i персонажi оновлюються, i тут даються взнаки злободеннi проблеми та моднi вiяння. Часто поруч iз Чортом можна побачити якогось вiдомого полiтичного лiдера чи героїню телесерiалу. Не кажу вже про американських полiцейських, бетменiв та iнших «народних улюбленцiв».

Маланкування починається з настанням вечора.  У Драчинцях найбільш популярними є такі маланки «Наша Маланка», «Ой чінчику-Васильчику»  Вiдвiдують бурси найперше дiвчат на виданнi.  Доки Маланка колядує, Дiдько «робить збитки», себто шкоду. Головне не перестаратись. Усе мусить бути в межах пристойностi, щоб господар не образився, а тiльки розвеселився. Пiсля коляди ватага вар’ює в хатi, розiгрує сценки, пригощається стравами чи горiлочкою — хто що бiльше любить — i прямує далi. На прощання господарю бажають усiляких гараздiв i стрiляють батогами, аж луна селом іде. Зранку на Василія маленькі драчинські хлопчики та й дівчатка беруть у торбинку жита, пшениці, зерна кукурудзи, квасольки та  ідуть посівати. Драчинські газди завжди раді сіяльникам, адже вони несуть добробут своїми віншуваннями:
Сійся-родися
жито-пшениця
Льон по коліна,
Аби вас голова не боліла.
Провівши маленьких віршувальників, мешканці Драчинець вiд малого до старого сходяться до центру села подивитися на Маланку. Видовище незабутнє i вражає своєю веселістю.

 

 Легенда про заснування села та походження назви

  Вперше село Драчинці згадується у грамоті від 13 березня 1459 року, в якій було визначено межу між Драчинцями і Глинницею. В той час на Буковині встановилася влада Молдавії. Панування молдавських господарів тривало з 1359 по 1538 рік. За легендою сучасна назва села Драчинці походить ще від молдавського володарювання. Гора, на якій сходяться три готарі (межі) сіл Драчинці, Нові Драчинці та Глинниця, мала назву Диявол Драч, що у перекладі з молдавської мови – Чортова Гора.   Отже, назви сіл Драчинці та Нові Драчинці мають молдавське походження, але вочевидь, село Нові Драчинці було засноване раніше ніж тут з’явилися молдавські господарі. Про це свідчить те, що наше село має й іншу назву – Гора, яка широко відома в ближніх селах. Село Драчинці впродовж вікових перипетій втратило свою первинну назву, а молдавський варіант тут добре прижився. І так, можна стверджувати, що Драчинці  були засновані ще за часів Галицько-Волинського князівства, а то й Київської Русі. Існує й інша легенда про походження назви села Драчинці. Назва походить від слова драка (бійка). Колись населення села було дуже войовничим і часто встрявало у бійки. Мешканці нашого села постійно конфліктували із жителями сусіднього села (нині Костинці). Наші пращури були більш войовничими і розбили населення за пагорбом, що від нього залишилися тільки кістки (кості). Тому й прозвали наших предків драчунами, а село дістало назву Драчинці. В результаті освоєння нових земель за річкою Глинниця з’явилися Нові Драчинці.

Лунгуляча яма

  На центральному горбі села є невеличка яма (видолинок). Кажуть, що в давнину її там не було, а весь горб був круглим. Люди, які жили на куті Луків, виганяли пасти на горб корів та овець. Пасли на пасовиську по черзі. Але один був багач на прізвище Лунгул, який захотів захопити ці пасовиська собі. На засіданні громади він, під фальшивою присягою, дав клятву, що ці землі належать його предкам. Судді повірили йому, бо він мав великі гроші, і підкупив їх. Але, прості, бідні люди знали, що це неправда і прокляли багача словами: «Щоб твої пасовиська запалися, а  ти з ними». Невдовзі так і сталося, на тому місці з’явилася глибока яма, яму назвали Лунгулячою.

Куманське

  Є в селі кут, який знаходиться далеченько від центру. Люди, які там жили і живуть були дуже дружними. Спочатку тут оселились декілька молодих сімей. І в кожній сім’ї народжувались діти, молоді батьки запрошували в куми близьких сусідів. Так покумались усі родини. Коли говорили про цей кут у селі, то казали:” Це там на Куманському,  де сусідом з сусідом живуть добре ,бо вони собі куми”. Давно повиростали перші діти в декілька поколінь пішло в життя щасливо. А назва так і залишилась.

Марків млин

  Був собі чоловік Марко. Любив він працювати, людям добро робити. Вирішив він побудувати млин.Вибрав місце біля річки, де течія була швидка. Перегатив річку греблею, а неподалік звів водяний млин. Скрізь в окрузі йшла слава про цей млин, бо добре молов людям муку. Але постарів Марко – мельник. Син був ще малим, щоб перейняти досвід. І тому змушений був чоловік наймати мельників . Але це ремесло стало занепадати, бо їм не велася ця робота. І перед смертю сниться Маркові сон, що до нього прийшла жінка і каже : – „Я твоя доля ,чоловіче двій талант. Ти був добрим мельником , але після твоєї смерті нічого не залишиться тільки назва і камені!” Так і сталося. І тепер на тому місці стоять тільки камені і залишилася назва Марків млин.

