Традиції Хлівище

Весільний обряд

    Величною народною драмою було весілля. Воно становило не тільки новий етап у житті молодих, а мало й велике громадське значення, як один із заходів продовження життя нації, зростання могутності народу, утвердження його серед інших народів. Водночас весілля було важливим складником національної куль¬тури. У ньому відбивалися світогляд, мораль, поетичні уявлення, музичні й артистичні здібності, багатство фантазії трудового народу. У різних регіонах України в сюжеті весілля є багато як спіль¬них моментів, так і значних відмінностей. Ось як відбувалося весілля в нашому селі Хлівище Кіцмань-кого району Чернівецької області. Посилав хлопець до дівчини старостів. Це були два чоловіки (найчастіше з родини). Ці старости договорювалися з родичами дівчини про так зване „Слово”. Слово — це рада родини хлопця і родини дівчини, під час якої договорювалися про день весілля. Слово відбувалося завжди в хаті дівчини. Його в основному робили під час м’ясниць (тобто не в піст). На слові призначали, в котру неділю буде весілля. А також домовлялися про те, скільки поля дають одні і другі батьки, а також дещо інше по господарству. Йшла тут теж мова про те, де буде жити молоде подружжя після весілля ( чи в батьків дівчини чи хлопця). Після цього починалася підготовка до весілля. Молода молoдому вишивала шлюбну сорочку. А він її купляв капці (туфлі) та шалок (хустку), яким потім покривали молодих, а молоду завивали. У суботу перед весіллям відбувався обмін дарами. Гості молодого несли молодій туфлі й хустку, а гості молодої несли молодому сорочку. У цей же день були так звані заводини. На заводини приходили вінчальні батьки, близькі родичі, дружби до молодого і дружки до молодої. На заводинах шили вінки молодим. їх шили з листочків барвінку червоними шовкови¬ми нитками. Шила вінок вінчальна матка. Дружки обривали листочки барвінку і подавали вінчальній матці під руки. Все це супроводжувалося співами свашок. Ой в долину ви , дружечки, в долину Та по червону калину, та по червону калину. Та й по зелений барвінок Нашій молоденькій на вінок, нашій молоденькій на вінок. (Молодому на вінок). А потім співають для мами: Дайте, мамко, голку Та й ниточку шовку Шовку червоного Барвінку зеленого Та й чосноку зубочок Зачинати віночок, зачинати віночок. Коли вже вінок дошивають, свашки співають: Де си заділи, де си поділи молоденької (молоденького) мамка Шо не увійдут, шо не увійдут дот нового двора Шо не увійдут, шо не приступля до тисового стола, Шо не приступля, шо не вікупля віночок від свашечок. Мама приступає до стола і тоді знову співають: Мамка приступає Віночок вікупляє. Білими рученьками, Дрібними сльозочками. Мама викуповує вінок і дякує вінчальній матці та свашкам за те, що зшили її дитині весільний віночок. Після цього всі сідають за стіл, вечеряють і розходяться по домах. У неділю рано дружки і вінчальна матка одягають молоду (молодого) до шлюбу. Спеціальною позліткою злотять вінок і взуття молодих. Родичі клонять вінок своїм дітям. Тоді молодій кладуть вінок на голову, а молодому чіпляють до боку з невелич¬ким кругленьким дзеркальцем. Після цього молоді в супроводі вінчальних батьків, дружок, дружбів, світивки і інших гостей ідуть до шлюбу. Повертаються від шлюбу додому, що супроводжується співами: Війди , нене, протів мене Чи впізнаєш ти мене? Чом би тебе не пізнала, Як я тебе згодувала. Війди, нене, протів мене Та й спитаєшся ти мене: „Ой чи гаразд ви згостили, шо с ти так си забарили?” „Ой гаразд, мамко, гаразд будеш мати зятя зараз”. Коли приходять біля воріт, зупиняються. А два дружби переливають водою дорогу. Молодий і молода кидають у порожні відра гроші й заходять на подвір’я. Тоді починають заводитися до хати в такому порядку: молоді, вінчальні батьки, світивка, дружки, дружби. Перед молодими на поріг розстеляють килим. Коли молоді стають на поріг, тато з мамою клонять калачі. Всі заводяться за стіл, обходячи його три рази. На столі стоять батьківські калачі, прикрашені віночком з барвінку, а зверху шалок (хустка-покривало). Тут, за столом родичі молодих знову клонять калачі (три рази), що супроводжується піснями: Летить зозулька кругом лісочка Та все в лісок заглядає. Ходи молода кругом столика Столови си вклоняє.

