Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
ГЛИНИЦЯ (1,5 тис. мешканців) сміливо може претендувати на звання найромантичнішого й наймузичнішого селом Буковини. Стільки легенд, як Глиниця, не має жодне село краю. Перша розповідає, що на вершині гори, яка височить над селом, турки під час окупації побудували замок, де постійно влаштовували бенкети та звозили награбоване у місцевих мешканців добро. В той час у Глиниці жила вродлива дівчина-відьма на ім’я Флоріка, яка добре зналася у травах і, навіть, вміла спілкуватися з деревами та квітами. Дівчина вирішила звільнити рідне село від турок, для чого приготувала приємний на смак напій, що мав снотворну дію і повинен був обеззброїти турків. Однак, коли Флоріка принесла своє зілля ворогам на вершину гори, турецький вожак запідозрив щось неладне та наказав схопити дівчину. Але це не завадило здійснити вродливій дівчині задум про знищення яничар: Флоріка протягнула руки до неба та попросила Бога, щоб фортеця разом з турками та пограбованим майном провалилася під землю. Так і сталося. Вранці мешканці Глиниці побачили, що замість фортеці на вершині гори височать величезні граби, на яких, начебто, перетворилися турки, а з під гори б’є джерело з чистою цілющою водою.
Легендою зацікавилися місцеві археологи, які намагалися провести на вершині гори археологічні розкопки. Та на заваді їм стала сильна буря, яка продовжувалася на протязі кількох днів. Як знати, напевне, все ж таки, в цій легенді є й щось містичне, й щось реальне…Друга легенда розповідає, що на вершині гори був сторожовий пост, з якого при гарній погоді можна було побачити башти Кам’янецької та Хотинської фортець. У разі наближення ворогів на вершині запалювали вогнище. А третя легенда межує з реальністю. Є фактом, що на початку XIX століття місцевий феодал Флондор переселив з Карпат до Глиниці декілька родин обдарованих циганських музикантів. Вони оселилися у присілку Фундоя, який отримав назву від імені їхнього ватажка. Циганські парубки охоче одружувалися з місцевими білявенькими україночками, а плодами їх шлюбів були віртуозні музиканти, які здобули слави не лише на Буковині. Палац Флондорів у Глиниці (до наших днів не зберігся):
Отже, за цією легендою в селі жила вродлива й неприступна дівчина. Глиницькі парубки навіть і мріяти не могли про таку красуню. Але одного дня вона народила від цигана сина, якого назвала Алеко. Молода мати намагалася робити все для того, щоб дитина була щасливою: в день і вночі чатувала біля колиски, зверталася до потойбічних сил, і навіть поїхала в Карпати до мудрого чаклуна Таратута. Прохаючи ворожбита, щоб той зроби так, щоб хлопець мав честь серед людей, красуня намагалася обдарувати його цінними коштовними подарунками. Але чаклун нічого не взяв, кажучи, що і так зробить для дитини все, що просить мати. Лише скинув з голови красуні писану хустку і довго чаклував над нею. Пройшли роки, і хлопець став відомим музикантом-скрипалем на ім’я Алеко Цурцуман. Щоб послухати його гру, талановитого музиканта запрошували найзаможніші люди Чернівців, найдорожчі чернівецькі ресторани. А відомий австрійський композитор Ференц Ліст, почувши гру Цурцумана, закохався в його талант. Коли Алеко помер, на його похоронах грали оркестри, що йшли у десять рядів, а за його труною йшла така кількість людей, що похоронна процесія розтягнулася на декілька кілометрів. Алеко Цурцуман був першим з плеяди видатних глиницьких циганських музикантів. Грою його наступника Додка Керстенюка зачаровувався румунський король Карл. Іншій циганський музикант з Глиниці, Алика Паращук, разом з цілою капелою лаутарів грав на урочистостях на честь святкування ювілею творчої діяльності Миколи Лисенка, влаштованих в українському народному домі в Чернівцях. Назавжди ж Глиницькі циганські музиканти увійшли в історію української культури, коли знялися у зйомках фільму «Білий птах з чорною ознакою» – класики українського кінематографа, знятого за романам відомого українського культурного та політичного діяча Юрія Іллєнка, головну роль в якому зіграв талановитий кіноактор Іван Миколайчук. З Миколайчуком ми познайомимося поближче, завітавши пізніше до його рідного села Чортория, яке буде лежати на нашому шляху.
