Денис Іванович Онищук

У біографії Дениса Івановича Онищука занотовано незначну кількість подій. Народився на самісінькому початку минулого століття – 20 січня (7 січня) 1901 року в наддністрянському селі Дорошівці, тепер Заставнівського району Північної Буковини, проте значну частку своєї трудової і творчої діяльності пов’язав з Буковиною Південною. Попри кордони, офіційні й формальні, він духовно єднав обидва береги, не ділив людей на своїх і чужих, з однаковим завзяттям і наполегливістю трудився задля їх блага.

Надзвичайно багато для самоствердження себе в житті талановитий хлопець отримав від дідуся Созонтія (він, як і батько, також був сільським дяком) і бабусі Маргарити Іваницьких, які проживали в селі Самушин.Вероніка, найстарша дочка Іваницьких, була одружена з учителем і письменником Іваном Бажанським, який директорував тоді у Вікнянській школі. Тож Онищуки нерідко провідували своячку. Під час таких оказій Денисові щастило користуватися великою бібліотекою Бажанських і розмовляти з Іваном Миколайовичем,
Середовище, в якому виростав і формувався Денис Онищук, виховало його чутливим до історичної долі свого народу, сповненим палкого прагнення постояти за національні ідеали. Саме це і спонукало рішучого юнака включитися у діяльність українських патріотичних організацій. З листопада 1918 року він взяв участь у Буковинському народному віче, на якому було вирішено приєднати Північну Буковину до Західноукраїнської держави.
За два місяці до свого вісімнадцятиліття Денис став бійцем Української Галицької Армії, а потім влився в ряди Українських Січових Стрільців, У лавах УГА він пройшов від Львова до Херсонщини й Одещини. Улітку 1920 року повернувся додому, нелегально перейшовши державний кордон, за що був заарештований владою королівської Румунії і відправлений на кількатижневе ув’язнення.
Опинившись на волі, Денис відновлює навчання в гімназії. Улітку 1922 року отримує атестат зрілості і вступає на математичний факультет чернівецького університету. Але, на жаль, доля розпоряджається по-іншому, наступного, 1923-ого, року він стає студентом вже іншого навчального закладу – Бухарестського фізкультурного інституту (слайд 9), по закінченні якого 1927 року вчителює у ліцеях різних міст Румунії: Фальтичен, Бельц, Романа й Хотина. З останнім містом Денис Онищук мріяв пов’язати усе своє життя.

З юних літ Денис Онищук брав активну участь у культурно-просвітницькому житті краю: у 1921 – 1923 рр. грав в українському театрі в Чернівцях, був членом студентського товариства “Січ”, українського товариства “Буковинський Кобзар”, українського культурно-спортивного товариства “Буковина” в Бухаресті, популяризував український фольклор Румунії і т. ін. Але, зрозуміло, найбільше часу віддавав письменницькій діяльності.
Потяг до літературної праці Денис Онищук відчув ще в шкільні роки. Захоплення українською класикою, а найбільше – поезією Тараса Шевченка та співомовками Степана Руданського, спричинило неослабне з роками прагнення створити щось і своє. Третьокласником він написав два невеличких оповіданнячка, першим слухачем і критиком яких була мама. Учнем восьмого класу Чернівецької гімназії Денис Онищук за підтримки своїх друзів заходився видавати рукописну газету “Блискавка”.
Літературною працею Денис Онищук не мав змоги займатися систематично. Постійні пошуки місця учительської роботи спонукали до частих переїздів і щоденних господарських клопотів.
Найактивніший і художню вартісніший період творчості Дениса Онищука припадає на 50 – 60-ті роки. Восени 1951 року Денис Онищук переїхав до міста Сігета і влаштувався на роботу в тамтешньому українському ліцеї.
