В усіх народів існує повір’я , що той , хто забуває звичаї батьків , карається людьми і Богом . 
В основі різдвяно-новорічної обрядовості українців є три свята – Святе Різдво, Святого Василія та Святе Водохреще. Діти до цих свят готуються заздалегідь , вивчають щедрівки, колядки та різні віншування. А господар щедро обдаровував колядників, бо всі вірили в особливу магічну силу слова-побажання, яке здатне в цей Господній час забезпечити щастя й добробут.
Одним із ключових компонентів герба нашого села – на синьому тлі золоте пшеничне колосся. 

Серед українських народних свят одним із найбільших і найурочистіших є Великдень — Світлий Празник Христового Воскресіння.



Хочеться сказати : „Шануймо , друзі , звичаї народні , квітчаймо ними свою хату , то – обереги від біди , шануймо ті , що дала мати ”. Ми з вами переступили поріг у XXI століття . Зроблено перші кроки у третьому тисячолітті , тож давайте не будемо йти по ньому людьми , котрі не пам’ятають ні своєї історії, ні звичаїв , ні культури . Адже я впевнена , що і в XXI столітті будуть цінуватися звичаї і традиції , які передаються з уст в уста новому поколінню.
Легенда про Алеко
В моєму буковинському краї скрипка з давніх – давен була літописцем душі карпатських русинів .
„ Ой у нашого музики пальці золотії ,
Він пальцями посуває струни шовковії ,
Музика нам добре грає , не треба співати ,
Єго ненька породила на скрипочку грати .”
Жила колись у Глиниці дівчина красива і неприступна . Ніхто не смів навіть торкнутися тонкого дівочого стану . Та вона любила . Кого ? Ніхто не бачив його , тільки народила вона сина і назвала його Алеко. Удень і вночі стелилася мати добрими чарами біля колиски , пристрасно шепотіла заклинання , благаючи у темних дияволів щасливої долі для свого Алеко. Вони ж несамовиті танцювали довкола неї , виграючи на скрипках та цимбалах , та матері здавалося , що не всі чари вона знає , що найбільшого щастя ще не зуміла прихилити синові . Був тоді а Карпатах мудрий ворожбит Таратута . І побігла , полетіла мати , впала йому в ноги , простягаючи дороге намисто і сережки . Просила , щоб син Алеко мав честь між людьми . Та ворожбит нічого не взяв , бо честь за гроші не купиш . Сказав лише , аби скинула з голови писану хустку. Розстеливши її перед собою і довго над нею чарував, а потім повернув хустку , сказавши щоб здорова йшла не журилася . З того дня славний музика Алеко Цурцурман ніколи не розлучався з материнською хусткою . Перед грою він втирав нею обличчя і тільки потім брав до рук скрипку . Був Алеко славний на всю Буковину і мав Алеко велику честь між людьми . Цю легенду записано із уст старого Глиницького музиканта Олександра Олександровича Кирилюка , виконавця ролі народного музики у фільмі Івана Миколайчука „ Така пізня , така тепла осінь ”. Алеко Цурцурман ( Паращук ) справді належав до глиницької „ еліти ”. Заживши слави він грав тільки у ресторанах та на балах чернівецької аристократії . Коли хтось із магнатів влаштовував бал він посилав слугу з візиткою до Алеко . Гроші зробили своє – Алеко запанів . Як Алеко добився великої слави , то вже не грав , хіба іноді зіграє один – два кавалки на початку – потім музиканти грали самі, а він ішов грати з панами в карти . Сам Алеко дуже гарно носився – дзигарок , перстні – чистий пан . Біля глиницької церкви ( пам’ятник архітектури кінця XVII ст.) похований Алеко Цурцурман . На такий дорогий гробовець не спромігся навіть глиницький дідич . Кажуть , що на похороні Алеко йшли музиканти в 10 рядів , а людей було від Шіфи аж до Пруту .Шіфею називали в Чернівцях стрімку вулицю біля залізниці . Людська пам’ять – ти здатна зберігати подробиці життя талановитих славних митців .
Легенда Прут
Джерельце, з якого витікає струмок, люди дуже любили, бо в ньому завжди була чиста і приємна на смак вода. До того ж вона влітку холодна, а взимку, навіть у найбільші морози, не замерзала. Любовно селяни називали струмок Прутиком, мабуть, за те, що був він дуже жвавим і прудким. Але панував у цих місцях чужинець. Він не любив народних назв, одягу, мови і взагалі всього буковинського. Зібрав він людей і наказав, щоб ніхто й ніколи не називав цей струмок Прутиком. Вигадав свою чи то румунську, чи то німецьку, чи хтозна-яку назву. Люди мовчки погодилися з новою панською примхою, бо жорстокості цього нелюда не було меж. Та не скорилася панові наша рідна земля. Вона заховала в собі Прутика і джерело зникло. Тільки сухе каміння на дні нагадувало про його існування. Повертався якось з далеких заробітків буковинець. Не знав він та й не хотів би миритися з панськими заборонами. Нахилився над висохлим джерелом і промовив: – Ого, зник Прутик! І в ту ж мить задзюркотіла, завирувала водичка. Чиста, свіжа і приємна. Пострибала вона через камінці, полилася по леваді, покотилася між деревами. Став струмок повноводною річкою. Назвали люди його Прутом. І більше не хотіли коритися панським примхам.
Розділ “Легенди” підготували:
Богданюк Є.І. (Педагог-організатор)
Урсуляк Аліна(8 клас)
Жуф’як Христина (7 клас)
Мойсієвич Юлія (9 клас)
Розділ “Традиції” підготували:
Богданюк Є.І. (Педагог-організатор)
Урсуляк Аліна (8 клас)
Жуф’як Христина (7 клас)
Мойсієвич Юлія (9 клас)
Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