 

   Не калина ся ломи, Мамка колачі клони. Білими рученьками, Дрібними сльозочками. Після цього всі гості сідають за столи. Родичі молодих дяку¬ють гостям за те, що прийшли на весілля до їхніх дітей . Всі обідають. Свашки співають гостям: Ой виросла калиночка Від стола до стелі Пийте гості горівочку Та й будьте веселі. Прошу їжте, прошу пийте, Прошу заживайте, Чого нема в нашім домі Прошу вибачайте. Гості мої любі, милі, Гості запрошені Здаєми ся, мої гості, Шо ви позлочені. Та й не тою позліткою, Шо в склепу купуют, Але тою позліткою, Шо в церкві малюют. Гості мої, любі-милі, За тесовим столом Прошу їсти, прошу пити З великим поклоном. Долин-долинами Пшеничка ланами. Просимо гостей, просимо ґречних Обідати з нами. Співають свашки і вінчальним батькам: Ой з-за гори високої їхали вермени Напийтеся, пані батьку, Горівки до мене. Ой виросла калиночка Та й ся похилила. А наш батько чорнобривий Я ся придивила. А наш батько чорнобривий, А наш батько пишний, А наш батько такий добрий, Як колач пшеничний. Ой виросла калиночка Від стола до стелі Пийте, батьку, горівочку Та й будьте веселі. Ой виросла калиночка Та й ся похилила. Наша матка чорнобрива Я ся придивила. Наша матка чорнобрива, Наша матка пишна, Наша матка така добра, Як булка пшенична. Ой виросла калиночка Від стола до стелі Пийте, матко, горівочку Та й будьте веселі. Ой з-за гори високої їхали вермени.

Лиш будете білі ручки В кишенях носити, Та й будете, пані батьку, Голодні ходити. Після обіду всі виходять з-за столів і йдуть на подвір’я танцювати. В цей час хлопці переодягаються на молодих, на вінчальних батьків, дружбів і різними смішними діями веселять гостей. Якщо весілля відбувається окремо, тобто в домі молодої і в домі молодого, то молоду ще й викрадають Під вечір починається частування. Першими частують тато з мамою, вінчальні батьки, дружки, дружби, сестри, брати, тітки , вуйки. А потім усі решта гості. Під час частування співають такі пісні: На калиночці дві-три квіточки Станьте, мамко, перед мене, Напийтеся до мене, З повною-повнечкою, З доброю волечкою. Дощик накрапає, Жовнір маширує. Подивіться, гості, Чим мама (тато) дарує. Не даруєм тя, не даруєм тя Ні кіньми, ні волами. Лишень щастячком, та й здоров’ячком, Многими літами. Після частування , молодий зі своїми вінчальними батьками, гостями приходить за молодою. Всі зупиняються біля воріт і починають співати: Ой там на горі косарі кося Не йдем до хати, бо нас не прося, Не йдем до хати, бо нас не прося. Тоді до молодого і його гостей виходять молода з татом і мамою й запрошують до хати. В цей час гості молодого співають: Ой там на горі сіно скосили Йдемо до хати нас запросили, Йдемо до хати нас запросили. Всі заводяться за стіл. Гості молодого вечеряють. Потім дружби скуповують дружок. Перед дружками на столі стоять тарілки накриті хустинками. Дружби кладуть в тарілки квасолі, зерна кукурудзи, горіхи. Дружки заглядають під хустинку і не йдуть з-за стола до тих пір, поки дружби не кинуть гроші. Так повторюється тричі. Все супроводжується співами:

А наш молодий хороший Набрав дружбів без грошей Мамо, дружочки, мало Нам би ся більше здало. А наш дружба, як пан На нім шовковий жупан. Потягни руку в кишеню Витягни грошей жменю. Тоді дружки з дружбами, зловившись хусточками виходять з-за стола і в цей час їм приспівують: За цибулю, за чоснок, Скупив дружку за часок. За цибулю печену Скупив дружку злочену. Вийшовши на подвір’я, музиканти грають танець і дружби з дружками танцюють. Музиканти часто зупиняються, щоб дружки платили гроші. А дружки дають їм квасолі, кукурудзу і кажуть, що це їм дали дружби. Після цього готуються покривати молоду. Покриває брат молодої (рідний, або двоюрідний ). На два вербові прутики він розкладає шалок (хустку-покривало). Музиканти грають, він танцює доторкаючись хусткою тричі до голів молодих. За третім разом хустка залишається на головах молодих. Тоді молоду покривають. Під час цього обряду співають така пісні: Ой кувала зозуленька в зеленім барвінку, Який Василь гоноровий шо вже має жінку. Ой кувала зозуленька від віка до віка, Яка Маруся гонорова — має чоловіка. Після цього всі виходять на подвір’я. Молода хреститься калачем на всі чотири сторони, а потім розриває його і роздає гостям. Вона дякує татові та мамі за те, що виростили її. Молоді в супроводі музикантів, вінчальних батьків, гостей вирушають до молодого. В понеділок рано гості молодої йдуть з сніданком до молодих. У тарілках несуть вареники, тістечка, горіхи. Родичі молодого кладуть всіх гостей за стіл і приймають.