Але не лише легендами славиться Глиниця. Тут, як і в кожному буковинському селі є церква. Не дерев’яна, як в більшості сіл Кіцманщини, а мурована. У центрі села дорога звертає праворуч на Вашківці, нам же треба їхати прямо. Переїхавши струмок, побачимо праворуч невисоку башту дзвіниці, яка виділяється над місцевістю. Успенська церква побудована у 1798 році. Належить до розповсюдженого на території Буковині і Молдавії типу безкупольних церков, тридольна, має форму трилисника. Вишуканість фасадам церкви надають лопатки, пілястри та ніши. Над бабинцем розташована триярусна дзвіниця, третій ярус якої – дерев’яний.
ВІДЛУННЯ ДЗВОНІВ
Жителі нашого села зберігають звичаї, і примножують їх, вони допомагають зберегти етнічну своєрідність буковинців. Для того, щоб зберегти скарби народної мудрості, щоб буковинські перлини не пропали в Глиницькому ЗНЗ І – ІІ ступенів ведеться пошукова робота. Займаючись цією роботою учні знайомляться з національною культурою, звичаями та традиціями села та краю. Метою пошукової роботи є залучення учнів закладу до вивчення та збереження фольклору як першооснови національної культурної спадщини, відтворення виконавських традицій, національне вбрання, виховання патріотичних почуттів, пропаганда народної творчості та пам’яток мистецтва. Кожен полишає по собі пам’ять: хто – викопаною криницею, хто – збудованою світлицею, а хто – й вирощеним садом, піснею, зачарованою мелодією скрипки … 
Василь Злотар полишив себе у відлунні власноруч відлитих церковних дзвонів… Отих, що першими вістують про народження Христа; отих, що першими звідомлюють про Воскресіння Спасителя; отих, що рано – раненько кличуть нас до храму, аби душа кожного очистилась від скверни, аби не звабилась іудством. Вони, ті дзвони з сільської дзвіниці, першими оголошують і про журбу – відійшло у вічність ще одне чиєсь земне життя… Тони тих дзвонів пам’ятаємо ми ще із раннього дитинства. І коли б не були біля церкви, обов’язково задивляємося на дзвіницю і складається таке враження, що вона чутлива, як серце. Навіть мовчазні дзвони треба вміти слухати. Бо в їх серцях заплетений вітер і сповідь наша, і наша молитва, вічне чекання Божого слова. Чому воно так!.. Чому від тих переливів щоразу відчуваєш у собі таку потривоженість?.. А може, й дивну очікуваність?.. Часткову відповідь на це, дає нам поезія славного поета України (на жаль, уже відійшов у вічність) Івана Гнатюка: Правда, як щиро, як довірливо?.. Та ось рідко хто знає ( ба, навіть і не задумувався!), а чиї ж то рученьки (і де?) відливали ті дзвони, хто так старався, аби їх передзвін був таким чистим, з переливами розважливими і біжучими на землі, де ми живемо в трьох царствах – світанку, полудня і ночі. Чомусь постійно живе думка, що те чаруюче дійство твориться тільки на заводах, де в пошанівку ливарство. Бо це ж яка потрібна висока технологія! У дзвонах струн немає, аби згодом їх настроїти. Тут все по-іншому. Ця духовна музичність дається їм з народження. Помилишся…Глухий дзвін, як тіло без душі. Тут потрібні «золоті руки», особливий слух, мудрість своя, щоб почути мелодійність дзвонів. 