При Сігетському ліцеї Денис Онищук організував літературний гурток, і сам керівник літературного гуртка значно розширив власну літературну діяльність, частіше публікував ліричні й гумористичні вірші, почав писати байки, мовами, допомагав укладати літературні альманахи й українсько-румунський та румунсько-український словник, робив дописи до єдиної тоді української газети Румунії “Новий вік”, збирав у навколишніх селах український фольклор, готував до друку шкільні підручники українською мовою тощо.
У цей час твори Дениса Онищука з’явилися у багатьох числах газети “Новий вік” за 1956, 1957, 1958, 1968 роки, на сторінках колективних збірок “Серпень” (1964), “Ліричні струни” (1968), “Наші весни” (1972), “Сонячне відлуння” (1974) та ін. Ім’я письменника стало відомим і в Україні. Деякі його твори опублікували “газети “Літературна Україна”, “Сільські вісті”, “Вісті з України”, “Радянська Буковина”, “Радянський педагог”, “Зориле Буковиней”, журнал “Перець” та ін. Про нього писали в “Літературній Україні”, “Всесвіті”, “Жовтні”, “Радянській Буковині” та ін. А 1965 року в бухарестському літературному видавництві вийшла єдина прижиттєва книжка Дениса Онищука – збірка “Полин і мед”.
Перекладацька діяльність – окрема важлива сторінка в творчій біографії Дениса Онищука. У його інтерпретаціях румунською мовою з’явилися вірші Тараса Шевченка та Івана Франка. Протягом тривалого часу Денис Онищук працював над українським фольклором Румунії. Частина із зібраного ним на півночі Молдови вийшла окремою книжкою “Народ скаже – як зав’яже” .
Як свідчать записи, 27 квітня 1968 року Денис Онищук почав працювати над, без перебільшення сказати б, основним своїм твором – книгою споминів під назвою “У житті – як на широкій ниві”, яку було завершено 7 березня наступного року. На 580 сторінках машинопису автор виклав найважливіші події зі свого життя і свого роду. Паралельно постав ще один текст – повість у новелах “На шляху житія”, яка охопила ті епізоди з біографії письменника, які не увійшли до першого рукопису: дитинство, служба в Українській Галицькій Армії, окремі фрагменти з життя міжвоєнного й повоєнного часу.
Отже, повість “На шляху життя”, якою Денис Онищук повертається до свого читача, – твір автобіографічний. Майже кожен, хто вдавався до спогадів, намагався розгадати їх природу, зрозуміти ті чинники, які з плином часу спонукають все частіше й частіше турбувати пам’ять.
Саме ця книжечка стала для нас відкриттям. Вона автобіографічна, шануючи Дениса Онищука як письменника, перше на що ми звертали увагу – це згадки про Кліводин.
Розділ “Над Дністром”, яким відкривається основна частина твору, – це особливий спомин. Письменник пригадує веселі й сонячні сторінки свого далекого дитинства, осяяні світлом родинного вогнища, першими враженнями від спілкування з природою, бажанням пізнати світ і себе в ньому.
