Видатні особистості Драчинці

Федина Богдан Васильович
Свою  розповідь про земляків – учасників бойових дій я не випадково почала саме з Федини Богдана Васильовича. Адже він – це ніби та невидима нитка, яка єднає покоління українців. Син героїв попередньої розповіді – Зелінської Марії та Федини Василя, він ніколи не зрадив принципам мужності, вірності і патріотизму, які виховали у нього батьки. І хоча йому доводилося воювати за інтереси радянської імперії, у ті часи це теж розглядалося як захист інтересів своєї Вітчизни, свого народу. Народився він в 1961 році. Був признаний до армії в 1979 році, а вже в 1980 році опинився у м. Кушка (Середня Азія), на кордоні з Афганістаном. Через декілька місяців його направили проходити військову службу в Афганістан біля міста Шиндант. Оскільки закінчив курси водіїв при ДОСААФ, то потрапив до окремого батальйону, який займався перевезенням боєприпасів, продовольства та військової техніки до Кандагару. Розповідає, що за тих півтора року, коли довелося шоферувати за рулем військової машини, рідко коли обійшлося без обстрілів. Кожен раз, коли автоколона в’їжджала у зону зелених насаджень, звідти лунали постріли, вівся артилерійський обстріл.    Особливо важким видався один бій, коли «духи» підбили перший і останній БТР, які прикривали автоколону, а потім знищили радіостанцію, щоб радянські війська не змогли викликати собі підмогу – вертольоти і літаки, яких афганці дуже боялися. Богдан Васильович згадує: «Того дня мало хто з моїх товаришів надіявся вижити, бо 6 годин довелося перебувати під обстрілом, у справжньому пеклі. Кров, пісок, уламки металу – все змішалося в єдину вогняну масу. Тоді мені вперше в житті довелося стріляти в людину. І хоча питання стояло так – або я його, або він мене, але тоді я зрозумів, як це важко – убити іншу людину, навіть якщо це ворог. В той день 5 чоловік з мого батальйону загинули. Жертв було б іще більше, але всіх нас спас випадок – колону помітили радянські «вертушки», які пролітали неподалік дороги, на якій була заблокована автоколона ». Дуже образливим був той факт, що життя наших солдатів зовсім не цінувалося – керівництво не виділяло достатньо боєприпасів, тому солдатам іноді навіть доводилося їх красти або вимінювати на складі, щоб у випадку необхідності було чим відстрілюватися.

