Над розділом «Історія села Нові Драчинці » працювали:

Артименко Галина Іванівна– вчитель історії

Шумілов Василь – учень 9 класу

Собко Микола – учень 8 класу

Котович Христина- учениця 8 класу

Коропецька Марина – учениця 7 класу

Історія села Нові Драчинці

 

1. У складі Київської Русі

Територія Нових Драчинець в Х—ХІІ ст. входила до складу Київської Русі. У той час цю територію заселяло слов’янське плем’я тиверців. Тиверці заселяли землі понад Дністром і дістали свою назву від іранської назви Дністра – Тивер, що означало «швидкий». Вони межували на сході з уличами й полянами, на півночі – з древлянами і білими хорватами, на заході з уграми, а на півдні з предками румун та болгарів.         У 907 році плем’я тиверців князем Олегом було приєднано до Київської Русі. Плем’я було осілим і займалося переважно хліборобством і скотарством. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, капусту, буряк, цибулю, часник, редьку, ріпу. Урожаї були досить низькими через поганий обробіток землі, несвоєчасне підживлення рослин, неякісне насіння. Значна кількість пасовищ давала змогу розводити велику рогату худобу, овець, кіз та свиней і, в незначній кількості, коней. У кожному господарстві були кури, гуси, качки. Крім сільського господарства люди займалися ремеслом. Розвиненими у них було гончарство і ткацтво, кравецтво, кушнірство, теслярство, ковальство, гутництво, обробляли також дерево, кість та метали. У ті часи у нашій стороні була широко розвинена торгівля. Одним з найбільших торгових центрів Буковини був Цецин, куди жителі села везли продавати предмети вжитку, хутро диких звірів, шкіру, мед, віск.

2.Моє село – складова частина Галицько-Волинської держави

У період роздробленості Русі на початку ХІІ ст. одним з найважливіших було Галицько-Волинське князівство з центром у Галичі. Саме до його складу входили землі вздовж Дністра, Черемошу, Пруту, Серету. Князь Данило Галицький намагався захистити ці землі від ворога, будуючи тут нові фортеці.            В середині ХІІІ ст. нашого краю досягла монголо-татарська навала. Одна з трьох частин орди Батия пішла на Галич, Снятин і через Буковину на Семи город. Можливо вони йшли вздовж річки Черемош, бо ще донедавна цю дорогу називали татарською. В такому разі вони могли зачепити і наше село.

3.Шипинська земля

Шипинська земля охоплювала територію Північної Буковини і Бессарабії. Її центром було поселення Шипинці. Період Шипинської землі єднає в історії села княжу добу з молдавським періодом.

4. Молдавський період

Після занепаду Галицько-Волинської Держави в 1340 році територія села потрапляє під владу Молдавії. Господар Богдан зумів закріпити панування, і воно тривало з 1359 по 1538 рік. На початку ХУІІ ст. село потрапляє під гніт султанської Туреччини. Тривалий час поселення переходило від одного феодала до іншого.1582 року молдавський господар подарував Драчинці монастиреві, який віддав їх в оренду поміщикам. 1775 року село орендував полковник Ломбардо із Сардинії.

Від часів турецького панування в центрі села Нові Драчинці залишилася криниця, яку так і називають «турецька».

Під час турецького поневолення населення терпіло тяжкий соціальний і національний гніт. Крім сплати непосильних податків, його примушували утримувати турецьку армію: постачати їй коней, волів, продовольство, ліс, фураж.

5. У складі Австрійської імперії

Буковина була під владою Австрії майже півтора століття – з 1774 до 1918 року. За цей період становище селян не змінилося. Австрійська влада ще більше закріпачувала людей. Неврожаї, численні податки й повинності дуже тяжким тягарем лягли на плечі хліборобів, розоряли їх. Поміщики самочинно збільшували панщину, відбирали у селян кращі землі, захоплювали общинні угіддя. Населення рішуче протестувало проти цієї сваволі, зверталося до уряду зі скаргами на гнобителів. 1779 року селяни писали, що поміщик Лазар примушує їх виконувати непосильну панщину і привласнює наділи. Скаржилися селяни і до повітової управи на орендаря Мікулу, який примушував відробляти ненависну панщину.

Безземелля, неврожаї, борги та великі податки змушували селян шукати заробітків за межами Буковини. Зокрема до Канади виїхали такі жителі села, як Дяконенко Григорій Олексійович, Попович Николай Миронович, Кошурба Тодосій Константинович та багато інших. Деякі з емігрантів залишилися на чужині на постійне місце проживання.