Новела «Дідик» « … Пам’ятаю, що одного разу ми знали точно, котрого дня він (дідик) мав приїхати. Того дня я хвилювався вже від самого ранку, виходив на «круглячок», або аж «до мостика», та уважно наслухав, чи не чути згори торохтіння якогось воза. Але я знав, що дідик не може приїхати перед полуднем, бо це ж неблизька дорога. А коли вже сонце почало хилитися до заходу, я розумів, що той час, коли приїде дідик, уже недалекий. Для спостереження я вибрав собі вигідне місце на ґанку, звідки виразно було мені видно шматочок дороги на горбі «коло каплички». Там дідик обов’язково мусив проїжджати, щоб в’їхати в село. Таку хвилюючім очікуванні я простояв, напевне, більше години. Та коли впевнився, що коло «каплички» показався дідик, шаленим вихором я влетів до хати з радісним криком: «Дідик, дідик, бо біла кобила і борода сива!» Моїм радощам не було меж. Особливо тому, що я першим подав цю радісну звістку та що першим його побачив, хоч і ми віддалі, але таки побачив. ».С 18 – 19 Цей маленький уривочок нам говорить, що капличка, яка зараз стоїть біля приміщення старої школи була вже поставлена до початку І світової війни. І стояла вона при в’їзді в село, а отже теперішньої вулиці Головної в Кліводині як такої не було. Вона з’явилась після завершення П світової війни, коли земельні наділи перейшли до колгоспу. Новела «Війна» і… майже фольклор» «…А це вже відома річ, що де сходяться хлопці, хоч бодай з двох сусідніх сіл, там майже завжди виникає між ними «війна». Така «війна» буває в нас удома з суховерхівськими хлопцями. Вони нас прозивають «ремінчиками», бо наші хлопці підпериуються ремінцями, а ми їх з такої ж причини називаємо «баюрочками». Капи вже стрінемося восени з худобою на полі, то прозиваємося і кидаємо камінням, ганяючись одні за одними по всьому полю….» С.54 Так просто і звично описує автор хлопчаче життя, і звучить воно так ніби він і зараз живе в Кліводині. Нічого зайвого, надуманого. Новела «У дорозі» Відразу за Погореною Греблею повертаємо на Загорби до Заставни. Сюди коротша дорога й легше їхати польовою дорогою. Зате треба часто збігати з горба вниз, і тоді я мушу вставати та прикручувати гальму, бо коневі важко стримувати ви. Під горб, хто хоче, встає з воза Встаю і я. По-перше, це мусить бути легше коневі А по-друге, я йду побіч нього й долонею вбиваю оводів, що немилосердно присисаються на коневі, особливо на шиї, на грудниці та під животом Мої руки від побитих оводів цілкому крові Алея цим горджуся і мало не вважаю себе справжнім героєм. Сонце припікає немилосердно, курява пилу піднімається хмарами, особливо, коли збігаємо з горба Вона осідає на обличчя, пхається у вуха, в очі, в ніс. Потім разом з потом спливає брудними струмочками по носі, палиці, по шиї Тільки коники-цвіркуни та інші комашки виспівують безжурно в полі.Так ми в найбільшу спеку переїжджаємо через Заставну. Заставна недалеко від нашого села, але тут вже помітна й інша ноша (одяг), і в бесіді вже є різниця. Тут уже носять «заставнецькі» кожухи, на яких багато понашивано різних кривульок-прикрас із тонкої червоної та зеленої шкіри. У нас кожухи шиють буденніше, менше отих усяких кривульок Жінки в мис на голові носять великий твердий червоний фес, під яким укладають коси. Поверхи в неділю чи в свято завиваються довгим білим рушником власного виробу, а в будень хусткою. Такі феси ще носять у Суховерхові та в Кіцмані У деяких інших селах феси бувають набагато нижчими. А в Заставні та й далі понад Дністром жінки носять над чолом «кирпу».І чоловічі солом’яні капелюхи відрізняються. У нас вони високі, мають майже форму стіжка, з короткими, загненими вгору крисами. А в Заставні вже з плоским дном, дрібніше плетені, з вузькими, рівними крисами.У бесіді в Заставні уживають багато «є», замість «а» та «я», як-от; «жєти» (жати), «жєба» (жаба), «лошє», (лоша), «конє (коня)…»
Читаючи ці твори Дениса Онищука, розумієш, що під словами «у нас» письменник має на увазі Кліводин і він пишається тими відмінностями в одязі, манерах, мові. До речі дорогу через Загорби на Заставну пам’ятає багато людей в селі. Вона була коротшою за сучасну, нею їздили до Заставни на базар, найматися на роботу на панські фільварки, особливо у міжвоєнний період. Зараз цієї дороги немає, бо вона перекрита системою ставків. Ще одне захоплення Дениса Онищука, стало для нас і дивом і неоціненним скарбом – його захоплення фотографією. Багато членів родини Іваницьких – Онищуків належали до прошарку сільської інтелігенції, мабуть це їх спонукало багатьох нововведень і вчинків. Саме завдяки любові Дениса до фотографування і майстерності, у нас з’явилися фото визначних подій в житті села і нові завдання.Фото. Святкування Пасхи в Кліводині. На ньому видно батька Івана Онищука – сільського дяка, односельчан, дорогу на кладовище і ще маленьку сосну.