На цьому весілля закінчувалося.

 

Хлівищанська «Маланка»

Новий рік—це свято завжди незвичайне.А в нас,українців,воно особливе ще й тим,що святкуємо його ми ми двічі: першого січня(за Григоріанським календарем,тобто за новим стилем) і чотирнадцятого (за Юліанським календарем). Новий рік за старим стилем співпадає з православним святом Василя Великого,напередодні якого настає Маланка. У давні дохристиянські часи люди вірили,що у перед новоріччя Щедрий Бог сходить з неба на селянську ниву,на кожну оселю.Його зустрічають Дід-Ладо та духи померлих,що прийшли до хати в цей час і знаходяться у сіні чи соломі на долівці під етолом,а також у Дідухові—снопі на столі.Щедрий Бог усе бачить,усе знає,а його мають змогу бачити лише духи померлих та ще худоба.У худоби він запитує,чи добре її доглядали господарі.І якщо так,то вестиметься худоба й далі у цьому господарстві. У хаті цього вечора повинно бути прибрано і затипшо, а на столі різноманітні смачні і скоромні страви, здебільшого млинці, вареники, ковбаса.На печі у новорічну ніч не сплять,бо,за давнім повірям,вона увесь рік працює,а цієї ночі іде танцювати.Та й не має часу спати,адже можна пропустити цікаве дійство— «Маланку». Назва цього обряду,очевидно, походить від того,що його центральною дійовою особою є дівчина Маланка. Вечір під Новий рік називають»другою колядою»,»Щедрим вечором», або Василієм. У нас, в селі Хлівище,цей вечір називать «Маланкою».Учасники цього обряду були парубки. Починалося це дійство з того, шо молоді хлопці,хлопчики збиралися разом в одного із них,а інколи в шанованого газди,якого всі поважали в селі. Перед тим,як переодягатися та ходити «маланкувати»,парубки обирали собі ватажка,який називався калфою . Інколи їх було двоє.

Калфою міг бути тільки той хлопець,який уже відслужив у війську. Переодягалися та збиралися переважно у калфи. В кожного із хлопців був свій певний костюм,оригінальний,по-особливому гарний та неповторний. Парубки між собою домовлялися,щоб костюми не були подібними чи однаковими. Насамперед переодягався один хлопець на дівчину— Маланку. Одягав жіночу вишиту сорочку,горбочку(так у селі Хлівище наз. частину жін. одягу,який має схожість з запаскою),завивався в павунку (святкова квітчаста хустка),припудрював лице мукою,наводив сажею чорні брови,і на мить,ставав гарною,вродливою дівчиною. Другий головний герой Маланки—Гуцул,що грав роль Маланчиного газди. Переодягався в національний одяг,притаманний гуцулам. Підмальовував сажею чорні вуса,виготовляв заздалегідь із клоча штучну бороду. Брав люльку та топірець. Третім персонажем була смерть. Переодягання було дуже простим. Біла сорочка,білі шаровари(штани).На голову спеціально виготовлялася маска з білої тканини. На масці прорізувалися отвори на очі,ніс та рот.»Смерть» брала з собою віник,серп або косу. А в даний час смерть у сучасному одязі.

Четвертим героєм Маланки був «Чорт».Переодягався парубок у чорний одяг. Чорний кожух,чорні штани. На голову робив маску,прикріплював саморобно виготовлені роги з дроту. П’ятим персонажем цього дійства був Ведмідь. Хлопець одягав навиворіть кожух,робив з овечого смужка маску на голову,гарно її прикрашав. На пояс причеплював ремінь,до якого прикріплювалося по 10-15 дзвіночків. Шостим героєм був Циган. Отут переодягання було надто простим .1 таких героїв було багато. Хлопці переодягалися в старий одяг— куртки,кожухи, фуфайки. На цей одяг нашивали різнокольорові клаптики тканини. На голову робили з овечої шкіри,гарно прикрашаючи квітами(штучними), дощиком. На пояс причеплювали ремінь з 10-15 дзвіночками.