За австрійського панування селяни були позбавлені політичних прав, не могли здобути освіту.

Нестерпні умови життя, політичне і національне безправ’я викликали численні виступи селян за свої права. Великого розмаху, зокрема, набрав рух за ліси і пасовиська. На протязі 1856 – 1865 рр. населення рубало в лісі дерева і пасло худобу. Розлючений непослухом народнх мас місцевий уряд тричі надсилав до села каральну експедицію. Та як тільки вона залишала село, виступи продовжувалися. Селяни прогнали навіть судову комісію , яка прибула в супроводі жандармів.

6. Загарбання села Румунією

Ще більш жорстокий режим було встановлено у Нових Драчинцях, коли Буковину у 1918році захопила Румунія. В селі діяв каральний загін, який за найменшу провину вчиняв над населенням криві розправи.

Непосильним тягарем на плечі простого люду лягли також податки. Доводилось платити такі податки, як за шляхи, за продаж худоби, за випас, за димар стягували гербові збори. Ці побори забирали значну частину, а часто і увесь прибуток господарства. Румуни нехтували законами і звичаями населення. Навчання у школах велося румунською мовою, за найменші провини мало місце фізичне покарання різками.

7. Радянський період

28 червня 1940 року радянські війська увійшли в Північну Буковину. Відбулося багато позитивнх змін, зокрема, навчання в школах почало вестися українською мовою, поліпшилось медичне обслуговування.

Разом з тим відбувалося насильна колективізація сільського господарства. Найбільшим лихом для людей була їх юридична безправність. Без суду й слідства людину могли вислати в суворі й віддалені місця імперії. Виселення відбувалося , як правило, вночі, щоб не було свідків. Ця «практика» особливо посилилась після війни, у другій половині сорокових років, що сприяло активізації національно-визвольного руху в Нових Драчинцях за незалежність України.

Споконвічна мрія українського народу мати свою соборну і незалежну державу постійно дратувала окупантів. У 1939 році після захоплення і поділу Польщі Радянський Союз і Німеччина уклали угоду про боротьбу з польським підпіллям, а насправді – з українським рухом опору, очолюваним ОУН. Щоб захистити свій народ від сваволі окупантів патріоти Нових Драчинець брали зброю до рук і йшли в боївки УПА.

У березні 1945 року на хуторі Поляни, що в селі Нові Драчинці, з’явились вояки УПА. Вони мали намір поїсти і сховатись на деякий час від переслідування військ НКВС. Оскільки повстанців було багато, вони зайняли аж три хати, котрі знаходились поруч. Їм було байдуже, згодні господарі тих осель на їхні навідини, чи ні. Стомлені, голодні стрільці повечеряли і полягали спати. Трохи вище хутора, на горбі, був невеличкий лісок – Дубина. Звідти добре проглядався і хутір, і вся місцевість довкіл. Провідник боївки поставив у тому ліску на стійку вояка Михайла Казиміра із скорострілом. Можливо, боївці і вдалося б спокійно відпочити, якби енкаведистський таємний агент не доніс своїм повелителям про появу на хуторі упівців.

Як тільки почало розвиднятися, на Поляни з облавою налетіли солдати НКВС. Кулемет Казиміра зупинив їх на певний час. Вояки УПА, що вибігли з трьох хат, розсипались поміж будівлями і підтримали Михайла. Розпочався жорстокий бій. Він тривав до обіду, поки не затих Михайлів скоростріл. Казиміра убили енкаведисти, зайшовши ззаду. Убитих було багато з обох боків, але більше полягло тих, що наступали.

Розплата не забарилась. Розлючені енкаведисти заскакували в двори і до хат Прокопця Іллі Григоровича, його брата Івана і сусіда Прокопця Миколи Антоновича, в яких переховувались бандерівці і звідки стріляли. Худобу з їхніх хлівів повиганяли, що сподобалось в хатах – позабирали, а будівлі з рештою майна підпалили. Іллю Прокопця з дружиною палії хотіли кинути у вогонь. Але нещасним людям вдалося вирватися і втекти. Всіх чоловіків із цих господарств заарештували і віддали під суд військового трибуналу, а їхні сім’ї вислали в Сибір. Під час допитів нелюдським тортурам піддавася Іван Лютик, бо пострілами із його хати був поранений офіцер військ НКВС, який керував облавою.

