Історія Хлівище

Перша згадка про село Хлівище датована 1408 роком. Ще Шипинська Земля, що зародилася у ХІУ – ХУ століттях на території Галицько – Волинського князівства, знала це село. За легендою тут був звичайний хутір. А пізніше, коли вольного хлібороба Шипинської Землі уярмили зайди – кріпосники, предок його – ратай і годувальник – був вигнаний з родючих полів. З привільної хати – світлиці довелось перейти у курінь, який орендарі та кріпосники називали ХЛІВОМ. Отож і назва села пішла від тих куренів – ХЛІВИЩ (по народному «клівищі»). Воно розташоване на території Чернівецької області на заході с. Хлівище межує з Івано-Франківською областю, на півночі з с. Малятинці, на сході з с. Гаврилівці. Протягом віків населення нашого села, як і всієї Буковини, перебувало під гнітом різних урядів, різних держав, зазнало чимало лиха та поневірянь через війни та голод. З 1775 року село Хлівище знаходилося під владою Австро-Угорщини. Важкими були ці часи для хлівищанців. Вони терпіли національний і соціальний гніт. Силою насаджувалась католицька релігія. Поміщики відбирали у селян кращу землю, збільшували панщину, сваволя панська не знала меж. В 1848 році жителі села Хлівище та сусіднього села Малятинці брали участь в антикріпосницькому повстанні, для придушення якого в село прибув каральний загін. Та цісарський уряд змушений був піти на поступки і звільнив селян від панщини. У кінці 90-х років ХІХ ст. почалася еміграція в Америку. Багато людей з села виїхало в пошуках кращої долі за океан. Частина її повернулася, не знайшовши бажаного щастя, інші залишилися жити в США,Канаді, Бразилії. На початку ХХ ст. у Європі було неспокійно. Ще у кінці ХІХ ст. , на початку ХХ ст. були створені два воєнних союзи: Антанта і Троїстий союз. До Троїстого союзу увійшла і Австро-Угорщина. В 1914 році розпочалася перша світова війна. Австрія вступила у війну на боці Німеччини проти країн Антанти: Англії, Франції та Росії. Почалася мобілізація. Всі чоловіки села були призвані до австрійського війська. Більша частина території була у складі Росії. Українці перебували у складі двох ворогуючих між собою держав, і повинні були воювати одні проти одних. Понад 40 чоловік з села Хлівище не повернулися з фронтів першої світової війни. На честь полеглих у війні в центрі села було споруджено пам’ятник. У 1951 році його було перевезено на подвір’я церкви. Айстро-Угорщина та її союзники зазнали поразки у війні. Населення Буковини , у томі числі і нашого села, прагнуло об’єднатися з Україною. Але сталося інакше. При підтримці країн Антанти Буковину у 1918 році окупала Румунія. Перший румунський період тривав з кінця 1918 до 1940 року. Це був важкий час для людей села і всієї Північної Буковини. В усіх державних установах запроваджувалася румунська мова. На державну службу приймалися тільки ті особи, які володіли румунською мовою. У 1919-1920 роках в селі було запроваджено навчання в школі тільки румунській мові. Але не зважаючи на це, в селі розвивалася українська культура, народна творчість. У 1940 році уряд СРСР поставив ультиматум перед урядом Румунії про виведення військ з території Північної Буковини. Так закінчився перший період румунського панування на Буковині. На Буковину увійшли радянські війська, встановлено радянську владу. Поступово почалася русифікація краю. Але перший радянський період був нетривалим. В 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Війська СРСР залишили Буковину. Сюди знову повернулися румуни – союзники фашистської Німеччини. Другий румунський період тривав до 1944 року. В 1944 році знову в нашому селі було встановлено радянську владу. Багато жителів села було мобілізовано на війну, з них 66 полягли на фронтах війни. Як пам’ять про тих, хто не повернувся з поля бою, у центрі села височить обеліск.

Історія панського маєтку

(нині Хлівищенський ЗНЗ І-ІІ ст.)

У Хлівищах дуже мало було визначних пам’яток , а після пересилки їх майже зовсім не залишилося. Уціліли , на щастя,тільки церква та панський будинок, архітектурою якого захоплюються всі. Ця прекрасна споруда розташована зліва від центральної дороги при в?їзді в село. Збудований ще тоді , коли Буковина була під владою Австро-Угорщини. В його архітектурі проявляються елементи готичного стилю, зародження якого припадає на 12-15 століття. Власниками його були пани – німці Отто і Ліза Гольтнер. Про це свідчать латинські букви OG і LG на вхідних залізних дверях.