Були й інші персонажі: жид, козак,циганка , пара молодят. Головною героїнею свята була коза.

 

В селі Хлівище Маланка починає ходити в ніч з 13 по 14 січня. Вдень 14 січня ця казкова фантастична феєрія продовжувалася. Починали маланкувати у калфи. Потім калфа вів хлопців та хлопців до своєї дівчини , щоб повести її гонор. Біля кожної хати маланкували переодягнені з музикою(бубен,трубка,баян). Господарю – господаречку Прийми до хати Маланочку—2 рази Наша Маланка не лінива Скоро до хати горн підбілила—2 рази Горн підбілила ,миски помила, Найшла помело хату замела—2 рази Наша Маланка подністрянка, По дністрянську воду пила—2 рази По дністрянську воду пила, Тоненький фартух замочила—2 рази Повій вітре із-за луча Висуши фартух тонесенький—2 рази Ой зелений мачку ,мачку Пасла Маланка качура і качку—2 рази Тай пасучи загубила, Шукаючи заблудила -2 рази Заблудила я в чисте поле, Я ж там Василь сіє та оре—2 рази. Ой чин-чинчику Васильчику Посію тебе в городчику—2 рази Буду тебе проривати, Три рази на день поливати—2 рази Три рази на день поливати За русу косу затикати—2 рази Вдарила туча із-за луча, Вибила сади,сад виноград—2 рази І цибулечку і петрушечку Нішо вкришити завтра в юшечку—2 рази Нішо вкришити завтра в юшечку Вінчуємо вас господарочку—2 рази Вінчуємо вас щєстєм,здоровєм Щєстєм ,здоровєм та й з Новим роком—2 рази В кінці калфа поздоровляв газдів з святами такими словами:»Вінчуємо Вас з Василієм,з Новим роком,з свитами,як дочекали, так і обпровадили,в щестю, здоровю нарік цеї днини дочекали». Якщо в тій хаті жив чоловік,або хлопець,якого звали Василем,тоді музиканти грали марш. Всі переодягнені брали Василя і підкидали високо над собою,цим самим вітаючи його. Котрі ґазди хотіли,то впускали переодягнутих у хату,де вони чудили. За « Маланку» платили по-різному. Одні давали яблука,печеня,горіхи,а деякі гроші. Вданий момент -тільки гроші. І в перший день увечері, 14 січня вдень,»Маланку» супроводжували люди,всім селом. Під кінець цього обряду,коли було обійдено всі двори,учасники «Маланки» та всі люди села,які весь час супроводжували це дійство,збиралися на вигоні,тобто в центрі села. Тут запалювали вогнище і починали ігри,танці,запрошували і тих,хто супроводжував Маланку. Увечері в сільському клубі влаштовували вечерок.

Велична інтермедія «Іроди»

Особливо мені хочеться розповісти про дуже цікавий елемент під час святкування Різдва,характерний саме для нашого села.Це інтермедія під назвою»Іроди»,яка з давніх-давен дійшла до нашого часу.Група хлопців у відповідних костюмах ішли до кожної хати,розігруючи цю інтермедію.Це дійство відображало саме ті події,коли цар Ірод прагнув знищити Ісуса Христа.Уже декілька років наші хлопці формують дві групи»Іродів»,щоб могли обійти всі оселі.Бо,якщо до когось не встигли зайти,то господарі гнівались.Доказом того,що розігрування цієї інтермедії притаманна лише нашому селові,є те ,що наші «Іроди» вже три роки підряд розігрують її в сусідніх селах,а також в Оршівцях,Мамаївцях. Дійовими особами інтермедії є:Лідер Гак, Цар Ірод, Король Північної частини світу, Король Східної частини світу, Король Південної частини світу ,а також веселить людей в кінці міні-вистави жид.

