Історія Кальнівці

Перша згадка про Кальнівці (а на той час Калиниште над Черемошом) зафіксована 8 лютого 1595р, та 1659 року в 5-ти томнику «Буковинські документи» румунського історика Тодора Балана який зберігається в Чернівецькому архіві.

У період середньовіччя повним власником всіх земель у Молдовському князівстві, (а Буковини з 1350 по 1774 року входила до його складу), був воєвода. Він повністю розпоряджався всіма землями.

Це був історичний період, коли в усіх країнах, в тому числі і у Молдови панував феодальний лад, панщина. Тому воєвода Молдови наділяв бояр, які йому вірно служили цілі села разом із кріпосними селянами. Одноразово воєвода дарував і закріплював села з селянами за церквами і монастирями.

А бояри вели між собою боротьбу за право володіння цілими селами або їх частинами. Зверталися до воєводи, суду, захищаючи свої власні інтереси. Така доля і спіткала і наше село.

13 травня 1670 року відбувся поділ маєтків села. Комісія, призначена воєводою, поділила маєтки в селі так: одну четверту—затвердила за Іонашкулом Стирчею, одну половину—за Соломоном і одну четверту частину затвердили за Патрашку Стирчу.

В 1767 році Паладі Логофи, Лупул Балшворнік, Іоніца Русит судяться з Іоніциєм Стирчою за четверту частину села.

З листа Стрижки доведено, що село спочатку належало Матяшу Стирчі, а потім було поділене між його внуками.

В 1714 році 4 червня Никула Александр Маврокордат посилає у Кальнівці Іоана Паладі, щоб він перевірив причини конфлікту між Стефаном та його тестем Василем Стрижкою.

У листі, зокрема, зазначається, що ми Никула Алекасндро… «божою милостю господар землі молдавської», а далі іде зміст листа: «Посилаємо вірного слугу нашого Іоана Паладі, щоб він остаточно вирішив конфлікт».

Внаслідок перевірки встановлено, що Стефану належить одна четверта частина села, як зестро, дане Василем Стрижкою за дочку, яку Стефан взяв за дружину.   28 червня 1734 року Теодор Брага сперечався з Стефаном Стрижкою за Кальнівці. Т. Брага жаліється на С. Стрижку воєводі, що йому також належить частина маєтку, яку йому дала дружина Теодора Стрижки за те, що він женився на її дочці.

У 1759 році сперечаються між собою Іоніца Стрижка з Андроніком Владою за Кальнівці. Бояри постійно ділили між собою села, продавали, дарували, давали у спадок дітям разом із селянами. Такі події відбувалися по всій Буковині до скасування панщини у 1848р.

Колись село Кальнівці займало більшу територію. Воно тягнулося по обидва боки річки Брусниця аж до Станівців і належав до нього кут Маркова (теперішня Глібока) до мостика через потічок, де і досі стоїть кам’яний стовп на якому і зараз написано: “Калиништи де Черемош” (тобто с. Кальнівці над Черемошом). А також кут Мостище (15-ть хат) які у 50-х роках, коли створювався колгосп, відійшов до села Діброва.

Зі слів старожилів відомо, що над нами панували Турки (300 р.), Австро-Угорщина (150 р.),Румунія (20 р.).

З 1940 р. по 1941 р., а також з 1943 р. по 1991 р. – Радянська Влада.

З 24 серпня 1991 р. – незалежна Україна.

Тут, де зараз Брусницька водолікарня, точніше Кальнівська, бо розміщена на території села був парк, в якому красувався дворець з 24 кімнатами графа Конте дела Скалла, де він проживав зі своєю родиною.

 Парк та ставок на території панського маєтку

    Граф по національності італієць. Будучи офіцером в період Першої світової війни, як жорстокий офіцер, убив солдата, за що його понизили до солдата і звільнили з армії. Він повернувся до свого маєтку. Його дружина була родичкою царя Росії Миколи другого. Графові належали всі поля в селі, тут він мав худобу, млин.