Каральна машина НКДБ-ІІКВС колишнього Союзу РСР не залишила безнаказаною за участь в ОУН-УП А, за надання оунівням притулку, за допомогу їм харчами та одягом, незалежно від того, робилося це з доброї волі чи під примусом, жодну родину на Буковині.

Родина Нестора Купчанка, що проживала в Нових Драчинцях, теж не уникла покарання. Нестор Купчанко був гарним господарем. Від зорі до зорі працював він на своєму полі. Утримував багато худоби. Разом з дружиною Саветою Михайлівною ростив чотирьох синів та одну доньку, і. щоб забезпечити їм гарне майбутнє, потрібно було трудитись, не покладаючи рук. Нестор хотів дати дітям належну освіту, але в роки румунської окупації малописьменному селянину зробити це було дуже важко. Тільки син Євген 1914 року народження зміг після закінчення сільської школи продовжити навчання в гімназії та університеті і здобути вищу освіту. Отримавши диплом, він виїхав у Галичину і там працював учителем.

З молодих років Євген перебував під виливом українських національних ідей. В Галичині він одержав можливість глибше ознайомитися з діяльністю ОУН, вивчити тактику підпільної роботи і боротьби. Після захоплення галицьких земель фашистською Німеччиною хлопець повертається додому, але не перестає думати про українських націоналістів і захоплюватися ними. Він мріє про приєднання Буковини до України, про розвиток освіти та культури у краї, про піднесення значення рідної української мови у суспільстві. В 1940 році, коли Драчинецька школа стає-таки українською, Євгена призначають її директором. Він уміло підбирає колектив педагогів, які навчають дітей рідною мовою, й школа поступово перестає бути місцем залякування і щоденного побиття учнів, як це було раніше. Палична дисципліна відмирає.

Здавалося б, мрії Євгена Купчанка здійснились, все, чого він хотів, до чого прагнув, – збулося. Але невдовзі молодий чоловік починає розуміти, що. думаючи так, помилявся: дорога, якою він ішов, привела його не туди, куди збирався.

Коли нова держава почала накладати на людей надмірні податки та хлібоздачі. Євген засумнівався в тому, що вона захищає робітників і селян. Коли ж державні органи арештували і кинули за тюремні грати Миколу Семеновича Казиміра тільки за те, що при румунській владі односельчани обирали його примарем, а в червні 1941 року Георгія і Дмитра Куриків, Якова Садового та їхні сім’ї вивезли на спецпоселення в Тюменську область за те, що вони були добрими господарями, він остаточно в цьому переконався. Розчаруванню його не було меж. Євген твердо усвідомлював, що, будучи в Галичині, вів боротьбу не за ту Україну, в якій тепер доводилось жити. Воєнні 1941-1944 роки, другий прихід на Буковину радянської влади переконали його в цьому ще раз і привели до думки про необхідність дійової боротьби з окупантами всіх мастей.

Тому весною 1944 року він включається в збройну боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу. Стає районним провідником ОУН. Невдовзі іде в підпілля і під псевдонімом “Аскольд” веде цілеспрямовану роботу під гаслом: “Збудуєш Самостійну Українську державу або загинеш за неї!” Через деякий час Євген очолює боївку. Під його командуванням діяли досвідчені вояки УПА, тому боївка “Аскольда” постійно дошкуляла солдатам НКВС та співробітникам НКДБ, котрі тратили багато зусиль, щоб її знищити. Але спроби їхні були марні. Зелінська Марія Василівна, колишня зв’язкова УПА, розповіла автору цих рядків про ті хитрості, до яких вдавалися кадебісти, аби лише знищити “Аскольда”. Так, якось вони переодяглися в
гуцульське вбрання – портяниці, довгі вишиті сорочки, кептарики – і ходили від села до села, видаючи себе за сотню УПА, розгромлену москалями в Карпатах. Вони говорили, що їм треба зв’язатись з якоюсь боївкою, бажано з хлопцями “Аскольда”. Саме така “розбита сотня” і з тим самим проханням про зв’язок з’явилась одного дня й на подвір’ї Марії Зелінської. Але Марія швидко здогадалась, хто перед нею, і вдала, що нічого про розшукувану боївку не чула і не знає. “Аскольду” ще якийсь час вдавалося обминати поставлені на нього пастки  і засідки. Проте полювання з боку НКВС посилювалось, і ризик бути схопленим зростав. 28 квітня 1945 року енкавеесівці все ж дібрались до командира і знищили відважного патріота.