А в цей же час деякі старші офіцери наживалися на війні – продавали місцевому населенню, тим же душманам, зброю і боєприпаси з радянських військових складів. «Іноді нашою зброєю нас же і вбивали. Поруч з нашою частиною знаходився артилерійський полк, де були великі склади боєприпасів. Там двічі були зафіксовані випадки крадіжок зброї і передачі її за гроші душманам. Потім тими людьми займалася прокуратура; винних вивозили до Радянського Союзу, де їх судив військовий трибунал. » – розповідає Богдан Васильович. Про жорстокість афганських найманців радянська преса писала колись багато. Але ніхто в радянські часи не згадував про ті безчинства, які іноді творили наші солдати на афганській землі. Про це розповів мені Богдан Васильович: « Відносини з місцевим населенням були складними. Часто бувало так, що мирні місцеві люди, які вдень гостинно відчиняли перед тобою двері, вночі бралися за зброю і могли всунути тобі ніж у плечі. Але вони дуже шанують закони ісламу, закони шаріату, і коли ти перебуваєш як гість у їхньому домі, при цьому ведеш себе з повагою до господарів, то не заподіють тобі кривди. Але одного разу наш лейтенант з двома рядовими солдатами, будучи в гостях у заможного афганця, спробували поглумитися над його дружиною і проникли на жіночу половину. Для мусульман – це непростима образа. Тому господар вступився за честь своїх жінок, а наші солдати його просто вбили на очах у сім’ї. Пізніше цього лейтенанта і солдатів військово – польовий суд засудив до розстрілу. Зроблено це було на очах у постраждалої сім’ї та інших мирних афганців. Звичайно, вирок був суворим, але, напевно, справедливим, адже такі негідні вчинки ще більше настроювали місцеве населення проти наших солдатів.» Важко пережив Богдан Васильович втрату свого бойового побратима – командира роти, який уже перед самою демобілізацією виїхав в останній рейс з автоколоною. Аж раптом по рації передали, що одна з автомашин відстала від колони, бо сталася поломка двигуна. Разом з водієм ротний повернувся, щоб підвезти необхідні запчастини водієві несправного автомобіля. А коли поверталися назад до колони, його підстрелив афганець, переодягнений у форму революційної афганської армії.» Богдан Васильович має нагороди: медаль « Воину – интернационалисту от благодарного афганского народа»; медаль «70 лет Вооруженных Сил СССР»; медаль «Учаснику бойових дій»; знак « Воину – интернационалисту». Після повернення додому 10 років працював в органах міліції, пізніше – на Чернівецькому машзаводі та відділі охорони Чернівецького телерадіоцентру. Пережите в Афганістані не пройшло безслідно – нервові стреси стали причиною появи цукрового діабету та інших хвороб. На жаль, державної допомоги, яку ще мають воїни – афганці не вистачає на належне лікування. « Держави, що посилала мене в Афган, уже не існує, а наша сьогоднішня влада і ці пільги, що є, хотіла б скасувати», – каже ветеран. Не знаю, чи випадково, а чи це так Доля розпорядилася, що троє воїнів – афганців живуть на одній вулиці, майже поруч. Тому герой моєї наступної розповіді – це
Рошко Дмитро Філімонович ,1959 р.н.
В Афганістані служив з 1978 по 1980 рік, неподалік від афгано – пакистанського кордону, біля міста Джелалабад. Оскільки мав військово – спортивну підготовку, то потрапив у спецвійська, які займалися виконанням відповідальних і складних завдань: «чистка території» ( тобто знищення душманів), транспортування полонених, охорона важливих об’єктів. Доводилося навіть охороняти палац Аміна в Кабулі, що було теж досить небезпечно, бо хоча хазяїна палацу на той момент уже не було в живих, але грабіжників і мародерів вистачало. З Афганістану Дмитро Філімонович привіз бойову « пам’ятку» – рубець на шиї від душманського ножа. Він згадує: « Якось довелось транспортувати до тюрми у Джелалабад групу полонених. Під час обшуку зброї у них не виявили, але коли виходили з автомобіля, то один з « духів» вихопив з одягу ножа і полоснув ним мене по горлу. Спасла тільки швидка реакція та міцні руки – якби ніж пройшовся на пару міліметрів глибше, то я, мабуть, сьогодні тут не розмовляв би з вами» Ветеран сумно жартує: « В Афганістані я змінив колір волосся – поїхав чорним, а приїхав сивим». Та й не дивно, адже жертв у спецвійськах було особливо багато. Одного разу втратили за ніч 8 товаришів – їх виставили в пікет – охороняти перевал у горах; вночі вартовий зазівався, а вранці 8 хлопців знайшли з перерізаними горлянками. « Коли тіла хлопців привезли на базу, я не міг повірити і зрозуміти, що їх уже нема в живих» – розповідає Дмитро Філімонович. А далі додав з гіркотою: « Смерть була страшною тільки в перші декілька місяців. А потім – звиклося …. До кінця служби з першого бойового складу І – ї роти ( 40 чоловік), у живих залишилось тільки 4. в тому числі і я. певно, в сорочці народився». Особливо багато бойових друзів зірвалось на мінах та гранатах, яких можна було зустріти не лише на дорогах або в горах, а й у корзинах з фруктами, які стояли на обочинах. При 45 – градусній спеці наші солдати часто спокушались на такі « подарунки» і ставали їхніми жертвами. А бували випадки й такі, коли солдати ставали жертвами власного невмілого чи необережного поводження зі зброєю, бо не всі офіцери належним чином дбали про бойову дисципліну і навчання молодих солдатів.