 Граф Конта дела Скалла збирається на полювання

    Наші односельчани працювали на нього: в маєтку були прислугами Лукаш Катерина і Параска. Потім іммігрували в Румунію і живуть зараз, інші працювали на полях , пасли худобу.

У нашого графа побував у гостях син короля Румунії Карла другого Мігай.

 Граф приймає у себе гостей

     Після державного перевороту більшовиками 1917 року в Росії, дружина графа емігрувала в Румунію, де й померла. Її тіло привезли в 1942 році в село Кальнівці і похоронили в склепі біля церкви. Граф,тікаючи до Румунії, в дорозі помер у Німеччині.

В 1940 році на вимогу Уряду Радянського Союзу Північна Буковина відійшла від Румунії до складу УРСР. В 1941 році розпочалася Друга світова війна. Під тиском фашистських військ частини Червоної Армії поспішно відступали на Схід, а Буковину окупували румунські війська, союзники фашистів.

У цей нестабільний час на Буковині почався національно-визвольний рух частин самооборони, мельниківців, за незалежність Батьківщини. По дорозі через Барбівці, Кальнівці у Нижні Станівці (зі слів очевидців) проходив загін самооборони ОУН. Командиром підрозділу була молода, енергійна і бойова жінка, яка чітко коман­дувала ним. Це була Ніза Галицька, на кличку Мотря, яка була вбита енкаведистами в коломийській тюрмі в кінці війни. Загін зупинився на майдані у центрі Нижніх Станівців. Відразу розпочався мітинг. Священик освятив жовто-блакитний прапор, а підрозділ проспівав Гімн “Ще не вмерла Україна”. Люди вперше почули Гімн нашої Батьківщини. Народні месники піднімали людей на боротьбу за незалежність Батьківщини. В ці роки і наші односельчани йшли в цей загін воювати за вільну Україну. Серед них: Козмуляк Іван (пропав безвісті ) Федоряк Григорій (пізніше вбили), Гордійчук Дмитро, Григорець Василь, Ткачук.

В період окупації румунська вояччина встановила жорстокий колоніальний режим. Насильно мобілізували на каторжні роботи в Румунію молодих хлопців, в тому числі Грушковського Дмитра жителя нашого села. У березні 1944 року Вашківський район (до якого належало наше село) був звільнений від фашистських військ. Відразу почалася мобілізація молодих хлопців у армію.

У 1945 році на території села створена сільська Рада. Першим головою був Лукащук Констянтин (Кінцевий його називали через те . що хата його стояла в кінці села), а секретарем був Харина Іван Миколайович. Одного разу невідомі підкинули сім’ї листа в якому погрожували вбити всю сім’ю. Через деякий час вони прийшли (ніхто не знає хто це був) вбили дружину Лукащука , а хату підпалили. Сам Кінцевий переховувався , а красуня дочка 18-20 років прийшовши додому витягла маму із горівшої хати на подвір’я , думала , що вона ще жива. Кажуть очевидці , що навіть трава в тому місці де лежало тіло жінки весь час була яскравого зеленого кольору. Односельчани поховали жінку на сільському цвинтарі. Бідна налякана дівчина втекла і переховувалась у своєї тітки. Кажуть, що дівчина була струнка, синьоока, мала довгі русі коси. Але нелюди вислідили бідну дівчину і одного вечора їх приїхало 18 чоловік витягли бідну дівчину за коси з хати, завели її під горб де стояли копиці сіна там вони всі з неї познущалися, роздягнули і вбили , а потім закопали в сіно. Знайшла тіло тітка через 6 тижнів у копиці з виїденими очима, без носа вся вона була ізуродована, що важко було її впізнати. Кінцевого вони теж вислідили і вбили. Секретаря Харину І.М. одного вечора забрали і в кінці городу в яру повісили на вербі. Всі вони поховані на сільському цвинтарі, а голові і секретарю покладено пам’ятники. Слідуючим головою став Скрипник Дмитро, пізніше Калинчук Танасій, а потім Лукащук Фрозіна , а секретар Лукаш Танасій пізніше Дем’ян Георгій. Коли село приєднали до Брусниці тоді була створена одна сільська Рада в центрі села Брусниці. При сільській Раді діяв загін стрибків, які повинні були вести боротьбу проти оунівців, мельниківців. Але цей загін не тільки вів боротьбу з ними , а навпаки допомагав їжею, одягом і зброєю. Серед стрибків виявися зрадник. Їх усіх заарештували і засудили на каторжні роботи в Сибір без права повернутися до своїх осель. Там Грушковський Дмитро і загинув. Багато односельчан в ці роки було вивезено та вбито за зв’зок із бандерівцями. В цих же роках пройшло масове виселення заможних селян (багачів) у Сибір серед них була сім’я Пунговського Михайла та Трачука. Багато людей заплатили своєю волею за так званий зв’язок із бандерівцями. Ось ще одна історія. Жило в селі подружжя Глаголюк Георгій та Марія. Одружилися вони ще як служили в графа . Він їм дав поля, корову. Але пройшла чутка по селі , що Георгій мав зв’язок із бандерівцями. За це його було кинуто в тюрму на 10 років, а дружину Марію вислано в Сибір на 10 років. Через 10 років вони повернулися в село , виховали двох дітей і жили разом до глибокої старості.