Про загибель “Аскольда” розповідає колишній винищувач, мешканець села Глиниця Степан Тодорович Костащук: “В напружені дні 1945 року нас, бійців винищувального батальйону, часто викликали в районний центр, де формували у загони по 200-300 осіб і під командуванням офіцерів НКВС вели в те чи інше село для боротьби з боївками УПА. Одного дня такий загін, очолюваний лейтенантом НКВС. Погрівовим, направили в Драчинці. У селі лейтенант розділив нас на невеликі групи – по 5-7 бійців, – а коли стемніло, наказав патрулювати всі вулиці і всі провулки. На чолі кожної групи були поставлені офіцери або сержанти  військ НКВС. Я потрапив у групу, якою командував лейтенант. Його імені і прізвища ми, бійці, не знали і між собою називали його “Понімаєш”, оскільки він надміру часто вживав це слово. Коли наша група проходила над річкою Глиниця, увагу лейтенанта привернула хатина, у вікнах якої виднілося світло, хоча було вже далеко за північ. “Понімаєш” зацікавився, кому це і чому не спиться в таку пору. Показавши знаком слідувати за ним, він рушив до оселі. Коли ми зайшли в хату, першим, що побачили, був стіл. На ньому була виставлена свіжа, ще ніким не торкана вечеря: сир, масло, сало, хліб, кулеша. Як потім з’ясувалося, господар – старий одинокий дід – приготував її для вояків УПА, котрі мали з’явитись з хвилини на хвилину. Але замість бандерівців зайшли ми, голодні і злі. Настільки голодні, що, коли побачили їду, накинулися на неї, не чекаючи запрошення. Ні лейтенант, ні ми, “істрибки”, не могли собі навіть уявити, чию вечерю “уплітали”. Лейтенант, не відриваючись від запашних наїдків, наказав “істрибкові” Тудану, що родом із Костинців, стати на пост під вербою біля воріт. Не встиг Тудан дійти до вказаного місця, як наш старший змінив своє розпорядження: замінив малого та боязливого Тудана на кремезного Флорескула із Верхніх Станівців.

Гості, для яких був накритий стіл, не забарились. Невдовзі тихо заскрипіла хвіртка, і на подвір’ї з’явився чоловік з автоматом в руках. Помітивши Флорескула, він накинувся на нього. Але винищувач виявився сильнішим за напада­ючого: вирвав з його рук автомат, а потім пістолет і, схопивши його за горло, почав душити. Але тут підоспіли інші упівці, що йшли слідом за своїм побратимом, і поспішили йому на допомогу. Вони накинули мотузку на шию Флорескула і почали його тягнути до себе. Винищувач з переляку закричав так. що лейтенант його почув і з своїми хлопцями вибіг з хати на подвір’я. Почалася перестрілка. Одна з куль нашого командира влучила в груди того упівця, що прийшов першим, а ті, що прибули після нього, повтікали. Флорескул одержав легке поранення в руку. А вбитим виявився Євген Купчанко. При ньому знайшли карти Путильського, Вижницького, Вашковецького, Сторожинецького та Глибоцького районів. Інші документи свідчили, що він мав вишу освіту, був провідником ОУН. Вказувався і псевдонім Євгена, але я його не залам ‘ятав. Лейтенант потім шкодував, що Купчанка вбили. Казав, що він нам потрібен був живим”.

Тіло “Аскольда” енкаведисти довго возили на підводі по селу, а тоді привезли його до воріт під хату, де жила Євгенова мати, щоб вона впізнала і признала в покійному свого сина. Вона ж, побачивши окривавлений труп, немов скам’яніла. З очей її не викотилось жодної сльозинки. Матір знала, що, як тільки вона скаже правду, енкаведистська куля проб’є серце їй, а потім і всім іншим членам родини, всім іншим її дітям. Тому Савета Михайлівна, подумки звертаючись до Євгена і просячи в нього пробачення за свої слова, зібрала всі свої сили і твердо мовила:

– Ні, це не мій син, я його не знаю!

Небіжчика ще кілька годин возили вулицями села, наганяючи страх на його жителів. Потім його, як тварину, кинули в яму і поспіхом загорнули землею. А пізно ввечері вбита горем мати покликала людей, і вони разом відкопали тіло її любимого сина й поховали Євгена по-православному, на цвинтарі.