Пізніше , коли Буковина була під владою румунських бояр, власниками цього будинку був пан Кил , та його дружина Дізеля , та два сини. Пан Кил був єврей з Мадярщини. У нього було 500га. землі, спиртзавод (гуральня) ліс, що поблизу села. У пана були наймити ,постійні робочі : конюхи, форналі , вакарі. А деякі хлівищанці та люди з ближніх сіл наймалися на роботу поденно. На панському дворі було три стайні. Взимку для худоби наймити рубали січку кіратом. У третій стайні були воли, яких пан привозив з Венгрії на відгодівлю. Вони були старі , худі , пан купляв їх дешево , а коли відгодовував, то продавав значно дорожче. За панським наказом вакарі , обпилювали цим волам роги попри саму голову , добре давали їсти, і коли виростали молоді роги, форналі пішком гнали їх до Неполоківської станції . Там грузили на товарні вагони. За роботою на панській міні-фермі стежила суха паня, сестра Дізелі. Вона дуже до всього придивлялася, бо була дуже недоброю людиною. Лісом теж розпоряжався пан. Лісник і побережник мали хату в лісі. Коли хтось із людей хотів піти в ліс назбирати грибів, то мусив день у пана відробити. Пан видавав бумажку ( квит) і тільки тоді можна було збирати гриби. Вода до панського будинку подавалася по трубах. Це був водогін. На полі , десь приблизно метрів 500-600 від будинку була криниця з трьома норами. Там було усе забетоновано і встановлено мотор. Вода з цих нор падала на мотор , приводила в його в рух і заодно по трубах ішла до «барана» ( «Баран» , це дві вицементовані криниці , що знаходилися на горбі за будинком)

 

 

Справа від будинку був дуже гарний і великий сад. Через сад була асфальтована доріжка , по якій прогулювалися пани. З усіх боків сад був огороджений. Тому саме цю частину місцевості називали Оград.

 

Обеліск загиблим односельчанам у роки Великої вітчизняної війни

Подвиг героїв передається з поколіня в покоління і житиме в людській пам”яті вічно. А якою пекучою є солдатська пам”ять, у якій закарбувалися і гіркота перших поразок, і радість повної перемоги над ворогом, і біль тяжких втрат рідних, друзів, побратимів. Солдатська пам”ять – це той голос історії, який ми повинні слухати щодня як голос правди про Велику Вітчизняну війну. Хлівищанці свято бережуть пам”ять про тих юнаків та чоловіків, які в березні 1944 року, попрощавшись з рідними, пішли на війну. З розповідей Гайдичук Д.В., Гайдичук О.М., Стеф”юк В.Т., ми дізналися, що все село вийшло виряджати на війну чоловіків, синів, братів. Ціла дорога заплаканих дружин, матерівсестер, дівчат, дітей. Прощалися, обнімалися, цілувалися. І ніхто з них тоді не відав, не знав, коли скінчиться ця страшна війна, кому пощастить відчути радість перемоги, кому пощастить знову обняти чоловіка, батька, брата, сина, нареченого. Всього з нашого села пішли на фронт 161 людина. Багато з них більше не переступили поріг рідної хати, не промовили таких щирих слів як „ Добрий день, мамо, я повернувся”, „Добрий день, кохана дружино”, не обняли своїх дітей. Всього їх було 70 чоловік. Було й таке, що з одної хати ішов батько і син, батько і два сини. Так із сім”ї Романюків пішли на фронт батько Семен і два сини – Василь і Віктор. Повернувся лише Василь. Не повернулися два Вдовам, які не побачили вже більше своїх чоловіків, синам і дочкам, яким довелося рости без батьків, щодня нагадує про них обеліск, що височить у центрі села і на якому викарбувані їхні імена.