Легенди села Хлівище

На мальовничих пагорбах і схилах у вигляді букви «ха» розкинулося наше рідне село Хлівище. Старожили розповідали , що колись територія нашого села потопала в лісах та, подекуди , в густих заростях. У видолинках текли прозорі потічки, блищали чистою водою невеличкі озерця. Повсюди водилося багато різного звіра та птаства. Вподобали цю місцину люди, які втікали від ворогів, поселилися на одному із пагорбів , де менше росло лісів і чагарників. Побудували хліви та й жили собі. Добре родила їм земля , гарно водилася худоба і незабаром прийшлося будувати вже не хлівці , а цілі хлівища .З тих пір і село наше почали називати Хлівищами. Стали ці люди добрими газдами і все було б гаразд, якби не вороги , а їх завжди вистачало. Загинуло село, втекли люди в ліси та й притаїлися там. А коли вороги відійшли, повернулися, але на тому місці вже не селилися, а місце, де було раніше село, назвали Селищем. Воно так і знаходиться в середині нашого села і всі до цих пір називають це місце Селищем. В часи за радянської влади там було колгоспне поле і його ще називали Ланищем. А люди поселилися , у видолинках та на інших пагорбах . Вони вже будували не тільки хліви , а й хати. А скраю Селища почали добувати жовту глину для будівництва. І вийшло так, що місце, яке знаходиться на досить високому горбі називається Ями. Вулицю, де побудували хати назвали Селом, бо одні люди любили ходити через Ями, а інші Селом, де більше селилося людей. На одному з найвищих пагорбів побудували хлівищанці церкву. Вулицю біля сільської святині так і назвали – Коло церкви. З високих пагорбів, особливо у дощове літо та весною, коли танули сніги, стікала водичка і утворювала так звані жолібки. Це місце так і назвали – Жолібки. А ту вулицю, яка простягнулася вздовж лісу Попід ліс.А далі знаходиться сад Григоровича. Назва походить від прізвища Григорович. Раніше тут жив селянин на ім’я Данчул зі своїми дочками Сільвою і Ольгою. Він був у селі директором школи. Також на цьому місці жила поетеса Зіновія Канюк. Сусідня вулиця називається Коло Поштарів. Там жили багачі Поштарі цілою родиною. Окраїну села називають Царинка. Царинка – це територія, на якій весною зганяли худобу одному пастухові і називали його царем. Тобто головним від худоби. За іншою версією «царинка» – територія, де вирощувалися культури, що дозрівали одночасно, а потім поле перетворювали на пасовище – «царинку». Вулицю, яка веде на Малятинці – Кадіб.Там знаходиться криниця. Колись верхню частину для неї видовбали з дуба, щоб не замулювалася. Таке цямриння називали кадубець. Коли в наших краях панувала Австро – Угорщина, в селі з – за пана Отто Гольднера, австрійськими архітекторами було спроектовано , а потім і побудовано гарний двоповерховий будинок , облаштовано навколо двір, набудувано багато господарських будівель. Вулицю в цьому місці назвали Коло двора. Наділив пан людей, які в нього працювали городами, а вулицю, яка знаходилася за ними назвали Загородами. Людей почали виганяти в центр села, щоб відправляти працювати на пана, а місце , де їх виганяли назвали Вигін. Центральна вулиця в селі називається Гостинець. Вона широка і простора і вела до інших сіл. Людям, які вирушали в дорогу говорили, щоб вам добре гостило (щастило) . Маленькі вулички в селі називають Судками або Судочками.Це ніби продовження основних вулиць. Наше село гарне і неповторне. Назви вулиць нагадують нам про нелегке і цікаве минуле рідного краю. Не менш цікаві назви дістали поля і урочища, які знаходяться навколо села. Найбільше овіяна легендами Сопигора – штучне підвищення, невелика гора. За легендою. Тут похований турецький воєначальник. Турки на його могилу наносили шапками землі і насипали гору. Поряд із турецьким воєначальником похоронені його військові приналежності та охоронці. І, що в нього росте борода, і коли та борода обросте навколо гори дванадцять разів. – то буде велика біда. Кажуть, що коли віє сильний вітер, гора стогне, ніби сопе. Інші кажуть: « Поки зійдеш на гору, не мож відсапатися – така висока». А в ніч на Івана Купала там цвіте папоротник і кукурікає півень. А ще розповідають старожили весною розвітала сон – трава. Дівчата квітчали голови цією квіткою і водили весняні хороводи. Інша легенда говорить про те, що колись на місці Сопи – гори була церква. Турки засипали її землею, наносивши шапками гору. А тому, що сопіли, коли носили, то й гору назвали Сопигорою. Недалеко від Сопигори знаходяться озера: Чаплинне і Журавинне. Тут багато торфяних боліт і мочари. Люди, рятуючись від татар, тікали сюди і, щоб вороги їх не помітили, пірнали у воду, або заривались у намул і дихали через трубочку, зроблену із трощі. На цьому озері гніздились і зараз гніздяться чаплі, які відчуваючи чужу присутність кричать. Турки не любили їхнього крику і йшли геть. На озері Журавлинне, переказують старожили, збираються журавлі перед вильотом у вирій . Вони декілька днів підряд після обіду прилітають сюди, кружляють над озером, а потім відлітають . Ще в цьому урочищі є Хірчина вакація (акація) – невелика ділянка, яку використовували для пасовища, і яка заросла акацією. Назва походить від жіночого імені Хірка (Занхіра), якій належала ця ділянка.Так само утворилася назва Петрова долина. Морозова долина так називається тому, що тут під час першої світової війни було вбито чоловіка на прізвище Мороз Назва Котова долина походить від прізвиська господаря (йому прозивалися кіт) . Попова долина називається тому, що це поле колись належало священникові. Оповита легендами місцина Коло Марії Тереси. Там знаходиться пограничний камінь, межовий знак із написом «МТ»За переказами – тут загинула цісарева Марія Тареса. Старожили її ще називали Марія Терезія.