Багато можна почути з розмов жителів Буковини і не лише Буковини: «А ви знаєте, що в тій Глиниці на Кіцманщині жили умільці, які відливали церковні дзвони?.. Ох, які вони були голосні, ніби билося в них під грудьми живе серце». Невже в нашій Глиниці, де музики вміють із вітром і сонцем говорити, й дзвонарі – ливарники жили? І дійсно ми переконалися: «Василь Злотар з братом Миколою на тому ремеслі зналися, як соловій у своїй співанці, як скрипаль у струнах скрипки. Та те литво під їх руками було, як забава…» Такі слова ми почули із розмови дочки Василя Злотаря , Оксенії . Чи живий він? – запитали ми… І вона з смутком на очах почала розказувати нам цікаві моменти з життя родини Злотарів. – Ой, нема вже мого татка, нема, – крізь жаль сказала нам Оксенія Василівна. Але люди його не забувають. Мав він серед них авторитет великий. За сумлінну працю, – додала ствердно. Розмова про тата, зі всього було видно, розхвилювала її. Погляд теплий, в очах ледь – ледь залебеділи сльози. Оксенія Василівна поскаржилась, що життя неможливо розпочати знову. Його можна тільки продовжити.
– А так би хотілося,
– вона скрушно хитала головою.
– Боже, як би хотілося знову постояти біля тата, знову відчути гарячий подих скипілого металу, що був прудкий, як ящірка,
– серце її розгойдувалось маятником.
– Дивно те було бачити, ой дивно… А ще більше відати, що та жива магма колись зліпиться докупи і буде відлунювати так голосно у дзвоні і в селі, і поза селом, і навіть під хмарами… В Оксенії Василівни руки стиснуті в долонях, ніби в молитві. Очі сльозами наповнені. Бачимо, і радісно їй, і сумно, що все те нею пережите давно подаленіло. Та так неблизько, але відпускати його не хоче.
– Татова з вуйком робота була для нас не просто сільською цікавістю, – задумливо відізвалася глиничанка.
– Вона годувала нас, і честь нам провадила, – на якусь хвильку замовкла. Чоло її зморщилось – сім’я наша була величенька – дев’ятеро дітей. Правда, двоє померли. І тато мусив заробляти, бо треба було й зодягнутися, і їсти щось треба…
– А все ж, ми поцікавились, як це Злотарі, – опанували ливарство? Про таку професію в буковинському селі, ми почули вперше. – У нашій родині ще з діда-прадіда вона велася, – сказала довірливо Оксенія Василівна.
– І це їм вдавалося. Повірте, то надто тяжка праця, яка вимагала не тільки сили чи вправності… То треба було мати точний розрахунок, а знання з хімії, креслення, фізики, математики, чого і скільки дати – бронзи, олова, заліза, міді… знати й технологію глини, з якої виготовляли форми для відлиття, щоб дзвони були справжні… Бо як почне тріскатись – все, пропало те лиття, – зауважила Оксенія Василівна.
– А тато з сином, вуйками Миколою та Іваном те знали добре, як табличку множення. А ще запасалися коксовим вугіллям, бо роботи мали багато… Ті дзвони заледве клали на фіру .
– І скільки вони важили? – зацікавило нас , який – то дзвін у сільських умовах можна вилити?
– А то вже залежало від замовників, – весело додала Оксенія Василівна.
– Були по сто, сто п’ятдесят , двісті і більше кілограмів.
– Я пам’ятаю, як важко їх клали на віру, – долучився до бесіди й племінник Микола Богданюк. – Бувало, чуби мокренькі ставали. Але ото як завантажили, вуйко Василь гладив рукою той дзвін, як живий, і говорив: «Абись служив довго і вістив більше доброго, ніж сумного», – і прикладав до того дзвона лице, бо прощався з ним, віддаючи в чужі руки.
– Здалека за ними приїжджали? – поцікавилися ми. Пам’ятаю, приїздили за тими дзвонами з Буденця, Зеленева, Оршівців… Але більше то були люди з Галичини, – втішала себе спомином Оксенія Василівна. – Все те і зараз у мене перед очима, – зауважила своїм бадьорим голосом.
– І тато, і вуйко Микола, і дідик мій втішалися від тої роботи, як діти. Для них дуже важливо було, аби відлуння того дзвону чулося здалека. Вони навіть йшли на край села, аби ще раз перевірити звук дзвонів. За цим дуже слідкували… І це їм завжди вдавалося…
– Чому?