 

Переселення 1952 року

Майже кожному з нас доводилось спостерігати,як навесні птахи з далекого вирію,долаючи нелегкий і довгий шлях,повертаються до рідного краю,до своїх гнізд. Так поверталися у рідне село до своїх зруйнованих осель хлівищанці.Не змогли прижитися в чужому краї. Ностальгія кликала людей в далеку дорогу,до рідного села,де народилися,де пройшло босоноге безтурботне дитинство. Що ж сталося?Чому опинилися хлівищанці далеко від рідного села? Зруйнували,знищили,а потім виселили… Чи варто згадувати про майже 60- річної давності трагедію у нашому рідному селі Хлівище?Люди похилого віку все це добре пам’ятають,адже самі пережили цю страшну біду .Про це вони розповідають своїм дітям тобто нашим батькам,а також нам,наймолодшим хлівищанцям. Багато з них уже пішли у небуття.А згодом і нікого не залишиться. Тому ми вирішили зібрати і усистематизувати про пересилку все,що було можливо. Це, насамперед ,протоколи зборів,засідань,що пожовтіли від часу. Зберігав їх ,як реліквію,нині уже покійний В.І.Романюк. А також статтю В.Гусятинця»Переселення»,надруковану в районній газеті «Вільне життя» Н-91-92 від 31 липня 1988р. Та найбільше нас вразили спогади очевидців цієї великої трагедії: Брешук М.С, Моринюка П.С., Моринюк М.В., Гайдичук Д.В.,Брешука І.Т., Моринюк З.В.І і ін. Розповіді цих людей неможливо було слухати спокійно,без сліз на очах. Вони згадували,плакали,шукали слів,щоб достоту передати те страшне видовище. І враз перед нашими очима появлялися зруйновані хати,здіймалися комини від печей,а також ридаючі господарі,товарні вагони,в яких людей,неначе худобу, везли в далекі чужі краї. Слухаючи ці розповіді ми пригадали події описані у відомій усім історичній повісті Івана Франка «Захар Беркут».Монголо-татари нищили,руйнували все на своєму шляху. Але ж то були чужоземні загарбники. А чому ж так жорстоко діяли свої люди?Це важке питання,на яке й важко знайти відповідь. Під враженням цих подій хлівищанці склали пісню»Вороночки та й кавочки»,Стефанюк-Ватаман Євгенія написала вірш»Пересилка»(див.в додатках). Вперше про переселення у Хлівищі зайшла мова 2 березня 1950 року.На засіданні виконкому місцевої Ради виступили директор школи Г.Є.Федорчук,депутат А.К.Андрійчук. Вони сказали,що «є всі можливості переїхати у Херсонську область частиною колгоспу»,»рішення можна виконати»Д що» план 18 сімей» -реальний. Сьогодні важко гадати,що то було за рішення,який орган приймав його і кому вперше воно прийшло в голову. Однак ось що цікаво:хтось наперед знав,що саме 18 хлівищанських сімей захочуть переселятися це у напівголодний повоєнний час. Та,на жаль,протокол зборів виконкому сільради,який зберігається нині в районному архіві, цього не фіксує. Натомість-безпристрасно повідомляє про впевненість виступаючих:для переселення «є всі можливості».До мови про переселення у селі повернулися через рік— 21 березня 1951 року .На тих зборах було заслухано «товариша Злотіна та співдоповідача з Херсонської області». Вислухавши їх ,»засідання рішило:зібрати колгоспні збори по питанню:»Про перехід цілим колгоспом у Херсонську область».Просити райвиконком послали делегацію у Херсонську область і виконати план переселення не пізніше 1.04.1951 року».Контроль за виконанням було покладено на депутата сільської ради І.І.Сасинюка. Трохи дивно,бо напередодні,як свідчать архівні протокольна засіданнях виконкому сільської Ради вирішувалися зовсім інші питання. Так 4 березня йшлося про підготовку до святкування 8 Березня. Було вирішено «зробити бал у приміщенні клубу під час посівної кампанії,а ще—виконання фінансового податку. Розмірене життя місцевого колгоспу»Молода гвардія» і розмови про переселення заперечували одне одного-така логіка ситуації. Іможна лише здогадуватись,як уживалися вони разом у протокольних звітах. Адже перше-то дальший поступ селян до добробуту,а друге—повне заперечення всіх планів хлівищанських колгоспників—і громадських особистих. Іще. Спочатку йшлося про план переселення 18 сімей,та через рік заговорили вже про «перехід цілим колгоспом».Проте думки тих,кого мали переселятиме питав ніхто. Але на цей раз хтось невідомий твердо знав,що хлівищани захочуть переїхати у херсонські степи вже цілим колгоспом …Таки ніхто не питав. Вирішили,що за народ і тау є кому думати. Головне не зірвати план. І байдуже,що клопітку роботу по агітації бажаючих тільки бажаючих,переселитися,підмінили вольовим рішенням. Обрали найлегший для себе шлях—насильно перевезти ціле село. Вирішили одним махом вирвати разом з корінням доросле дерево і посадити його за сотні кілометрів у іншому місці. Щоб було раз і назавжди. Та щось не спрацювало у відшліфованому впродовж років механізмі. Чи то замало доклали,чи коріння виявилося набагато більше і міцніше,ніж передбачалось у плані. Повним ходом переселення розпочалося навесні 1952 року.Тоді,17 березня,йшло засідання виконкому .Його голова ІЛ.Сасинюк зауважив,що вже «розібрані будинки колгоспного майна,депутати думають про прискорення переселення,хочуть якнайшвидше відправити ешелон і провести посівну кампанію на новому місці».Слово брав депутат М.Є.Тренник ,який розповідав ,що «розборку колгоспного майна проводять сумлінно».Депутат М.І.Семерга,комсомолка В.С.Стрижиборода і завбібліотекою В.Д.