Таємнича Сопигора

У найвіддаленішому куточку Буковини серед розкішної природи розкинулося село Хлівище. Воно – одне із найдавніших поселень нашого краю, оповите легендами і переказами. На чудових родючих землях люди збирали багаті врожаї, жили заможно, мали що їсти і в що одягнутися. Це й приваблювало численних нападників в наші краї. Найбільше нападів, знущань і поневірянь зазнали наші предки від монголо – татарського іга. Люди, як могли, боронилися від ворогів. На найвищих пагорбах було встановлено сторожові пости . Звідти подавалися сигнали про наближення ворогів. Сторожова вежа була встановлена на Могилі. Цей пагорб так назвали тому, що там відбувся бій, загинуло багато людей і їх засипали землею. Інший пост знаходився за лісом, який називається Чагор. Ше один пост був на Дашківці. Тут навіть була дерев’яна вежа з покрівлею (дашком), тому ці пагорби й назвали – Дашківкою. Була глибока ніч. Природа відпочивала від денної суєти, відпочивали й люди. Та ось загорілися сигнальні вогні на вежах . Вони сигналізували про наближення багаточисельного турецького війська. . Жінки, старі й малі повтікали у ліс , а чоловіки вирішили заманити ворога в болота, які знаходилися в урочищі Чаплинне. Їм це вдалося. Ворог не міг швидко пересуватися. Відбувся бій. В бою загинув турецький воєначальник. Турки його поховали і те місце засипали землею . Цей пагорб завжди приваблював дослідників і просто людей, які цікавилися історією цього краю. Але коли пробували розкопувати гору, то завжди щось перешкоджало. Ходили чутки, що гора починала сопіти, тому її й назвали Сопигорою.