У квітні 1948 року організовано колгосп ім. Калініна. Головою колгоспу став Пунговський Тодор. До колгоспу належало 48 дворів серед яких 4 сім’ї із Діброви (Мостище). Контора колгоспу знаходилася в попівському будинку біля церкви (зараз клуб), а в стайнях були корови, коні та свині. Там де зараз знаходиться бригада, в центрі села, була створена Кальнівська МТС. Де ряд наших односельчан працювало трактористами, комбайнерами, шоферами, електрозварювальниками, електриками, слюсарями.

 Тракторист Кальнівської МТС Козмуляк В.М.

    У 1954 році село приєднали до Брусниці і перейменували на Брусницю, а колгосп укрупнено за рахунок п’яти артілей і в 1959 році об’єднано в артіль ім. ХХІ з’їзду КПРС головою колгоспу був Фесенко С.Є. Згодом її перейменовано на колгосп «Дружба». У 1968 році закінчивши Львівський ветеринарний інститут, Пацалюк Михайло Прокопович (14 лютого 1931 року народження родом з Вінниччини) був обраний головою колгоспу “Дружба”. Поселили його в будинку, села Кальнівці, вивезеної сім’ї Пунговських. За сумлінну працю нагороджений: Орденом Леніна, Орденом “Трудового червоного прапора”, Орденом “Знак пошани”, медаллю «За трудову доблесть», медаллю “Ветеран праці” За період перебування на посаді голови колгоспу, колгосп набув найбільшого розквіту (на рахунку колгоспу 11 млн. руб).

 Пацалюк Михайло Прокопович – голова колгоспу «Дружба»

Важка праця наших жінок на полях , вирощування сільськогосподарських культур

(На знімках ланка і бригадир Вишиван К.)

 (Збір урожаю картоплі ланка Лукащук О.)

На току с. Кальнівці, урожай кукурудзи, завідуюча током Лукаш Олена.

     У 1998 році колгосп «Дружба» розділився на три малі селянські спілки. На території Кальнівців створено товариство з обмеженою відповідальністю «Калина», її головою обраний Шемчук Микола Олексійович, яке займалося вирощуванням таких сільськогосподарських культур: ячменю, пшениці, цукрових буряків, кукурудзи, картоплі та розведенням худоби, свиней та коней.