Паньків кут

  Жив у нашому селі чоловік на ім’я Панько (Пантелеймон). Робив добру справу для людей, був шевцем – кушнірем, шив кожухи, кучми, цурканки, польки. О тій порі дуже страшенно сувора зима. Сидить Панько на печі, каганець горить, а він латає кожух та щось наспівує. Нарешті хтось загупотить під хатою, засукає у вікно, та як крикне – „Паньку, Паньку ходи на поміч турка бити!”. Панько погасив каганець та з переляку бух під лавку. Майже цілу ніч били ворога коло річки, недалеко від Панькової садиби. Татари почали перемагати наших козаків. Бачать козаки, що нічого не можуть вдіяти, хотіли вже тікати,а отаман козачий бачить, що не можуть козаки нічого вдіяти, розлютився та давай кричати з усієї сили, що почули жителі на інших кутах села і прийшли на допомогу. Б’ють по татарах, аж луна селом іде. А Панько під лавою лежить і не ворушиться, боїться турка і бачити на очі. Та тут де не взявся сніговий вихор, підняв татар і поніс їх, що і ніхто не знає куди. О так і всі разом перемогли ворога. Пролежав Панько під лавою до ранку, коли все стихло на дворі, розвиднилося, вийшов подивитися Панько на подвір’я, як ся світ Божий має. А люди побачили його та жартуючи кричать : – « Паньку, Паньку давай кучми, та кожухи, бо козаки змерзли у плечі та у вуха». Панько виніс усі кожухи, бо і справді дуже холодна була зима, зігрілися козаки, попили Панькової горілки з медом та вина із квасом, якої у нього вдосталь було. Заспівали веселих козацьких пісень, а від’їжджаючи жартома казали: «Якби не Панькові кучми та кожухи. то ми б замерзли у вашому селі». От і тому дали назву кута Паньків, що там був бій із турками, а зігрів козаків після битви швець – кушнірець Панько. А коли козаки виїхали з цього Панькового кута на рівну дорогу, то жителі села пригостили їх гостинцями які приготовили для них, і тому центральна дорога в селі має назву Гостинець.

Поляна

  Було це дуже, давно. Жила в нашому селі дуже вродлива дівчина, та така гарна красуня, що не було їй пари. А була вона закохана в молодого – молодця козака, якому вірила в його коханні. Про цю прекрасну дівчину дізнався турецький султан і приказав своїм воїнам захопити і привезти її на побачення. Ой було це рано – вранці ще й півні не піяли, як на наші тай Драчинці турки налетіли… Турки підкралися до хати цієї красуні хотіли її полонити. Дівчина почувши стукіт копит, подумала, що то її коханий прискакав на коні, відчинила двері. Але перед нею не був коханий, а вороги. Вона штовхнула турка в спину, коли той упав на землю, скочила на коня, вона була хорошою вершницею, і поскакала прямо в ліс. Туркам був наказ від султана привезти її живою, і тому вони не стріляли в дівчину, але гнались в слід за нею. А в цьому лісі було не прохідне болото – багновище. Іноді, не знаючи, набреде на його людина та й утопне. Дівчині було вже все одно, вона коні вскочила у це багновище турки щось кричали її у слід, хотіли її вхопити і всі тут загрузли, а дівчина попросила в Бога порятунку і враз почула у себе під ногами щось тверде, то був великий камінь, який виштовхнув її із цього болота. Дівчина впала на коліна довго молилась, молячись вона навіть і не помітила як її на допомогу прийшли жителі села, і на цім місці у лісі де молились дівчина є прекрасна поляна. А ліс цей люди назвали Поляна.

Лопатник

  Через наше село протікає річка Глиниця. Дуже гарна ця річка, як дівчина у зеленому вінку, що має гнучкий стан. Якось підійшов до цієї річки молодий юнак, умився її чистою як сльоза водою. Сподобалася ця річка молодому юнакові. А жив цей хлопець у сусідньому селі, на невисокому горбі, під лісом. Втомившись із дороги хлопець приліг і заснув на березі цієї річки. І сниться йому сон, що біля нього сидить дівчина і лагідно дивиться на нього своїми зеленими очима і щось ніжно шепоче : ,,Мені так хочеться, що ти був поруч зі мною. Візьми лопату та прокопай ярок від своєї оселі до мого берега і ми будемо разом навіки з тобою. Хлопець схопив її і пригорнув її до себе, довго дивився у її зелені очі, і йому здалося, ніби вся краса відбилася в них, глибоких і чарівних. – Хто ти? – запитав хлопець. Вона схилила на бік голову і посміхнулася до нього – Я Глиниця. – Глиниця? Глиниця, Глиниця прошепотів вітер, полетіло у долину і затихло. Хлопець відкрив очі, перед ним нікого не було, але слово Глиниця припало до душі. Яка гарна дівчина Глиниця. З того часу хлопець ще більше захопився ще більше захопився красою цієї річки, мало приходив додому, ще раз хотів побачити усні дівчину красуню, що приснилась йому, але вона більше не з’явилась. Згадавши слова, які вона прошепотіла йому у сні. Він взяв лопату і почав копати ярок від своєї домівки. Так звідси дивом якимось вдарило джерело і його вода побігла у ярок і ручайком у щілинами спадало із стрімкими скель і бігла далі, чиста як сльоза. На долині стояли люди і дивились що це робить хлопець. Вода бігла швидко, а слідом за нею біг молодий юнак на ім’я Лопатник, боячись що не встигне зустрітесь із Глиницею. Так з’єднались навіки свої серця річка Глиниця та притока Лопатник.