 Козацьке коріння

Цікава наша історія! Та де ж знайти відповіді на оті білі плями, яких предостатньо на її сторінках? Є малесенькі куточки, невеличкі села, старожили котрих пам’ятають з розповідей дідів-прадідів про героїчну славу, про великих українців, а разом з тим і про страшні біди та велике горе, яке довелося пережити нашим предкам. В тихому куточку Кіцманського району, заховавшись за ґрунтовим бездоріжжям, живе своїм життям маленьке село Хлівище. Звідки ж така назва? Своє ім’я населений пункт міг одержати від слова хліб. Але існує більш цікава версія походження слова Хлівище: населення вважає, що назва походить від слова хлів – стійло з огородженим вигоном. Але виходить деяке непорозуміння: в жодному із сусідніх сіл така назва господарської чи ще якої-небудь споруди не використовувалася. То ж звідки вона взялась на території нашого села? Серед місцевого населення побутує думка, що це слово, не характерне для даної місцевості, потрапило сюди разом із переселенцями, котрі з’явилися тут наприкінці XVIII ст.. Метою нашої роботи є визначити ким же були ці нові поселенці, хто мешкав на наших землях до їх приходу, яких бід довелося зазнати селу та які докази підтверджують думку хлівищан про їх козацьке коріння? Ми ставимо перед собою ряд завдань: дослідити походження козацьких прізвищ; з’ясувати обставини, за яких козаки з’явилися на території села Хлівище; визначити, які ще є докази на користь гіпотези про козацьке коріння місцевого населення. Учні нашої школа, зокрема старшокласники, спробували провести невеличку учнівську науково-пошукову роботу. Зібравши спогади-свідчення, вивчивши історію села, оглянувши відому нам з дитинства місцевість через призму історичного минулого, ми дозволили собі зробити певні висновки. Своїми науковими відкриттями поділимось з вами. Розділ ІІ. Хлівищенські козаки Звідки на території села Хлівище могли взятися козаки, і що нас наштовхнуло на таку думку? Цікаві прізвища, які характеризують людей, якщо не конкретно своїх власників, то принаймні їх предків. Хочеш про щось дізнатися – спитай у старших людей. Вибирай розумних, допитливих, кмітливих та з козацьким запалом закоханих у рідний край. Є такий у нашому селі. А козацький запал в нього не просто на словах. Козацька кров тече в його жилах. А звуть нашого козака Орест Антонович Великголова. Вже саме прізвище говорить про його незвичайне походження. А розповідає як! Наші учні з перших його слів так захопилися, що в жодного з нас навіть сумніву не виникло щодо правдивості його слів. Орест Великголова розповідає, що ще школярем запитав батька, чому у них таке цікаве прізвище: «Із запорізьких козаків ми, — пояснив він мені тоді. — Щоправда, як потрапили наші предки на буковинські землі, пояснити не міг. А прізвище означає те, що розумними завше були люди у нашому роду. Я – шосте покоління козацького роду Великголовів. Моє припущення таке: коли Катерина II у 1775 році розігнала Запорозьку Січ, то частина козаків переселилася за Дунай, а згодом піднялася берегом річки Прут догори, осівши на буковинських землях. Справді, у нашому селі у людей — суто козацькі прізвища (Великголова, Стрижиборода, Безвушко, Петрушка, Сухар). Відомо, що козакам давали прізвиська (що потім перетворювалися на прізвища) за якоюсь зовнішньою ознакою, характерною звичкою, улюбленою стравою чи одягом». Нащадки запорозьких козаків справді могли потрапити на Буковину: вони розсіювалися по усіх усюдах (Австрія, Угорщина), а тим паче могли опинитися тут. До речі, у джерелах прізвище Козак на Буковині зустрічається ще із XVIII століття. У спогадах старожилів Кіцманського району дуже часто згадуються козацькі пісні. Навіть узяти факт із біографії Сидора Воробкевича: у дитинстві бабуся Параска співала йому козацьких пісень. Осідали козаки на Хотинщині, могли і до нас потрапити. І навпаки, цілі села з Буковини втікали на землі війська Запорозького, наприклад — село Стальнівці (Сталінешти). Примандрували козаки на наші землі після зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі. Можна припустити, що тут було достатньо вільних земель, і козаки стали заселяти їх, одружуючись на дівчатах із сусідніх сіл. Звичайно ж, до приходу козаків на цих землях жили люди, але ймовірно, що трапилася біда, яка призвела до спустошення даної території. Ще й досі на території села є так звана «дорога через ями», яка веде до пустки. На цих землях ніхто не будує будинків, не сіє хліб, не випасає худобу. З покоління в покоління передається і назва цієї території – селище. Назва підказує, що це центральна частина села. Старожили кажуть, що тут колись було кладовище. Доказом цього є знахідки кісток, черепів, котрі було знайдено місцевими жителями під час добування жовтої глини, яку використовують для будівництва. Як свідчать джерела, стародавні слов’яни «селищем» називали територію, заселену людьми. Побутує версія, що на цьому місці колись розміщувалося невеличке «селище». Але у зв’язку з чим воно зникло, нам не відомо. Що саме трапилось, чому ці землі пустують навіть старожили не можуть дати відповіді. Орест Великголова висловив припущення, що ще до приходу козаків через певні події населення даної території вимерло чи було винищене. Чи це була пожежа, чи може епідемія, чи військова сутичка визначити важко. Але схоже на