Палац Аміна в Кабулі, який охороняв Рошко Дмитро

 Попович Георгій Васильович, 1968 р.н.
Службу в Афганістані проходив з 1987 по 1989 рік у мотострілковому полку, провінція Поліхумрі, у роті матеріального забезпечення водієм автомобіля КАМАЗ. Не любить розповідати про свою службу в Афганістані; каже, що волів би забути про те, що було вже майже чверть століття тому. Напевно, найстрашнішим видається епізод, описаний ним: « Якось наша автоколона, в’їхала у дуже довгий та вузький тунель, як раптом у передньому автомобілі сталася якась поломка і він зупинився. Звичайно, пригальмували і інші машини, але мотори не глушилися. Так тривало десь півгодини. В умовах обмеженого простору в тунелі скупчилася велика кількість вихлопних газів, і солдати, які були в центрі колони, далеко від виходів з тунелю, просто задихалися, так і не зрозумівши, що з ними. Решта вже потім одягнули протигази, що спасло і мене самого. Це була дуже страшна і безглузда смерть». Георгій Васильович з болем згадує про звірства ,які чинили афганці над нашими полоненими солдатами, і в той же час додає: « Але їх теж можна було зрозуміти. Вони нас до себе не запрошували. Вони захищали свою землю, свої родини. Ми для них не були визволителями, як представляла радянська пропаганда, а справжніми завойовниками ….» Також підкреслює, що великими були не лише людські, а й матеріальні жертви з боку Радянського Союзу – будь – яке, навіть безглузде знищення чи втрату бойової техніки, списували на « важкі умови бойових дій». « За гроші, які радянська влада тоді « втопила» в

Афганські будні

Афганістані, тепер можна було б пів України відбудувати» – каже він. Нагороди:
– медаль «Воину – интернационалисту от благодарного афганского народа»;
– медаль «70 лет Вооруженных Сил СССР»;
– медаль «Учаснику бойових дій»;
– знак « Воину – интернационалисту».
Сьогодні працює столяром у столярному цеху с. Драчинці
Гуцуляк Іван Петрович, 1967 р. н.
Служив в Афганістані з 1985 по 1987 рік, в окремому протитанковому дивізіоні, неподалік міста Шандант, куди потрапив з пересильного пункту м. Володимир – Волинський Львівської області. Був водієм військової автоколони.  Одного разу сапери, які провіряли дорогу перед рухом колони, не додивилися, пропустили міну. На неї і потрапила автоколона Івана Петровича. Вибух був такої сили, що водія та його попутчика, ще одного солдата, викинуло з кабіни на декілька метрів. На щастя, машина в´їхала на міну заднім колесом, і обидва солдати залишилися живими. Після цього Іван 2 місяці пролежав у військовому госпіталі з важкою контузією, а потім ще на декілька місяців знову повернувся у стрій. Після цього був нагороджений медаллю «За відвагу». Але здоров’я, не дивлячись на багаторічне лікування, не повернеш. Сьогодні Іван Петрович – інвалід ІІІ групи; отримує пенсію за станом здоров’я. Каже, що декілька перших років йому постійно снився свист куль і вибухи гранат, привижалися обличчя загиблих товаришів. Минуле не відпускає і сьогодні… Нібито небагато – всього якихось неповних 2 роки – віддали мої четверо односельчан афганській війні. Але в долі цих людей Афганістан залишив свій пекучий слід – і на тілі, і в душі. З мого рідного краю – Буковини – було відправлено в Афганістан 1580 чоловік, з яких 48 загинули, а 45 повернулись інвалідами. Добре, що «чорний тюльпан» оминув моє рідне село, моїх земляків. І як же хочеться вірити, що таких « чорних тюльпанів» уже ніколи не буде в історії мого краю, мого села, моєї України. Що ніколи не доведеться ні нам, ні майбутнім поколінням братися за зброю – чи то в боротьбі за свої домівки, чи, тим більше, у війнах за чужі інтереси.