Ще не висохли пекучі материнські сльози, як від рук енкаведистів гине другий син – Іван. 1919 року народження. Він мужньо воював у лавах УПА під псевдонімом “Сокіл”, продовжуючи справу старшого брата, і поліг, борючись за незалежність рідної України. Задубілий труп “Сокола” солдати поклали на фіру і повезли в ліс. Там кинули його долілиць і, підходячи до нього по черзі, били ногами, як футбольний м’яч, викрикуючи: “Ето тєбє свободная Україна ” Глум над мертвим тілом продовжувався, поки його не зупинив лейтенант, якому, мабуть, вже просто набридло це видовище: «Рсбята, перестаньте баловацца! Єму уже всьо равно, што ви с нім дєлаєтє!» “Рсбята” перестали, але знущання над мертвим тілом на цьому не закінчилися. Енкаведисти закопали Івана по шию, залишивши голову над землею, щоб перехожі могли його впізнавати, та щоб бачили, як радянська влада розправляється зі своїми ворогами. Неподалеку поставили охорону, і нещасна, згорьована матір навіть не мала можливості забрати та перепоховати сина. Згодом лісні звірі відгризли йому вуха й ніс.

Скільки гірких сліз виплакала Савета Михайлівна, знала лише вона й Бог. Тепер їх у неї в очах вже не було. Тому, коли їй повідомили, що й донька Сільвія загинула, вона лише витерла враз змокріле чоло і тихо промовила:

– Господи, забери й мене до моїх дітей!

Сільвія була у сім’ї наймолодшою. Вродлива, слухняна, роботяща – вона була для матері найбільшою надією. Мати пишалась нею, як найдорожчим своїм і скарбом, і думала, що донька, на відміну від синів, ніколи її не покине. Але Сільвія, захоплена національно-визвольними ідеями, як і її старші брати, також пішла в УПА. Під псевдонімом “Ластівка” дівчина виконувала надзвичайно ризиковані доручення. Вона була зв’язковою, і часто боса, без їжі і води, без відпочинку долала величезні відстані, щоб вчасно доставити важливі повідомлення чи накази потрібним людям в потрібне місце. Останнім її бойовим завданням була доставка пошти в далекі Карпати. Звідтіля “Ластівка” так і не прилетіла. На Яблуницькому перевалі вона потрапила в засідку військ НКВС, і, щоб не здатись живою, підірвала себе гранатою. Де доньчина могила, мати не знала, а шукати не було коли.

Після загибелі Євгена та Івана енкаведисти двічі палили господарство Купчанків. Першого разу спалили стару хату. А коли господарі побудували нову маленьку хатинку, уже в іншому місці, енкаведисти знайшли їх і там і спалили й цю домівку. Худобу вигнали на дорогу, двері кімнати, де була Савета, підперли дрючком, облили стіни бензином і запалили. Коли хата вже горіла, Савета Михайлівна ще встигла зав’язати голову хусткою й тоді аж вискочила через вікно на город. Звідти вона побігла до сусідів, заскочила в хату, залізла на піч і лягла серед сусідських дітей. За нею сюди ж примчався енкаведист. Він не повірив, що жінка на печі – сестра господині, як вона себе назвала. Швиденько вибіг надвір, приніс у хату соломи і підпалив, підперши двері зовні. Та Савета Михайлівна і тут не розгубилась. Через віконце, що було у стіні над піччю, вона повикидала дітей на тильну сторону хати і сама вискочила слідом.

Хату сусідів удалося врятувати, а от оселя Купчанків знову згоріла дотла. Безпорадні батьки, втративши житло, перебралися до свого третього сина – Сильвестра, 1911 року народження. Сильвестр був одружений, мав гарне господарство. Разом з дружиною виховував доньку і сина. Членом УПА він ніколи не був, але покарання за участь в ній братів і сестри не обминуло і його з сім’єю.

Пізно вночі 21 жовтня 1947 року до оселі Сильвестра Купчанка навідались енкаведисти. Довго били прикладами автоматів у двері, поки їх не впустили у хату. Тут вони провели ретельний обшук і наказали всім членам сім’ї негайно збиратися в дорогу – на спецпоселення в далекий уральський край. Невдовзі Сильвестра, його дружину, яка була на останньому місяці вагітності, півторарічного сина та семирічну доньку Олександру, а також батька Нестора повели до вантажної автомашини. А мужній Саветі Михайлівні і цього разу вдалося уникнути гострих смертоносних енкавсесівських пазурів. Вона вирвалася з рук досвідчених людоловів і на довгий час зникла з-перед їхніх очей.