те, що з діда-прадіда передавалося застереження не займати ці території. Оскільки великою є ймовірність, що землі Хлівищ були вільними, то можна припустити, що на них оселилися прийшлі козаки. Вже відомий вам Орест Антонович розповідає: «Ще один доказ козацького походження — звичаї, яких не зустрінеш у жодному селі по-сусідству. Один із них після війни було заборонено: на Вознесіння юнаки та молоді чоловіки робили кінний виїзд. Перед тим чоловіки і парубки мили та чистили коней, а дружини і дівчата плели вінки, які вішали потім коням на шию. Після служби у церкві люди одягали білі сорочки і портяниці та за сигналом виходили на толоку в центрі села. Пригадую, що через плече у них були стрічки — в одних одна, а у деяких — аж дві. Напевно, ці відмінності мали козацьке походження. Крім того, варто зазначити, що площа в центрі села носить доволі таки дивну назву. Центральна площа села Хлівище називається Вигін. В жодному із сусідніх сіл така назва не зустрічається. Раніше сюди зганяли худобу для вигону на пасовисько. Крім того, Вигін був місцем проведення масових заходів – зборів, нарад, місцем оголошення урядових рішень тощо. Оскільки така назва використовувалася у козацьких поселеннях та в селах Гетьманської України, ми можемо припустити, що її привезли на нашу територію козаки, котрі тут поселилися. А прийдіть до нас на весілля: жодне застілля не минає без запальних пісень про козаків. У нас добре пам’ятають їхню славу, бо вірять, що і в наших жилах тече козацька кров. Раніше у селі зберігалися справжні козацькі закони: дівчина та юнак, наприклад, не мали права навіть за руки узятися, коли поверталися з танців. Непростим випробуванням було для молодят довести, що вони справді вирішили одружитися: 10 неділь поспіль вони повинні були ходити до церкви і «ставати перед громадою». Священик пояснював заповіді Божі, а після служби обов’язково запитував парафіян, чи не заперечує хтось проти цього шлюбу. Нині звичай зберігся, але часто молоді присутні на службі заочно». Орест Антонович згадав важкі післявоєнні роки і його обличчя стало таким задуманим та зосередженим. Він пригадав, яка тоді була страшенна скрута. Залізши на горище, Орест Великголова знайшов старі дідусеві чоботи: «Ще й досі не можу пробачити собі, що так бездумно в корисних цілях використав таку річ!». Ті чоботи були надзвичайної краси. Яскраво-червоні, з гарним візерунком. Словом, робота справжнього майстра. Ось і переживає наш козак, що не може нам їх показати, бо зносив у ті скрутні часи. Та він переконаний, що то були справжні козацькі чоботи. Розповіддю про ще одну цікаву річ поділився з нами Орест Антонович. Належала вона ще його дідові. Козацької люльки у діда Костя, пригадує пан Орест, не було, а був півметровий цибух (довжелезний хвіст від люльки): можна припустити, що таке пристосування для куріння наші козаки могли запозичити у турків. Про перебування турків на території нашого села свідчить ще одна легенда. Є у нас в селі невелика гора штучного походження з цікавою назвою Сопи-гора. Коли дме сильний вітер, вона ніби стогне, сопе. За легендою під горою похований турецький воєначальник. Поховано його разом зі зброєю та обладунками. А турки землю на його могилу носили шапками і так насипали високу гору. Ще подейкують, що в знатного турка, похованого під Сопи-горою, росте борода. І коли вона обів’є собою гору дванадцять разів, то станеться велика біда. А ще кажуть, що на вершині гори уніч на Івана Купала цвіте квітка папороті та кукурікає півень. А найвище піднесення села називається Могилою. За розповідями старожилів колись на цьому місці стояла козацька вежа, з якої сторожа подавала сигнали про напад ворогів чи наближення іншої небезпеки. Пізніше на цьому місці поховали загиблих під час Першої світової війни воїнів. Ось такими легендами оповита історія нашого маленького затишного села. Може колись знайдуться люди, котрі всерйоз займуться дослідженням нашої версії походження корінних жителів села Хлівище. А ми з радістю їм допоможемо, адже свій перший внесок ми вже зробили – розповіли вам, чийого ми роду, та чиє в нас коріння. Висновки Цікаво висувати припущення та намагатися їх довести або спростувати. На нашу думку, членам нашої пошукової групи, якщо не вдалося повністю переконати вас у правильності своєї теорії, то принаймні змусити задуматися над походження жителів села Хлівище, та й власним, все ж таки нам вдалося. Доказом козацького походження корінних жителів села є прізвища, дані їх предкам через певні зовнішні чи внутрішні риси, улюблені страви, основні заняття чи просто жартома. Також на користь нашої теорії свідчать традиції та обряди, збережені в пам’яті старожилів села, легенди про походження «дороги через ями», Сопи-гори, Могили та центральної площі села – Вигону. А найголовнішим нашим доказом є спогади-свідчення Ореста Антоновича Великголови, котрий щиро вірить у своє козацьке походження, адже так говорили його батько та дід. Чому б і нам не повірити? Іноді так хочеться вірити в казку, стати героєм, здобути козацьку славу, заслужити повагу та честь бути прикладом для наступних поколінь. Цікаво, але для цього не потрібно переноситись в часи існування козацтва, потрібно просто бути справжньою людиною, берегти духовні та національні цінності, шанувати історію свого народу.