Традиції Кіцмань

Традиції

 Із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями, і легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот.  Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка “нечиста” сила, а також пов’язані з нею чаклуни та відьми.

Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родинна вечеря на різдвяний Святвечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків, що, за народними віруваннями, приходили на цю “тайну вечеру”. Прихід цих особливих адресатів пожертви досягався через їхнє закликання на трапезу. В кічманчан перед початком трапези на Святий вечір глава родини, ґазда, кладе на стіл зайву ложку, і запрошував на вечерю “божих і грішних душ”, з тим щоби “вони на тім світі так вечерили, як ми тут”.

Різдвяне меню на Кіцманщині складається з 12 страв. Обов’язково варять кутю, яку тут називають пшеничкою, її підсолоджують медом і додають ізюм, горіхи та перетертий мак, господині готують; голубців (або, як тут кажуть, галушки) – звісно пісних, борщ червоний, бурячок,бануш, варений біб, колочена фасоля, пічариці, смажена риба, оселедець, рибна юшка, пироги з капустою або картоплею, маківники,пампушки, сушені овочі вар. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно. Це символічне жертвоприношення закріпилося в різдвяній обрядовості у вигляді ряду характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх тощо. Поширеним є звичай зоставляти після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч – із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.

Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і “квокали”: “Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут”. Казали, що як так робити, то будуть ранні курчата. За це їм давали горіхи, цукорки, печиво. А ще дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: “А що хочете?” А дорослі відповідали приказкою про сорок курок і кугута й кидали винагороду – горіхи та солодощі. На Кіцманщині діти “квокали” під столом, щоби у новому році в господарстві були квочки. А після завершення трапези у буковинців і зараз, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів. І поки житиме ця гарна традиція в нашім народі, доти і стоятиме наш буковинська земля.

7 січня Різдво

На Різдво прийнято колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні колядки. Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходить на подвір’я біля хати, славлять господарів, бажають їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів – магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися. Колядування звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.

Колядки виконують колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки дещо спрощені – в основному це прохання винагороди. Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (калфу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка входили музики.

 

Єроди ходять на коляду три рази

1-ий раз на Різдво Христове – 7 січня (колядується «Нова радість стала»).

2-ий раз на Василя – 14 січня (колядується «Ой чинчику Васильчику»).

3-ий раз на Водохреща – 19 січня (колядується «Ой на річці, на Йордані»).

Єроди проводять своє дійство з ранку до вечора.

Маланка

“МАЛАНКА” (“Меланка”) – традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов’язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. Ще у недалекому минулому обряд “Маланка” був поширений на значній території України. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа – Маланки – грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата. Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов’ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б’є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо.

У  селах Буковини  виконували колективний танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ялинки, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу. Традиційні карнавальні образи “Маланки” включали маски Діда і Баби, Козак, Жандарм (Шандарь), Жид і Жидівка а також багатьох інших персонажів.

Водохреща

19 січня Водохреща – коляда Третім великим празником різдвяного циклу, чи Коляд, є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення. Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода. Приготування води з магічними властивостями приурочувалося і до деяких попередніх свят осінньо-зимового періоду, як-от Введення, Андрія тощо. Чільне місце у приготуванні такої води посідало її освячення.

Вербна (Шуткова) неділя

Вхід Господній в Єрусалим святкують в останню неділю перед Великоднем. За євангельською оповіддю, коли Ісус Христос воскресив з мертвих Лазаря, люди, які бачили це, повірили, що він дійсно Син Божий. Коли Ісус в’їжджав на віслюкові до Єрусалима, то люди, вшановуючи його, встеляли дорогу своїм одягом, а також пальмовим гіллям. Відтоді на згадку про цю подію віруючі напередодні свята несуть до церкви зелені гілочки дерев. У нас таким деревом стала верба (шутка), як відображення особливостей природи України. На цей час вона вкривається зеленим листям, тому в народі свято називають Вербною неділею. Святкують її за тиждень до Великодня, а весь тиждень називають вербним.

Не я б’ю, а шутка б’є,

За тиждень – Великдень!

Будь здоровий, як вода,

І багатий, як земля.

Великдень

          Паска – найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця. За тиждень до Великодня, у вербну (лозову) неділю, з церкви приносять освячену вербу.

Від вербної неділі починають активну підготовку до Великодня: варять яйця і розписують писанки, фарбують крашанки, начиняють ковбаси, випікають обрядове печиво, включаючи обов’язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагаэться принести з церкви запалену свічку. Нею випалюють хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах  у ніч із суботи на неділю, парубками.

Паску, великодні яйця та інші основні обрядові страви обов’язково освячують у храмі, і для цього прилагоджують святковий кошик. Господар з господинею, складають його зазвичай у суботу, щоби в неділю вдосвіта, а то й ще раніше встигнути на службу до церкви. Кіцманчанки понад сто літ тому випікали по дві великі паски-дори та багато перепічок. Щоправда, страви вкладали тоді не до кошика, а до дерев’яного корита: поряд із шматками розрізаної паски клали яйця, хрін, часник, полин, солонину, будз, сир, сіль тощо. Тепер за звичай купують.

 

Легенда про Кіцу 

 Історики гадають, що назва «Кіцмань» походить від Буковинського слова «коц» килимок, бо тут жили майстри килимарства. Також є припущення, що поселення дістало свою назву від чоловічого імені Козьма (Koizma). Існує версія, що назва Кіцмань походить від фамілії чоловіка Кошман (Kotzmen), який виробляв з лози верби кошики.

Поширена легенда про виникнення Кіцманя, засвідчує, що ще задовго до татарської навали на Буковину у 1241 році, в п’яти-шести кілометрах на північ, між теперішніми Кіцманем і Заставною, лежало велике селище Сичет. Воно розлягалося на помірному підвищенні гори Никулиха. Його жителі займалися землеробством. Та одного разу Сичет зазнав татаро- турецького нападу. Ординці забрали чимало людей в ясир (з татар. – полон), пограбували їх. Багатьом мешканцям пощастило втекти і сховатися в букових лісах. Згодом вони оселялися в зарослих ярах. Так поступово виникло нове поселення. У новому безіменному селі жила вдова Параскіца, дітей якої раніше взяли в ясир, а чоловіка вбили. Вона жила самотньо, збудувала хатину, розвела господарство. Під час чергового походу татари натрапили на нове поселення, пограбували і його. До Параскіци прийшов один татарин. Набравши добра, він гримнув: «Давай, Кіцо, квашених огірків!» Вона з ненавистю глянула на нього, промовила: « Візьми собі сам!» — показала на велику букову бочку. Коли ординець нахилився над бочкою, щоб взяти огірків, Кіца міцно схопила його за ноги і шубовснула в розсіл. Заброда виривався, бив ногами, та даремно. Жадоба помсти надала Кіці сил, і вона не випускала душогубця з рук. Він, булькаючи у розсолі, кричав : «Кіца — мана, Кіца — мана!»(«мана» з татар. – чорна, проклята). Про цей випадок незабаром дізнались усі односельчани Кіци, мешканці сусідніх сіл. І коли мова йшла про нове, безіменне село, то говорили: «Отам, де Кіца — мана». Так і виникло мальовниче містечко Кіцмань.