– Вони знали якісь секрети у відлитті. – І де вони їх навчилися? – Та кажу вам, – голос в Оксенії Василівни повниться сердечним теплом, – що то передавалося у Злотарів від діда-прадіда. Вони дуже дорожили своїм ремеслом. Навіть ставили на ті дзвони спеціальне клеймо. Хотілося їм цю марку тримати на висоті, – жінка зітхнула, в її погляді промайнула якась жалість чи ще щось. Якусь хвилину мовчала, шукаючи в собі якесь опертя. Врешті продовжила: – Як татко мій помер, то вуйко Микола й мене долучив до цієї роботи. Я спочатку знітилась, як він виказав мої обов’язки. А вуйко Микола це вловив і каже: «Злотарі мають триматися купи, бо інакше втратимо ремесло. А воно не тільки нас годує, а ще й честь веде». І цього було досить, аби я фантастично віддалася цій справі. Хоч того ніхто не міг передбачити, які гіркі часи для нас настануть… І Оксенія Василівна почала переоповідати про ті страшні митарства, коли атеїсти оголосили війну церквам… Як приходили до них представники радянської влади й погрожували, обкладали податками, як розбивали форми для литва, навіть страхали спровадити туди, де сибірські ведмеді царствують… Але, як кажуть, і в біді Бог дає людині порятунок, – присмак життєвої гіркоти чіплявся за її слова. – Іван був інвалідом. І це дещо погамувало кривдників. Правда, дома відливати ті дзвони ми вже не могли. За нами вівся дуже серйозний нагляд.
– Як же ви виходили з цієї ситуації? – питаємо.
– Це ж литво… без відповідної форми не обійтись.
– Ой, що то нами пережилося, бодай не казати, – сказала задумано, виносячи через скільки літ знову свою біду на люди. – Переховувалися зі своїм ремеслом у сусідніх селах. Пам’ятаю, у Драчинцях дала нам притулок родина Кошурби. Але й тут вислідили. Оштрафували. Потім подалися до моєї матки в Зеленів. За три дні у стодолі ми збудували з цегли піч, щоб зробити нову форму для відлиття дзвону… Але і тут хтось про нас замельдував у сільраду… І знову спала біда на нас. – Оксенія Василівна плаче. Згадалося щось таке болюче, що жаль і сльози не давали їй говорити.
– Тітонько, не плачте , – просить Микола Богданюк.
– Того вже не повернеш… Тільки жалю собі додаєте. – А потім до нас: – то було страшне поневіряння… А приниження?.. Злотарі – люди високої порядності й честі. Думаєте, вони ті дзвони відливали тільки для заробітку? Ой, ні… Я пам’ятаю, як вуйко Микола казав: «Коли я відливаю дзвін, ніколи не думаю про гроші. Усім нам, Злотарям, хочеться, щоб ті дзвони будили в людях християнську віру, навертали їх до Бога». Оце їх і тримало в житті, – рішуче сказав Микола Богданюк. – Миколо Павловичу, а вас не залучали до того ливарства? – щиро запитуємо його. – У роботі вуйка Миколи мені було цікаво. Дещо підсобляв йому, як і вуйкові Іванові. А одного разу доручили мені вдарити форму на дзвін. Боже мій, як я старався, що того словами не передати. І, повірте, дуже файно все те вийшло. Вони при всіх похвалили мене. І хто знає, як би то все склалося, якби не ота атеїстична гонитва за Злотарями… Вуйко Іван подався в Румунію, мав там свою ливарню… А тут все занепадало… Десь ще збереглася форма від ливарства… – І все? – запитали ми чомусь з тривогою. Оксенія Василівна різко захитала головою: – Ні, ні, є ще одна дуже дорога пам’ятка для нас. Ось оця родинна фотографія, – вона витягла з невеличкого зшитку пожовтілу фотографію. – Звичайно, це не всі Злотарі. Але тут, біля дзвону цього, зібралося ядро цього роду. Микола взяв із рук фотографію, пильно вдивлявся в обличчя кожного, а потім притулив її до серця.