Великголова призналися,що працюють»недостатньо по переселенню»Виступив і представник облвиконкому Проценко. Його слова:»Потрібно уяснити і питання це вирішено раз і назавжди. Рада Міністрів УРСР задовольнила прохання колгоспників про переселення. Є 217 заяв Причина –слабка робота депутатів. У Новоселицькому, Сторожинецькому районах вже відправлені ешелони,а у нас ще ні. Деякі колгоспики подавали скарги,але представник Ради відхилив їх,як необґрунтовані».Тоді знову зібрали збори,навіть не в клубі,а в попівській хаті. На зборах виступили голова райвиконкому А.С.Кишкан де секретар райкому партії Гочарюк. Брав слово і тодішній секретар райвиконкому А.Ф.Перепилиця. До нього прєднався і голова колгоспу М.І.Піцик, який зауважив,що «робота тільки починається» .Всі виступали,всі вирішували,мовчали тільки колгоспники,бо боялися. Проте в протоколі було занотовано,що план переселення буде виконано за згодою людей. У кінці зборів активісти запевнили,що план переселення виконають. «Робота» справді тільки починалася. Найважче було примусити людей підписати заяви про «бажання переселитися».3 неписьменними працювалося легше—показували,де треба поставити хрестик. Ті,хто вмів читати,так і не дізналися,що було в тій заяві. Її зміст закривали,залишаючи тільки місце для підпису.»Бажання» підписати здобували у людей різними шляхами. Найлегший з них для селян—залякування. Були й інші. Закривали у приміщенні на кілька днів,вночі не давали спати,били. Скажімо,Т.І.Андрійчука змусили два дні руками ламати колючі гілки акації. З непокірними у селі працювали уповноважені. За спогадами очевидців всього»бажання» переселитися»виявило» близько 360 дворів. Щоб прискорити справу,сформували групи з активістів цілого району. Їх завдання—скидати насамперед верхи з хатів ,валити будівлі. Хлівищанці по-різному зустрічали такі групи. Одні-корилися,а інші,як-от :Іван Романюк,Василь Штефюк, Григорій Романюк,вилами та кулаками охороняли своє майно. Ті,за кого не було кому вступитися,як приміром А.М.Стефюк,тікали до родичів у сусідні села. Це полегшувало завдання групам.Вони тоді могли спокійно виконувати доручення,ніхто не заважав порядкувати їм на чужому обійсті. Щоправда,й серед учасників груп були різні люди. Одні сліпо виконували накази. Інші ж,скажімо,голова Давидівської сільської Ради (його прізвище,на жаль,ніхто із хлівищанських старожилів не пам’ятає),могли потай дати добру пораду селянам. Але робили це тільки довіреним,тим,кого добре знали. Про це розказував В.М. Червінський -житель Хлівища. Він сам,завдяки такій пораді,врятувався від переселення. Врятувалися й інші. Ті,хто не дав завалити власне житло,бо знав своє право і ветерани та інваліди Великої Вітчизняної війни,дружини військовослужбовців. Небагато було таких—усього кілька десятків хат.Серед них—М.П.Вегера учасник війни та інвалід. Він і оповів про те,що творилося у Хлівищах навесні 1952 року. Розбивали хати,стодоли. Громадське стадо розприділили між колгоспами. Власну ж скотину люди спродували за мізерні гроші. Дерево знищених будівель стягували на купи,вантажили на підводи(їх зібрали з усього району) і везли на залізничну станцію. Як зясувалося потім—для забудовників у Запорізькій області. Саме сюди,в Андріївський район,а не на Херсонщину,привезли згодом переселенців. Ось тільки дерево з Хлівищенської школи ніхто не вантажив її валили наостанок. Разом з клубом і конторою. А по цім,мабуть,вирішили:на новому місці село обійдеться без школи. Неушкодженою залишалася тільки криниця на широкому шкільному подвірї. Обшарпана,вона німо виглядала посеред руїн. Село таки переселили. На його місці залишилися одні розвалини,з-поміж яких одиноко піднімалися в небо численні комини печей. У них ще вчора люди готували їжу. Скільки було тих коминів,ніхто з очевидців тих подій так і не пригадав. Натомість оповіли,як нелегко довелося тим, хто всіма правдами й неправдами відстоював своє право залишитись у Хлівищах. М.П.Вегера Д.М.Стефюк М.Червінський та інші згадали,як тулились у землянках,тимчасових мазанках переселенці,які повернулися через кілька місяців до рідних місць. Розповідь їх скидається на правду. В архівних протоколах можна знайти,як восени 1952 року приймали цих непокірних хлівищан до сусіднього колгоспу «Нове життя».Там же читаємо як люди,які самі жили у землянках,приймали у 53-му рішення про необхідність»закінчити постройку конюшні ,бо коні живуть в недовольному стані».А коней тих було 8 пар,»з них більшість в слабкій силі».Є протоколи зборів літа 53-го,на яких зав школою Н.М.Панчук розповідала,що «у хлівищанській школі немає де розмістити учнів,на кожну парту—по чотири учні». Та вистояли хлівищани. А по всім,коли трохи відбудувалися,на місці де була сільська Рада спорудили скромний обеліск. На ньому записали 64 прізвища тих односельців,які не повернулися у Хлівище з фронтів Великої Вітчизняної війни. А як інакше?3відси йшли хлівищанські мужі боронити край радянський від ворога. Думали повернутися на свої подвіря. Та за край рідний,близький,за село своє поклали голови. Забувати їх негоже. Бо той,хто втратив пам’ять—приречений. Вже зарубцювалися в пам’яті старі біди. З тих років людям запам’яталося найбільше те,як працювала в селі урядова комісія. Вона встановлювала у селі урядова комісія. Вона встановлювала істину і порядок,допомагала хлівищанам відбудовуватися. Що ж, у добра довгий вік. Тоді й було покарано винуватців трагедії. А про замах на село нині нагадують хіба що фундамент зруйнованої школи та криниця на її подвірї. Кажуть нині з неї бере воду одна престаріла бабуся. Бо джерело криниці б’є і б’є. Живе.