У 1959 році на краю села Брусниця (насправді Кальнівці) виявлено мінеральну воду, яку використовують для лікування ревматизму, гіпертонії, захворювання нервів, шкіри, суглобів. У червні 1967 року на базі невеликої водолікарні відкрито фізіотерапевтичну лікарню на 60 місць. З того часу водолікарня прийняла понад 100 тисяч пацієнтів і здобула репутацію однієї з найефективніших на території України. ЇЇ колектив, очолюваний упродовж кількох десятиліть заслуженим лікарем України Дмитром Іллічем Бойком, кладе на ноги, здавалось би, і безнадійно хворих людей. Основний чинник цього—дійсно «жива» мінеральна вода, що за своїм типом відноситься до сірководневих, гідрокарбонатно—хлоридно—натрієвих. За 11 місяців 2008 року проліковано 2619 чоловік — які виписалися із стаціонару з покращенням.

Приміщення водолікарні

    

Бойко Дмитро Ілліч – головний лікар водолікарні

Водолікарня розташована на території колишнього маєтку пана Конте дела Скалла, де наприкінці ХІХ століття було розбито парк площею 4 га—тепер парк-пам’ятка місцевого значення. В ньому ростуть як звичні для нашого регіону дерева, так порівняно і рідкісні: сосна Веймутова, туя західна, ясен, береза бородавчаста. Вік багатьох з них перевищує 150 років. Тут же облаштовано викладений плитами ставок, а зовсім поряд тече річка Брусниця, береги якої вкриті мальовничими гайками.

Зараз на території, що межує з лікарнею побудовані комфортабельні дерев’яні будиночки, в яких можна проживати і паралельно лікуватись.

Кальнівці можна сказати розташовані на джерелах з мінеральною водою. У 1966 році професор Лапшин виявив ще одне мінеральне джерело з гідро карбонатною хлоридно—натрієвою з природним вмістом йоду водою. Біля цього джерела на території села Кальнівці було відкрито цех з випуском мінеральної води , яка носить статус лікувально—столова, її не рекомендується вживати постійно, а застосовувати для лікування хворих зі зниженою секреторною функцією шлунку, хронічних колітів та ентероколітів, хронічних захворювань печінки і жовчовивідних шляхів, лікування гепатиту, дискенезії жовчних шляхів, холицеститів, цукрового діабету, діатезу, ангіоколітів різної етіології, постхолецистектомічний синдром. Останніми роками вода здобула ліцензію на експорт і відома за межами України. Першим керівником цеху був Бойчук Омелян. Пізніше незмінними керівником цеху по випуску мінеральної води став Шимчук Микола Олексійович.

На знімку: керівник водоцеху Шимчук М.О., (зліва направо) Купчанко Л., Бойчук Г., Вишиван О., бригадир «Ветеран праці» Козмуляк О., та Калинчук З. «Ветеран праці».

 Виготовлення мінеральної води (робота в цеху)

    Довгий час працювали в сокоцеху, де робили сік з яблук місцевого саду, а потім у водоцеху Калинчук Зіновія за свою працю нагороджена медаллю «Ветеран праці», Лукаш Раїфта, Сироїжко Олена та Козмуляк Ольга «Ветеран праці».

За роки Радянської влади господарство досягло певних здобутків і було відоме як передове на весь Радянський Союз. Виросло багато передовиків виробництва , імена яких відомі далеко за межами Буковини. Серед них ім’я комбайнера-орденоносця, комуніста М.В. Харини. За високі намолоти зерна (4500цнт) і раціональне використання техніки його нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора. Ряд механізаторів відомих своєю доблесною працею : насамперед вдумливого раціоналізатора Козмуляка В.М. «Ветерана праці» його брата Козмуляка Т.М., трактористів Пунговського Д.М., Пунговського В.С., Пенюка Д.З., Лукащука І.М., орденоносців комбайнерів Лукаша І.Д. та Лукаша Т.Д. По всій Буковині йшла слава про молоде подружжя трактористів, комсомольців, активістів Крамського В. та Марію Василівну.