Була холодна пізня осінь. Родину Сильвестра Купчанка везли у товарному вагоні, який не опалювався, аж за Урал. Переселенці не мали теплого одягу і дуже мерзли. Хотіли їсти. А годували їх раз на день пісною баландою, якої на всіх ніколи не вистачало. З кожним днем умови все гіршали, а дорога була неблизька. їхали більше місяця. Потім знесилених людей ще довго гнали пішки. Купчанка Нестора, який під кінець поїздки зовсім занеміг і не в силах був йти вже своїми ногами, конвоїри били прикладами на очах у дітей та внуків. Тим, хто обурювався свавіллям охоронців, погрожували відібрати їхніх дітей.

Хату сусідів удалося врятувати, а от оселя Купчанків знову згоріла дотла. Безпорадні батьки, втративши житло, перебралися до свого третього сина – Сильвестра, 1911 року народження. Сильвестр був одружений, мав гарне господарство. Разом з дружиною виховував доньку і сина. Членом УПА він ніколи не був, але покарання за участь в ній братів і сестри не обминуло і його з сім’єю.

Пізно вночі 21 жовтня 1947 року до оселі Сильвестра Купчанка навідались енкаведисти. Довго били прикладами автоматів у двері, поки їх не впустили у хату. Тут вони провели ретельний обшук і наказали всім членам сім’ї негайно збиратися в дорогу – на спецпоселення в далекий уральський край. Невдовзі Сильвестра, його дружину, яка була на останньому місяці вагітності, півторарічного сина та семирічну доньку Олександру, а також батька Нестора повели до вантажної автомашини. А мужній Саветі Михайлівні і цього разу вдалося уникнути гострих смертоносних енкавсесівських пазурів. Вона вирвалася з рук

досвідчених людоловів і на довгий час зникла з-перед їхніх очей.

Була холодна пізня осінь. Родину Сильвестра Купчанка везли у товарному вагоні, який не опалювався, аж за Урал. Переселенці не мали теплого одягу і дуже мерзли. Хотіли їсти. А годували їх раз на день пісною баландою, якої на всіх ніколи не вистачало. З кожним днем умови все гіршали, а дорога була неблизька. їхали більше місяця. Потім знесилених людей ще довго гнали пішки. Купчанка Нестора, який піл кінець поїздки зовсім занеміг і не в силах був йти вже своїми ногами, конвоїри били прикладами на очах у дітей та внуків. Тим, хто обурювався свавіллям охоронців, погрожували відібрати їхніх дітей.

На новому місці проживання, куди привезли переселенців, їх чекали бетонні неопалювані бараки. Коли люди зайшли всередину, стіни й стеля їхнжитла покрилися інеєм. В один барак вселяли 16 сімей, і саме в такому помешканні відразу по приїзду почалися пологи у дружини Сильвестра. Але двоє їхніх діток народилися мертвими. Сама жінка перенесла важкі післяродові ускладнення і ще довго хворіла. Олександру, старшу дочку у місцеву школу не прийняли, бо вона не вміла розмовляти по-російськи. Це стало можливим тільки тоді, коли дівчинці виповнилося 9 років.

Через два роки, в квітні 1949-го, помер глава родини Купчаиків – Нестор Іванович, не витримавши нелюдських умов житія і праці та суворого клімату Уралу. На жаль, він не дожив до часів, коли Україна, за яку віддали життя його два сини і донька, стала самостійною і незалежною. Поховали Нестора Івановича в холодну уральську землю. Зараз його могила, очевидно, ніким не доглянута, але в Драчинцях він не забутий. Внуки пам’ятають свого дідуся, часто його згадують, а от поїхати в Росію до нього на могилу не мають можливості.

А як же склалася доля багатостраждальної Савети Михайлівни? Вона, втратившш всіх своїх дітей (четвертий син Олександр, 1908 року народження, воював на фронті з німцями і пропав безвісти) і чоловіка, вирішила хоч якимось чином увіковічнити пам’ять про них. З допомогою жінок-односельчанок нею був споруджений своєрідний пам’ятник-величезний камінь, на

якому були викарбувані імена всіх, кого вона втратила. Але тодішній владі це не сподобалось. Саветі Михайлівні пригадали, що вона неодноразово обводила навколо пальця досвідчених чекістів, почали за нею слідкувати. Жінка вдень постійно переховувалась у дзвіниці сільської церкви і на цвинтарі, а коли темніло, йшла на свій город і висапувала його при місячному світлі, щоб хоч якось прогодуватись і вижити. Та це її не врятувало. Енкаведисти схопили знедолену, знеможену жінку і на схилі літ відправили її тією ж дорогою, якою колись повезли її рідних за Урал, на Далекий Схід, а встановлений нею на цвинтарі камінь-пам’ятник викопали і викинули на дорогу.