Фото. 1932 р. відкриття пам’ятника загиблим односельчанам в роки І світової війни і визвольних змагань 1918 – 1920 рр. На жаль на фото ми знаємо тільки двоє людей. Це безпосередньо сам Денис Онищук і директор Кліводинської школи Володимир Григорович. Його син Орест був разом з Денисом в УГА і загинув. Як видно відкриття пам’ятника було дуже важливою подією в громадському житті Кіцманського повіту.
Фото. До Кліводина завітали артисти Чернівецького театру 30 – і рр. XX ст. В 30 – ті роки в Кліводині діяв драматичний гурток в якому брали участь рідні сестри Дениса Онищука Катерина і Аврора. 19 листопада 1932 року вони поставили в хаті читальні виставу Михайла Старицького «За двома зайцями», а виручені кошти – 300 леїв передали голодуючим на Велику Україну. Також в селі був хор, яким певний час керував Орест Руснак з Дубівців. На фото видно що гості почувають себе комфортно, їх супроводжує директор школи Володимир Григорович.
Фото. Родина Дениса Онищука. Дружина Олександра, син Ярема. А також він з дружиною на могилі батьків у Кліводині. Середина 60-х років. Там де була хата Онищуків, живуть тепер подружжя Дмитро та Ірина Пукавки. Так склалося що з великої родини Онищуків, батько залишився самотнім, дружина померла раніше, а доля інших дітей нам поки невідома, одна з чотирьох сестер – Аврора в середині 60-х років приїжджала до Кліводина. Обійшла і поховала старенького сільського дяка наймичка – мама Дмитра Пукавки. їй він і залишив грунт, який вона пізніше віддала своєму синові. Саме Пукавки доглядають тепер могилу Онищуків.
На все життя засвоїв письменник уроки свого дитинства, уроки добра, працелюбності, гармонійності у стосунках з людьми й природою, про що розповів задушевно і тепло.
Докладніше про себе і свій час письменник розповів у книзі споминів, яка саме тепер готується до публікації. Автобіографічними творами Денис Онищук ніби підсумував свій літературний доробок як поета й прозаїка, перекладача й фольклориста. Його роль і значення в становленні й розвитку української літератури Румунії надзвичайно важливі. За словами Володимира Антофійчука у житті Денис Онищук був людиною відкритою, жвавою і дотепною. Незважаючи на тяжку недугу, таким він залишався аж до останнього дня свого земного шляху, який обірвався 9 травня 1975 року.

Ярема Онищук теж потвердив цю думку: «Шкода, що батько не дочекався побачити, як шанують земляки його пам’ять. Але якби він був, то напевно б, гордився цим і мав ще більшу повагу до своїх дорогих земляків. Багато чого я, дружина моя, батькові внуки Омелян та Наталка успадкували від нього. І найдорожче серед того, що ми ніколи не забуваємо, що наше українське коріння тут, серед вас, у цих рідних околицях Кіцманщини. Доказ того, ось дивіться, посвідчення закордонного українця, яке носимо біля серця. І день сьогоднішній є дуже зворушливим для нас, в підґрунтя якого вкарбовано оцю меморіальну дошку: «У 1908-1911 роках тут навчався відомий український письменник Румунії Денис Онищук (1901-1975 рр.)».

Ми з нетерпінням будемо чекати виходу в світ повного видання усіх його творів, тому що їх творив великий патріот і великий людинолюб.
Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області