 На знімку комбайнери к-спу «Дружба» серед них жителі села Кальнівці (справа наліво) Гриндей М., Харина М.В., Лукаш І., Лукаш Т.Крамський В..

    У 70-х роках на території села був створений медпункт, який розмістився в приміщенні старої колгоспної контори. Першим завідуючим даною установою був Даниляк Іван. Далі його очолювали: Барбір Ольга, Пунговська Наталія. З 1981 року надає медичні послуги нашим односельчанам уродженка села Ткачук Катерина Григорівна, яка також проводить профілактичні бесіди по охороні здоров’я серед дітей навчального закладу та здійснює медичне обстеження.

Ткачук Катерина проводить профілактичні щеплення у школі

      У 70 – 80 роках однією з проблем для жителів села була переправа через невеличку річку Брусницю, яка часто розливалася і забирала всі саморобні кладки та місточки. Тому за ініціативою Козмуляка Василя Михайловича та Данилюка Івана Миколайовича з допомогою голови колгоспу «Дружба» Пацалюка М. П. та жителів села у 1984 році збудували міст, який функціонує і донині.

Відкриття мосту в селі Кальнівці

 (Пацалюк М.П. , Козмуляк В.М. та жителі села)

 

СЕЛО В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ТА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ.

   На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року жителі села продемонстрували прагнення жити в незалежній Україні. Акт про державну незалежність України підтримали всі, хто прийшов на виборчі дільниці.

Введення з 10 січня 1992 року купонів багаторазового використання призвело до стрімкого росту цін, які за короткий час підвищилися в 50 разів. Вартість однієї буханки хліба становила 65 тисяч купоно-карбованців. Заробітну плату всім працюючим виплачували мільйонами. Рівень життя населення різко знижувався. В магазинах утворилися довжелезні черги за товаром і продуктами.

Затяжна економічна криза охопила всі галузі виробництва продукції. Через дорожнечу техніки, добрив, електроенергії пально-мастильних матеріалів скорочувалося поголів’я великої рогатої худоби в колгоспі. В якому на той час працювала більша кількість населення села. Припинився прокат кінофільмів і робота художньої самодіяльності в сільському клубі. Спорожніли полиці сільських магазинів. Почала зростати заборгованість у виплаті заробітної плати у всіх сферах виробництва.

З 1996 року робітникам, колгоспникам, інтелігенції видавали в рахунок заробітної плати зерно, продукти, горілку, хліб, картоплю, промислові товари. Наприкінці ХХ століття в селі з’явилися приватні магазини.

Із таким становищем у державі, сільськогосподарські підприємства змушені реорганізовуватись. У 2002 році на базі ТоВ «Калина» створено агрофірму «Калина», яку очолив Шемчук Василь Миколайович. Сільськогосподарське товариство на полях пайовиків вирощує пшеницю, ячмінь, кукурудзу, а також введено до сівозміни олійну культуру – ріпак.

З 2005 року господарство займається вирощуванням свиней. У 2010 році зроблено повну реконструкцію свиноферм під європейський стандарт з вирощуванням свиней породи «ландрас» на сухій відгодівлі в кількості 300 голів.

Поновлено машино-тракторний парк: закуплено 3 трактори, 2 сівалки, сучасний імпортний комбайн «Клас».

У 2011 році реконструйовано цех мінеральної води, встановлено нову сучасну лінію розливу для склотари та пет-тари продуктивність цієї лінії – 1000 склянок в годину.

 Цех мінеральної води після реконструкції

   На початку ХХІ століття добробут жителів села став покращуватися. Було ліквідовано заборгованість у виплаті заробітної плати та пенсій. Заробітна плата систематично зростала, полиці магазинів заповнились продуктами і товарами повсякденного попиту. Зросла купівельна спроможність населення.

Багато жителів нашого села, через нестачу робочих місць та через неможливість заробляти хоча б якісь кошти змушені були виїхати за кордон, де працюють і підтримують фінансове положення своїх сімей на Україні.