 

Історія школи

Школа в селі Хлівище бела заснована у 1873 р. Спочатку вона знаходилась у попівській хаті. Дуже мало дітей було охоплено навчанням. У 1892 р. в центрі села збудували нову школу. Навчання проводилось українською мовою. Була п’ятибальна система оцінювання. Під час панування румунських окупантів 1918 – 1940 р. навчання проводилось румунською мовою, була введена десятибальна система. Школа була семикласною. Існувала фізична міра покарання. Організовувались вечорниці, де хлопці вчилися майструвати, а дівчата прясти, шити, готувати їжу. У 1950 році школа була семирічною. 1952 рік був важким для хлівищанців. Це був рік насильницького переселення сімей на Запоріжжя. Школа в цей час зовсім перестала працювати. Шкільний будинок, як і всі решту в селі, вщент зруйнували. Та згодом, у цьому ж році село почало відроджуватись, почали повертатися сім’ї до своїх зруйнованих осель. Отже, необхідна була і школа, її відкрили у звичайній сільській хаті, де були перший і другий класи, а вчителькою працювала Панчук Надія Миколаївна. Згодом школа перейшла до панського будинку, в якому навчаються діти і нині. Проте у 1978 році школа була добудована (на І поверсі це спортзал з підсобним приміщенням і одна класна кімната, а на другому поверсі три класні кімнати) У 1967 році директором школи був призначений Суходоля Микола Іванович.

 

3 1970 по 1992 роки директором був Лупашко Роман Васильович

У 1992 році призначили директором Катеринюка Василя Ілліча.

3 1998 по 2007 директором школи працювала Вилєгжаніна Г. С. І вже п’ятий рік нашим кораблем науки керує Тарнавська Л. І.