– Жаль, немає уже дорогих моїх вуйків, але голос на землі їх чутний, – сказав стривожено. – Знаєте, я завжди думаю про це, коли вслухаюся в переливи церковних дзвонів. Як не дивно, але так склалася доля , що Оксенія Василівна зараз проживає в селі Зеленів. Де багато років тому були придбані церковні дзвони в місцеву церкву села. І вона зараз, із великим задоволенням ходить до церкви , щоб почути рідну мелодію церковних дзвонів , які закликають на богослужіння жителів села , а особливо її, як дочку, як племінницю родини Злотарів.
КОВАЛІ СЕЛА ГЛИНИЦЯ
Найбільше багатство села – люди, в яких праця на першому місці. Наше село впродовж довгих років славилося своїми ковалями. Ковальство – обробка металів способом гарячого кування.
Сформувалося ще у давньоруський період. У XVIII—XIX ст. Майже в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні – звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі,у яких були горно , закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаш товувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив’ язування коней, коли їх підковували.Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Наприкінці XIX ст. з’явилися гайкові ключі, ключі для нарізання різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо. Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, дездавна виготовляли різноманітні речі господарського призначення (сокири, молотки, лопати, сапи, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо).
Важливими видами ковальства були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. В рідному колгоспі працювали в цьому напрямку ковалі: Ткачук Дмитро, Костащук Дмитро та Вишньовський Євген. Селяни з великою пошаною і водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, “ковалів людської долі”. Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.
ВІДОМИЙ ХУДОЖНИК В СЕЛІ
Григорій Василь Григорович прославився в селі своїм художнім хистом. Навчався в славетному Вижницькому училищі прикладного мистецтва. Закінчив Одеський педінститут ім.. К.Ушинського «Художньо – графічне відділення». Виставляти роботи на вернісажах митців Буковини розпочав ще з 1987 року. Любить художник і красу села яку зобразив у картинах: «Осінь на околиці Глиниці», «Зима в лісі», «Літнє надвечір’я» та інші. Вміє Василь побачити й психологічні настрої земляків. Про це свідчать виконані ним портрети: «Портрет матері», «Світлана», «Портрет дочки», «Літня людина».
МАЙСТРИ ВИШИВКИ
Попюк Орися. Любов до вишивки привила мама ще з дитинства. Як тільки є вільна хвилина так сідає і вишиває. Техніка вишивки – гладь. На роботах майстрині переважать рослинні мотиви. У вишивці все її життя.
Павлюк Степанія. Вишиванки і будь-які вишиті вироби належать до найвищих культурних досягнень українського народу. Майстерність і ремесло вишивання сягає корінням в глибину століть, коли наші далекі пращури надавали вишиванкам першорядного значення. Вишита сорочка є одним із символів української землі, який відомий по всьому світу. Яскраві орнаментальні та геометричні візерунки, насичена різнокольорова гамма і численні вигадані жар-птиці – все це є неповторним і унікальним скарбом української нації. Сьогодні вишиванка продовжує користуватись незмінною популярністю. Світові кутюр’є використовують багаточисленні техніки вишивання і основні моделі сорочок створюючи свої колекції, дотримуючись при цьому методики традиційного етнічного покрою та колірьової гамми. Таким сільським «кутюр’є » є Павлюк Степанія Дмитрівна. У 1972 році працювала вишивальницею на фабриці художніх виробів імені Ю.Федьковича. У її доробках – національний костюм, який у 1991 році на Всеукраїнському конкурсі національного костюма відзначили дипломом І ступеню. Виготовляла костюми з елементами буковинської вишивки для Софії Ротару, В.Зінкевича, Н.Яремчука та учасників хору імені Вірьовки. Будучи на заслуженому відпочинку не перестає вишивати.
Чобан Марта . Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам’яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки. Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України.Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників — це народна пам’ять про життєдайні сили землі та сонця.Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам’ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.Саме вишиванням рушників захоплюється майстриня села Чобан Марта Денисівна. Крім рушників вишиває подушки, серветки. Техніка вишивки хрестик. В роботах переважає геометричний орнамент. Сама придумує узори і підбирає кольори. Декілька рушників подарувала місцевій церкві Різдва Пресвятої Богородиці.
Розділ “Історія” підготували:
Змійовський М.І. (Вчитель історії)
Баб’юк Анастасія (8 клас)
Габібова Равія (9 клас)
Крижанівський Андрій (8 клас)