В засланні Савета Михайлівна перебувала аж до настання «хрущовської відлиги». У 1961 році здлишки великої, всіма знаної і шанованої в Драчинцях родини Купчанків повернулися у рідне село. Та місцева влада їх не чекала. І осподарства їхні були цілком знищені. На місцях, де колись знаходились гарні маєтки Нестора і Сильвестра, залишилося тільки кілька садових дерев та декоративних кущів, котрі досі нагадують про те, що саме тут колись була людська оселя, що тут жили, і трудились чесні, порядні і працелюбні люди, які любили свою землю, свій народ та захищали його честь і славу зі зброєю в руках. Радянська влада жорстоко покарала їх за те. що вони були такими, за те, що вони були українцями – мужніми, гордими, нескореними.

8. Післявоєнний період

29 березня 1944 року частини 45-ї танкової бригади і 24-ї стрілецької дивізії визволили Нові Драчинці від фашистських окупантів.

12 травня 1948 року в Нових Драчинцях організовано перший колгосп ім. Шевченка. На території села існувала вівцеферма, конеферма.

9. Період незалежної України

24 серпня 1991 року жителі села нові Драчинці разом із всією Українською республікою радо вітали довгоочікувану звістку – прийняття Акту незалежності України. В цей день розпочався новий відлік історії села Нові Драчинці.

 

Легенда про “Церковище”

У південно-західній частині села Нові Драчинці височіє мальовничий горб. Сьогодні цей кут жителі називають Церковище, а колись тут трапилося велике чудо і зараз на згадку про нього на тому місці стоїть хрест.

Багато століть тому здіймалася над віруючими цього краю прекрасна церква. Люди будували новий храм молитви для очищення душі, для піднесення моральності і для щирого спілкування з Богом. Церква була майже збудована. Одного осіннього ранку прийшли майстри на те місце, бо залишилося тільки зробити одну підлогу.

-Ой, Дмитре, глянь, де ж церква? – здивовано запитав чоловік, котрий
першим вийшов на берег.

-А й справді, де? Може ми заблукали? Та ні, ми знаходимось на тому місці, де ще вчора стояла церква.

Не було. Ні величної будови, ні сліду від храму, тільки трава-шовковиця ніби промовляла до своїх гостей: «Не лякайтеся, на це була Божа воля».

-То, певне, ангели забрали   церкву, – з трепетом   у душі   промовив Дмитро.

Так і пішла по селі розповідь про те, що ангели Божі перенесли церкву в інше місце, оскільки там, де побудували церкву, була небезпека зсуву. Люди і понині пригадують цю дивовижну історію. А церква   залишилась на довгі роки служити Богові на новому місці.

 

 Походження назви села Нові Драчинці

Це сталося дуже давно. Коли ще на цій місцевості, де ми живемо, буяли зелені ліси. Люди почали зводити нові будинки. Та це місце для побудови вибрали два поселення. Кожне з них намагалося знайти своє місце під сонцем. Так почалася боротьба за цю територію. Боротьба велася не на життя, а на смерть. Звичайно були переможці і переможені.

Переможців почали називати драчунами, а поселення, яке вони зайняли згодом назвали Драчинці.

Переможені ж утворили своє поселення, яке було збудоване на костях, і отримало назву Костинці.

 

 Легенда про Загір’я

На небі забагровіло вечірнє сонце. Останні промені ще яскраво освічували натомлену землю і ніби чіплялися за верховіття дерев, не бажаючи покидати її. Пихата багачка знову оглядала свої володіння, а її дочка на ім’я Ірина збирала пахучі квіти. Прийшовши додому Іра помітила, що загубила перстень, який подарував батько на її повноліття. Дівчина гірко заплакала, бануючи за неоціненним дарунком і єдиною згадкою про покійного батька. Мати дівчини наказала всім слугам шукати перстень і пообіцяла, що того, хто знайде, нагородить золотими монетами.

–   Сто   золотих   подарую тому,   хто знайде   перстень   моєї дочки,   -привселюдно оголосила вранці пані.

А в ту місцевість забрів юнак і на ім’я Заг і найнявся пастухом до цієї пані. Випустивши отару вранці, молодий пастух пішов понад берег річки, наспівуючи улюблену мелодію. Його увагу привернув яскравий спалах світла, який засліпив його очі. Коли юнак раптово затулив очі, в його уяві постала молода красуня з ніжним поглядом і пістрявим букетом квітів. Серце Зага тьохнуло і забилося частіше. В молодечій душі зароджувалося кохання. Образ юнки, який зразу чітко вимальовувався в уяві хлопця, почав підійматися, як дим, все вище і вище і ніби розчинився в повітрі. Зникнення незнайомки принесло Загові велике страждання, і він вирішив обов’язково знайти свою омріяну кохану.

Хлопець підняв перстень і помітив, що вже вечоріє. Тоді він загнав вівці в кошару. Раптом йому почувся дивний спів, який
лунав геть поруч так, що, здавалося, можна до нього доторкнутися. Цей голос здався таким рідним і близьким, що хлопець, вхопивши перстня, стрімголов побіг назустріч коханню. Побачивши красуню, хлопець несміливо промовив: «Юна пані, я повертаю ваш перстень, але натомість прошу вашої руки і серця». Дівчина погодилася. А старша пані поблагословила молодих людей на довге і щасливе подружнє життя.

Так і прожили вони весь свій вік у злагоді і любові. Все життя були разом. А після їхньої смерті люди прозвали ту мальовничу і чаруючу місцевість, де вони жили, Загір’я, на честь Зага та Іри.

 

Калатура

Це трапилося ще тоді, коли нашу землю шматували одна за одною турецькі навали. Українська земля, рубана мечами, стогнала від болю і захлиналася від пролитої крові. Турецького люду розповзлося по всій території України.

В мальовничому буковинському селі Нові Драчинці з’явився молодий юнак турецького походження. Одного погожого літнього вечора хлопець проходив повз оселю сільських господарів. У цій хаті жила дівчина Калинка. Коли молодий турок побачив дівчину, то одразу в неї закохався, забувши як про своє походження і віру так і про її бідність. Калинка теж щиро покохала парубка. Не хотіли батьки видавати заміж свою улюблену донечку за турка. Але молоді люди стійко боролися за своє кохання. Вони мужньо винесли всі погрози батьків та людські поголоси і врешті решт побралися.

І зажили турок і Калинка у мальовничому краї, прославляючи Бога за милість і неоціненний дар любові. Ту місцевість, де жила щаслива пара, люди почали спочатку звати Калитурка. А для зручності з часом прозвали Калатура.

 

Рівенька

Один з кутів в селі Нові Драчинці називається Рівенька. Про походження цієї назви розповів мені старожил. Сьогодні це мальовнича низовина, а колись тут купали свої коси красуні-верби у прозорих водах. Дивна краса цієї місцевості і чарувала, і лякала. Кажуть, тут трапився дуже загадковий випадок.

Вже давно полягали спати сусіди, а Іван з Мафтою припізнилися, бо корівка привела на світ цього дня телятко. Мафта ще раз подивилася до худоби і закрила стайню. Підійшовши до дверей, жінка раптом почула, що хтось вийшов з води і побіг стежкою, що вела до їхнього перелазу. Мороз пішов тілом, насилу намацала двері.

–   Іване, Іване! – задихалася.

–   Що , Мафто? Ти чого така змінена? – спокійно запитав.

–   Бігме, Вонцю, хтось з води вийшов.

–   Може хтось купався.

–   Та то дуже пізно. То щось нечисте.

–   Жінко, не мороч голову… Лягай спати.

Мафта замовчала. Петро був прикрий. Так все життя і прожили: ні лагідного слова, ні ласки. Як кіт з псом. Ще й дітей Бог не дав. Полягали спати. Раптом завив пес, та так жалібно! А потім заскавучав, ніби до когось ластився. Хтось поковтав у шибку. Лагідний голос покликав : «Іване, Іваночку, вставай, ходи зі мною». Старий зроблений Петро мінився на очах. Він легко зістрибнув з печі, через мить рипнули хорімні двері. Вибігла, чоловік уже був за перелазом. «Петрику, Петре, Петрусику!» – кричала стара. Не чув. Ні років своїх не чув, ні голосу Мафти. Поспішав до блискучого плеса. Його ноги торкнулися водяної доріжки. Край неї десь на найближчому місці стояла Анничка, його перше кохання. Вона тут утопилася в молодих роках.

–   Анничко, любко моя, пташко, я любив тебе усе життя. Бігме, така файна, як і колись, – захлинався від щастя старий.

На березі ламала сухенькі руки, просила в Бога стара, згорблена жінка.

– Іваночку мій, любчику мій, на кого ти мене слабу та стару лишив?- бився одинокий голос над сріблястим озером.